Висновки

Можна зробити висновок, що однією з обов’язкових умов покращення стану української економіки та «безболісного» подолання економічної кризи є не кількісне розширення, а використання внутрішніх резервів вітчизняних підприємств. Найрезультативнішим внутрішнім резервом є впровадження ефективних систем якості, здатних забезпечити конкурентоспроможність підприємства.

Сутність нового підходу до вирішення проблем якості полягає в об’єднанні розрізнених заходів в єдину систему цілеспрямованих, постійно поліпшуючих дій на всіх етапах життєвого циклу послуг (товарів, продукції). Така постановка завдання обумовлює  взаємодію різних підсистем, у результаті яких  виникають більш  досконалі структури, здійснюється самоорганізація підприємства.

2)

Технічне регулювання:

     Головними складовими технічного регулювання як основи надійного захисту прав споживачів є системи стандартизації, метрології, сертифікації:      Стандартизація - це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усунення бар'єрів у торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву.      Метрологія - наука про вимірювання, яка включає як теоретичні, так і практичні аспекти вимірювань у всіх галузях науки і техніки.       Сертифікація - процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.      Споживча політика: створення сприятливих умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними товарами (роботами, послугами), підвищення рівня захисту здоров’я та безпеки споживачів, удосконалення законодавства України з захисту прав споживачів, його адаптація до законодавства ЄС.       Основними завданнями Держспоживстандарту України є забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології та сертифікації, здійснення управління в цій сфері, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання питань захисту прав споживачів, стандартизації, метрології та сертифікації.       Основною метою Держспоживстандарту України є посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення системи технічного регулювання.

Пріоритетні напрями діяльності

     Створення ринкових механізмів захисту прав споживачів, адекватних європейським вимогам.      Дотримання балансу інтересів споживачів, виробників, підприємців, органів влади у забезпеченні пріоритетів державної політики у сфері захисту прав споживачів.      Підвищення ефективності функціонування національної системи технічного регулювання в інтересах споживачів на основі гармонізації законодавства з вимогами Всесвітньої торгової організації та Європейського Союзу.      Удосконалення державного контролю і нагляду на споживчому ринку та виробництві.      Продовження роботи щодо створення в органах місцевого самоврядування структурних підрозділів з питань захисту прав споживачів.      Переорієнтування основних завдань стандартизації і сертифікації на потреби пересічного громадянина.      Використання у повній мірі адміністративного ресурсу для підтримки вітчизняного товаровиробника з метою захисту українського ринку від небезпечних та фальсифікованих товарів.      Забезпечення балансу між технічним регулюванням та споживчою політикою.      Поширення практики співробітництва з виробниками продукції в напрямку виявлення на ринку фальсифікованих товарів, робіт та послуг.      Використання наявної випробувальної бази для реалізації регіональних програм з проблем споживчої політики.

Технічне регулювання - це правове регулювання відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов'язкових вимог до продукції або пов'язаних з нею процесів, систем і послуг, персоналу та органів, а також перевірка їх дотримання шляхом оцінення відповідності та/або ринкового нагляду (ст. 1 Закону України "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" від 01.12.2005 р. № 64-ІУ).

Безперечно, що одним з найдієвішим і загальновизнаним світовою спільнотою, урядовими інституціями та бізнесовими колами добровільним механізмом є стандартизація на засадах консенсусу та узгодженості на різних рівнях стандартизації (міжнародному, регіональному, національному, підприємства).

Стандартизація (рис. 1.1.1) є одним з найбільш результативних шляхів удосконалювання виробничих і торгівельних відносин, зниження витрат, підвищення якості та конкурентоспроможності продукції. Вона встановлює правила, загальні принципи чи характеристики стосовно різних видів діяльності або її результатів (тобто продукції, процесів, робіт, послуг), розробляючи і приймаючи доступні всім нормативні документи, стандартизація спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядкованості, і це стає можливим за умови, що нормативні документи ґрунтуються на досягненнях науки, техніки та практичного досвіду і створюють за участі всіх заінтересованих сторін з урахуванням потреб суспільства в цілому.

