Розділ 1.

Вступ до курсу "Міжнародна економіка"

Глава 1. Світове господарство: основні риси та структура

Ключові поняття

Світове господарство як сукупність національних господарств: міжнародний поділ праці, міжнародна спеціалізація, міжнародне виробниче кооперування; світове господарство як єдиний наднаціональний простір: світогосподарський поділ праці, транснаціональна спеціалізація і кооперування; структура єдиного світогосподарського простору: технологічна підсистема, економічна підсистема, правова підсистема, соціально-культурна підсистема; багатомірність системи світового господарства.

1.1. Міжнародний поділ праці. Світове господарство як сукупність національних господарств

Сучасне світове господарство (ССГ) як особлива органічна цілісна система почало складатись на базі світового ринку з кінця XIX - початку XX ст. Нині можна говорити про світове господарство як глобальну господарську систему, що ґрунтується на міжнародному і наднаціональному світогосподарському поділі праці, інтернаціоналізації та інтеграції виробництва і обігу, яка функціонує на принципах ринкової економіки.

Сучасне світове господарство є цілісною системою, але ця цілісність складалась поступово. Вона формувалася у міру еволюції міжнародного поділу праці, процесу інтернаціоналізації господарського життя країн світового співтовариства, інтеграції груп країн у регіональні господарські комплекси (союзи) з міждержавним регулюванням соціально-економічних процесів, транснаціоналізації виробництва.

Міжнародний поділ праці

Історія формування світового господарства розпочинається з міжнародного поділу праці (МПП), пов'язаного з обміном діяльності та її продуктами між національними державами.

МПП, або поділ праці між країнами, є ступенем суспільного територіального поділу праці. Він спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн і виявляється у взаємному обміні результатами спеціалізованого виробництва в певних пропорціях.

Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародному виробничому кооперуванні.

Міжнародна спеціалізація - це форма поділу праці між країнами, в якій зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв. Спеціалізація в рамках міжнародного поділу праці в кінцевому підсумку передбачає спеціалізацію країн і регіонів на виробництві окремих продуктів та їхніх частин для світового ринку.

Міжнародне виробниче кооперування є наслідком спеціалізації національних виробництв, що взаємодіють у системі міжнародного поділу праці.

Міжнародне виробниче кооперування базується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці у світовому господарстві. Міжнародне виробниче кооперування означає включення країни в міжнародний поділ праці в рамках так званої вертикальної моделі міжнародного поділу праці, тобто за умови збереження автономності виробничого процесу в національних кордонах.

Теорія міжнародного поділу праці набула свого обґрунтування і розвитку в класичній школі економіки, насамперед, у працях ЇЇ засновників - А.Сміта та Д.Рікардо. Головним досягненням класиків вважається теорія порівняльних витрат виробництва. В основі цієї теорії лежить ідея про існування відмінностей між країнами у витратах, пов'язаних з виробництвом тих чи інших товарів. Таке становище приводить до висновку, що замість випуску всіх товарів, на які виникає попит, вигідніше зосередитись на виробництві товару, що потребує найменших витрат. Спеціалізація на виробництві цього товару дасть змогу через обмін придбати на зовнішньому ринку товари, витрати на виробництво яких всередині країни вищі, ніж в інших країнах. Найбільший економічний ефект даватиме спеціалізація на виробництві того товару, перевага по якому максимальна. Якщо країна не може виробити жодного товару з витратами, нижчими від міжнародного рівня, то для неї відносно ефективніше буде спеціалізуватись на виробництві того товару, по якому перевищення міжнародного рівня витрат буде найменшим.

Ідеї класиків втілились у житті і набули свого подальшого розвитку при створенні теорії міжнародної торгівлі .

Світове господарство як сукупність національних господарств

Міжнародний поділ праці був тим об'єднуючим елементом, який створив систему світового господарства як сукупність взаємопов'язаних міжнародним обміном національних господарств, що виступають його підсистемами.

