Види???

Не слід змішувати поняття стандартизації і стандарту. Якщо стан-дартизація - це діяльність, то стандарт - це нормативний документ.

Стандарт - створений на основі консенсусу та ухвалений ви-знаним органом нормативний документ, що встановлюе, для зага-льного і багаторазового користування, правила, настановні вказівки або характеристики різного виду діяльності чи їїрезультатів і який с спрямованим на досягнення оптимального ступеня впорядковано-стіу певній сфері та доступним широкому колу користувачів. Ви'ди стандартів. Відповідно до специфіки об'єкта стандартиза-ції, складу та змісту вимог, встановлених для нього, для різних катего-рій нормативних документів з стандартизації розробляють стандарти таких видів (2).

                                                                      

                        ВЦДИ СТАНДАРТІВ                      

                       

                       

 

                                                                                             

 

                        Міжнародний стандарт                   Основоположні стандарти  4—     

 

                                                                      

 

                        Регіонапьний стандарт                    Стандарти на продущію, лхлуги                

 

                                                                      

 

            —►    Міждержавний стандарт                 Стандарти на процеси                   

 

                                                                      

 

                        Національний стандарт                   Стандарти методів

контролю-вил робувань,

вимірювань, аналізу <—     

 

                                              

           

           

 

            —*      Галузевий стандарт             

           

 

                                                          

 

                        Стандарти підприємств      

                                                                      

2. Схема видів стандартів.

Міжнародний стандарт - стандарт, прийнятий міжнародною ор-ганізацією з стандартизації.

Регіональний стандарт - стандарт, прийнятий регіональною ор-ганізацією з стандартизації.

Міждержавний стандарт (ГОСТ) - стандарт, прийнятий країна-ми СНД, що приєдналися до Угоди про проведения погодженої полі-тики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації і який застосо-вується ними безпосередньо.

Національний стандарт - стандарт, прийнятий національним органом з стандартизації.

Галузевий стандарт - стандарт, прийнятий галузевим органом з стандартизації на рівні однієї конкретно! галузі виробництва.

Стандарты організації (підприємств) - стандарта, прийняті

службою стандартизації конкретного підприємства, організації, об'єднання, установи для цих об'єктів.

Комплекси???

У познаці також відображується причетність до комплексу стандартів. Комплекс (система) стандартів – сукупність взаємопов’язаних стандартів, що належать до певної сфери стандартизації і встановлюють взаємно узгоджені положення і (або) вимоги переважно до одного об’єкта стандартизації або до групи взаємопов’язаних об’єктів на підставі спільної призначеності [ДСТУ 1.5-2003]. Якщо стандарт входить до комплексу стандартів, то в його реєстраційному номері перші цифри з крапкою визначають комплекс стандарту. Наприклад:

ГОСТ 15.007-88 Система разработки и постановки продукции на производство. Продукция легкой промышленности.

Загально-технічні та організаційно-методичні стандарти, як правило, об'єднують в комплекси (системи) стандартів для нормативного забезпечення рішень технічних і соціально-економічних завдань в пев-ній галузі діяльності. Зараз діє понад 40 таких міждержавних систем,

які забезпечують організацію виробництва високоякісної продукції. Найважливіші з них розглянуті нижче.

Націонтьна система стандарттащї. В Україні розроблено перші дев'ять стандартів національної системи стандартизації - ДСТУ 1.0-2003, ДСТУ 1.2-2001, ДСТУ 1.3:2004, ДСТУ 1.5-2003, ДСТУ 1.6:2004, ДСТУ 1.7-2001, ДСТУ 1.11:2004, ДСТУ 1.12:2004, ДСТУ 1.13-2001. Стандарта національної системи стандартизації позначаються перед номером стандарту цифрою 1. державної

Єдина система конструкторської документації (ЄСКД). Це система постійно діючих технічних і організаційних вимог, що забезпечують взаємний обмін конструкторською документацією без її переоформления між країнами СНД, галузями промисловості і окремими підприємствами, розширення уніфікації продукції при конструкторсь-кій розробці, спрощення форми документів і скорочення їх номенкла-тури, а також єдність графічних зображень; механізовану і автомати-зовану розробку документів і, найголовніше, готовність промисловості до організації виробництва будь-якого виробу на якому завгодно підп-риємстві в найкоротший термін. Стандарти системи ЄСКД позначаються перед номером стандарту цифрою 2. Наприклад: ГОСТ 2.105-95. Межгосударственный стандарт. Единая система конструкторской документации. Общие требования к текстовым документам. ГОСТ 2.114-95. Межгосударственный стандарт. Единая система конструкторской документации. Технические условия. ГОСТ 2.503-90. Единая система конструкторской документации. Правила внесения изменений.

Єдина система технологічної документацїї (ЄСТД). Ця система встановлює обов'язковий порядок розробки, оформления і збереження всіх видів технологічної документації на машино- і приладобудівних підприємствах країни для виготовлення, транспортування, встанов-лення і ремонту виробів цих підприємств. На основі технологічної до-кументації здійснюють планування, підготовку і організацію виробництва, встановлюють зв'язки між відділами і цехами підприємства, а також між виконавцями (конструктором, технологом, майстром, робі-тником). Єдині правила розробки, оформления і збереження техноло-гічної документації дозволяють використовувати прогресивні способи машинної її обробки і полегшують передачу документації на інші під-приємства. Стандарти ЄСТД позначаються перед номером стандарту цифрою 3.

Державна система забезпечення єдності вимірювань (ДСВ). Ця система відіграє в наш час особливу роль. В сучасній промисловості затрата праці на виконання вимірювань складають в середньому 10%

загалышх затрат праці на всіх стадіях створення і експлуатації проду-кції, а в окремих галузях промисловості досягають 50—60% (елект-ронна, радіотехнічна та інші). Ефективність цих затрат визначається достовірністю і порівнянністю вимірювань, які можуть бути досягнуті лише в умовах добре організованого метрологічного забезпечення гос-подарства країни. Стандарти ДСВ позначаються перед номером стан-дарту цифрою 8.

Система стандартів безпеки праці (ССБП). Ця система встанов-лює єдині правила і норми, що стосуються безпеки людини в процесі праці. Введения системи в дію забезпечує значне зниження виробни-чого травматизму і професійних захворювань. Стандарти ССБП позна-чаються перед номером стандарту цифрою 12.

Єдина система технологічної підготовки виробництва (ЄСТПВ). Це комплекс міждержавних стандартів і галузевих систем технологічної підготовки виробництва, при виконанні вимог яких створюються умови для скорочення строків підготовки виробництва, освоения і випуску продукції заданої якості, забезпечення високої гну-чкості виробничої структури і значної економії трудових, матеріаль-них і фінансових ресурсів.

Одним з найважливіших принципів, закладених в ЄСТПВ, є типі-зація технологічних процесів виготовлення уніфікованих об’єктів виробництва і засобів технологічного оснащения на основі їх класифіка-цій і групування за подібними конструктивно-технологічними ознака-ми, що створює основу для підвищення рівня типових технологічних процесів. Впровадження цього принципу дає можливість в кілька разів скоротити строки підготовки виробництва нових виробів і обсяг роз-роблюваної технологічної документації. Типові технологічні процеси базуються на використанні прогресивних вихідних заготовок, передо-вих методів обробки деталей, стандартних засобів технологічного оснащения, прогресивних форм організації виробництва. Вони розроб-ляються на основі прогресивних технологічних рішень. Стандарти ЄСТПВ позначаються перед номером стандарту цифрою 14.

Система розробки і постановки продукци на виробництво (СРПВ). Це система правил, що визначають порядок проведения робіт по створенню, виробництву і використанню продукци, встановлених відповідними стандартами. Основне призначення СРПВ полягає у встановленні організаційно-технічних принципів і порядку проведения робіт по створенню продукци високої якості, запобіганню постановки на виробництво застарілої, неефективної і невідпрацьованої продукції, скороченню строків розробки і освоения та своєчасному оновленню продукції. Стандарти СРПВ регламентують: порядок проведения науково-дослідних і експериментально-конструкторських та технологіч-них робіт, патентних досліджень, що включають дослідження техніч-ного рівня і тенденцію розвитку техніки; вимоги до продукції, яку на-лежить розробити і освоїти, порядок видання, контролю і підтримання цих вимог на всіх стадіях життєвого циклу продукції та зняття її з ви-робництва; порядок постановки продукції на виробництво (в тому чис-лі раніше освоєної на інших підприємствах продукції і продукції, що виготовляється за ліцензіями зарубіжних фірм), здійсненню авторсько-го нагляду при освоєнні і виробництві продукції; вимоги до зразків-еталонів товарів, правила їх узгодження і затвердження; порядок зняття застарілої продукції з виробництва з урахуванням інтересів спожи-вачів і своєчасної заміни такої продукції більш сучасною. Стандарти системи СРПВ позначаються перед номером стандарту цифрою 75.

Нормоконтроль технічної документації. Технічні документа (конструкторські і технологічні) повинні відповідати ряду вимог; най-важливішими з них є: вимоги до конструкції, що визначають її раціо-нальність, взаємозв'язок елементів, правильний вибір матеріалів, характер оздоблення тощо; вимоги до технології, що визначають можли-вість використання для виготовлення виробів найбільш прогресивних і економічних технологічних процесів та устаткування; вимоги до оформления, що визначають чіткість та наочність зображення на кресленні всіх відомостей, необхідних для виготовлення деталі чи виробу.

Щоб розроблювана в процесі проектування технічна документація задовольняла перерахованим вище вимогам, необхідний постійний, добре організований контроль, - як конструкторський і технологічний, так і нормативний (нормоконтроль).

Мета нормоконтролю - повне додержання в технічних документах вимог чинних стандартів, широке використання у виробах при проектуванні стандартних і уніфікованих елементів. Здійснення нормоконтролю обов'язкове для всіх організацій і підприємств, що вико-нують проектно-конструкторські роботи, незалежно від їх відомчої підпорядкованості. Нормоконтролю підлягає така конструкторська документація: текстові документи (пояснювальна записка, інструкції, технічний опис і умови, тощо), креслення та інша конструкторська документація. При нормоконтролі технологічної документації переві-ряють: карти технологічних процесів, додержання технологічних нор-мативів, технологічні креслення, карти розкрою матеріалів, розрахун-ки з нормування матеріалів тощо.

Нормоконтроль - один із завершальних етапів створення технічної документації, значения якого з розвитком стандартизації постійно зро-стає. Як один із засобів впровадження і додержання стандартів, нормоконтроль дисциплінує конструктора і технолога, привчає їх до суворо-го виконання встановлених правил розробки і оформления технічної документації.

Нормоконтроль на підприємстві може бути як централізованим, так і децентралізованим: це залежить від масштабів підприємства і загальної схеми організації робіт з стандартизації. При централізова-ному нормоконтролі відділ стандартизації мае в своему складі групу нормоконтролю або відповідального за нормоконтроль, що підпоряд-ковані керівнику відділу. При децентралізованому нормоконтролі він здійснюється в різних підрозділах підприємства.

Права і обов'язки працівників нормоконтролю визначаються від-повідним положениям і наказом по підприємству. Нормоконтролер повинен бути спеціалістом високої кваліфікації, бездоганно знати свое виробництво, регулярно слідкувати за виданням нових стандартів всіх категорій та інших обов'язкових нормативних документів. Вказівки нормоконтролера обов'язкові для виконання, суперечки між ним і ви-конавцем вирішує керівник відділу (бюро, групи) стандартизації підп-риємства. Його рішення може бути відмінене тільки головним інжене-ром підприємства або директором. Технічна документація, яка не мае підпису нормоконтролера, не приймається до подальшої роботи.