Основна мета стандартизації - це оптимальне впорядкування об'єктів стандартизації для прискорення науково-технічного прогресу, підвищення ефективності виробництва, поліпшення якості продукції, удосконалення організації управління народним господарством, розвиток міжнародного економічного, наукового і технічного співробітництва.

Стандартизація відповідно до основної мети має різні завдання (рис. 1.1.2). Головним завданням стандартизації є створення системи нормативної документації, яка визначає прогресивні вимоги до продукції, що виготовляється для потреб народного господарства, населення, оборони держави та експорту, до її розробки, вироблення та застосування, а також забезпечення контролю за правильністю використання цієї документації.

Основні функції стандартизації представлені на рис. 1.1.3.

Слід сказати, що у сучасному світі стандарти існують у динамічному та змінному середовищі. Оновлення продукції та технологій, технологічні прориви та руйнація традиційних меж галузей, занепад одних сфер діяльності та стрімке зростання нових - це загальна риса сучасних розвинених економік. З іншого боку для них характерне глибоке протиріччя, яке є одним із "прихованих двигунів" сучасного ринку, а саме - глобальна стандартизація виробництва за індивідуалізації споживання. Практичний наслідок цього - постійна наявність великого попиту на вироби, які виходять за межі усталених, за стандартизованих рішень. Усе це ставить певні вимоги до стандартизації, зумовлюючи її динамізм. Разом з тим, необхідно не тільки розроблювати нові стандарти на основі досягнень науки і техніки, але й підтримувати на належному рівні чинні стандарти, не допускати помітного відставання вимог стандартів від, у першу чергу, прогресу технологій.

Для організації та координації стандартизації і суміжних видів діяльності в кожній країні створюють спеціальний орган - національний орган стандартизації, основною функцією якого є розроблення та прийняття національних стандартів, доступних широкому колу користувачів. Національний орган має право бути членом міжнародних і регіональних організацій зі стандартизації та представляти інтереси країни в цих організаціях.

Характерною особливістю стандартизації є те, що сфера її дії та застосування, рівень розвитку знаходяться у широкому діапазоні. Немає такої сфери діяльності людини, до якої б не була причетна стандартизація. Адже з поширенням і поглибленням пізнання, розвитком науки і техніки, удосконаленням виробництва масштаби робіт значно зростають і поширюється сфера використання принципів стандартизації.

Стандартизація акумулює найновіші досягнення науки і техніки, органічно з'єднує фундаментальні та прикладні галузі науки, сприяє швидкому впровадженню наукових досягнень в практику, допомагає визначити найбільш економічні та перспективні напрямки розвитку науково-технічного прогресу і народного господарства країни. Вона поєднує науку, техніку і виробництво, сприяє забезпеченню єдиної технічної політики в різних галузях народного господарства, технічному переозброєнню виробництва, широкому впровадженню сучасної техніки і технологій, інтенсифікації виробництва, механізації і автоматизації виробничих процесів, підвищенню якості товарів. Усе це сприяє розвитку економіки країни.

Останнім часом однією з ключових проблем науково-технічного та економічного розвитку країн є проблема підвищення якості та конкурентоспроможності продукції. Поліпшення якості продукції (процесів, робіт, послуг) - це проблема не тільки споживча чи технічна, але й економічна, соціальна й політична проблеми суспільства. Так, стандарти відіграють важливу роль в судовій практиці під час розв'язання конфліктних ситуацій між виробником і споживачем. Стандарт може стати аргументом, який обтяжує провину, або, навпаки, виправдовує підприємство або фірму, на яку надійшов позов у зв'язку з дефектами в продукції.

Поліпшення якості та підвищення конкурентоспроможності товарів (процесів, робіт, послуг) можливе тільки на основі стандартизації. Вона дозволяє регламентувати вимоги до якості продукції, більш ефективно вирішувати проблеми спеціалізації, визначати найбільш раціональні способи виробництва продукції і переробки сировини, здійснювати управління якістю товарів в виробництві та сфері обігу тощо.

