76. Соціологічне праворозуміння другої половини XIX сторіччя /Рудольф Ієрінг (Німеччина).

Рудольф Ієрінг (1818-1892) розвивав свою еволюційну теорію правоутворення, ґрунтуючи її на визнанні свідомих зусиль осіб і боротьби інтересів як факторів закономірного правоутворення, а державну владу - як формальне джерело права. Причинну, механічну закономірність правоутворення Ієрінг замінив своєрідною телеологічною закономірністю. «Мета є творець права»,- писав мислитель у своїй праці «Мета в праві».

А в основі кожної правової норми лежить прагнення здійснити певну мету. При цьому виявляється, що під метою Ієрінг був схильний розуміти не лише ті суб'єктивні, перехідні, мінливі цілі, що їх переслідують особи у своєму суспільному житті, а й, як це видно з передмови до книги «Мета в праві», якийсь загальний, об'єктивний принцип правового розвитку, наперед установлений зверху. Визнання мети у видимому світі, казав він, для нього було рівнозначне визнанню Бога. Саморозкриття права з готових елементів народної правосвідомості, як учить історична школа, не має нічого спільного зі справжнім утворенням і розвитком права, стверджував Ієрінг. В історії немає нічого готового: вона все створює. «Загальне переконання народу», «народний дух» - не якісь початкові потенції, а самі є продуктом історичного життя, яке поступово створює першу спільність інтересів, уявлень і переконань людей, що живуть у суспільстві, формує в такий спосіб характер народу.

Правоутворення є тяжким процесом утворення і захисту певних інтересів серед маси інших, твердив Ієрінг. Як захищений інтерес право є результатом перемоги в якомусь соціальному середовищі сильнішого інтересу або продуктом компромісу різних інтересів. Немає спокою неперервності в розвитку права. Схиляння історичної школи перед минулим - чистий романтизм. Нове право, вважає мислитель, створюється на руїнах старого.

«Мета права - мир, а засіб - боротьба. Життя права є боротьбою народів, урядів, станів та індивідів». Поки право зазнаватиме нападів із боку не права, а це буде завжди, вважав Ієрінг, доти воно назавжди зв'язано з боротьбою. Все право на світі є плодом боротьби, заявляв він. У боротьбі людина набуває право своє. Отже, в тяжких пологових муках народжується право, казав Ієрінг. Усі великі надбання, якими відзначено історію права, як, наприклад, знищення рабства, кріпосного права, свободи власності, совісті та ін.- всі вони завдячують лише впертій боротьбі, що тривала впродовж століть.

Зрозуміло, що такими поглядами на право Ієрінг, на противагу історичній школі, заперечував перевагу народного звичаю над законом, високо ставив законодавство як свідому, закономірну і певну форму правоутворення, відкидає пасивну роль законодавця і вимагав широкої реформаторської його діяльності. Мислитель заперечував і вузьконаціональний характер поглядів історичної школи на правоутворення.

В основі права, за вченням Ієрінга, лежать не якісь метафізичні субстанції та ідеї, а егоїстичні інтереси (матеріальні та духовні), а їх реалізація завжди вимагає боротьби. Саме ці положення Ієрінга дали підставу багатьом авторам піддати його вчення досить різкій критиці за проповідь панування сили в соціальному житті, егоїстичних інтересів та утилітаризму. Видається, однак, що ці звинувачення мислителя є несправедливими і перебільшеними. Ієрінг у своїй праці «Мета в праві» часто висловлював думку, яка суперечила вказаним матеріалістичним та егоїстичним тенденціям його теорії. Він, наприклад, установлював необхідність правового самообмеження державної влади та оцінки державних актів із боку їх відповідності загальним принципам права, що їх ми носимо в собі самих, моральним засадам і принципам справедливості, які стоять над позитивним правопорядком. Там же мислитель підкреслив високу цінність і суспільне значення акту самозречення і вказав на те, що егоїзм не є єдиним рушієм людської волі.

Щоправда, в Ієрінга не було послідовності в його теоретичних поглядах і в його реалістичній теорії етики і права, особливо в його пізніших працях, де на перший план вийшли особистий егоїзм, сила і матеріальні інтереси як фактори правоутворення, але, як справедливо вказав проф. Новгородцев, хоча визначення правового порядку не було однаковим у Ієрінга на різних стадіях його розвитку, свідомість вищих засад, що повинні служити керівництвом для права, не покидала його ніколи.

Вже побіжний огляд поглядів історичної школи юристів та Ієрінга показує, що між указаними вченнями і філософією природного права були зіткнення, і що подібно до останньої ці нові вчення залишили нез'ясованими низки питань, які торкаються сутності права та його утворення, питань, відносно яких, як показало майбутнє, могло статися ще більше зближення ідей природно-правової доктрини та історичного вчення про право.