13)

Правила позначення нормативних документів Познака нормативного документа складається з індексу, номера та року прийняття. Згідно ДСТУ 1.0:2003 установлено такі індекси документів: ♦ для національного рівня: > «ДСТУ» — національний стандарт; «ДСТУ–П» — пробний стандарт; > «ДСТУ–Н» – настанова, правила, звід правил, кодекс усталеної практики, які не прийнято як стандарт. > «ДК» – державний класифікатор; > «ДСТУ–ЗТ» — технічний звіт.  ♦ для інших рівнів:  > «СОУ» – стандарт організації; > «ТУУ» – технічні умови, які не прийнято як стандарт; > «СТУ» – стандарт наукового, науково–технічного або інженерного товариства чи спілки. ♦ У познаці НД громадських організацій (окрім наукового, науково–технічного або інженерного товариства чи спілки), зареєстрованих у Мін'юсті України, як індекс рекомендовано застосовувати скорочену назву відповідної організації. Індекси інших документів у сфері стандартизації, а також документів інших суб'єктів стандартизації цей стандарт не встановлює; їх надають суб'єкти, які ухвалили ці документи. ♦ Для позначання проектів документів застосовують індекс відповідного документа, сполучений із скороченням слова «проект» – «пр», яке розміщують перед індексом. Приклад: Проект національного стандарту матиме познаку прДСТУ, а державного класифікатора – прДК. Установлені індекси нормативних документів не можна застосовувати для позначання інших документів чи в скороченнях. Правила надавання номера та позначання року:  > для національних НД – згідно з ДСТУ 1.5, > для державних класифікаторів – згідно з ДСТУ 1.10,  > для технічних у мов – згідно з ДСТУ 1.3. > для міжнародних чи регіональних стандарт, які приймаються 1 через національний стандарт, – згідно з ДСТУ 1.7. ♦ У познаці НД інших суб'єктів стандартизації рекомендовано після індексу НД зазначати коди державних класифікаторів: > групу згідно з ДК 009 (перші три цифри кодової познаки виду економічної діяльності); > через дефіс – код суб'єкта стандартизації, якому належить право власності на документ згідно з ЄДРПОУ; > інші складники познаки НД установлюють згідно з ДСТУ 1.3 суб'єкти, які схвалили ці НД. ♦ Познаку не змінюють (не транслітерують) якщо у познаці чинного в Україні документа у сфері стандартизації використано познаку документа міжнародної чи регіональної організації (ISO, ІЕС, ЕN, ГОСТ чи іншої), а також якщо назву відповідного документа перекладено. ^ Позначення національних стандартів Повне позначення національних стандартів України, кодексів усталеної практики та інших нормативних документів загальнодержавного застосовування, прийнятих національним органом стандартизації, складається з: > індексу згідно з ДСТУ 1.0, > реєстраційного номера, наданого йому при прийняті (до п'яти цифр), > відокремлених знаком «двокрапка» чотирьох цифр року прийняття. Приклади: ДСТУ 3145:2001; ДСТУ 13472:2004. ♦ Якщо група стандартів утворює комплекс стандартів, то реєстраційний номер стандарту складають з номера комплексу і номера стандарту в комплексі, які сполучають крапкою: ДСТУ ККККК.ННН:РРРР де ККККК – номер комплексу стандартів (від 1 до 99999); ННН – номер стандарту в комплексі (від 1 до 999). Прилади: ДСТУ 3.27:2000; ДСТ–2617.5:2004 ♦ Якщо стандарт складено з кількох самостійних частин, їхні реєстраційні номери складають з номера стандарту і номера частини, відокремлених знаком «дефіс»: ^ ДСТУ ННННН–ЧЧЧ–РРРР де ННННН – реєстраційний номер багато частинного стандарту; ЧЧЧ —номер частини. Прилад: ДСТУ 4287–25:2002 ♦ Національні стандарти України – впровадження міжнародних чи регіональних стандартів, позначають згідно з ДСТУ 1.7. ♦ Національні стандарти, які затверджує Держбуд України, позначають відповідно до рекомендацій цього розділу з урахуванням положень класифікації нормативних документів України в галузі будівництва, наведеної в ДБН А 1.1-1. Якщо стандарт скасовано, його реєстраційний номер заборонено надавати іншим стандартам протягом тридцяти років з дня скасування.  ^ Позначення інших нормативних документів  Позначання стандартів, які затверджують (приймають) інші суб'єкти стандартизації, визначають нормативні документи цих суб'єктів. Позначання державних класифікаторів – згідно з ДСТУ 1.10.  Позначання технічних умов – згідно з ДСТУ 1.3.  Позначає ТУ власник ТУ. У позначенні ТУ має бути: * індекс документа – «ТУ»; * скорочена назва держави – «У» ; * код продукції за ДК 016 (три перші знаки);  * код підприємства (організації) – власника ТУ згідно з «Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України» (ЄДРПОУ) (вісім знаків); * порядковий реєстраційний номер, що його надає власник ТУ (три знаки); * рік прийняття (чотири знаки) для ТУ, прийнятих уперше чи на заміну чинних ТУ, – через двокрапку. Приклад: ТУ У 27.1 –21926977–001:2004 ТУ, що є частиною комплекту конструкторської документації, дозволено надавати подвійне дворядкове позначення; у першому рядку – позначення, складене, як зазначено вище, у другому рядку – згідно з ГОСТ 2.114. ТУ на продукцію будівельного призначення позначають за правилами, установленими Держбудом України. У позначенні ТУ на заміну чинних порядковий реєстраційний номер, що його надає власник ТУ, не змінюється. У разі виготовлення та постачання продукції на території України за ТУ підприємств інших держав застосовують подвійне дворядкове позначення: у першому рядку – за 6.2, у другому – позначення вихідного ТУ. Приклад: ТУ У 25.2–23635128–005:2003  ТУ РБ 00959441.005–2001 

14)

Лр№3(2)

Комплекс стандартів “Система розроблення і поставлення продукції на виробництво” (СРПВ або СПРПП– “система постановки и разработки продукции на производство” згідно з термінологією міждержавних стандартів цього комплексу) визначає порядок проведення робіт по створенню, виробництву і використанню продукції різних галузей промисловості (позначення комплексу цифрою 15). Також стандартизовані основні положення поставлення на виробництво серійної та масової продукції, виготовлення якої буде здійснюватись за робочою технічною документацією іноземних фірм (ГОСТ 15.311-90). Поставлення продукції на виробництво визначається як “сукупність заходів щодо організації виробництва новорозробленої, модернізованої або раніше освоєної на інших підприємствах продукції” (ДСТУ 3278-95).

Стандарти СРПВ, згідно ДК 004-99, входять до класифікаційного угруповання з кодовим позначенням 03.100.

Розроблення та поставлення на виробництво продукції легкої промисловості регламентує ГОСТ 15.007-88. Згідно вимогам цього стандарту продукція, яка підлягає розробленню та поставленню на виробництво повинна задовольняти потреби споживачів з

урахуванням їх вікових, соціальних та національних ознак, а також напрямків розвитку асортименту та моди. Крім того, вона повинна відповідати вимогам безпеки життя і здоров’я людини та охорони довкілля.

Стандартом установлені основні положення розробки та затвердження зразків-еталонів продукції легкої промисловості побутового призначення, поставлення її на виробництво та застосування зразків-еталонів підприємствами незалежно від форм власності. При цьому використовують такі терміни [ДСТУ 3278-95]:

зразок продукції – одиниця конкретної продукції, яку використовують як представника цієї продукції у процесі досліджень, контролю чи оцінювання;

дослідний зразок – зразок продукції, виготовлений за наново розробленою документацією для перевірки шляхом випробувань відповідності її заданим технічним вимогам з метою прийняття рішення про можливість впровадження у виробництво і використання за призначенням;

зразок-еталон – зразок продукції (швейний виріб одного артикула та моделі), затверджений в установленому порядку та призначений для порівняння з ним продукції, яку виготовляють у процесі її виробництва;

дублікат зразка-еталона – копія зразка-еталона, яка забезпечує ідентичність його відтворення.

У загальному випадку процес розроблення продукції легкої промисловості включає такі основні етапи:

виготовлення дослідного зразка продукції та його випробування на відповідність встановленим нормативним та технічним вимогам. Якщо у разі модернізації чи модифікації продукції зміна її властивостей не потребує експериментальної кількісної оцінки, то застосовують метод експертної оцінки при демонструванні зразків продукції. За потреби проводять дослідну носку швейних виробів. Оцінку художньо-естетичних показників дослідного зразка проводять на художньо-технічній раді (ХТР) підприємства;

розроблення проектів нормативної та технічної документації на виріб (у разі позитивних результатів випробувань та оцінювання художньо-естетичних показників дослідного зразка продукції);

виготовлення та апробація дослідної партії продукції з метою її тестування на ринку;

розгляд та затвердження зразка-еталона продукції на ХТР підприємства. Для цього представляють: зразок продукції, що рекомендується для затвердження як зразок-еталон, та конфекційну карту до нього; проекти нормативної та технічної документації або технічний опис на виріб, результати випробувань чи дослідної носки; результати тестування на ринку.

До зразка-еталона продукції має бути прикріплений ярлик, на якому зазначені номер протоколу та дата проведення ХТР, перелік реквізитів товарного ярлика (назва виробу, позначення стандарту або ТУ на виріб, номер моделі, розміри, склад сировини тощо). Після затвердження зразок-еталон з прикріпленим до нього ярликом та конфекційна карта пломбуються. Рішення ХТР є підставою для поставлення продукції на виробництво. Зразок-еталон призначений для порівняння з ним виготовлюваної продукції за художньо-естетичними показниками і повинен зберігатися у виробника на протязі усього періоду випуску цієї продукції.

15)

Комплекс міждержавних стандартів, під назвою “Єдина система конструкторської документації” (ЄСКД) забезпечує стабільну нормативно-інформаційну базу для розроблення конструкторської документації в машинобудуванні та приладобудуванні (номер комплексу – 2). Але окремі стандарти поширюються на всі галузі промисловості. Цей комплекс згідно ДСТУ 3321:2003 має назву “Система конструкторської документації” (СКД) і визначається як “комплекс державних стандартів, який встановлює взаємопов’язані правила та положення щодо порядку розроблення, оформлення й обігу конструкторської документації”.

Згідно Українського класифікатора нормативних документів (ДК-004-99) стандарти цього комплексу входять до угруповань з кодовим позначенням 01.100 та 01.110.

Норми та правила, що встановлені стандартами ЄСКД, розповсюджуються на розробку, оформлення та обіг усіх видів конструкторських документів та обліково-реєстраційну документацію для них, а також на нормативну, технологічну, програмну документацію і науково-технічну літературу.

Міждержавні стандарти ЄСКД розподіляються за такими класифікаційними угрупованнями: 0 – загальні положення; 1 – основні положення; 2 – класифікація та позначення виробів і конструкторських документів; 3 – загальні правила виконання креслень; 4 – правила виконання креслень різних виробів; 5 – правила зміни та обігу конструкторської документації; 6 – правила виконання експлуатаційної та ремонтної документації; 7 – правила виконання схем; 8 – правила виконання документів при макетному методі проектування; 9 – інші стандарти.

Цифрове позначення класифікаційних угруповань відображується у позначенні міждержавних стандартів ЄСКД. Наприклад, ГОСТ 2.503-90: цифрою 2 позначається комплекс стандартів ЄСКД; цифра 5 показує номер групи стандартів, тобто правила зміни та обігу конструкторської документації; двозначне число 03 – визначає порядковий номер стандарту групи; 90 – останні цифри року затвердження стандарту.

Наразі Єдина система конструкторської документації налічує понад 160 стандартів. Основне призначення стандартів ЄСКД полягає в установленні єдиних оптимальних правил виконання, оформлення та обігу конструкторської документації, що забезпечує:

застосування сучасних методів у процесі проектування виробів;

оптимальну комплектність конструкторської документації та можливість обміну нею без її переоформлення;

спрощення форм конструкторських документів, автоматизацію їх оброблення та скорочення термінів підготовки виробництва;

розширення уніфікації та стандартизації при проектуванні виробів;

можливість створення єдиної інформаційної бази автоматизованих систем (САПР, АСУП та ін.);

гармонізацію з відповідними міжнародними та європейськими стандартами.

Терміни та визначення стосовно основних положень системи конструкторської документації стандартизовані [ДСТУ 3321-96]. Деякі з них наведено нижче.

Конструкторський документ – документ, який окремо чи разом з іншими документами визначає склад і конструкцію виробу та містить необхідні дані, згідно з якими розробляють, виробляють, контролюють, приймають, постачають, експлуатують та ремонтують виріб.

