26.Сучасна політико-правова ідеологія незалежної України.

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому — до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий — розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

За умови плюралізму ідеологій, що гарантується Конституцією (ст. 15), правова ідеологія має поставати як моністична (не плутати з обов’язковістю!) в її змістовному та функціональному підпорядкуванні торжеству норми права, зорієнтованості на мету та завдання процесу соціальних змін, засобів їх правового забезпечення тощо.Несформованість вітчизняної правової ідеології регіоналізує вітчизняний правовий простір, породжує слабкість правової системи, ділить єдину правову культуру на «східну» та «західну», призводить до втрати чітких політичних і духовних орієнтирів і, як наслідок, до перманентної політичної нестабільності, протистояння, за влучним висловом Голови Верховної Ради В. Литвина, до «ярмарку лицемірства» – нічим не виправданих обіцянок і популістських гасел.Західний досвід свідчить: дії влади, держави загалом мають доповнюватися й розвиватись на рівні суспільства. Зокрема, має запускатися механізм самоорганізації, що сприяє досягненню синергетичного ефекту в діях держави й суспільства. Це дає змогу суспільству, його складовим постати впорядкованою, стабільною соціальною системою, кожний елемент якої реалізує свою базову функцію: економіка – адаптації; держава і право – інтеграції; школа, сім’я і церква – успадкування набутого досвіду, звичаїв і обрядів, навичок і вмінь, утвердження зразків поведінки. Таке суспільство «працює» на досягнення ціннісної згоди різних соціальних груп – носіїв нової моралі, утверджує громадянську злагоду, солідарність і співпрацю як своєрідну основу суспільства, визначає його соціальні функції та орієнтири розвитку, формує коректну, соціально адаптовану та безпечну для соціального оточення модель поведінки.

В Україні держава поки що не справляється зі згаданою місією. Більше того, суспільство, що демонструє потенціал розвитку, переросло владу, яка гальмує процес соціальних змін. Відстає і наука: орієнтири розвитку, майбутнє України не дістали наразі задовільного обґрунтування.

Однією з причин політичного протистояння, ігнорування державою проблем розвитку суспільства називають те, що в Конституції визначено лише статус держави (ст. 1), тоді як поняття «країна» і «суспільство», «державне управління» взагалі відсутні. Українська держава, як уявляється, має поставати в єдності із суспільством і позиціонуватись як країна. На жаль, конституційний механізм цього динамічного й багато в чому визначального процесу також не прописаний.