Вихід торговельних зв'язків за межі національних кордонів, тобто інтернаціоналізація сфери обігу (товарної стадії руху капіталу), і нині залишається загальною активною тенденцією для всіх країн світу, які прагнуть отримати економічну вигоду від міжнародного поділу праці і міжнародної торгівлі. Але сьогодні торговельні зв'язки і обслуговуючі їх валютно-кредитні відносини між країнами утворюють лише первинний рівень цілісності міжнародних відносин, оскільки до середини XX ст. оформився наднаціональний рівень світового господарства.

Для характеристики структури світового господарства на первинному рівні, тобто на рівні відносин між країнами, використовується прийнята в міжнародній практиці класифікація, згідно з якою всі країни світу поділяються на три основні групи:

• розвинуті країни з ринковою економікою країни, що розвиваються;

• країни з перехідною економікою.

Група розвинутих країн з ринковою економікою включає 24 країни. Вона поділяється далі з метою аналізу на частково подібні класифікаційні підгрупи великих промислово розвинутих країн, а саме:

• сім країн з найбільшими обсягами валового внутрішнього продукту (ВВП) в групі розвинутих країн з ринковою економікою (РКРЕ). Це - Німеччина, Італія, Канада, Велика Британія, США, Франція та Японія;

• країни Західної Європи;

Північна Америка, яка включає Мексику, Канаду і США.

Це найрозвинутіша частина системи світового господарства, ядром якої є три головні центри сили: США, Японія, Західна Європа.

Країни, що розвиваються (КР) - це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії, Європи. Вони займають майже 70% території Землі, їх населення становить понад 80% усього населення земної кулі. Валовий внутрішній продукт (ВВП) сягає близько 20% загального світового обсягу. До країн, що розвиваються, відносять держави, які часом значно відрізняються одна від одної, проте мають такі спільні риси, проблеми та інтереси, котрі дають підстави об'єднувати їх в одну підгрупу. Цими рисами є:

• залежне становище в системі світового господарства;

• багатоукладний характер економіки;

• в цілому (за винятком деяких країн) усе ще низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість промисловості, сільського господарства, виробничої та соціальної інфраструктури порівняно з промислово розвинутими країнами з ринковою економікою.

Виділяють три підгрупи країн, що розвиваються: найрозвинутіші країни, середньо розвинуті та найменш розвинуті. Про відмінності в рівнях розвитку цих підгруп .можна судити на підставі таких даних: у 2000 р. середньодушовий доход у першій підгрупі країн, що розвиваються, перевищував відповідний рівень "середняків" у 3,4 разу, а нижчої підгрупи - у 15,2 разу. Про ступінь диференціації КР (країн, що розвиваються) за рівнем розвитку свідчать і такі дані: на частку 8 індустріальних країн світу, що розвиваються (Індії, Бразилії, Мексики, Аргентини, Південної Кореї, Гонконгу, Тайваню та Сінгапуру), припадає чотири п'ятих загального обсягу виробництва та експорту промислових виробів усіх країн, що розвиваються. Найбільш динамічні з них це, насамперед, нові індустріальні країни (НІК) Південне-Східної Азії та Латинської Америки (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика) - НІК першого покоління; Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі - НІК другого покоління; Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія - НІК третього покоління; Філіппіни - НІК четвертого покоління. До цієї підгрупи входять також деякі країни Перської затоки - Катар, Кувейт, ОАЕ, а також Багами, Бермуди.

Для НІК характерна експортна орієнтація виробництва, поступовий перехід до розвитку капіталомістких і наукомістких галузей, активне використання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) і зростаюча участь у вивезенні капіталу.

Група країн з перехідною економікою включає: країни Центральної та Східної Європи (Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, Чехію, Словаччину) і нові країни, що виникли після розпаду СРСР і Югославії.

Перед цими країнами стоять проблеми, які багато в чому схожі з проблемами країн, що розвиваються. Це - проблеми зміни економічних структур і адаптації поведінки населення та законодавства до ринкової економіки, модернізації виробничого апарату та інфраструктури, міжнародної заборгованості, вибору шляху і форм інтеграції зі світовим господарством тощо. Характер участі в міжнародному поділі праці країн з перехідною економікою має багато спільних рис з участю в МПП країн, що розвиваються.