Комплектність конструкторської документації – наявність конструкторських документів, необхідних і достатніх, щоб виготовляти, експлуатувати та ремонтувати певний виріб. Конструкторська документація – це частина технічної документації.

Технічна пропозиція – проектна конструкторська документація, яка містить техніко-економічне обгрунтування доцільності розроблення виробу на підставі аналізу технічного завдання та опрацювання можливих варіантів конструкції виробу.

Ескізний проект – проектна конструкторська документація, яка містить принципові конструктивні розв’язки, достатні, щоб отримати загальну уяву про конструкцію та принцип дії виробу, а також дані, що визначають його відповідність призначеності, основні параметри і габаритні розміри.

Технічний проект – проектна конструкторська документація, яка містить остаточні технічні розв’язки, що дають повну уяву про конструкцію розроблюваного виробу, та початкові дані для розроблення робочої конструкторської документації.

[Відомість] [розпис] технічного проекту (ескізного проекту або технічної пропозиції) – текстовий конструкторський документ, що містить перелік документів, долучених до технічного проекту (ескізного проекту або технічної пропозиції).

Специфікація – текстовий конструкторський документ, у якому зазначають склад розспецифікованого виробу (складанної одиниці, комплексу або комплекту) та розробленої на нього конструкторської документації.

Кресленик (термін “креслення” не допускається) – графічний конструкторський документ, що містить зображення виробу, визначає його конструкцію та містить дані, згідно з якими розробляють, виготовляють, контролюють, монтують, експлуатують та ремонтують виріб. При цьому термін “креслення” означає процес створювання кресленика.

Пояснювальна записка – текстовий конструкторський документ, що містить опис конструкції та принципу дії розроблюваного виробу, обгрунтовання прийнятих на стадії його розробляння технічних і техніко-економічних розв’язків. Інструкція – текстовий конструкторський документ, який містить вказівки і правила щодо виготовляння виробу (складання, регулювання, контролювання,приймання тощо). Технічні умови; ТУ (СКД) – текстовий конструкторський документ, що містить вимоги до виробу, його виготовлення, контролювання, приймання і постачання, які недоцільно зазначати в інших конструкторських документах на цей виріб.

Конструкторська документація визнається товаром, на який розповсюджуються усі нормативно-правові акти, як на товарну продукцію (ГОСТ 2.001-93).

Серед технічної документації швейного виробництва важливе практичне значення має технічний опис (ТО), який являє собою експлуатаційний документ, що містить відомості про будову, принцип роботи і технічні характеристики виробу, необхідні для його визначення і правильної експлуатації. Для швейних виробів ДСТУ 2162-93 уточнює це визначення і подає його, як “документ, що містить опис художньо-технічного оформлення зразка моделі, особливостей її виготовлення, перелік та витрати основних та допоміжних матеріалів”.

ТО розробляють на окрему модель або на групу моделей швейних або трикотажних виробів, виконаних на одній конструктивній основі [РД 17-01-016-89; РД 17-01-017-89; РД 17-01-022-89; СОУ МПП 59.080.30–061:2004]. Цей документ обов’язково містить:

зарисовку моделі;

опис художньо-технічного оформлення зразка моделі з характеристикою конструкції виробу в цілому і за частинами;

таблицю вимірів виробу у готовому вигляді (табель мір);

перелік НД, що використовуються.

Крім цього, ТО може включати:

специфікацію деталей;

короткий опис особливостей технології виготовлення;

ілюстрацію методів обробки зі складальними кресленнями вузлів виробу;

конфекційну карту зі зразками матеріалів;

площину лекал виробів та інші документи.

На титульній сторінці ТО вказують:

найменування організації (підприємства) – розробника ТО;

гриф “Затверджую”;

найменування продукції, належність до статі, віку, сезону, номер зразка моделі;

позначення ТО, яке складається з індексу (ТО), коду організації (підприємства) – розробника, реєстраційного номера та року затвердження;

позначення та повна назва стандарту (стандартів) або ТУ, у відповідності з якими виготовляється модель;

рекомендовані розміри для виготовлення та розмірні ознаки типової фігури (зріст, обхват грудей, обхват стегон, обхват талії, обхват шиї тощо – в залежності від виду виробу та його належності до статі);

найменування художньо-технічної ради та номер протоколу затвердження ТО;

термін дії ТО.

ТО є невід’ємною частиною комплекту технічної документації на швейні вироби. Технічна документація на нову модель наразі оформляється у вигляді ТО та комплекту лекал для основного матеріалу та підкладкових і прокладкових матеріалів.

16)

Єдина система технологічної докуменції (ЄСТД) – комплекс стандартів, що встановлює взаємопов’язані правила та положення щодо порядку розробки, комплектування, оформлення та обігу технологічної документації, яка застосовується у машинобудуванні та приладобудуванні (номер комплексу – 3). ЄСТД може також розповсюджуватись на технологічну документацію, що застосовується в інших галузях промисловості. Згідно ДК-004-99 стандарти цього комплексу входять до класифікаційного угруповання з кодовим позначенням 01.110 .

Призначення комплекса стандартів ЄСТД:

забезпечити застосування єдиних правил оформлення технологічних документів і способів їх описування, поширюючи безтекстові форми;

скоротити обсяг документації;

сприяти створенню інформаційної бази для автоматизованих систем управління та проектування;

забезпечити оптимальні умови у разі передачі технологічної документації на інше підприємство.

Комплекс міждержавних стандартів ЄСТД (ГОСТ) розподіляється за класифікаційними угрупованнями: 0 – загальні положення; 1 – основоположні стандарти; 2 – класифікація та позначення технологічних документів; 3 – облік застосованості деталей і складальних одиниць у виробі та засобів технологічного оснащення; 4 – основне виробництво. Форми технологічних документів і правила їх оформлення на процеси, спеціалізовані за видами робіт; 5 – основне виробництво. Форми технологічних документів та правила їх оформлення на випробування і контроль; 6 – допоміжне виробництво. Форми технологічних документів та правила їх оформлення; 7 – правила заповнення технологічних документів; 8 – резерв; 9 – інформаційна база.

Позначення міждержавних стандартів цього комплексу побудовано на класифікаційних ознаках. Наприклад, цифрове позначення ГОСТ 3.1130-93 складається з: 3 – комплекс міждержавних стандартів ЄСТД, 1 – клас стандартів для машино- і приладобудування; 1 – група основоположні стандарти; 30 – порядковий номер стандарту у групі; 93 – останні цифри року реєстрації стандарту.

На національному рівні комплекс стандартів ЄСТД має назву “Система технологічної документації” [ДСТУ 2391-94]. Терміни та визначення основних понять, притаманних цьому комплексу, стандартизовані за такими угрупованнями: загальні поняття, технологічна документація; технологічні процеси та операції; елементи технологічних операцій; характеристики технологічного процесу (операцій); технологічні норми; засоби виконання технологічного процесу; предмети праці.

У швейному виробництві технологічний документ має визначення: “графічний або текстовий документ, який окремо або в сукупності з іншими документами визначає технологічний процес або операцію виготовлення швейного виробу” [ДСТУ 2119-93; ДСТУ 2162-93]. До основних технологічних документів швейного виробництва відносяться:

технологічна послідовність обробки – текстовий документ, який містить опис процесу виготовлення швейного виробу у вигляді переліку технологічно неподільних операцій, що розміщені за порядком їх виконання із зазначенням технологічних режимів, засобів оснащення і трудових нормативів;

технологічна схема поділу праці – текстовий документ, який містить опис організаційних операцій, що виконуються в одному технологічному процесі;

розрахунок техніко-економічних показників технологічного процесу – текстовий документ, який складається для кожної технологічної схеми поділу праці, містить розрахункові показники технологічного процесу, що проектується, та характеризує організаційно-технічний рівень процесу;

карта інженерного забезпечення – текстовий документ, який регламентує виконання технологічно неподільної операції і містить розрахункові дані операції, технічні умови, вимоги до якості та раціональні прийоми виконання операції, схеми робочого місця з засобами оргтехнологічної оснастки;

інструкційна карта – текстовий документ, що регламентує виконання організаційної операції. До інструкційної карти входять дані про зміст операції, техніко-економічні показники, технічні умови виконання операції із зазначенням критеріїв якості та значень вимірювання;

зведення обладнання – текстовий документ, який містить перелік та кількість основного й резервного обладнання, необхідного для виконання технологічного процесу;

розпланування процесу – графічний документ, який містить план розміщення технологічного обладнання, засобів оснащення з умовою дотримання правил виробничої санітарії, техніки безпеки й нормативної документації;

зведення робочої сили – текстовий документ, який містить розрахункові дані про кількість працівників за розрядами та видами праці;

монтажний та синхронний графіки – графічні документи, які складаються з графічного позначення послідовності переміщення деталей у технологічному процесі, складу операцій, відхилень часу виконання організаційних операцій від розрахункового такту технологічного процесу.

Крім означених вище технологічних документів до основоположних документів швейного виробництва відносяться паспорт куска матеріалу та конфекційна карта.

Паспорт куска матеріалу – документ, який складають на кожний кусок матеріалу, де вказують дані вимірювань його довжини й ширини, дефекти зовнішнього вигляду та місця їх розміщення.

Конфекційна карта – документ на модель, за яким добирають основні матеріали, оздоблення та фурнітуру на виріб.

На основі технологічної документації здійснюють планування, підготовку і організацію виробництва, встановлюють зв’язки між відділами і цехами підприємства, а також між виконавцями (конструктором, технологом, майстром, робітником).

17)

Єдина система технологічного підготовлення виробництва (ЄСТПВ) базується на принципах типізації технологічних процесів виготовлення уніфікованих об’єктів виробництва і засобів технологічного оснащення на основі їх класифікацій і групування за подібними

конструктивно-технологічними ознаками. Об’єктом стандартизації ЄСТПВ є технологічне підготовлення виробництва виробів машинобудування та приладобудування, але деякі стандарти можуть використовуватись і в інших галузях промисловості. Наприклад, ГОСТ 14.318-83 “Единая система технологической подготовки производства. Виды технического контроля”. Міждержавні стандарти цього комплексу позначаються цифрою 14. Згідно ДК 004-99 стандарти ЄСТПВ входять до класифікаційного угруповання, яке має кодове позначення 01.110.

Основні терміни та визначення понять, що застосовуються у ЄСТПВ дає ДСТУ 2974-95, групуючи їх у загальні поняття, складові частини технологічного підготовлення виробництва, машинобудівне виробництво та його характеристики, властивості та характеристики предметів праці, процеси та операції. До засадничих термінів слід віднести:

система технологічної підготовки виробництва (СТПВ) – система організації та керування технологічним підготовленням виробництва;

технологічне підготовлення виробництва – сукупність заходів, які охоплюють проектування технологічних процесів виробництва, вибір та розміщення устаткування, визначення технічного оснащення, розроблення методів технічного контролю, нормування матеріально-технічних витрат і забезпечує випуск продукції потрібного рівня якості за встановлених термінів та обсягів випуску;

технологічна готовність (виробництва) – наявність на підприємстві повних комплектів конструкторської та технологічної документації та засобів технологічного оснащення, потрібних для здійснення заданого обсягу випуску продукції з установленими техніко-економічними показниками;

технологічний процес – частина виробничого процесу, яка складається з дій, спрямованих на зміну та (чи) визначення стану предметів праці. При цьому до предметів праці належать заготовки та вироби;

технологічна операція – закінчена частина технологічного процесу, яку виконують на одному робочому місці;

технологічний маршрут – послідовність проходження предметом праці виробничих підрозділів підприємства під час здійснення певного виробничого процесу. Розрізняють міжцеховий та цеховий технологічний маршрут;

технологічна дисципліна – дотримування точної відповідності між технологічним процесом виготовлення продукції і вимогами конструкторської та технологічної документації.

Впровадження ЄСТПВ створює умови для скорочення строків підготовки виробництва, освоєння і випуску продукції заданого рівня якості, підвищення рівня механізації й автоматизації виробничих процесів, забезпечення гнучкості виробничої структури, економії трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.

