46. Імпресіонізм як літ.Явище кін.19-поч.20 ст.

Імпресіонізм — з'явився спершу у французькому малярстві у II половині XIX століття. Його назва пішла від картини К. Моне 1873 року "Імпресія. Схід сонця". Основоположниками імпресіонізму в художній літературі вважають братів Едмона і Жуля Ґонкурів. Розвитку імпресіонізму в українській літературі сприяла, за словами Ю. Кузнецова, "сама українська ментальність, зокрема, притаманні їй індивідуалізм та ліричність". Він з'явився у поезії г прозі наприкінці XIX століття і мав лірико-романтичне забарвлення, що єднало його з неоромантизмом та символізмом. найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела

З імпресіонізму починається тісна взаємодія літератури і живопису, особливо активне використання літературою художніх засобів, притаманних живопису. Імпресіонізм покликаний через певну картину, частіше пейзаж передати тонкі нюанси настрою. Емоційно забарвленим стає все: фонетика, інтонація, використані у зображенні кольори і звуки. Художня мова імпресіонізму спирається на метафоричний епітет і загалом надає перевагу численним означенням. Імпресіонізм зосереджений на зображенні тонких почуттів і емоційних станів, тому він користується посилено детальним описом.

Імпресіонізм вважав завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. імпресіонізм відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалось випадкове. У творах імпресіоністів часто відтворюються такі психічні стани, як тривога, туга, нудьга, самотність, журба, смуток, відчай, зойк, рідше радість. Це основні дійові особи імпресіоністичної лірики.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа („Цвіт яблуні”, „На камені”).

47. Гумор і сатира у творчості Леся Мартовича

Основною темою творів Л.Мартовича є нужденне життя трудового українського селянства Галичини в умовах його соціального й національного поневолення, викриття антинародного політичного устрою Австро-Угорщини, панівних верств та їх прислужників. Зробити з селян „народ” – силу свідому, соціально активну, здатну перебудувати світ на нових началах – мета, якій присвятив своє життя і творчість Л.Мартович. Всіма доступними способами він допомагав селянам позбутися таких негативних рис, як інертність, егоїзм, індивідуалізм, пасивність. В оповіданнях Л.Мартовича відтворено поступове усвідомлення селянами свого підневільного становища, намагання протистояти несправедливості й кривді, боротися за свої права, визволитися з соціального ярма ("Лумера","Винайдений рукопис про руський край"). Великою мірою завдяки Л.Мартовичу українська література в основній своїй масі відходить від змалювання селянина як безголосого страдника, від ідилічного зображення чеснот мужика. Концепція людини в ці роки включає в себе розуміння складної взаємодії світла і тіней. Поступово утверджується підхід до змалювання життя в усіх його складнощах і суперечностях. Почався рух проти "ідолопоклоніння" перед народом.

З самого початку літературної діяльності Л.Мартович рівнявся на І.Франка і М.Павлика. У них він бачив зразок письменника – суспільного діяча, трибуна, який активно втручається в життя, порушуючи у своїх творах важливі актуальні проблеми. Таким трибуном, діючим в ім’я інтересів народу, мусить бути письменник-сатирик, бо сатира спроможна дати широко правдиву і цільну картину різних галузей життєдіяльності суспільства. Своєю суттю і призначенням вона покликана показувати боротьбу суперечностей у гранично загостреній формі. Своє завдання Л.Мартович бачив у загостренні уваги сучасників на таких тріщинах дійсності, які заважають людям жити, гальмують рух суспільства до поступу. Засобами сатири веде письменник боротьбу за народне пробудження, утвердження людської гідності в усіх сферах життя, насамперед в соціальній та політичній. Сцени з життя галицьких селян Л.Мартович подає, як правило, в добродушних гумористичних тонах, іронізуючи над психологією та побутом відсталої частини селянства. Представників панівних верств: різних урядовців, крамарів, попів, усіх тих, хто нажився на горі трудового люду – нещадно картає, вдаючись до їдкої іронії, сарказму.

Образи ранніх творів нечитальника, Кабановича ("Лумера"), Івана Рила, паннусів, поппусів, муссікусів ("Винайдений рукопис про руський край) – це не довільні псевдоніми і алегорії, а створені з глибоким знанням дійсності, художньою винахідливістю і блискучою дотепністю побутові образи політичних порядків. За цими образами стоять конкретні явища політичного життя тої епохи – повне політичне безправство, щохвилинна небезпека бути запідозреним в "неблагодійності" і опинитися трагічною особою в комічній ситуації, випробувати на собі ті чи інші адміністративні репресії (податки, штрафи, дармова праця, фізичні розправи при голосуванні, арешти тощо), нарешті, постійно тремтіти в чеканні тих чи інших "несподіванок" – довільних урядових розпоряджень і дій.

Л.Мартович володів багатим арсеналом засобів: використання промовистих прізвищ, що вказували на домінантну рису характеристики персонажа (Кабанович, Деришкірський, Книш, Рило, Тупі Голови та ін.); піднесено-величавого тону для нісенітниці; серйозність для буденщини; цілком спокійний, урівноважений тон - для ренегатства, невігластва, "політичного циганства", завжди досягаючи комічного ефекту чи сатиричного викриття, засудження зображеного.