47. Політичко-правові погляди римських стоїків – Марк Аврелій Антоній

Римські стоїки. Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Одне з перших місць серед римських стоїків належить Луцію Аннею Сенеці (Seneka), який жив у 3–65 рр. Він найбільш послідовно, у порівнянні з іншими представниками цього напрямку, відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Відповідно до цього, об'єктом і сферою рабства може бути тільки тілесна і чуттєва, але не духовна і розумна частини людини. Раб, відповідно до вчення Сенеки, рівний за натурою з іншими людьми і йому притаманні ті ж душевні якості, що і всім іншим. Всі люди рівні у тому сенсі, що вони "товариші по рабству", оскільки однаково залежать від волі повелінь долі. "Покажіть мені, — писав Сенека, — хто не є рабом у тому чи іншому сенсі! Цей — раб своїх бажань, той — жадності, а той — честолюбства... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне". Мислитель висунув свою природно-правову концепцію, в якій неминучий і божественний за своїм характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські прагнення і творіння, включаючи державу і право. Він вважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і значимі не для всього людства, а тільки для обмеженого кола людей.

Подібні ідеї розвиває й Епіктет, 50–130 рр., який головний акцент робив на проблемі особистого морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей, при цьому, повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній, який жив у 121–180 рр., розвивав "уявлення про державу з рівним для всіх законом, яка правиться відповідно до рівності і рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслює, що зі спільного для всіх людей духовного начала випливає, що всі люди — розумні істоти, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний громадянський устрій.Ідеї грецьких та римських стоїків, зокрема обгрунтований ними індивідуалізм та природно-правова теорія, мали суттєвий вплив на погляди римських юристів.

48. Політико – правова думка в італії. 17-18 ст. Правова теорія чезаре беккаріа

В Італії у XVII—XVIII ст. після тривалого суспільно-політичного занепаду, на ґрунті національної спадщини епохи Середньовіччя й Відродження та поширення ідей Французьких мислителів поступово сформувалася когорта Діячів італійського Просвітництва, найвідомішими серед яких були П. Джанноне, П. Філанджері, Дж. Віко, П. Мураторі, Ф. Галіані, Ф. Джанні, Ч. Беккаріа.

Чезаре Беккаріа (1738—1794). Юрист і просвітитель. Завдяки праці «Про злочини та покарання» він увійшов в історію політичної і правової думки як основоположник класичної школи в науці кримінального права. У цій праці він гостро розкритикував жорстокість і несправедливість феодального правосуддя і сформулював нові принципи кримінального права і процесу, засновані на ідеях Просвітництва XVIII ст.Він спирався не лише на історичний досвід, а й на ідеї таких мислителів, як М. Монтень, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск´є.

Особливо різкій критиці Беккаріа піддав юристів, що виправдовували середньовічні порядки, а також всі аспекти діяльності феодального суду: формальну систему доказів, жорстоку і безглузду процедуру слідства й судового дізнання, несправедливу систему покарань.

Важливим положенням теорії Беккаріа була ідея стосовно обмеження сфери кримінальної відповідальності лише діями, що завдають шкоди суспільству, а не намірами чи словами людей. Він сформулював принцип рівноваги злочину і покарання.

Із метою досягнення співмірності злочину і покарання Беккаріа запропонував ієрархію злочинів і відповідних їм покарань від найвищого ступеня — тих, які руйнують саме суспільство, до нижчого — порушення прав приватної особи. Смертну кару він називав «війною нації з громадянином», наводив низку аргументів на користь її скасування. Звертаючись до історичного досвіду, Беккаріа дійшов висновку, що насильницьку смерть, заподіяну громадянину, не можна абсолютизувати як єдиний дієвий засіб для утримання інших від скоєння злочину. Як засіб залякування смертна кара («жахливе, але миттєве видовище страти»), на його думку, поступається довічному рабству. А смертна кара подає людям приклад жорстокості, сприяючи цим самим скоєнню нових злочинів. Саме така позиція мислителя щодо смертної кари започаткувала рух аболіціоністів (лат.— скасування) — прибічників її скасування, а також переорієнтацію системи правосуддя і правосвідомості, сформованих в епоху Середньовіччя.

У праці «Про злочини та покарання» значну увагу Беккаріа приділив проблемі запобігання злочинності, не обмежуючись кримінально-правовими методами боротьби з нею. До ефективних засобів боротьби зі злочинністю він, зокрема, зараховував якість, чіткість і доступність законів, публічність і невідворотність покарання, подолання сваволі в діяльності влади, виховання в людях поваги до закону замість страху перед владою.

Книга Беккаріа «Про злочини і покарання» на духовній межі Середньовіччя і Нового часу вплинула на формування кримінального законодавства, нових уявлень про функції і характер справедливого правосуддя. Вона є зразком розгорнутої програми реформування кримінального права та процесу і була оцінена юристами різних часів та народів. Один із перших часткових перекладів книги російською мовою було здійснено за наказом Катерини II українським юристом Г. Козицьким. Серед її перекладачів був українсько-російський правознавець С. Зарудний. Український правознавець О. Кістяківський зазначив, що ця книга належить до тих, які не втрачають ціни ніколи, бо все у ній є сама істина.

Італійські мислителі XVIII ст. відобразили характер і спрямованість національної державно-правової думки у своїх творах. Вони захищали такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, справедливі закони і гарантії прав особи. Творчість італійських мислителів значною мірою вплинула на розроблення європейськими просвітителями теорії правової держави та основоположних принципів лібералізму.