5 5. Інфляційний та дефляційний розриви

Бажаним для сус-ва є такий обсяг нац.вир-ва, який можна отримати в умовах, близьких до повної зайнятості.Побудуємо графік,що ілюструє відхилення економіки.Для цього по осі OY відклалемо обсяг ЧНП, а по осі ОХ-сукупні витрати(Е),які для закритої приватної ек-ки=сумі споживчих витрат домогосподарства(С) та інвестиційних витрат(І):

Нехай безінфляційний рівень виробництва в умовах повної зайнятості дорівнює 200 млрд грн. Графік сукупних витрат (С –І₀)₁ перетинає бісектрису кута в точці N₁, яка знаходиться ліворуч від обсягу виробництва в умовах повної зайнятості (N).

Величина, на яку сукупні витрати менші того рівня, що забезпечує рівень ЧНП при повній зайнятості, називають рєцесійним розривом.

Рецесійний розрив — це та величина, на яку потрібно змістити кри­ву сукупних витрат вгору, для того щоб досягти не-інфляційного обсягу ЧНП в умовах повної зайнятості. Графічно реценсійному розриву відповідає відстань по вертикалі між (С+І₀)₀ та (С+І₀)₁.

Зміщення кривої сукупних витрат (С+І₀)₀ вгору від того обсягу сукупних витрат, який забезпечує пов­ну зайнятість, тобто до (С+І₀)₂ відображає інфляційний розрив попиту.

Інфляційний розрив — величина, на яку сукупні витрати ((С+І₀)₂ перевищують рівень витрат, що забезпечують неінфляційний потенційний обсяг ЧНП. Інакпіе кажучи, інфляційний розрив — це відстань, на яку крива сукупних витрат (С+І₀)₂ має зміститись донизу, щоб забезпечити безінфляційний ЧНП при повній зайнятості.Інфляційний розрив свідчить про те, що в суспіль­стві наявний надлишковий інфляційний попит, який не може бути задоволений шляхом зростання реаль­ного обсягу національного виробництва. При рецесійному та інфляційному розривах держа­ва прагне впливати на величину сукупного попиту че­рез величину сукупних витрат, зміщуючи точку рівно­ваги у бажаному для суспільстві напрямку. З урахуван­ням участі держави сукупні витрати набувають вигля­ду: С + І + G.

Дефляційний розрив - відхилення сукупного попиту (AD) від стану рівноваги за умов повної зайнятості в бік зменшення при сталій пропозиції (AS) (графік 5).

Дефляційний розрив має місце, коли загальний рівень цін (Р) падає.

YM0- обсяг ВНП (доходу) в умовах рівноваги;

MB - дефляційний розрив.

Дефляційна політика спрямована на стримування зростання споживання і створює сприятливі умови для заощадження і нагромадження.

де М0 - точка рівноваги;

AS - сукупна пропозиція;

AD - сукупний попит;

YF - лінія повної зайнятості;

56. Інфляційний податок та сеньйораж. При монетизаії ДБ д-ва отримує сеньйораж – доход від друкування грошей. Він виникає в умовах перевищення приросту грошов.маси над приростом ВВП_Р.=> зростає серед.рівень цін. Через це всі економ.агенти змушені сплачувати інфляц.податок, який ч\з вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави: ІТ= (М/Р), де ІТ-інфл.податок, -темп приросту інфл.за рік(%), (М/Р)-рівень запасів грошов. Коштів екон. Агентів у реальн. вираженні.

В умовах інфляції економічні суб'єкти фактично сплачують ще один податок, не передбачений податковою системою, - інфляційний податок.

Інфляційний податок - втрата капіталу власниками грошових коштів внаслідок інфляції.

Інфляційний податок сплачується автоматично домашніми господарствами, оскільки із зростанням цін вони витрачають більше своїх грошових коштів.

Інфляційний податок (ІТ) визначається за формулою:

IT=[(Pn-Pn-1)/Pn]*(Mn/Pn) or IT=PΛ(Mn/Pn)

де Pn- рівень цін в n-му році; Pn-1- рівень цін в (n-1)-му році;Mn- пропозиція грошей в n-му році;M/P - рівень запасів грошових коштів у реальному вираженні;PΛ - темпи приросту інфляції за рік.

Інфляційний податок отримує емітент грошової маси, тобто держава.

Крім того, держава отримує додатковий дохід, обумовлений прогресивною шкалою оподаткування, тому інфляція (PΛ) сприяє зростанню номінальних доходів і в результаті темп приросту номінальних податкових надходжень випереджає темп інфляції (тому, що податки сплачуються за більш високими ставками). Але цей дохід не є інфляційним податком.

Сеньйораж (SE) - дохід, який отримує уряд на основі монопольного права друкувати гроші.

Сеньйораж може бути визначений купівельною спроможністю грошей, випущених в обіг за даний період.

З урахуванням витрат на виготовлення нових грошей, формула обчислення сеньйоражу набуває вигляду:

Якщо Mn/Pn=Mn-1/Pn-1, then IT=SE. SE=(Mn-Mn-1)/Pn)-Mc,

де Mn - пропозиція грошей в n-му році;

Mn-1 - пропозиція грошей в (n-1)-му році;

Pn- рівень цін в n-му році;

Mc - витрати на виготовлення нових грошей.

