78 . Структура урядів.

У конституційній практиці використовуються дві основні моделі структури урядів.

У багатьох країнах до складу уряду входять усі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукупності вони і становлять уряд. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді знижує ефективність його роботи. Тому в деяких країнах, де прийнято таку модель, у структурі уряду утворюють вужчу колегію. До неї звичайно входять глава уряду, його заступники, авторитетні міністри. Прикладом може бути Італія, у ст. 95 Конституції якої припускається утворення в межах уряду (ради міністрів) його президії.

В англомовних та в цілому ряді інших країн до складу кабінету входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, хто очолює найважливіші з них. Уряду в широкому розумінні цього слова тут просто не існує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабінету майже нічим не відрізняються від міністрів, які не мають такого статусу, проте реальні їхні повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. У США до складу кабінету входять усі особи, які очолюють міністерства. Це не означає, що він є осередком усієї відповідної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. Між кабінетом і такими органами не існує формальних зв'язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом.

Основною діючою особою уряду, формальним і неформальним центром є його глава — прем'єр-міністр (канцлер, голова). У президентських республіках, як зазначалося, систему виконавчої влади очолює президент, а посада прем'єр-міністра відсутня. У країнах із змішаною республікан­ською формою правління в силу дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації і діяльності розподіляється між главою уряду і президентом. Характер цього розподілу визначається конституційною нормою і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому головні урядові повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем'єр-міністра.

79. Політична відповідальність уряду.

ПОЛІТИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УРЯДУ — конституційно-правова відповідальність уряду та його членів перед парламентом і/або главою держави за політику, яку вони проводять. П. в. у. перед парламентом має місце за парламентарних і змішаної форм правління, а перед главою держави — за змішаної і президентської форм правління. П. в. у. одночасно перед парламентом і главою держави має місце за змішаної форми правління і є подвійною політичною відповідальністю уряду. Конституції одних держав (Іспанії, Китаю, Куби, Франції, Японії) передбачають тільки колективну (солідарну) відповідальність уряду, в інших країнах поряд із колективною відповідальністю уряду встановлена також індивідуальна відповідальність його членів. У президентських республіках можлива тільки індивідуальна відповідальність членів уряду (адміністрації президента) перед президентом. П. в. у. перед парламентом реалізується найчастіше за допомогою двох процедур: вотуму недовіри і відмови в довірі (див. Вотум недовіри, Відмова в довірі). В одних країнах уряд відповідальний перед обома палатами парламенту (Італія, Румунія, Японія), в інших —тільки перед нижньою палатою (Велика Британія, Іспанія, Польща, Франція, ФРН). П. в. у. перед главою держави настає зазвичай у вигляді відставки уряду в цілому чи звільнення з посади окремого міністра. П. в. у. не зумовлюється яким-небудь правопорушенням з його боку. Конституції не встановлюють підстав П. в. у., її настання пов'язується з урядовою політикою в цілому або з певного питання. Настання П. в. у. залежить від розкладу партійно-політичних сил у парламенті і значною мірою зумовлюється суб'єктивними причинами: настроями парламентаріїв, позицією глави держави з того чи того питання тощо. Забезпечення збалансованості повноважень законодавчої і виконавчої влади, стабільності уряду передбачає наділення уряду певними правовими засобами впливу на парламент і главу держави. За парламентарних форм правління засобом впливу уряду на главу держави є контрасигнування урядом (главою уряду та/або окремим міністром) актів глави держави, без чого вони не набирають чинності. У деяких парламентарних країнах сам акт глави держави про відставку уряду передбачає контрасигнування його главою уряду. Щодо засобів впливу уряду на парламент, то у разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри чи відмови в довірі уряд або йде у відставку, або вимагає від глави держави розпустити парламент (нижню палату) і призначити нові парламентські вибори. Право уряду ініціювати розпуск парламенту є важливою противагою його політичної відповідальності перед парламентом і права останнього звільнити уряд у відставку. За відсутності такого права уряд стає заручником розкладу партійно-політичних сил у парламенті і настроїв парламентаріїв, кожен із яких може безвідповідально критикувати уряд. Конституцією України встановлено подвійну П. в. у.: Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (ч. 2 ст. 113). Президент України припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку (п. 9 ст. 106). Верховна Рада України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України (ч. 1 ст. 87), а прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України (ч. 4 ст. 115). Подвійна політична відповідальність Кабінету Міністрів України за відсутності дійових засобів його впливу на Верховну Раду України (через постійно діючу парламентську більшість чи можливість ініціювати розпуск парламенту главою держави, як це відбувається за парламентарних форм правління) послаблює позиції та ускладнює функціонування Кабінету Міністрів України.