7 Витоки краєзнавства та елементи його розвитку до сер. XVIII ст.

Лит: Уривалкін О.М. Історичне краєзнавство - Навчальний посібник. - К: КНТ, 2008. - 296 c.

Розвиток історичного краєзнавства на території України до початку XX ст.

Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. Збереглись описи найважливіших подій тих часів, мандрівок землепрохідців і купців, фольклорні твори. Багато цінної інформації про свій край зібрали служителі монастирів.

Багату й цінну інформацію про Україну містять зарубіжні літописи та хроніки: кримсько-татарська ("Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмеда Гаджі Сеная), німецька ("Театр Європи"), італійська (твори М.Бізачіоні) та ін.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Крім того, в XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

У XVІ-XVІІ ст. українські літописи писалися в різних містах України, в основному козацькою старшиною.

Літопис Самовидця - одне з найдостовірніших літописних джерел XVII ст.

"Літопис подій у Південнозахідній Росії" Самійла Васильовича Величка.

"Действие презелъной и от начала поляков кровавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого гетмана Запорожского с поляки", - написав Григорій Іванович Грабянка.

У 1699 р. написав "Летописець си есть Кроника" ієромонах Іллінського Чернігівського монастиря Леонтій Боболинський.

В "Книге Большого Чертежа", складеній у Розрядному приколі в Москві, 1627 p., подано відомості про Лівобережжя і Середнє Придніпров´я, згадуються також десятки стародавніх городищ і курганів, які служили в обширах України певними географічними орієнтирами, і отже були добре знані серед місцевого населення.

Проте становлення історичного краєзнавства нерозривно пов´язане з історичною наукою і відноситься до епохи перетворення початку XVIII ст. Указом Петра І від 13.02.1718 пропонувалося доповідати про будь-які цікаві знахідки краєзнавців царю і нагороджувати за пошуки старовини у своєму краї. Пізніше державній і церковній владі було запропоновано "прежний жалованные грамоты и другие куриозные (любопытные) письма" переглянути, переписати і доставити о Сенат та Синод. Тим самим було визнано державну значущість місцевих пам´яток старовини.

Серед краєзнавчих джерел чимале місце посідають урядові переписи населення. Вони нагромаджували статистичні та інші відомості про стан ремесел і промислів в Україні. Найповнішим був перепис 1765 1768 рр., що відомий в історії під назвою "Румянцівського опису Малороси" - від прізвища генерал-губернатора України графа И.Румянцева.

Програма економічно-географічного опису Російської імперії, здійснювана в останні роки царювання Катерини II, потрапила в Україні на підготовлений ґрунт.

Далі розвиток краєзнавства пов´язаний з адміністративно-територіальними реформами наприкінці 90-х років XVIII - початку XIX ст., які стимулювали оформлення описово-статистичних документів.

Перша з реформ розпочалася за указом Павла І від 30 листопада 1796 рЗгідно з указом замість намісництв створювалися губернії, зокрема на Лівобережжі - Малоросійська губернія.

Новий поштовх краєзнавству надали зміни, що відбувалися в політичному житті країни. Правління Павла І завершилося 11 березня 1801 р. державним переворотом, який звів на престол Олександра І. Царський указ від 9 вересня 1801 р. передбачав розподіл Малоросійської губернії на Чернігівську та Полтавську, а у 1802 р. губернатори підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Воно енергійно приступило до збирання відомостей. карти губерній та плани міст, відомості про чисельність населення, податки, врожай хліба та його розподіл (зокрема хлібну торгівлю), забезпечення продовольством, промисловість, промисли, міські прибутки, громадське будівництво.

Інтерес до краєзнавства виявляли не тільки уряд і Міністерство внутрішніх справ, але й українська шляхта та інтелігенція. У XVIII ст. це особливо стосувалося козацької старшини, яка, щоб довести своє шляхетське походження і отримати російське дворянство, почала вивчати історичні документи та свій родовід.

Цікавим джерелом інформації XVIII ст. є щоденники Миколи Ханенка та Якова Марковича.

Чимало цікавих відомостей міститься в матеріалах вчених та мандрівників, які у цей час відвідували Україну. Іоган Георг Корб - секретар посольства імператора Леопольда І відвідав Україну та Росію у 1698-1699 рр. Як дуже спостережливий мандрівник, подав докладні відомості про українське військо, різні військові події, а також ряд винятково цінних гравюр укріплень і міст Приазовського краю. Шведський полковник Вейге (Weihe) описав географічні особливості України, її побут, господарство, промисли, прикмети козацького війська. Датський посол Юл Юст (Jul Just) в 1711 p. переїжджав через Україну. Посол не тільки докладно описав свою подорож, але і зробив широкі порівняння життя, побуту і культури України та Росії.

Г.Юнкер - історіограф при штабі генерал-фельдмаршала Б.Мініха - у 1737 р. склав опис господарства Лівобережної та частково Південної України.

Член Петербурзької академії наук Йоган-Антон Гільденштедт - медик, природознавець та етнограф - наприкінці 1773 - початку 1774 р. відвідав окремі райони України: Дніпровську та колишню Українську лінії, Новоросійську губернію, Слобідську Україну. Уважний спостерігач Гільденштедт лишив цікаві нотатки про міста Лівобережжя, а також про Київ.

Російський вчений Василій Зуєв, який подорожував по Україні з дорученням Російської Академії Наук 1781-1782 pp., подає цікаві відомості про Слобідську Україну (Подорожные записки Василія Зуева съ Петурбурга до Херсона въ 1781 и 1782 г. - Петербург, 1787).

В 1793 р. у Петербурзі вийшла книга С.Плещеева – описав природні багатства й господарство України, зокрема Чернігівського й Новгород - Сіверського намісництв. У книзі є цікаві відомості про торгівлю.

+++

На рубежі 50-60-х рр. XIX ст. історією України та збиранням краєзнавчих матеріалів зацікавилася студентська молодь та представники інтелігенції. На початку 60-х рр виникають культурно-освітні організації - громади. Однією з перших була створена "Українська громада" - хлопоманів. Ідеологом і керівником хлопоманів став студент випускного курсу Київського університету В.Антонович. Під час студентських канікул чи в інший вільний час вони мандрували селами, збирали народні пісні, казки, прислів´я, звичаї та обряди. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про минуле України. Але поява на селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожували підозрілу до всього незрозумілого сільську владу. Старости затримували хлопоманів, кидали їх до "холодної" і передавали поліції для дізнання. Тому хлопомани мусили припинити свої ходіння по селах і приєднатися до тих громадівців, котрі діяли у містах та, як правило, вели наукову та видавничу роботу.

Київські громадівці почали впорядковувати зібраний раніше історичний, етнографічний, фольклорний і лексикографічний матеріали. На початку 70-х років вони працювали над підготовкою і виданням кількох томів "Народных южнорусских сказок", зібраних Іваном Рудченком, байок Л.Глібова, збірок народних пісень з мелодіями, опрацьованими М.Лисенком тощо.