30. Київо-Могилянськая академія

Велику роль у формуванні суспільно-політичною думки середини XVIII ст грала заснована в 1632 р. Київо-Могилянськая академія, перше в історії України вище учбовий заклад. В її витоків були І.Борецкий (перший ректор Київської братської школи),Мелетий Смотріцкий (відомий ученный, полеміст), П. Могила - митрополит Київський. Зберігши гуманістичні і освітні традиції братських шкіл, вона в той же час своєю структурою, вмістом учбових програм, рівнем навчання відповідала вимогам європейської вищої освіти. П.Могила ввів як мова викладання латинь, що відкрило перед Україною духовне багатство західноєвропейської культури, заснованої на латинській мові, і тим самим наблизив Україну до

Один з фундаторів Київської академії - П. Могила (1596 - 1647), ім'я якого отримала академія після його смерті. Суспільно-політичні погляди П.Могили складні і суперечливі, Так, він розвивав ідею верховенства православної церкви, що можна зрозуміти: в умовах, коли влада на Україні належала польському королеві, була чужа народові, єдиною владою, протистоячою королівською, була влада православної церкви. З іншого боку, він висловлював думку, що ідеальний государ - це сильний православний цар, вірний Богові, від якого отримав владу і перед ним звітує. Як і європейські гуманісти, П. Могила закликав государя бути "батьком на троні, опікуном підданих, який сам себе обмежує собою встановленими законами і доброчесністю".

Певний внесок у розвиток політичної думки зробив учень П. Могили Інокентій Гизел' (ок. 1600-1683). Посланий П. Могилой вчитися до Львова, після повернення був ректором Могилянськой колегії, а з 1566 р. архімандритом Києво-печерської лаври. Гизель був прибічником орієнтації на Москву, тому Богдан Хмельницький посилав його кілька разів з дорученнями до царя Олексія Михайловича, він брав участь в переговорах з Москвою в 1654 р. Явно промосковська орієнтація відбита в роботі 1663 р. "Синопсис або короткий опис про початок слов'янського народу»; Трактат " Світ з богом, людина" (1669г.) написана з просвітницьких позицій: автор виходить з теорії суспільного договору, природного права. Зокрема, він визнавав за підданими право на повстання і позбавлення государя влади, якщо він порушує умови договору між ним і народом. Дотримуючись промосковської орієнтації, Гизель виступив за надання царем своїм підданим свобод і вільностей. Прогресивні погляди Гизеля перечили феодально-ортодоксальним нормам того часу і після його смерті московський патріарх заборонив цю роботу в 1690г.

Через специфічні історичні причини у всьому українському житті, в боротьбі за волю, за суверенну, незалежну державу центральна роль належить козацтву. Згідно дослідженням М. Грушевського, козацтво, зародившись в XV ст., в течії XVI ст. стає, своєрідним станом, досить багаточисельним. Воно мало свою організацію, управління, свою еліту в особі гетьмана, шляхти, генеральної старшини. Козацька верхівка була високоосвіченою, а діти козаків складали значний шар серед студентів Києво-могилянської академії.

Особливі умови виникнення (на нові землі бігли найсміливіші і енергійніші люди, що прагнули, в що б те не стало, позбавитися від пригноблення і стати вільними), а також специфіка життя - зосередження, в основному, в "пограничній зоні" і необхідність одночасно займатися землеробською працею і озброєним захистом своїх поселень, - визначили формування особливого типа особи - волелюбною, мужньою, витривалою. Як відзначав Д.І. Яворніцкий ",...тут були ті, хто відчував в собі "волю вогненну, силу багатирську"".

Умови життєдіяльності козацьких поселень як господарсько-військових організацій вимагали тісної взаємодії її членів. Тому свої стосунки вони могли будувати лише на принципах демократизму, взаємоповажає і взаємодопомоги. Демократичні початки запорізького козацтва сталі основою формування козацької республіки, що викликала захоплення багатьох ученных і політичних діячів (Вольтер, Гердер, Герцен і ін.). На всіх етапах української історії з часів Запорізької Січі, виділяється принцип демократизму, наполегливе бажання затвердити демократичних буд на основі свободи, рівності і справедливості.

Своє перше юридичне осмислення, оформлення і втілення цей ідеал знайшов в "Конституції прав і свобод Запорізького війська" (1710), розробленою групою козацьких старшин на чолі з гетьманом Філіппом Орліком (1672-1742), найближчим сподвижником гетьмана Мазепи. Більш ніж за півстоліття до проголошення американській Декларації незалежності цей документ говорив про право України на самовизначення і на незалежне державне існування: "Україна обох сторін Дніпра має бути на вічні часи вільна від чужого панування".

Певним підсумком розвитку Української політичної думки в XVII - XVIII в.в. можна рахувати погляди Г.С. Сковороди (1722-1794 рр.), що найяскравіше виявилися у сфері етики. Грунтом, на якому формувалися його етично-гуманістичні погляди, була перш за все історична дійсність України середини і другої половини XVIII вв. По вираженню академіка Д. Багалія, це був час, коли українське суспільство знаходилося в стані політичної летаргії: змучене попередніми політичними бурями, воно не знаходило нових сил, аби скинути з себе неволю царську і бюрократичну. Знищення Катериною II залишків державної автономії, відсутність суспільних шарів, які могли б очолити національно-визвольну боротьбу перетворило українське суспільство на апатичне. Історична поразка українських національних сил поставила перешкоду перед пошуком доріг виходу в політичній сфері і направила думку до самопізнання етики, гуманізму. Можна погодитися з Би. Кухтой, дослідником цієї проблеми, що "це була і форма порятунку тих здорових національних сил, які не хотіли служити царизму, але не мали сил боротися з ним на політичному полі". Життя і творча спадщина Р. С. Сковороди, поета, викладача, філософа-мандрівника багато в чому підтверджує справедливість цих висловів, але багатогранна особа української культури виходить за рамки яких-небудь однозначних визначень.

Здобувши освіту в Київській Академії, Г. Ськоворода продовжив освіту в Угорщині, Австрії і в інших країнах. По опису біографа М. Ковалінського, "повернувшись з чужих країв, виконаний ученістю, відомостями, знаннями, але з порожньою кишенею, в крайньому недоліку всього потрібного...", Г. Ськоворода почав педагогічну діяльність в Переяславській семінарії, працював домашнім вчителем, а потім 10 років читав курси поезії, синтаксису, грецької мови, правил доброзвичайної в Харківському колегіумі. Тут він пише підручник по питаннях моралі "Початкові двері до християнської гречності...", який викликав незадоволення ортодоксальних церковних діячів. Після цього, як пише його біограф, Сковорода, "...побуждаясь духом, віддалився в глибоку самоту..., вдавшись на волі роздумам...". Так в 1769 р., у віці 47 років він пориває із звичайним чином життя і стає мандруючим філософом. Окрім поетичних творів, байок, його перу належать і філософські трактати "Розмова дружня про душевний світ", "Потоп змиин" і ін.