Вплив стандартизації на підвищення конкурентоспроможності та якості продукції реалізується в основному через комплексне розроблення стандартів на сировину, матеріали, напівфабрикати, комплектувальні вироби, оснащення, проектування і готову продукцію; на технологічні вимоги до найважливіших процесів і показників якості, а також на єдині методи випробування та вимірювання, засоби контролю та оцінювання відповідності. Стандарти полегшують вибір оптимального розмірного ряду та найкращих зразків, забезпечують організацію спеціалізованих виробництв, зменшують затрати на проектування і виготовлення, скорочують строки освоєння продукції.

Стандарти встановлюють однозначну термінологію, системи одиниць, познак, вимоги до метрологічного забезпечення, маркування, пакування, транспортування, експлуатаційних документів (інструкцій) та інформації для споживачів, необхідної для оцінювання та вибору ними продукції. Очевидно, що наявність стандартів істотно полегшує та спрямовує діяльність виробника продукції щодо забезпечення її ринкової відповідності за критеріями конкурентоспроможності та якості.

Останнім часом, процес переміщення аспектів конкуренто-спроможності та якості із загальнодержавного рівня на рівень безпосереднього виробника, на якому, власне, і створюється якість продукції, робить необхідним зміцнення системи стандартизації саме на підприємствах. Зростання ролі стандартизації на підприємстві диктується двома основними чинниками. Перший з них - за умови господарської самостійності створюються об'єктивні передумови до неузгодженої діяльності суміжних підприємств стосовно параметрів створюваної продукції, методів контролю її якості тощо. Усе це виявляється під час виробництва і споживання продукції, впливає на попит і на збут продукції та, а у підсумку, на економічний стан виробників. Другий - раціональне застосування стандартизації під час проектування і виробництва продукції дозволяє суттєво знизити витрати та підвищити доходи підприємств. Обсяг робіт із стандартизації на підприємстві залежить від масштабів виробництва і кооперування, від номенклатури і конструктивної складності вироблюваної продукції, ступеня її новизни та інтенсивності розвитку тощо.

Наголосимо ще на таких аспектах установлення якості продукції.

Перше. З огляду на те, що стандарти відповідають рівню розвитку техніки та є визнаним технічним правилом, їх застосовують як документовану технічну доказову базу під час розгляду спорів, зокрема у суді.

Друге. Відповідність стандартам використовують як вимогу під час державних закупівель, проведення тендерів, укладання договорів та контрактів на постачання, складання каталогів продукції виробниками, проведення маркетингових та рекламних компаній.

Третє. Відповідність міжнародним стандартам - це усунення технічних бар'єрів у торгівлі, задоволення потреб технічного, економічного та торговельного розвитку.

Проте, доречно наголосити, у певних умовах застосування принципу обов'язковості стандартів, надмірна деталізація вимог та орієнтація стандартизації на певні конструкційні рішення, застосування лише визначених матеріалів чи сировини тощо є гальмом у створенні належної продукції. Негативний вплив стандартизації на розвиток виробництва і якість готових виробів відчувається у тому випадку, коли стандарти та інші нормативні документи будуть розроблені без урахування досягнень науки і техніки, або вони не будуть своєчасно переглянуті з урахуванням цих досягнень і з деяким випередженням.

З огляду на це вимоги до якості продукції підпорядковано вимогам конкурентоспроможності, а сама проблема її забезпечення (досягнення) потребує комплексного підходу і врахування чинників загальнодержавного рівня та різних сфер державного управління.

Слід пам'ятати, що стандартизація є важливим і необхідним, але лише одним із чинників забезпечення конкурентоспроможності та якості продукції, причому затрати на стандартизацію є мізерними порівняно із затратами на забезпечення інноваційного розвитку, технічне і технологічне оновлення виробництва, підготовку висококваліфікованих кадрів тощо.

Стандарти та інші нормативні документи складають значну і частину нормативної бази економіки країни. Розробку стандартів здійснюють вчені та спеціалісти головних і базових організацій зі стандартизації усіх галузей народного господарства. На основі результатів науково-дослідних, проектно-конструкторських і дослідницько-технологічних робіт у стандартах встановлюються перспективні вимоги, тобто закладаються не тільки показники, що визначають якість продукції на даному етапі, але й перспективні показники технічного рівня, якості та економічності, відповідно до яких повинна проектуватися і освоюватися нова продукція.