57. Соціально-економічні наслідки інфляції в Україні. Наслідки інфляції складні і різноманітні. Найбільш її темпи сприяють росту цін і норми прибутку. Високий рівень інфляції перетворюється у серйозну перешкоду для виробництва. Обумовлює економічну і соціальну напруженість у суспільстві.

Наслідки інфляції різноманітні, суперечливі і полягають у наступному:

По–перше, вона приводить до перерозподілу національного доходу і багатства між різними групами суспільства, економічними і соціальними інститутами. Є довільним та не підвладним прогнозуванню явищем.

По–друге, високі темпи інфляції і різкі зміни структури цін ускладнюють планування (особливо довгострокове) фірм і домогосподарств. У результаті збільшується невизначеність і ризик ведення бізнесу. Нестабільність і недостатність економічної інформації також заважають складанню бізнес-планів.

Платою за це є ріст процентної ставки і прибутку. Інвестиції починають носити короткостроковий характер, знижується частка капітального будівництва в загальному обсязі інвестицій і підвищується питома вага спекулятивних операцій.

По–третє, зменшується політична стабільність суспільства, зростає соціальна напруженість. Висока інфляція сприяє переходу до нової структури суспільства. Наслідок інфляції позначається через податкову систему.

По–четверте, відносно більш високі темпи росту цін у «відкритому» секторі економіки приводять до зниження конкурентноздатності національних товарів. Результатом буде збільшення імпорту і зменшення експорту, ріст безробіття і руйнування товаровиробників. По–п'яте, зростає попит на більш стабільну іноземну валюту. Збільшуються витік капіталів за кордон, спекуляції на валютному ринку, що у свою чергу прискорює ріст цін.

По–шосте, знижується реальна вартість заощаджень, накопичених у грошовій формі, підвищується попит на реальні активи.

По–сьоме, змінюється структура, і зменшуються реальні доходи державного бюджету. Можливості держави для проведення експансіоністської фіскальної і монетарної політики звужуються. Зростають бюджетний дефіцит і державний борг.

По–восьме, в економіці, що функціонує в умовах неповної зайнятості, помірна інфляція, незначно скорочуючи реальні доходи населення, змушує його більше і краще працювати. У результаті повзуча інфляція є одночасно «платою» за економічний ріст і стимулом для нього. Дефляція, навпроти, приводить до зниження зайнятості і завантаження виробничих потужностей.

В–дев'ятих, в умовах стагфляції високий рівень інфляції сполучається з великим безробіттям. Значна інфляція не дає можливості збільшити зайнятість.

Один із найнегативніших наслідків інфляції полягає у тому, що вона деформує морально-психологічний клімат у суспільстві, прискорює суспільно-психологічне безладдя, загострює криміногенну обстановку.

В 1992-1993 рр. інфляція в Україні досягла гіпервисокого рівня (2100,00 та10256,00% відповідно), що є найбільш вражаючою особливістю інфляційного процесу в нашій державі, а найнижчий показник інфляції був зафіксований в 2002 р. (-0,6%). Такої високої інфляції не зазнала жодна з країн за мирних умов. Так, у Росії в перші роки перехідного періоду найвищою була інфляція в 1992 р. - 2609,0 %, що майже в 4 рази нижча, ніж в Україні в 1993 р.

58. Антиінфляційна політика держави Антиінфляційна політика — це система цілей та за­собів впливу на макроекономічну ситуацію з метою досягнення відповідності між темпами зростання грошової маси та темпами зростання благ.

Антиінфляційні заходи можуть впливати тіль­ки на відкриту інфляцію. Прихована ж інфляція висуває на перший план проблему боротьби з дефі­цитом. Тому для боротьби з інфляцією їй необхідно насамперед надати відкритої форми.

Є дві стратегії протистояння інфляції. Прихильни­ки однієї вважають, що до інфляції треба присто­совуватись, навчитись жити в умовах інфляції, обме­жуючи згубний її вплив на економіку шляхом індек­сації податків, контрактів за заробітною платою, позиками і т. ін.

Прихильники іншої стратегії вбачають в інфляції чисте зло для економіки, якому треба протисто­яти за допомогою будь-яких можливих макроеко-номічних заходів, не гребуючи навіть падінням об­сягу виробництва.

Адаптивна політика прийнятна за умови, що темп інфляції не перевищує 20—ЗО % за рік.

Активна політика передбачає різке (шокове) ско­рочення пропозиції грошей. Найчастіше вона застосо­вується в умовах гіперінфляції.

Активна політика застосовує такі групи заходів:

1. Прямі монетарні заходи:

• контроль за грошовою емісією; заборона емісійного фінансування державного бюджету; • здійснення поточного контролю за кількістю гро­шей в обігу через операції на відкритому ринку; • проведення грошової реформи конфіскаційного типу, яка витісняє з обігу грошові сурогати.

2. Заходи, спрямовані проти інфляції^

• зменшення державних витрат;• зростання податків;• скорочення бюджетного дефіциту;• здійснення жорсткої грошово-кредитної політики;

• стабілізацію валютного курсу.

3. Заходи, спрямовані на боротьбу з інфляцією про­позиції (витрат), включають:

• обмеження зростання факторних доходів і цін;

• обмеження монополізму та захист конкурентно­го середовища;

• зниження податків на бізнес та з громадян;

• здійснення грошової емісії в межах очікуваного приросту потенційного неінфляційного рівня випуску;

• посилення мотивацій до трудової діяльності шля­хом змін у соціальній політиці.