18)

Комплекс “Уніфіковані системи документації” (УСД) установлює порядок проведення робіт щодо уніфікації форм документів, які утримують необхідну інформацію для управління в певній сфері діяльності. Розрізняють уніфіковані системи планової, фінансової, звітно-статистичної документації, а також документації по винаходам та відкриттям, побутовому обслуговуванню, ціноутворенню тощо. Класифікацію управлінської документації установлює ДК 010-98.

Міждержавні стандарти комплексу УСД мають цифрове позначення, яке складається з номеру привласненого комплексу (цифра 6), порядкового номеру у цій групі стандартів та двох останніх цифр року затвердження. Наприклад, ГОСТ 6.38-90.

В Україні цей комплекс має назву Державна уніфікована система документації (ДУСД), основні положення якої визначає ДСТУ 3843-99. Стандарти цього комплексу, згідно ДК-004-99, входять до класифікаційних угруповань 01.140 та 03.140.

До загальних завдань ДУСД відноситься упорядкування інформаційних потоків, забезпечення взаємодії автоматизованих систем оброблення даних на базі сучасних засобів зв’язку, обчислювальної та організаційної техніки, а також скорочення кількості документів

19)

Державна система забезпечення єдності вимірювань (ДСВ) – комплекс стандартів, що включає основні положення, загальні вимоги і правила з метрології та вимірювальної техніки, державні випробування засобів вимірювання, державні еталони одиниць фізичних величин, методики виконання вимірювань, методи і засоби повірки засобів вимірювань, вимірювальні прилади. Міждержавні стандарти цього комплексу позначаються перед номером стандарту цифрою 8. Згідно ДК-004-99 клас цієї галузі стандартизації має кодове позначення 17.

ДСВ відіграє важливу роль як у всіх галузях промисловості, так і у побуті. Частка праці на виконання вимірювань досягає в середньому 10 % від загального обсягу праці на всіх стадіях створення і експлуатації продукції, а в окремих галузях вона становить 50-60 % (електронна, радіотехнічна та інші). Ефективність цієї частки праці визначається достовірністю і сумісністю вимірювань, що може бути досягнуто лише в умовах високого рівня організації метрологічного забезпечення та його нормативної бази.

Одиниці фізичних величин, що підлягають обов’язковому застосуванню в Україні, а також їх назви, позначення та правила використання цих одиниць встановлені групою засадничих стандартів під загальною назвою “Метрологія. Одиниці фізичних величин”. Ця група стандартів складається з трьох документів з такими назвами:

ДСТУ 3651.0-97 Метрологія. Одиниці фізичних величин. Основні одиниці фізичних величин Міжнародної системи одиниць. Основні положення, назви та позначення;

ДСТУ 3651.0-97 Метрологія. Одиниці фізичних величин. Похідні одиниці фізичних величин міжнародної системи одиниць та позасистемні одиниці. Основні поняття, назви та позначення;

ДСТУ 3651.1-97 Метрологія. Одиниці фізичних величин. Фізичні сталі та характеристичні числа. Основні положення, позначення, назви та значення.

Основою всіх вимірювань, що проводяться в Україні, є державні еталони.

20)

Стандарти системи безпеки праці (ССБП) встановлюють єдині правила і норми, що стосуються безпеки людини в процесі праці. Вони орієнтовані на зменшення впливу шкідливих виробничих чинників на працюючих. Їх впровадження націлено на створення ефективних засобів захисту працюючих, на зниження виробничого травматизму та професійних захворювань. Стандарти цього комплексу на міждержавному рівні позначаються цифрою 12. Згідно ДК-004-99 за ознакою “галузь стандартизації” вони відносяться до класу з кодовим позначенням 13.

У швейній галузі стандарти цього комплексу (кодове позначення 13.340) встановлюють вимоги безпечності до швейного обладнання та інструментів, захисного одягу та матеріалів для його виготовлення, номенклатуру показників якості (табл. 2.10 – 2.12 ) та методи їх визначення. Наприклад:

ГОСТ 12.4.044-87 ССБТ Костюмы женские для защиты от повышенных температур. Технические условия;

ДСТУ EN 530-2003 Стійкість проти стирання матеріалів захисного одягу. Методи випробування;

ГОСТ 12.4.175-88 ССБТ Одежда специальная защитная. Нормы проницаемости микроорганизмами;

ДСТУ ГОСТ ISO/TR 11079-2002 Одяг. Визначення необхідних ізоляційних характеристик.

Реалізація вимог безпечності в нормативній документації на продукцію і виробничі процеси передбачена Національною системою стандартизації.

конструктивно-технологічними ознаками. Об’єктом стандартизації ЄСТПВ є технологічне підготовлення виробництва виробів машинобудування та приладобудування, але деякі стандарти можуть використовуватись і в інших галузях промисловості. Наприклад, ГОСТ 14.318-83 “Единая система технологической подготовки производства. Виды технического контроля”. Міждержавні стандарти цього комплексу позначаються цифрою 14. Згідно ДК 004-99 стандарти ЄСТПВ входять до класифікаційного угруповання, яке має кодове позначення 01.110.

Основні терміни та визначення понять, що застосовуються у ЄСТПВ дає ДСТУ 2974-95, групуючи їх у загальні поняття, складові частини технологічного підготовлення виробництва, машинобудівне виробництво та його характеристики, властивості та характеристики предметів праці, процеси та операції. До засадничих термінів слід віднести:

система технологічної підготовки виробництва (СТПВ) – система організації та керування технологічним підготовленням виробництва;

технологічне підготовлення виробництва – сукупність заходів, які охоплюють проектування технологічних процесів виробництва, вибір та розміщення устаткування, визначення технічного оснащення, розроблення методів технічного контролю, нормування матеріально-технічних витрат і забезпечує випуск продукції потрібного рівня якості за встановлених термінів та обсягів випуску;

технологічна готовність (виробництва) – наявність на підприємстві повних комплектів конструкторської та технологічної документації та засобів технологічного оснащення, потрібних для здійснення заданого обсягу випуску продукції з установленими техніко-економічними показниками;

технологічний процес – частина виробничого процесу, яка складається з дій, спрямованих на зміну та (чи) визначення стану предметів праці. При цьому до предметів праці належать заготовки та вироби;

технологічна операція – закінчена частина технологічного процесу, яку виконують на одному робочому місці;

технологічний маршрут – послідовність проходження предметом праці виробничих підрозділів підприємства під час здійснення певного виробничого процесу. Розрізняють міжцеховий та цеховий технологічний маршрут;

технологічна дисципліна – дотримування точної відповідності між технологічним процесом виготовлення продукції і вимогами конструкторської та технологічної документації.

Впровадження ЄСТПВ створює умови для скорочення строків підготовки виробництва, освоєння і випуску продукції заданого рівня якості, підвищення рівня механізації й автоматизації виробничих процесів, забезпечення гнучкості виробничої структури, економії трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.

21)

???

Стандарти на продукцію є засадничою базою для виготовлення швейних виробів. Вони включають: стандарти, що встановлюють класифікацію, параметри і (або) розміри; стандарти загальних технічних умов; стандарти технічних умов.

Класифікацію, умовні та графічні зображення, кодові позначення стібків, строчок та швів, що застосовуються при виготовленні швейних виробів, встановлює ДСТУ ISO 4915:2005.

22)

Стандарти на процеси встановлюють основні вимоги до послідовності та методів (засобів, режимів, норм) виконання різних робіт (операцій) у процесах, що використовуються у різних видах діяльності та які забезпечують відповідність процесу його призначення.

Стандарти на процеси встановлюють вимоги до технологічних операцій, що мають самостійне значення. До них слід віднести стандарти, що встановлюють вимоги до маркування, пакування, транспортування та зберігання швейних виробів. При цьому слід зазначити різне змістове навантаження термінів “марковання” та “маркування”. Так, марковання визначається як “нанесені на виріб знаки, які характеризують цей виріб”, а маркування –“ процес наношення на виріб марковання” [ДСТУ 3321:2003].

Складові марковання швейних виробів різного призначення (пальто та костюми з підкладкою чи без неї, сукні та спідниці гладкі чи плісовані або гофровані, сорочки, простирадла, наволочки тощо) та місце їх розміщення встановлює ГОСТ 10581-91 “Изделия швейные. Маркировка, упаковка, транспортирование и хранение”. Для марковання застосовують товарний знак, стрічку із зображенням товарного знаку, контрольну стрічку, тавро. Крім того, використовується логотип – “елемент фірмового стилю, що є оригінальним графічним обрисом повної або скороченої назви організації (підприємства)” [ДСТУ 3899-99].

На товарному ярлику мають бути такі реквізити: товарний знак підприємства та його адреса, назва виробу та номер моделі, розміри, сировинний склад, позначення стандарту або технічних умов на виріб, дата виготовлення. На одну із сторін товарного ярлика ставлять тавро з позначенням “сорт виробу” та “номер контролера ВТК”: для виробів І сорту – прямокутної форми, а для виробів ІІ сорту – круглої форми. Припускається вказувати сорт виробу без нанесення тавра та номеру контролера ВТК. Товарний ярлик може мати різноманітну форму та художнє оформлення, але його розмір не повинен перевищувати 100 см2.

На стрічці із зображенням товарного знаку вказують сировинний склад (якщо він не позначений на товарному ярлику) та символи догляду за виробом у відповідності до ДСТУ 2122-93 “Матеріали для одягу. Символи та вимоги догляду”. Для виробів, які не мають стрічки із зображенням товарного знаку, реквизит “символи догляду” вказують на товарному ярлику або на окремо вшитій стрічці. До виробів, які потребують догляду не передбаченого символами, прикладають пам’ятку по догляду. Товарний знак і назва підприємства-виробника може зображуватись на підкладці або на самому виробі методом шовкографії або у вигляді аплікації чи вишивки.

На деякі вироби наносять тавро незмивальною фарбою, тисненням або іншим способом. Замість тавра припускається на місці його розташування вшивати окрему стрічку. Наприклад, на стійці коміру чоловічої сорочки ставлять тавро або вшивають у вигляді петлі стрічку з позначенням розміру виробу. У верхньому одязі вшивається контрольна стрічка з позначенням його розмірів.

Позначення розмірів виробів різного призначення ведеться за системою, що установлюють:

ДСТУ ISO 3635:2004 Познаки розмірів одягу. Визначення та знімання мірок (ISO 3635:1981, ІDТ);

ДСТУ ISO 4417-2001 / ГОСТ ИСО 4417-2002 Одяг. Головні убори. Позначення розмірів (ISO 4417:1977, ІDТ; ГОСТ ИСО 4417-2002, ІDТ);

ДСТУ ISO 4418-2000 / ГОСТ ИСО 4418-2002 Одяг. Рукавичні вироби. Позначення розмірів (ISO 4418:1978, ІDТ; ГОСТ ИСО 4418-2002, ІDТ);

ДСТУ ISO 5971-2001. Позначення розмірів одягу. Колготки (ISO 5971:1981, ІДТ).

Комплект одягу маркують окремими товарними ярликами та контрольними стрічками, закріпленими на кожному виробі комплекту. Стрічка із зображенням товарного знаку закріплюється на основному виробі, а на інших виробах комплекту закріплюється стрічка з позначенням символів догляду.

23)

Стандарти на методи контролю (випробувань, вимірювань, аналізу) регламентують послідовність (операцій), способи (правила, режими, норми) і технічні засоби їх виконання для різних видів та об'єктів контролю продукції, процесів, послуг. У них наводяться уніфіковані методи контролю якості, що засновані на досягненнях сучасної науки і техніки.

Стандарти на методи контролювання установлюють засоби, способи, режими контролювання (випробування, вимірювання, аналізування тощо) продукції на відповідність унормованим вимогам. Методи, об’єкти та засоби контролю якості усіх видів готових швейних виробів, а також ознаки, що характеризують якість виробів, установлює ГОСТ 4103-82 “Изделия швейные. Методы контроля качества”.

До стандартів, що розповсюджуються на контролювання якості швейних виробів, відноситься ГОСТ 23948-80 “ Изделия швейные. Правила приемки”, який установлює вимоги до приймання продукції за її якістю і кількістю, а також ГОСТ 12566-88 “Изделия швейные бытового назначения. Определение сортности”, за яким розподіляють продукцію на два сорти (перший та другий). Показник “сорт” являє собою градацію продукції певного виду за одним чи декількома показниками якості, які визначено у нормативному документі [ДСТУ 3278-95].

