16.Історичні аспекти виникнення професії юрист.

Професія юриста по праву вважається однією з найдревніших і найшановніших. Принципи, які сьогодні лежать в основі права будь-якої демократичної країни, знаходили своє віддзеркалення навіть у старогрецькій міфології: богині закону Евномія і помсти - Немезіс вершили суд над тими, хто посмів робити замах на засади громадського порядку. Сьогодні - це прямий обов'язок юристів різних спеціальностей. Адвокати і юрисконсульти, прокурори і нотаріуси, судді і слідчі забезпечують виконання законів і підзаконних актів, а також гарантують невідворотність покарання в разі їх недотримання.

Історія професії:

Першими професійними юристами були члени Колегії понтифіків у Древньому Римі. Саме вони заклали основи правового регулювання суспільного життя, створили обширну базу прецедентів. Лише декілька століть опісля юриспруденція сформувалася як наука. Особливо значимою віхою в її становленні вважається видання першого підручника з правознавства - «Інституції» Гая.

В давньоримський час правознавство було таємною наукою, доступною лише для представників вищого духовенства. Римськийсуддя був особою, яка, з одного боку, мала відповідні правові знання, а з іншого, – у своїх діях залежала від висновку священнослужителя. Коли за понтифіка Корунканія доступ до вивчення юриспруденції було відкрито, сформувався класс правознавців, які користувалися високим авторитетом як у судів, так і в сторін, що судились. Римські юристи надавали юридичні поради стороні, яка до них зверталась, складали судові позови у письмовій формі або супроводжували позивача до суду, щоб пред’явити позов усно, на запит судді надавали усні або письмові висновки у справі, або навіть самою присутністю у залі суду засвідчували свою підтримку відповідній стороні. Їх називали юрисконсультами (радник з правових питань, iurisconsultus) або адвокатами (advocatus).

Така експертна діяльність не була професійною. Як безоплатна, вона радше була улюбленим заняттям авторитетних мужів, “окрасою” поважного віку.

Вивчення юриспруденції в ті часи було спадковою справою. Цицерон часто замислювався про те, як, будучи шанованим старцем, погойдуючись у своєму кріслі, він зможе взяти на себе приємну і поважну роль правового радника. Хоча таке заняття мало й свої недоліки. З будь-яким питанням– люди йшли до особи, яка мала відповідні знання у галузі права. Поряд з експертом із правових питань сторона також потребувала чільного виразника її інтересів, особи, яка повинна була юридично грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу також називали оратором (orator) або патроном (patronus). Ніколи більше мистецтво говорити – ця цінна спадщина романської культури – не досягала такого розвитку, як це було в стародавньому Римі, і розвивалось воно, насамперед, в залах судів кращими мужами свого часу, такими як Цицерон, Квінтіліан, Тацит, та іншими, відображаючись у їхніх творах.

Кожну судову промову готували старанно і заздалегідь. Цицерон занотовував повний зміст усіх своїх промов, прораховуючи реакцію публіки до найменших подробиць. У той час вміння виголошувати промови було мистецтвом заради мистецтва, яке приємно вражало і захоплювало як публіку, так і оратора. Видатних ораторів вшановували, як сьогодні вшановують видатних акторів, інших митців.