26. Мистецтво в україні 13-15 ст

Містобудівні програми XIII ст. Визначальним моментом у розвитку архітектури та будівництва другої половини XIII — першої половини XV ст. було притаманне середньовічній культурі домінування ансамблю, що знаходило свій вияв як у великих містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих споруд чи комплексів споруд. Загалом, зазначений період в історії архітектури та будівництва на українських землях відомий, фактично, лише в окремих своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам’яток збереглося мало, а дотеперішні археологічні та історично-архітектурні дослідження перебудованих чи втрачених споруд не завжди дають достатньо вагомий матеріал для їхньої обґрунтованої історико-архітектурної реконструкції. Розглядуваний період дуже скромно забезпечений писемними джерелами, за винятком самих початків, де ситуацію певною мірою виправляють літописні дані. Відомості до історії архітектури досить нерівномірно розподілені і в географічному плані — як і в усій культурі українських земель відповідного періоду, тут однозначно домінують західноукраїнські території. З-перед кінця XIII ст. для більшості регіонів розвитку української мистецької традиції документальні свідчення практично повністю відсутні.

Розвиток тогочасної архітектури, природно, пов’язаний насамперед з містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передовсім особливостями рельєфу місцевості, що найкраще видно на прикладі Кременця чи Кам’янця. Елементи регулярного планування міст з’являються на українських землях лише від середини XIV ст. із початком поширення у західноукраїнському регіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке право.

Мистецтво в Україні в Литовсько-Польській добі а) Архітектура. Від бурхливої доби ХІУ-ХУІ ст. залиши­лося дуже мало архітектурних пам'яток, особливо дерев'яних. Мож­на припускати, що якраз на цю добу припадає створення україн­ського стилю дерев'яних церков — трибанних та п'ятибанних. То ді ж формувався поділ церкви на три частини: вівтар, властиву церкву та «бабинець». Вікнам та дверям надавали характеристичної шестикутної форми. Найбільше дерев'яних церков збереглося в Га­личині, але й там датуються вони переважно вже наступною добою. коли старі церкви правили лише за зразки для нових. Більше залишилося пам'яток мурованого будівництва. В ХІУ-ХЛ ст. спостерігаються церковні будови переходового типу, в яких вияв­ляються попередні зразки візантійського стилю та нові впливи За ходу вже готицької культури. Такі церкви були в Галичі — Різдві. Христового — XIV ст., в Межиріччі на Волині XV ст., в Лаврів ському манастирі на Бойківщині — ХУ-ХУІ ст.

27. Реформація та її вплив на культуру

Нова доба сприйняла від Ренесансу уявлення про цінність індивідуальності та зачатки індивідуалізму; філософське і релігійне вільнодумство; політичну ідеологію "макіавеллізму"; довіру до розвивальної освіти; вимогливість до смислів і довершеності мистецтва; поривання до досконалості в усьому. "Фаустівською культурою" назвав культуру Нового часу О. Шпенглер. Він використав образ легендарного мага і чарівника Й. Фауста, який начебто жив у XVI ст. у Німеччині й продав душу дияволові за магічні вміння. Легенда про Фауста належить до жанру демонологічної літератури, однак створений нею образ уособлює риси культури Нового часу, а саме прагнення за будь-яку ціну істини та знань, особливо тих, що допоможуть змінити світ, наблизитися до Бога і стати творцем. Й.В. Гете у поемі "Фауст", окрім захопленості свого героя наукою, підкреслив його граничний індивідуалізм, байдужість до моральних засад, а також прагнення вийти за межі в усьому і будь-що досягти своєї мети. Водночас для XVIII—XIX ст. характерне схиляння перед Фаустовою жагою знань задля служіння на благо людям. Саме такі особливості, на думку О. Шпенглера, притаманні видатним ученим Заходу" першопроходцям нових континентів, визначним реформаторам і політичним діячам.

Реформація (з латин. — перетворення, виправлення) — релігійно-громадський рух за реформу католицької церкви, що охопив у XVI ст. Німеччину, Швейцарію, Англію, Францію, Нідерланди, Скандинавські країни, Австрію, Чехію, Угорщину, Польщу. Будучи за формою протестом проти церковної організації та ідеології середньовічного католицизму, Реформація мала в цілому політичний характер, оскільки обстоювала нові, буржуазні засади моралі та суспільно-економічної поведінки людини Б. ідеологи (М. Лютер, Ж. Кальвін, У. Цвінглі) заперечували зверхність папи, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про спасіння віруючих "добрими ділами" (зокрема, жертвуваннями па користь церкви, додержанням обрядів, чернецтвом тощо), вшанування святих, ікон, целібат (обітницю безшлюбності для священнослужителів), більшу частину католицької символіки та ін. Вони вимагали національної, не підпорядкованої римській курії, "дешевої" церкви (без пишного католицького богослужіння, яке дорого коштує), висували принцип виправдання "вірою", а не "добрими ділами", джерелом віровчення визнавали тільки Святе Письмо і заперечували рішення церковних соборів, пап тощо.