На контролювання, вимірювання та аналіз рівня якості швейних виробів спрямовані стандарти на методи випробувань. Вони установлюють методи оцінки показників якості. Наприклад: ГОСТ 28073-89 “Изделия швейные. Методы определения разрывной нагрузки, удлинения ниточных швов, раздвигаемости нитей ткани в швах”; ДСТУ EN 1416-2001 Застібка текстильна. Визначення кривизни; ДСТУ ГОСТ ISO 6330-2002 Текстиль. Методи домашнього прання та сушіння для випробування текстильних матеріалів. Крім методики та правил проведення випробувань у цих стандартах дають правила оброблення та оформлювання результатів і нормують допустиму похибку.

24)

Стандарти комплексу “Система показників якості продукції” встановлюють номенклатуру обов’язкових та рекомендованих показників для оцінки рівня якості виробів різних галузей промисловості. Згідно ДК-004-1999 вони входять до класифікаційного угруповання з кодовим позначенням 03.120. На міждержавному рівні цей комплекс позначається СПКП, тобто “система показателей качества продукции”. Цифрове позначення таких стандартів складається з номеру, привласненого комплексу (цифра 4), порядкового номеру у групі стандартів цього комплексу та двох останніх цифр року затвердження. Наприклад, ГОСТ 4.45-86.

Номенклатура показників якості у цих стандартах розроблена таким чином, що включає показники призначення, надійності, технологічності, стандартизації й уніфікації, ергономічності, естетичності, патентно-правового захисту, транспортабельності, екологічності, безпечності.

ДСТУ 3998-2000 встановлює терміни та визначення показників якості для текстильних волокон, ниток, тканин, шкіри, трикотажних і нетканих полотен, швейних виробів. Застосованість цих показників для оцінки рівня якості швейних виробів конкретного призначення (сукні, сорочки, корсетні вироби, плащі, пальто, робочий одяг тощо) та матеріалів для їх виготовлення регламентують ГОСТ 4.5-86 “Изделия швейные бытового назначения. Номенклатура показателей”, ДСТУ 3045-95 “Полотна та вироби трикотажні, хутро штучне трикотажне. Класифікація та номенклатура показників якості”, ДСТУ 3047-95 “Тканини та вироби ткані поштучні. Класифікація та номенклатура показників якості”.

25)

Розроблення ДСТУ здійснюють ТК стандартизації або організації, що мають у відповідній галузі необхідний науково-технічний потенціал (ДСТУ 1.2-2003). При цьому встановлені такі стадії виконання робіт:

організування розроблення стандарту;

розроблення першої редакції проекту стандарту;

розроблення другої редакції проекту стандарту;

розроблення остаточної редакції проекту стандарту;

державна експертиза проекту стандарту;

прийняття та надання чинності стандарту;

державна реєстрація та видання стандарту.

ДСТУ, ГСТУ, СТУ, СОУ(СТП) мають вміщувати такі структурні елементи: титульний аркуш, передмову, зміст, вступ, назву, сферу застосовності, нормативні посилки, визначення понять, познаки і скорочення, вимоги до об’єкта стандартизації, додатки, бібліографічні дані

Слід зазначити, що текст стандарту має стиль ділового мовлення, що притаманний службовим документам. При викладанні обов’язкових вимог вживають слова і словосполуки “потрібно”, “треба”, “треба щоб”, “повинен”, “має”, “дозволено тільки”, “не можна”, “заборонено” тощо. Викладаючи інші положення вживають такі слова і словосполуки: “можна”, “можуть бути”, “за потреби”, “можуть мати”, “у разі”, “дозволено” тощо.

Держспоживстандарт після розгляду справи проекту стандарту видає наказ щодо прийняття і позначення стандарту та надання йому чинності, або вертає проект на доопрацювання до науково-дослідної організації. Термін набуття стандартом чинності визначається з урахуванням часу на підготовчі заходи щодо його впровадження.

Стандарт затверджують, як правило, без обмеження терміну дії. Але при необхідності він може бути визначений як “пробний” стандарт, тобто такий, що “прийнятий тимчасово органом стандартизації і доведений до широкого кола користувачів з метою накопичення потрібного досвіду у процесі його застосування і який може бути використаний як база стандарту” [ДСТУ 1.1-2001]. Для пробного стандарту встановлюють обмеження строку чинності, але він

не повинен бути більший, ніж 3 роки. Індекс у познаці пробного стандарту – “ДСТУ – П”.

26)

Технічні умови (ТУ) – нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процес чи послуга [ДСТУ 3321-96; ДСТУ 1.3-2003]. ТУ документально регулюють відносини між виробником (постачальником) та споживачем (користувачем).

Розробляють ТУ за умови відсутності національних чи галузевих (корпоративних) стандартів на певну продукцію або за потреби конкретизації, доповнення чи посилання вимог чинних стандартів на цю продукцію та розширення її асортименту. Наприклад, технічні умови на форменний одяг для військовослужбовців, залізничників, пожежників, шахтарів і т.ін.

ТУ можуть бути як окремим документом, так і частиною комплексу конструкторської або іншої технічної документації [ГОСТ 2.114-95]. Якщо ТУ є окремим документом, то вони мають містити повний комплекс вимог до продукції, її виготовлення, контролю, приймання та постачання.

Право власності на ТУ належить тим суб’єктам господарювання, на кошти яких їх створено або яким це право передано в установленому законом порядку.

У загальному випадку ТУ приймають без обмеження строку дії. Їх перевірку на відповідність вимогам державних стандартів, потребам споживачів, чинному законодавству України повинен проводити власник ТУ не рідше одного разу на 5 років.

Окремим документом, частиною стандарту або стандартом може бути кодекс усталеної практики або настанови (правила, зводи правил). Ці нормативні документи містять практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів.

До настановчих документів Держспоживстандарту (Держстандарту) України відносяться керівні нормативні документи (КНД) та рекомендації (Р). Прикладами таких документів є: КНД 50-029-94 Атестація технологічних процесів виготовлення виробів; КНД 50-001-93 Інструкція. Порядок здійснення державного нагляду; Р 50-046-95 Система сертифікації УкрСЕПРО. Інспекційний контроль. Порядок проведення; РМГ 29-99 Метрология. Основные термины и определения (Рекомендации по межгосударственной стандартизации).

Характерним для маркування захисного одягу є використання піктограм (від лат. pictus – розмальований), що сприяють швидкому сприйняттю галузі або умов використання виробу. Додатково може бути зображена піктограма “інструкція з експлуатації”, щоб попередити про необхідність ознайомитись з інструкцією виробника.

Для пакування швейних виробів у залежності від їх різновиду (пальто, костюм, сорочка, піжама, купальник тощо) застосовують бумагу, поліетиленові пакети, чохли, картонні ящики, спеціалізовані контейнери тощо.

Транспортування швейних виробів передбачається у критих транспортних засобах або універсальних контейнерах у підвішеному чи складеному вигляді. Зберігатися швейні вироби повинні у критих складських приміщеннях, захищених від прямого попадання сонячних променів та атмосферних впливів. Там їх розміщують у підвішеному стані, а ті, що траспортувались складеними, розкладають на стелажах.

Контроль є загальною функцією керування, що полягає у спостереженні за ходом процесів, та порівнянні контрольованих величин із заданими, виявленні відхилень, їх місця, часу, причин і характеру.

Познака ТУ складається з:

індексу документу “ТУ”;

скороченої назви держави “У”;

коду, групи, виду економічної діяльності власника ТУ за Державним класифікатором України ДК 009-96 “Класифікація видів економічної діяльності” (КВЕД) або коду групи продукції (три перші знаки) за ДК 016-97 “Державний класифікатор продукції та послуг” (ДКПП);

коду підприємства (організації)-власника ТУ (вісім знаків) згідно з “Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України” (ЄДРПОУ);

порядкового реєстраційного номера (три знаки), що його надає власник ТУ;

рік прийняття (чотири знаки) для прийнятих вперше ТУ чи на заміну чинних ТУ.

Приклад: ТУ У 18.2-21926977-001-2003.

В загальному випадку ТУ складаються з таких розділів:

сфера використання. Цей розділ містить назву продукції, визначення її конкретного призначення та умов використання. Крім того, подається приклад позначення продукції під час її замовлення та для посилань у інших нормативних документах, а також наводяться відомості про використання в цій продукції винаходів та патентів;

нормативні посилання (перелік стандартів, на які в тексті є посилання);

технічні вимоги. У цьому розділі встановлюються вимоги до конструкції, технології виготовлення, рівня показників якості тощо. Якщо окремі вимоги встановлені в нормативних та технічних документах на дану продукцію, то в ТУ зазначені вимоги не повторюються, а тільки дається посилання на них. Зміст розділу може складатися з таких підрозділів: класифікація (типи), основні параметри та розміри; показники (характеристики, властивості) функціонального призначення; вимоги до сировини, матеріалів, купованих виробів та складових частин виробу, елементів конструкції, комплектність; маркування; пакування;

вимоги безпеки;

вимоги охорони довкілля, утилізація;

методи контролю (випробування, аналізу, вимірювання);

транспортування та зберігання;

вимоги до експлуатації, ремонту, настанови щодо застосування тощо;

гарантії виробника. Вимоги цього розділу встановлюють згідно Закону України “Про захист прав споживачів”.

Основою для розроблення ТУ можуть бути державна програма чи директивний документ або ініціативна пропозиція виробника (постачальника) чи вимога споживача (замовника). Під час розроблення ТУ застосовують правила розроблення, що встановлені ДСТУ 1.2-2003 для національних стандартів (якщо в договорі на їх розроблення не зазначено інше). Але процедура погодження та прийняття ТУ має свої особливості.

Необхідність розсилання проекту ТУ на відгук стороннім організаціям визначає розробник за погодженням із замовником. Проект ТУ підлягає погодженню на приймальній комісії (художній або технічній раді, профільній комісії і т.ін.), якщо рішення про постановку продукції на виробництво приймає ця комісія. Підписання акта приймання дослідного зразка (дослідної партії) продукції членами приймальної комісії (представниками погоджувальних організацій) означає погодження проекту ТУ.

Проект ТУ погоджується з замовником (основним споживачем), якщо рішення щодо запровадження продукції на виробництво можна приймати без приймальної комісії. Ініціативно розроблювані ТУ на продукцію, основного споживача якої не визначено, погоджують з органами державного нагляду за сферою їхньої компетенції.

Приймає ТУ власник ТУ, якщо інше не установлено діючим законодавством України. Право власності на ТУ належить тим суб’єктам господарювання, на кошти яких їх створено або яким це право передано в установленому законом порядку.

У загальному випадку ТУ приймають без обмеження строку дії. Їх перевірку на відповідність вимогам державних стандартів, потребам споживачів, чинному законодавству України повинен проводити власник ТУ не рідше одного разу на 5 років.

Зміни до ТУ забезпечує власник ТУ. Їх погоджують з організаціями, які раніше погодили ТУ або з організаціями-правонаступниками.

Державну реєстрацію ТУ здійснюють територіальні органи Держстандарту України за місцем знаходження підприємства-розробника. Зміни до ТУ реєструють у територіальних

органах Держстандарту України за місцем знаходження підприємства-власника оригіналу технічної документації.

27)

Стандарти на процеси встановлюють вимоги до технологічних операцій, що мають самостійне значення. До них слід віднести стандарти, що встановлюють вимоги до маркування, пакування, транспортування та зберігання швейних виробів. При цьому слід зазначити різне змістове навантаження термінів “марковання” та “маркування”. Так, марковання визначається як “нанесені на виріб знаки, які характеризують цей виріб”, а маркування –“ процес наношення на виріб марковання” [ДСТУ 3321:2003].

Складові марковання швейних виробів різного призначення (пальто та костюми з підкладкою чи без неї, сукні та спідниці гладкі чи плісовані або гофровані, сорочки, простирадла, наволочки тощо) та місце їх розміщення встановлює ГОСТ 10581-91 “Изделия швейные. Маркировка, упаковка, транспортирование и хранение”. Для марковання застосовують товарний знак, стрічку із зображенням товарного знаку, контрольну стрічку, тавро. Крім того, використовується логотип – “елемент фірмового стилю, що є оригінальним графічним обрисом повної або скороченої назви організації (підприємства)” [ДСТУ 3899-99].

