32.Вплив на розв. Укр.Культ. П.Могили.

молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої,архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі

Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу – єзуїтських колегій. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Вся діяльність Петра Могили після вступу його на митрополичу кафедру була спрямована на відновлення повнокровного життя православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов’язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Ефхологіон» (1646) та ін.

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише українською та церковнослов’янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми “Головна справа його життя – заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ’я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога – наукою і просвітництвом”.

33.Риси філософії г. Сковороди.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії народної творчості, вітчизняного просвітництва.

На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. створив оригінальну теорію «сродної праці». він мав на увазі поєднання практики із «сродністю», тобто людина повинна братись і виконувати той вид роботи, до якої вона має нахил, талант. Але «сродність», твердив Г. Сковорода, неможлива без працьовитості. людина повинна трудитися чесно, не експлуатувати ближнього, бути скромною, некористолюбною. Жало своєї критики Г. Сковорода спрямовував проти різних кар'єристів, покірних прислужників, чинодралів, визискувачів. Філософ вважав їх грабіжниками, які роблять багато лиха трудящим, обмежують їхні права. У багатьох працях Г. Сковорода піднімає проблеми освіти, підкреслюючи, що вона повинна бути доступною для всіх станів суспільства, а також однаковою мірою як для чоловіків, так і для жінок. У розв'язанні проблеми освіти і виховання, на думку Г. Сковороди, повинен відігравати головну роль учитель, педагог. А вчителем, зазначав мислитель, може бути тільки людина, котра любить цю професію і має до неї покликання. Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. Тобто обидві натури невід´ємні, взаємопов´язані. Оскільки невидима духовна натура існує поза простором і часом, то вічною є і тінь її — матерія. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов´язаний з його вченням про три світи. Великий світ — складається із численних світів як «вінок із віночків», першоосновою якого є чотири елементи — вогонь, повітря, вода й земля. Макрокосм Сковорода поділяв на старий світ (бо його давно всі знають) і новий світ, що відкривається лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Тому новий світ він тлумачить як вічний, незмінний, а старий світ — як мінливий, рухливий. Однак питанням великого світу Сковорода придавав небагато уваги: рівно стільки, скільки необхідно для розуміння проблем малого світу — людини як центральної ідеї його філософії. Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини Свого справжнього вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Сковорода. Допомагає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками». Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об´єкту його філософування — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття.

34. Укр. літ. 18 ст.

Видатним явищем у літературному житті XVIII ст. стала творчість філософа і письменника Григорія Сковороди (1722-1794). Погляди цього гуманіста-просвітнтеля, який у своїх творах розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, відбилися на становленні нової української літератури. Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг. Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими ііі ресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Письменник і громадський діяч Василь Капніст у віршах також висловлював визвольні ідеї. В «Оді на рабство», що було написано з приводу сумнозвісного указу Катерини II, письменник викриває безглуздість і антигуманність закріпачення українських селян. Подібними ідеями пронизані й твори інших, менш відомих поетів та письменників. Темами їхніх книг все частіше ставали події з життя народу, його побуту, звичаїв, героїчного минулого. Селяни, запорожці,гайдамаки у них наділені позитивними рисами. Зате панам. здирникам та їм подібним діставалося сповна. У сатиричних повістях висміювали хабарників, зрадників, поміщиків і попів. Наприклад, одна сатира розповідає, як піп ховав, мов людину, собаку, а єпископ висвячував за гроші на попа козла. Фольклорне підґрунтя мала і поема Івана Котляревського «Енеїда» - перелицьована на український лад і подана в гумористично-сатиричній формі однойменна поема давньоримського автора Вергілія. Українська поетика у 18 столітті звертала увагу на епос: епос — одна з основних форм барокової поезії. Великий епос (ані прозовий, ані віршований) на Україні не розвинувся. В основному — з двох причин: бароко не витворило на Україні певного класу поетів, певного кола, яке вважало б поезію за своє покликання. Письменники були, але єдиною можливою професійною письменницькою працею була праця духовних письменників. Світські писали тільки з вільного бажання. До того не було змоги друкувати великих творів світського характеру. І це дуже перешкодило розвиткові епічної літератури. Все ж кілька творів з епічним забарвленням маємо. Києво-Могилянська академія виховала багатьох відомих поетів. Це О.Митура, К.Сакович, К.Зіновіїв, Г.Сковорода. Із середини XVIIT ст. прискорився перехід до нової української літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кін. XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І.Котляревського «Енеїда». Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціального і національного гноблення, що його зазнавав український народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісняли із важливих сфер суспільного життя. У творчості Петра Гулака-Артемовського (1790–1865) гумор і сатира прибрали форму гострої критики соціальної несправедливості. Найвідомішою стала байка «Пан та собака», де автор зобразив жахливу картину життя українських селян-кріпаків Перу письменника Григорія Квітку-Основ’яненка (1778–1843) належали повісті «Пан Халявський», «Українські дипломати», «Маруся», п’єси «Сватан¬ня на Гончарівці», «Шельменко – волосний писар» та інші твори. Характер його творів різний. Були такі, в яких автор глузував, але без злоби, з хиб людської натури, і такі, де він заглиблювався у гірки реалії життя українського села. Вершиною розвитку української літератури стала творчість Тараса Шевченка (1814–1861). Завдяки своєму неперевершеному таланту він став не лише класиком української літератури, а й національною гордістю українського народу. Значне місце в українській літературі посідає творчість Пантелеймона Куліша (1819–1897). За винахід абетки, якою українці користуються й зараз, його називали «батьком українського правопису». Проте цим культурним внеском Куліш не обмежився, залишивши по собі слід і як суспільно-політичний діяч та письменник. Його перу належить перший український історичний роман «Чорна рада». На західноукраїнських землях поява нової української літератури пов’язана з діяльністю членів «Руської трійці». Найталановитішим поетом серед трійчан визнавали Маркіяна Шашкевича. Зміст його творів («Туга», «Розпука», «Веснівка», «Підлісся») має переважно меланхолійне забарвлення, яке почасти поєднується з національними закликами.