75. Виконавча влада та її суб’єкти

ВИКОНАВЧА ВЛАДА — відповідно до теорії поділу влади одна з трьох самостійних і незалежних гілок державної влади (поряд із законодавчою і судовою гілками влади), яка є сукупністю повноважень з управління державними справами. Конституційно-правовий інститут В. в. становить сукупність норм, які закріплюють систему суб'єктів управління державними справами та їх повноваження. Ці повноваження охоплюють: визначення і реалізацію основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики держави; управління державними справами; виконання законів; нормовстановлен-ня (видання органами В. в. нормативно-правових актів у межах власної компетенції, на основі та на виконання законів і в порядку делегованого законодавства); здійснення зовнішньої політики. Суб'єктом В. в. є система державних органів, яку складають глава держави, уряд в цілому, центральні органи виконав-

чої влади (міністерства, державні комітети), місцеві органи виконавчої влади (адміністрації). Однією з найважливіших особливостей В. в. є її централізація, яка полягає в підпорядкуванні одних органів іншим і концентрації владних функцій в руках глави уряду або глави держави. У більшості парламентарних монархій, парламентарних і президентських республіках повноваженнями з керівництва В. в. конституції наділяють главу держави. Проте реально в парламентарних монархіях і республіках вся В. в. належить уряду. Республікам змішаного типу притаманний дуалізм виконавчої влади — її повноваження формально розподіляються між главою держави і урядом. Однак при цьому здійснення урядом повноважень виконавчої влади, як правило, відбувається під безпосереднім керівництвом і контролем президента. На регіональному і місцевому рівнях В. в. здійснюється місцевими органами В. в. та органами місцевого самоврядування — мірою делегування останнім повноважень В. в. В Україні, яка є республікою змішаного типу, Конституцією встановлено дуалізм В. в. — її повноваження розподіляються між Президентом України і Кабінетом Міністрів України за домінування глави держави. Згідно з Конституцією України вищим органом у системі органів В. в. є Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 113). Президент України: призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України,

керівників інших центральних органів В. в., а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи В. в. (п. 9, 10, 15 ст. 106). В. в. в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації, склад яких формують їх голови.

76. Конституційний статус уряду.

УРЯД — вищий колегіальний орган виконавчої влади держави. Найпоширеніші назви урядів — «Рада Міністрів», «Кабінет Міністрів», «Державна Рада», «Федеральна Рада» тощо — відбивають їх колегіальний характер. Назва «Рада Міністрів» частіше використовується за парламентарних форм правління, а назва «Кабінет Міністрів» — за сильного глави держави (президента чи монарха). У США та деяких інших президентських республіках, а також у деяких дуалістичних монархіях У. діє не як колегіальний орган, а як підпорядкована главі держави адміністрація. У деяких президентських республіках конституції передбачають У. як колегіальний орган із власною компетенцією та окремою посадою глави У. У федеративних державах є центральний (федеральний) У. і У. суб'єктів федерації, що часто відбивається у назві першого: «Федеральний Уряд» (ФРН), «Федеральна Рада» (Швейцарія) тощо. Порядок формування У. залежить від форми державного правління. У країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління застосовується парламентський спосіб формування У., за якого, парламент безпосередньо здійснює ті чи ті відповідні процедури. Повноваження на формування У. має та партія чи коаліція партій, яка за результатами виборів отримала більшість мандатів у парламенті (нижній палаті). Процедури формування У. передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними. За своїм політичним складом У. може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним (див. Однопартійний уряд, Коаліційний уряд, Безпартійний уряд). Позапарламентський спосіб формування У. застосовується у президентських республіках, де уряд формується президентом. Роль парламенту при цьому є незначною. Президент формує У. зазвичай із представників своєї партії. У парламентарних країнах члени У., як правило, повинні бути одночасно і членами парламенту. У президентських республіках та республіках зі змішаною формою правління діє принцип несумісності посади міністра і депутатського мандата. У країнах із парламентарними формами правління У. несе політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою) і в разі висловлення йому останнім вотуму недовіри чи відмови в довірі йде у відставку або ініціює розпуск парламенту главою держави і дострокові парламентські вибори. У президентських республіках члени У. несуть політичну відповідальність тільки перед президентом. У країнах зі змішаною республіканською формою правління У. несе подвійну політичну відповідальність — перед парламентом і главою держави, які можуть звільнити його у відставку. До складу У. входять його глава, державні міністри, міністри, міністри без портфеля, державні секретарі. Інститут глави У., якого у більшості країн називають прем'єр-міністром, є лише за парламентарних та змішаної республіканської форм правління, оскільки в президентських республіках його функції виконує зазвичай глава держави. У деяких країнах у складі У. його главою створюється більш вузька колегія — кабінет (див. Кабінет). Основними структурними одиницями У. є міністерства. Елементами структури У. є також державні комітети, державні служби та інші центральні органи виконавчої влади. Розрізняють дві основні моделі структури У.: континентальну і англосаксонську. За континентальної моделі до складу У. входять глави усіх центральних органів виконавчої влади. За англосаксонської моделі до складу У. як кабінету входять глави не всіх центральних органів виконавчої влади, а лише найважливіших. У деяких країнах статус і назва У. залежать від того, хто входить до його складу або керує його засіданнями. У Франції та деяких франкомовних країнах, що сприйняли французьку конституційну модель, розрізняють раду міністрів і раду кабінету. Засідання ради міністрів відбуваються під головуванням президента, на них приймаються найважливіші рішення. Засідання ради кабінету відбуваються під головуванням прем'єр-міністра, як правило, щоразу за особливим дорученням президента; на них розглядаються головним чином питання поточного характеру. У Нідерландах У. включає Короля і міністрів, а Рада Міністрів — тільки міністрів на чолі з Міністром-президентом. Обсяг компетенції У. значною мірою залежить від форми державного правління. За будь-якої форми правління У. виконує такі основні функції: управління державним апаратом; виконання законів; нормовстановлення; складання і виконання бюджету; здійснення зовнішньої політики. Рішення У. можуть мати характер політичних директив, прийматися у вигляді нормативно-правових актів або вноситися до парламенту як законопроекти. Нормативно-правові акти У. можуть видаватися від імені його глави (президентська республіка, дуалістична та абсолютна монархія) або від імені всього У. У будь-якому разі такі акти підписує глава У. У кожній країні є спеціальні назви актів У.: «декрет», «постанова», «ордонанс» (Франція), «виконавчий наказ» (США), «наказ Королеви у Раді» (Велика Британія). Загальна назва нормативно-правових актів У. — «регламентарні акти У.». Акти У. є підзаконними і видаються на виконання законів. Нормативно-правові акти У. може видавати також у порядку делегованого законодавства.