На товарному ярлику мають бути такі реквізити: товарний знак підприємства та його адреса, назва виробу та номер моделі, розміри, сировинний склад, позначення стандарту або технічних умов на виріб, дата виготовлення. На одну із сторін товарного ярлика ставлять тавро з позначенням “сорт виробу” та “номер контролера ВТК”: для виробів І сорту – прямокутної форми, а для виробів ІІ сорту – круглої форми. Припускається вказувати сорт виробу без нанесення тавра та номеру контролера ВТК. Товарний ярлик може мати різноманітну форму та художнє оформлення, але його розмір не повинен перевищувати 100 см2.

На стрічці із зображенням товарного знаку вказують сировинний склад (якщо він не позначений на товарному ярлику) та символи догляду за виробом у відповідності до ДСТУ 2122-93 “Матеріали для одягу. Символи та вимоги догляду”. Для виробів, які не мають стрічки із зображенням товарного знаку, реквизит “символи догляду” вказують на товарному ярлику або на окремо вшитій стрічці. До виробів, які потребують догляду не передбаченого символами, прикладають пам’ятку по догляду. Товарний знак і назва підприємства-виробника може зображуватись на підкладці або на самому виробі методом шовкографії або у вигляді аплікації чи вишивки.

На деякі вироби наносять тавро незмивальною фарбою, тисненням або іншим способом. Замість тавра припускається на місці його розташування вшивати окрему стрічку. Наприклад, на стійці коміру чоловічої сорочки ставлять тавро або вшивають у вигляді петлі стрічку з позначенням розміру виробу. У верхньому одязі вшивається контрольна стрічка з позначенням його розмірів.

Позначення розмірів виробів різного призначення ведеться за системою, що установлюють:

ДСТУ ISO 3635:2004 Познаки розмірів одягу. Визначення та знімання мірок (ISO 3635:1981, ІDТ);

ДСТУ ISO 4417-2001 / ГОСТ ИСО 4417-2002 Одяг. Головні убори. Позначення розмірів (ISO 4417:1977, ІDТ; ГОСТ ИСО 4417-2002, ІDТ);

ДСТУ ISO 4418-2000 / ГОСТ ИСО 4418-2002 Одяг. Рукавичні вироби. Позначення розмірів (ISO 4418:1978, ІDТ; ГОСТ ИСО 4418-2002, ІDТ);

ДСТУ ISO 5971-2001. Позначення розмірів одягу. Колготки (ISO 5971:1981, ІДТ).

Комплект одягу маркують окремими товарними ярликами та контрольними стрічками, закріпленими на кожному виробі комплекту. Стрічка із зображенням товарного знаку закріплюється на основному виробі, а на інших виробах комплекту закріплюється стрічка з позначенням символів догляду.

Характерним для маркування захисного одягу є використання піктограм (від лат. pictus – розмальований), що сприяють швидкому сприйняттю галузі або умов використання виробу. Додатково може бути зображена піктограма “інструкція з експлуатації”, щоб попередити про необхідність ознайомитись з інструкцією виробника.

Для пакування швейних виробів у залежності від їх різновиду (пальто, костюм, сорочка, піжама, купальник тощо) застосовують бумагу, поліетиленові пакети, чохли, картонні ящики, спеціалізовані контейнери тощо.

Транспортування швейних виробів передбачається у критих транспортних засобах або універсальних контейнерах у підвішеному чи складеному вигляді. Зберігатися швейні вироби повинні у критих складських приміщеннях, захищених від прямого попадання сонячних променів та атмосферних впливів. Там їх розміщують у підвішеному стані, а ті, що траспортувались складеними, розкладають на стелажах.

Контроль є загальною функцією керування, що полягає у спостереженні за ходом процесів, та порівнянні контрольованих величин із заданими, виявленні відхилень, їх місця, часу, причин і характеру.

На продукцію, що підпадає під дію технічних регламентів і відповідає їх вимогам, наноситься національний знак відповідності. У разі, коли до процедури оцінки відповідності залучається уповноважений орган, під національним знаком відповідності проставляється ідентифікаційний номер уповноваженого органу згідно з державним реєстром. Поряд з національним знаком відповідності та ідентифікаційним номером може проставлятися піктограма чи будь-який інший знак, який позначає, наприклад, категорію використання.

28)

Державні класифікатори. Кодування швейних виробів

На сучасному етапі розвитку економіки кожен виріб існує не тільки фізично, а й “віртуально” – у вигляді цифрового кодового або штрихкодового позначення, яке ідентифікує його та відображує належність до певного класифікаційного угруповання.

Цифрові коди надаються продукції у відповідності до Державного класифікатора продукції та послуг (ДКПП), який є складовою частиною Державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації. Цей класифікатор (ДК 016-97) розроблено згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 04.05.93 р. № 326 “Про концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики”.

ДКПП (ДК 016-97) гармонізований з Державним класифікатором України ДК 009-96 “Класифікація видів економічної діяльності” (КВЕД). Об’єктами класифікації в КВЕД є усі види економічної діяльності суб’єктів господарювання (фізичних та юридичних осіб). Економічна діяльність визначається, як процес з’єднання дій, які приводять до отримання відповідного набору продукції та послуг. При цьому термін “галузь” означає “сукупність усіх виробничих одиниць, що приймають участь переважно в однакових або подібних видах виробничої діяльності”.

Класифікація видів економічної діяльності побудована таким чином, що виділені об’єкти охоплюють усі або майже усі види діяльності, що здійснюються у будь-якій галузі господарства. Для цього продукція та послуги різних галузей економіки згруповані в блоки (17 секцій та 16 підсекцій), які позначаються великими літерами латинського алфавіту. Поглиблена деталізація угруповань КВЕД (розділ, група, клас, підклас) позначається цифровими кодами. Загальне кодове позначення об’єктів КВЕД має такий вигляд:

У УУ ХХ.ХХ.Х,

де У – секція (від А до Q);

УУ – підсекція (використовується тільки в секціях “С” від “СА” до “СВ” – та “D” – від “DА” до “DN”);

ХХ – розділ;

ХХ.Х – група;

ХХ.ХХ – клас;

ХХ.ХХ.Х – підклас.

Приклад: DDВ 18.22.2,

де D – секція “Продукція обробної промисловості”;

DВ – підсекція “Вироби текстильної та швейної промисловості”;

18 – розділ “Виробництво готового одягу та хутра”;

18.2 – група “Виробництво одягу з текстиля”;

18.22 – клас “Виробництво верхнього одягу”;

18.22.2 – підклас “Виробництво верхнього одягу спеціалізованими підприємствами по індивідуальним замовленням населення.

КВЕД гармонізована з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної комісії Європейського Союзу (NACE) на рівні класів, що дозволяє використовувати її для порівняння національних статистичних даних з даними NACE без перехідних ключів. Крім того, у структурі КВЕД є графа “Код ISIC”, що забезпечує можливість порівняння національних статистичних даних з даними Міжнародної стандартної галузевої класифікації видів економічної діяльності (ISIC) Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Класифікаційна позиція або група позиції ДКПП (ДК 016-97), як правило, відповідає об’єктам класифікації КВЕД (ДК 009-96). Але ДКПП має більш глибоку деталізацію класифікаційних угруповань продукції та послуг. Це викликано гармонізацією ДКПП з Європейською класифікацією продукції та послуг за видами діяльності (СРА), яка у свою чергу пов’язана з Гармонізованою системою опису та кодування товарів (НS) та Комбінованою номенклатурою

Європейського співтовариства (СN). Крім того, з метою вирішення завдань макро- і мікроекономічного рівня ДКПП містить номенклатуру типів продукції, гармонізовану з Переліком промислової продукції (PRODCOM), який відзеркалює об’єкти обстеження промислового виробництва в межах Європейського співтовариства. Усе це забезпечує гармонізацію ДКПП з європейськими класифікаціями і сприяє переходу України на міжнародну систему обліку та статистики.

За формою викладу ДКПП складається з блоку ідентифікації та блоку назви класифікаційних угруповань. Блок ідентифікації має ієрархічну систему класифікації та послідовну систему кодування із застосуванням цифрового коду. Загальна структура цифрових кодів для утворення класифікаційних угруповань у ДКПП відповідає такій схемі:

ХХ – розділ;

ХХ.Х – група;

ХХ.ХХ – клас;

ХХ.ХХ.Х – категорія;

ХХ.ХХ.ХХ – підкатегорія;

ХХ.ХХ.ХХ.ХХХ – тип.

У класифікаторі також дається позначення підсекції літерами латинського алфавіту, але вони не використовуються безпосередньо для ідентифікації продукції та її кодового позначення. Ці літери введені лише для зручності користувача ДКПП.

Приклад:

18.21.21.310,

де 18 – розділ “Одяг, хутро”;

18.2 – група “Одяг з текстилю”;

18.21 – клас “Одяг робочий”;

18.21.2 – категорія “Одяг робочий жіночий”;

18.21.21 – підкатегорія “Комплекти робочі жіночі та дівчачі”;

18.21.21.310 – тип “Жакети та блейзери жіночі та дівчачі виробничі й форменні бавовняні”.

29)

При штриховому кодуванні опис продукції подається за допомогою комбінації послідовно розташованих паралельних штрихів та проміжків між ними, розміри та розташування яких встановлені певними правилами. На сьогодні штрихкодове позначення є всесвітньо прийнятим засобом маркування товарів для їх ідентифікації. Його застосовують в автоматизованих системах обліку та контролю, що дає можливість вилучити або значно зменшити обсяг ручної праці у процесах складування та реалізації продукції, а також створює основу для електронного обміну даними.

У відповідності до державних стандартів України та рекомендацій Міжнародної асоціації товарної нумерації кожному виду продукції присвоюється товарний код або код EAN, який наноситься у вигляді штрихкодової позначки. Абревіатура “EAN” у цьому випадку стосується не міжнародної асоціації EAN International, а штрихових та числових кодів (European Article Number).

Інформація, що закладена у штрих кодовій позначці, зчитується завдяки відповідним технічним засобам (сканер, декодер, зчитувальний пристрій тощо). Товарний код (код EAN) не містить класифікуючих елементів, а лише забезпечує ідентифікацію товару та дозволяє автоматизувати будь-які операції, які її передбачають. Оскільки послідовність знаків коду визначається стандартизованими вимогами, а право надання цих кодів має єдина в країні організація (ЄАН – Україна), то код є унікальним для кожної одиниці продукції.

Символіка штрихового коду – це визначений набір знаків штрихового коду заданої структури. Структура штрихового коду задається сукупністю цифрових або абетково-цифрових знаків певного формату та елементів штрихкодової позначки у вигляді паралельних штрихів та проміжків між ними, розміри та розташування яких унормовані. При цьому заданому набору інформаційних символів (цифр, літер, службових знаків або комп’ютерному алфавіту) має відповідати певний набір знаків штрихового коду. В Україні передбачено застосування штрихових кодів, що мають символіку різних найменувань: код EAN-13, код EAN-8, код ITF, код 39, код 128.

Штриховий код EAN-13 (містить 13 цифр) є міжнародним стандартним кодом для маркування споживчих товарів, які реалізуються через оптову та роздрібну торгівлю. Код EAN-8 (містить 8 цифр) застосовується для товарів, що мають дуже малу поверхню для маркування. Цими кодами кодується тільки цифрова інформація. Вони містять інформацію про країну, яка присвоїла код, про підприємство-виробника або дистриб’ютора данного товару та про сам товар (табл. 2.18 та табл. 2.19). Частина коду EAN, що визначає нумерувальну організацію або країну виробника чи постачальника товару, називається префіксом. Цифровий код EAN-13 має таку структуру: 3 розряди – префікс; 9 розрядів – код підприємства та код товару, який надається з урахуванням моделі виробу, розміру, кольору, оформлення тощо; 1 розряд – контрольна цифра. У цифровому коді EAN-8 позначення коду підприємства та коду товару займає 4 розряди.