Фактичним фундатором протестантизму був М. Лютер, а сформована на основі його віровчення течія називалася лютеранством. Після обнародування М. Лютером історичних 95 тез проти індульгенцій він був втягнутий у полеміку з папством, поступово розгорнув широку критику католицького канону і висунув проект пової церкви. У 1520 р. у відповідь на папську буллу про відлучення М. Лютер оголошує анафему церковному владиці — "тирану" й "антихристу". Підсумком цієї боротьби став його історичний виступ перед рейхстагом у Вормсі, який ознаменував моральну перемогу Реформації. Саме тоді М. Лютер виголосив знамените "на тому стою і не можу інакше". Низка його публікацій ("Роз'яснення до диспуту...", "Розмова про відпущення і милості", "Про вавилонський полон церкви", "Про свободу християнина" та ін.) містить розгорнуту програму бюргерської Реформації, яка не виключає мирських відносин на євангельських засадах.

М. Лютср увійшов в історію ще й як діяч культури, як реформатор освіти, мови, музики. Найважливішим його внеском у німецьку культуру був переклад німецькою мовою Біблії (причому не канонізованого латинського її варіанта — так званої Вульгати, а першоджерела).

Кальвінізм зі значно більшою послідовністю відобразив буржуазний характер протестантизму, ніж лютеранство. Основою його богослов'я було вчення про "наперед визначеність", згідно з яким одні люди призначені до спасіння, інші — до загибелі. Однак кожен має вважати себе "божим обранцем" і всю свою енергію спрямовувати на підтвердження цього практичними справами. У кальвінізмі успіх у підприємництві сприймався як підтвердження того, що ця особа є "обраною" (адже Бог їй сприяє), відповідно бідність, розорення, збанкрутування є свідченням того, що Бог її відцурався. Таким чином, багатіння набувало не тільки соціального, а й морального престижу та стимулювало виконання догматів і приписів моралі. Кальвінізм розробив сувору доктрину самовдосконалення людини. І з нею прийшло, як зазначає у книзі "Протестантська етика і дух капіталізму" М. Вебер, відчуття нечуваної доти самотності окремого індивіда. Він приречений один прямувати своїм шляхом назустріч призначеній йому долі. Ніхто не може йому допомогти — ні проповідник, ні таїнство. Спілкування кальвініста з Богом відбувалося наодинці (навіть сповідь поступово відмінили). Ревний пуританин навіть біля труни своїх близьких відмовлявся від усіх релігійних церемоній і ховав їх тихо і непомітно, аби не припуститися якихось забобонів. Бог у Кальвіна допомагає тому, хто сам собі до помагає, сам "створює" своє спасіння. Кальвін дав широким шарам релігійних людей позитивний стимул до аскези.

Кальвіністська пуританська ідеологія виробила тип буржуазно-розважливої, холоднокровно-непохитної життєвої поведінки, яка блискуче виявилася у соціальних битвах XVI—XVII ст. — Нідерландській та Англійській буржуазних революціях. Церква мала республіканські засади і була сукупністю громад, кожну з яких очолював обраний пресвітер (старійшина) і пастор, що були світськими особами. Пресвітери і пастори утворювали консисторію. Твердинею кальвінізму була Женева, далі він поширився на Францію, Нідерланди, Шотландію, Англію, Бранденбург (сучасна Східна Німеччина), Угорщину та інші країни, але з часом став тільки релігійним напрямом (так звана реформатська церква).

Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, організувала потужний опір. Головними її засобами були орден єзуїтів, реорганізована у 1542 р. інквізиція та вперше опублікований "Індекс заборонених книг". Контрреформація перемогла частково у Німеччині, Австрії, Польщі.

Крім релігійної, європейці у XVII ст. зазнали й світоглядної кризи. Людина нібито опинилася перед трьома "безоднями". Перша з них — втрата свого місця під сонцем: геліоцентризм і нескінчена безліч світів. Можна уявити стан душі тогочасної людини, яка замість непохитної земної тверді опинилася на Землі, що обертається навколо своєї осі, навколо Сонця і разом із Сонцем, — у нескінченому вихорі світів. Друга "безодня" була пов'язана з винаходом годинника, на який будь-якої миті можна поглянути і який методично відліковує хвилини і години. Це давало відчуття втрати влади над своїм часом. І третя відбулася всередині людини: у ренесансному розкріпаченні всіх її можливостей: і позитивних, і негативних. Але вже було особистісне ставлення до світу, що виникло в часи Відродження, і протестантська етика, й вони допомагали бюргеру: праця, чесність і бережливість стали його опорою.