Коди EAN обмеженої циркуляції (для внутрішнього застосування) призначені для використання виключно в межах наперед визначеного середовища. В цих кодах можуть міститися необхідні, наприклад для магазину, такі показники, як номер складу, товарна група, вартість, розмір, вага тощо. Структура даних кодів визначається національною нумеровальною організацією.

Код ITF використовується в багатьох галузях для кодування цифрових даних і є міжнародним стандартним кодом для маркування тари та пакування одиниць постачання. Штрихкодовими позначками символіки ITF-14 (14-ти розрядний код ITF) звичайно маркуються товари не призначені для продажу через контрольно-касові вузли підприємств роздрібної торгівлі. Найчастіше це групові упаковки – ящики, коробки, піддони, які містять стандартну кількість однакових торгових одиниць. Крім того, ITF може бути застосований в автоматизованих системах для нумерації авіаційних квитків, ідентифікації поштових відправлень та ін.

Код 39 застосовується в Міжнародній прискореній пошті, а також в керуванні технологічними процесами різних галузей промисловості та в діловодстві. Цим кодом подається абетково-цифрова інформація. Він являє собою дискретний контролепридатний двонапрямковий штриховий код змінної довжини, має дев’ять елементів у знакові (5 штрихів і 4 проміжки), три з яких є широкими, а шість вузькими. Для цього коду характерна невисока інформаційна щільність, але він забезпечує надійність зчитування.

Код 128 – безперервний двонапрямковий код змінної довжини. Його знаки складаються з трьох штрихів і трьох проміжків. Штрихи і проміжки мають модульну побудову і їх ширина становить від одного до чотирьох модулів. Ширина знака дорівнює одинадцяти модулям. Цей код вважається надійним та функціональним носієм даних. Він дозволяє кодувати не тільки цифри, а й повний набір знаків комп’ютерного алфавіту (всього 128 символів). В його штрихкодовій позначці можна представити не тільки міжнародний товарний код, а й додаткову конкретну інформацію про товар, наприклад, дату виготовлення, деякі властивості тощо. Серед характерних особливостей коду 128 – висока щільність, контролепридатність, невисокі вимоги до точності друку. Виходячи з цього, він рекомендується як найперспективніший штриховий код для систем автоматичної ідентифікації.

На практиці вибір штрихового коду обумовлюється видом інформації, що кодується (цифрова, абетково-цифрова) довжиною штрихкодової позначки, інформаційною щільністю штрихового коду, вимогами до точності друку штрихової позначки та контролепридатністю штрихового коду. Значення кодів для одиниць споживання повинні бути унікальними і зареєстрованими згідно з вимогами, встановленими Національною нумеровальною організацією.

До державних стандартів прирівнюються державні класифікатори (ДК) – документи, в яких відповідно до прийнятих ознак класифікації та методів кодування об’єкти класифікації розподілено на угруповання і цим угрупованням привласнено коди (ДСТУ 1.0-2003). На цей час встановлено класифікаційні коди:

форм власності (ДК 001:2004);

організаційно-правових форм господарювання (ДК 002:2004);

професій (ДК 003-95);

нормативних документів (ДК 004-99);

відходів (ДК 005-96);

корисних копалин та підземних вод (ДК 008-96);

видів економічної діяльності (ДК 009-96);

управлінської документації (ДК 010-98);

систем позначень одиниць вимірювання та обліку (ДК 011-96);

послуг зовнішньо-економічної діяльності (ДК 012-97);

основних фондів (ДК 013-97);

об’єктів адміністративно-територіального устрою України (ДК 014-97);

видів науково-технічної діяльності (ДК 015-97);

продукції та послуг (ДК 016-97);

будівель та споруд (ДК 018-2000);

надзвичайних ситуацій (ДК 019-2001).

Окремим документом, частиною стандарту

30)

Перевірка відповідності об’єкта встановленим технічним вимогам називається технічним контролем [ДСТУ 30-21-95]. Під поняттям “об’єкт технічного контролю” розуміється продукція, процеси її створення, застосування, транспортування, технічного обслуговування, а також відповідна технічна документація.

У швейній галузі технічний контроль спрямований на забезпечення моніторингу якості (контроль за параметрами, які мають залишатися в заданих межах) і являє собою сукупність контрольних операцій, які виконуються на всіх стадіях виробництва – від контролю якості матеріалів, які надійшли на підприємство, до випуску готової продукції. Головним завданням технічного контролю є запобігання випуску виробів, які не відповідають вимогам нормативної та технічної документації, затвердженим зразкам-еталонам, умовам поставок, договорів та контрактів, а також зміцнення технологічної дисципліни та проведення корегуючих дій, спрямованих на підвищення рівня якості продукції.

Ефективність технічного контролю залежить від досконалості системи контролю. Система контролю спрямована на забезпечення якості продукції і є невід’ємною частиною технологічного процесу виготовлення швейних виробів. Вона розробляється одночасно з технологією виробництва та має зв’язок з системою оцінки якості праці. Її утворюють сукупність засобів контролю, виконавців та визначених об’єктів контролю, що взаємодіють згідно з правилами, які встановлені відповідними нормативними документами. Систему контролю розробляють технологічні служби підприємства за участю або за узгодженням з відділом технічного контролю (ВТК). Розроблена система контролю фіксується у технологічній документації, стандартах підприємства, інструкціях тощо.

Організацію та проведення технічного контролю матеріалів, напівфабрикатів та виготовлених швейних виробів здійснює ВТК, однак, відповідальність за якість продукції не знімається з виконавців та керівників виробничих підрозділів. Крім того, до функцій ВТК відносяться контроль за належним станом контрольно-вимірювальних засобів та своєчасність їх повірки, а також облік та аналіз повернень продукції, дефектів, браку, рекламацій і контроль за впровадженням заходів щодо їх усунення та попередження.

Продукція виробництва може бути реалізована тільки після приймання її ВТК з оформленням відповідних документів, посвідчуючих якість виробу.

31)

Організаційні форми та види технічного контролю досить різноманітні. Це обумовлює доцільність їх розподілу на групи за класифікаційними ознаками:

– за стадіями життєвого циклу виробу:

контроль на стадії проектування нових виробів;

виробничий контроль, що здійснюють на стадії виготовлення виробу;

експлуатаційний контроль, притаманний стадії використання виробу;

– за об’єктами контролю:

контроль предметів праці (основні та допоміжні матеріали, фурнітура, деталі виробу, напівфабрикати);

контроль засобів виробництва (обладнання, оснастка, інструмент тощо);

контроль технології;

контроль праці виконавців;

контроль умов праці;

– за стадіями виробничого процесу:

вхідний контроль, призначений для перевірки відповідності якості основних та допоміжних матеріалів для виготовлення виробу вимогам, що встановлені у відповідних нормативних документах або договорах про поставки чи контрактах;

міжопераційний контроль, що являє контроль напівфабрикатів, що пройшли закінчений етап обробки по групі технологічних операцій;

операційний контроль, що виконується під час виконання або завершення технологічної операції з метою перевірки кількісних і якісних характеристик продукції або процесу;

приймальний контроль, який встановлює ступінь відповідності якості готового виробу заданим вимогам. За результатами приймального контролю приймається рішення щодо придатності продукції для постачання чи використання;

– за ступенем охоплення продукції контролем:

суцільний контроль, що передбачає перевірку кожної одиниці продукції в партії, тобто 100 % охоплення продукції контролем;

вибірковий контроль, що здійснюється на певній сукупності об’єктів (вибірці). При цьому виді контролю звичайно використовують статистичні методи контролю, аналізу та регулювання якості;

– за часом виконання контролю:

безперервний контроль, що проводиться при нестабільності технологічного процесу і необхідності постійного забезпечення кількісних та якісних характеристик процесу чи продукції. Цей вид контролю, як правило, здійснюється автоматичними та напівавтоматичними засобами контролю;

періодичний контроль, який передбачає перевірку виробів або технологічних операцій при сталому виробництві та стабільних технологічних процесах. Такий вид контролю передбачає надання інформації про якість виконання контрольованих операцій через певні проміжки часу;

– за організаційними формами виявлення та запобігання браку продукції:

летючий контроль, який виконується без спеціального графіка контролюючою особою при обході робочих місць;

статистичний контроль, який являє форму періодичного вибіркового контролю і заснований на математичній статистиці. Він дозволяє виявити та ліквідувати відхилення у технологічному процесі раніш, ніж ці відхилення призведуть до браку;

поточний, попереджуючий контроль передбачає перевірку якості перших екземплярів виробів, придатності матеріалів, які тільки починають застосовуватись у виробництві, і таке інше;

– за впливом на об’єкт контролю:

руйнуючий контроль, у результаті якого виключається можливість подальшого використання об’єкта за призначенням у зв’язку з його пошкодженням у результаті дії засобів контролю;

не руйнуючий контроль, у результаті якого можливе подальше використання об’єкту контролю;

– за ступенем механізації та автоматизації:

ручний контроль, який виконується цілком вручну або за допомогою ручних знарядь праці;

механізований контроль, при якому основні дії виконуються механізмом за умови безпосередньої участі робітника, а допоміжні – вручну або частково механізовано;

автоматизований (автоматизовані системи контролю) контроль, що забезпечує проведення контролю з частковою безпосередньою участю людини;

автоматичний контроль, що забезпечує проведення контролю без участі людини;

активний контроль, за допомогою якого якість продукції або технологічного процесу визначають у процесі її виготовлення за допомогою вимірювальних пристроїв у технологічному обладнанні. Пристрої активного контролю діють за схемою зворотного зв’язку і дають безперервну інформацію про розміри або форми оброблюваної деталі чи виробу. При появі граничних відхилень пристрій автоматично виключає обладнання;

пасивний контроль продукції не передбачає зворотнього зв’язку і його застосування для контролю технологічного процесу малоефективно. Він дозволяє лише відсіяти брак перед надходженням деталей на подальші операції або виробу на кінцевий контроль.

– за виконавцями:

самоконтроль, при якому перевірку якості виконання технологічної операції здійснює її виконавець;

взаємоконтроль, при якому об’єктом контролю є якість виконання попередньої технологічної операції. Здійснення цього виду контролю проводить виконавець наступної технологічної операції;

контроль контролерами ВТК;

інспекційний контроль, який проводять спеціально уповноважені особи з метою перевірки раніше виконаного контролю;

одноступінчатий контроль (контроль виконавця та ВТК);

багатоступінчатий контроль (контроль виконавця, операційний контроль, приймальний контроль).

У залежності від способу отримання інформації застосовують різні методи контролю якості.

Вимірювальний контроль грунтується на інформації, отриманій з використанням технічних вимірювальних засобів (інструменти та прилади шкальні або стрілочні, шаблони тощо). Цей метод застосовують для контролю лінійних основних та допоміжних вимірювань виробів, густини стібків, розмірів дефектів зовнішнього вигляду матеріалів тощо.

Реєстраційний контроль проводиться шляхом реєстрації значень контрольованих параметрів продукції чи процесів. Наприклад, реєстрація певних

якісних ознак (кількість виробів першого та другого сорту, кількість браку, рекламацій тощо).

Органолептичний контроль – це контроль, за якого первинна інформація сприймається органами чуття. Числові значення контрольованого об’єкта у такому випадку не визначаються.

Візуальний контроль відноситься до органолептичного контролю, який проводиться органами зору.

Контроль за зразком здійснюється порівнянням ознак виробу, що контролюється, з ознаками зразка – еталона.

Технічний огляд являє метод контролю, що проводиться переважно за допомогою органів чуття і, за потреби, засобів контролю, номенклатура яких встановлена відповідною документацією.

До методів контролю якості відносяться також лабораторні випробування, які використовуються для визначення характеристик механічних, фізичних, хімічних та інших властивостей швейних виробів і матеріалів для їх виготовлення. У деяких випадках з метою достовірного прогнозування властивостей швейного виробу при експлуатації проводять так зване “дослідне носіння” виробу за умовами, ідентичними експлуатаційним.

32)

Основним видом контролю продукції на стадії підготовчого виробництва є вхідний контроль, який здійснюють згідно ГОСТ 24297-87 та відповідними СТП, інструкціями та положеннями, чинними на конкретному підприємстві. До складових вхідного контролю відноситься:

 перевірка якості марковання та упаковки матеріалів і фурнітури, які надходять на підприємство від постачальників, а також супроводжувальних документів, що підтверджують якість цих матеріалів;

 перевірка основних і допоміжних матеріалів, що підлягають вхідному контролю, на відповідність вимогам діючої нормативної документації, дублікатам зразків-еталонів та контрактним умовам. За результатами проведеного контролю оформляються відповідні документи;

 контроль за проведенням лабораторних випробувань матеріалів і фурнітури;

 аналіз причин виникнення дефектів у напівфабрикатах та готовій продукції внаслідок використання матеріалів і фурнітури, що пройшли вхідний контроль;

 розробка пропозицій, щодо установлення певних вимог до якості матеріалів і фурнітури, що надходять на підприємство.

33)

На стадії розкрійного виробництва застосовують такі види контролю якості продукції: самоконтроль, взаємоконтроль, періодичний контроль та міжопераційний контроль. Об’єктами контролю є якість робочих лекал та трафаретів, якість настилання та розкроювання матеріалів, дотримання заданих допусків у розмірах деталей крою, а також правильність комплектування розкроєних деталей

34)

Система контролю на стадії пошивочного виробництва передбачає зосередження різних видів контролю саме у процесі виробництва з метою своєчасного реагування на виникнення дефектів та запобігання їх наявності вже у готовій продукції. Для цього використовується:

 вхідний контроль якості крою, в процесі якого перевіряється перша, одна-три середніх і остання деталі в пачці крою;

 міжопераційний контроль напівфабрикатів, що пройшли закінчений цикл обробки, який проводять контролери ВТК;

 самоконтроль та взаємоконтроль, спрямований на підвищення відповідальності виконавців за якість виконаної операції ;

 періодичну перевірку якості виконання операцій, що здійснюється інструкторами виробничого навчання, майстрами, технологами, контролерами ВТК із застосуванням контрольних карт.

35)

Контроль виготовлених швейних виробів проводиться у відповідності до вимог наступної нормативної та технічної документації:

ГОСТ 4103-82 Изделия швейные. Методы контроля качества;

ГОСТ 12566-81 Изделия швейные бытового назначения. Определение сортности;

ГОСТ 10581-91 Изделия швейные. Маркировка, упаковка, транспортирование и хранение;

ГОСТ 23193-91 Изделия швейные бытового назначения. Допуски;

державні, міждержавні, галузеві стандарти загальних технічних умов (ДСТУ, ГОСТ, ГСТУ, ОСТ) та технічні умови (ТУУ, ТУ), вимоги яких розповсюджуються на контрольований асортимент швейних виробів;

стандарти підприємств, конструкторська та технологічна документація на швейний виріб.

У залежності від відповідності швейного виробу за зовнішнім виглядом зразку-еталону та вимогам, що установлені нормативною та технічною документацією, визначають сорт виробу. Сорт – це градація продукції певного виду за одним чи декількома показниками якості, які визначено у нормативному документі [ДСТУ 3278-95]. При визначенні сорту швейного виробу враховується його посадка, відповідність основних лінійних вимірювань, якість виготовлення та якість застосованих матеріалів [ГОСТ 12566-88].

На швейні вироби установлено два сорти: 1 та 2-й.

Визначення сорту швейних виробів побутового призначення ведеться з урахуванням унормованих припустимих відхилень по деяким результатам контрольних вимірювань.

Промислова продукція, яка закінчена виробництвом, укомплектована, відповідно вимогам стандартів і технічних умов, має документ, що засвідчує її якість, та призначена для збуту за межі підприємства називається готовою продукцією [ДСТУ 2960-94].

Продукція, передавання якої споживачу не допускається через наявність дефектів, має назву “брак” [ДСТУ 3278-95]. Вироби, що мають критичні (неусувні) дефекти, наявність яких не припускається стандартизованими вимогами, бракують. Бракування – це “дія, яку виконують з невідповідною продукцією, щоб не допустити її передбачене використання” (ДСТУ ISO 9000-2001).

36)

Готові швейні вироби приймають партіями. Партія складається з сукупності одиниць продукції з однією назвою та однаковим позначенням, виготовленої в однакових умовах і протягом визначеного проміжку часу [ДСТУ ISO 2859-0-2001]. Під час приймання виробів застосовують наступні види технічного неруйнівного контролю: суцільний та вибірковий, вимірювальний та органолептичний

Якщо в процесі реалізації або використання продукції виявляють дефекти, наявність яких вимагає її бракування або переведення до нижчого сорту, то оформлюють письмове повідомлення, яке називається рекламацією. Слово “рекламація” походить від латинського “reclamito”, що означає несхвалення, протест, і має стандартизоване визначення як “претензія, здійснена споживачем продукції чи послуги у письмовій формі у разі невиконання постачальником зобов’язань щодо якості та сортності постаченої продукції” [ДСТУ 3278-95]. Продукція, до якості якої є претензії, оформлені у вигляді рекламацій, називається зовнішнім браком.

45.

Міжнародні стандарти ISO серії 14000 розглядають системи і настанови щодо захищеності навколишнього середовища, системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо його використання, а також загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.

Перевага міжнародних стандартів КО 14000 в тому, що вони створюються для всіх сфер діяльності шляхом надання міжнародної системи тестів або методів визначання захищеності навколишнього середовища. До складу стандартів цієї серії входять:

ISO 14001-97. Системи управління навколишнім середовищем. Технічні вимоги і настанови щодо використання.

ISO 14004-97. Системи управління навколишнім середовищем. Загальні постанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.

ISO 14011-97. Настанови щодо аудиту навколишнього середовища. Процедури аудиту. Частина 1. Аудит систем управління охороною навколишнього середовища.

ISO 14012-97. Настанови щодо аудиту навколишнього середовища. Кваліфікаційні критерії аудиторів навколишнього середовища.

ISO 14020-2003. Екологічні етикетки та декларації. Загальні принципи.

ISO 14021-2002. Екологічні етикетки і декларації. Екологічні заяви у рамках само декларації.

ISO 14022-2002. Екологічні етикетки і декларації. Екологічні заяви у рамках само декларації. Позначення.

ISO 14023-2002. Екологічні етикетки і декларації. Екологічне етикетування третього типу. Керівні принципи і методики.

ДСТУ ISO 14031:2004. Екологічне керування. Настанови щодо оцінювання екологічної характеристики.

ДСТУ ISO 14032:2004. Екологічне керування. Приклади оцінювання екологічної характеристики.

ISO 14040:2004. Управління навколишнім середовищем. Оцінка життєвого циклу. Принципи і структура.

ISO 14041:2004. Управління навколишнім середовищем. Оцінка життєвого циклу. Визначення завдань і меж та реєстраційні аналізи життєвого циклу.

ISO 14042:2004. Управління навколишнім середовищем. Оцінка життєвого циклу. Оцінка впливу життєвого циклу.

ISO 14043:2004. Управління навколишнім середовищем. Оцінка життєвого циклу. Інтерпретація життєвого циклу.

ДСТУ ISO 14049:2004. Екологічне керування. Оцінювання життєвого циклу. Приклади використання.

ДСТУ ISO 14050:2004. Екологічне керування. Оцінювання життєвого циклу. Словник термінів.

Настанови ISO 64. Настанови щодо включення екологічних аспектів до стандартів на продукцію.

Перші два стандарти з цього переліку є основою ISO серії 14000. Вони задовольнили потреби бізнесу в загальному керівництві, самооцінці, реєстрації та сертифікації оскільки розглядають стосовно системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо використання, та заходів підтримки.

ISO 14001-97. Цей стандарт містить опис елементів системи управління навколишнім середовищем і практичні поради щодо впровадження чи вдосконалення такої системи. Головним призначенням цього стандарту є надання організаціям допомоги у впровадженні або вдосконаленні системи управління навколишнім середовищем. Це призначення відповідає принципу сталого розвитку і цілям різних культурних, соціальних, економічних та інших структур. У цьому стандарті також містяться приклади, описи і варіанти вибору, які допомагають як у впровадженні системи управління навколишнім середовищем, так і в зміцненні її взаємозв'язку з загальною системою управління організацією. Разом з тим слід відзначити, що тільки 1SO 14001-97 містить вимоги, відповідно до яких можна проводити об'єктивний аудит системи для цілей сертифікації/реєстрації або для цілей само декларації.

Система управління навколишнім середовищем дає можливість організаціям упорядковано і послідовно вирішувати екологічні проблеми шляхом розподілу ресурсів, визначення обов'язків і регулярного оцінювання технічних правил, методик та процесів. Вона є суттєво важливою для забезпеченню спроможності організацій визначати свої екологічні цілі та досягати їх, а також для забезпечення постійної відповідності діяльності, продукції чи послуг національним та/чи міжнародним вимогам. Система управління навколишнім середовищем є невід'ємною частиною системи загального управління в межах організації. Розроблення та впровадження системи є неперервним та інтерактивним процесом. Структура, обов'язки, досвід, технічні правила, методики, процеси і ресурси для реалізації екологічної політики, цілей та завдань повинні бути скоординовані із зусиллями в інших сферах (наприклад, стосовно управління процесами чи виробництвом, управління фінансами, забезпечення якості, техніки безпеки та охо­рони здоров'я на робочих місцях).

ISO 14004-97. Стандарт установлює принципи та загальні положення щодо розроблення та впровадження системи управління навколишнім середовищем, а також її координації з іншими системами управління. До головних принципів, якими повинен керуватися управлінський персонал, що впроваджує чи вдосконалює систему управління навколишнім середовищем, належать такі: визнання того, що управління навколишнім середовищем є одним з найвищих пріоритетів; встановлення і підтримання зв'язків з внутрішніми та зовнішніми зацікавленими сторонами; ідентифікація відповідних законодавчих вимог і екологічних аспектів, пов'язаних із діяльністю організації, її продукцією чи послугами.

Принципи та положення, викладені в цьому стандарті, застосовні до будь-якої організації, яка зацікавлена в розробленні, впровадженні чи вдосконаленні системи управління навколишнім середовищем незалежно гід масштабу та виду її діяльності чи рівня професійного досвіду. Вимоги стандарту призначені для використання на добровільних засадах для внутрішнього управління і не призначені для використання під час сертифікації/реєстрації системи управління навколишнім середовищем. Стандарт поширюється на організації, що функціонують на території України, незалежно від форм власності та видів діяльності.

!нші стандарти розглядають оцінку життєвого циклу: оцінку впливу життєвого циклу, інтерпретацію життєвого циклу, принципи і структуру; настанови щодо аудиту навколишнього середовища, кваліфікаційні критерії аудиторів навколишнього середовища; екологічні етикетки та декларації: позначення, керівні принципи і методики тощо.

ISO 14040:2003. Цей стандарт визначає загальну структуру, принципи та вимоги щодо проведення досліджування оцінювання життєвого циклу та звітування про нього. Цей стандарт не описує детально технічні прийоми оцінювання життєвого циклу, а розглядає такі питання: терміни - екологічний аспект, життєвий цикл, оцінювання життєвого циклу, оцінювання впливу життєвого циклу, інтерпретування життєвого циклу, фаза оцінювання життєвого циклу, аналізування інвентаризації життєвого циклу та їх визначення; загальне описування OЖЦ - ключові риси і фази OЖЦ; методологічну структуру; звітування; критичне оглядання.

ISO 14050:2003. Цей стандарт вміщує терміни та визначення фундаментальних понять, що стосуються екологічного керування, опублікованих в стандартах серії ISO 14000: екологічний аудит, аудитор з екології, провідний аудитор з екології, екологічний вплив, система екологічного керування, екологічна мета, екологічна характеристика, екологічна політика.

Oбидві системи стандартів (ISO серії 9000 та ISO серії 14000) необхідно розробляти на підприємствах таким чином, щоб вони могли легко інтегрувати в систему управління виробництвом. Oдночасно на підприємствах промислово-розвинених країн вже впроваджуються комплексні системи управління якістю. Станом на 2002 рік впроваджено систем якості: в Європі більше 250000, США більше 35000, Японія більше 21000, Україні більше 460.