Стандарти з випереджаючими вимогами є своєрідним прогнозом технічного прогресу продукції, що розробляється. Стандарти для усіх є джерелом найважливішої інформації, оскільки в них зібрано норми і правила, засновані на досягненнях у різних галузях техніки, технологи та практичного досвіду і визнані методом консенсусу представниками усіх заінтересованих сторін. При цьому повинні використовуватися найсучасніші методи прогнозування і оптимізації. Математичні методи оптимізації кількісних вимог стандартів дають можливість отримувати найвищий ефект від стандартизації.

Стандарти та інша нормативна документація відіграють важливу роль при вирішенні технічних, економічних і соціальних проблем країни, тому належить постійно підвищувати науково-технічний рівень чинних стандартів, оновлювати їх з метою заміни застарілих показників і своєчасного відображення вимог народного господарства.

Стандартизація є організаційно-технічною основою економічного і науково-технічного співробітництва між країнами, ефективним засобом поширення зв'язків між країнами і ліквідування технічних бар'єрів у міжнародній торгівлі. Зміцнення науково-технічних та економічних зв'язків привертає увагу до стандартизації усіх розвинених країн світу та країн, що розвиваються, а також технічних, економічних, міжнародних, регіональних і національних організацій, фірм і підприємств. Це є наслідком об'єктивної необхідності стандартизації в управлінні економічними і виробничими процесами.

Завдання членства України у СОТ та інтеграції до ЄС вимагають прийняття міжнародних та європейських стандартів. Це дозволяє зорієнтуватись у вимогах глобальних і регіональних ринків та визначити рівень характеристик продукції, прийнятний для них. Але, на наш погляд, навіть відповідність міжнародному стандарту не гарантує досягнення конкурентоспроможності. Скоріше це перепустка, умови доступу на глобальний ринок і потенційна конкурентоспроможність, реальність якої буде визначено лише після позиціювання продукції на ринку та її оцінювання споживачем за критеріями, встановленими зазначеною тріадою: "якість - вартість - час".

Як ми можемо впевнитися, створення нової системи стандартизації, адекватної економічним змінам, що відбуваються в Україні, має на меті гармонізацію її положень з вимогами міжнародних, регіональних та національних (країн з ринковою економікою) стандартів. Удосконалення національної системи стандартизації - нагальна передумова для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції та створення підприємствами систем забезпечення якості. Важливим є визнання таких систем вітчизняним та зарубіжним споживачем.

Отже, стандартизація - незамінний і практично єдиний засіб забезпечення сумісності, взаємозамінності, уніфікації, типізації, надійності техніки та інформаційних мереж, норм безпеки та екологічних вимог, єдності характеристик і властивостей, якості продукції. Розвиток стандартизації нерозривно пов'язаний з удосконаленням управління якістю виробництва, зокрема, з впровадженням систем керування якістю, систем екологічного керування та інтегрованих систем.

Основні проблеми системи технічного регулювання в Україні

Українській системі технічного регулювання бракує ризикорієнтованого підходу. Вона створює для бізнесу тягар, непорівнянний із його можливими вигодами для суспільства. Головним недоліком існуючої системи стандартизації та сертифікації є те, що їй властиві риси пострадянської спадщини, притаманні, окрім України, і декільком іншим країнам регіону.

ПОТОЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: ЗАГАЛЬНИЙ ДІАГНОЗ Система технічного регулювання України, так само, як і системи інших країн СНД, побудована на попередній радянській системі, і суттєво відрізняється від того, що розуміють під стандартизацією, сертифікацією або оцінкою відповідності в Європі та у країнах із розви- неною економікою, таких, як країни — члени ОЕСР.Українській системі технічного регулювання бракує ризик-орієнтованого підходу. Вона створює для бізнесу тягар, непорівнянний із його можливими вигодами для суспільства. Головним недоліком існуючої системи стандартизації та сертифікації є те, що їй властиві риси пострадянської спадщини, притаманні, окрім України, і декільком іншим країнам регіону. 1) Стандартизація в Україні не є добровільною процедурою, за допомогою якої виробники можуть забезпечити конкретні властивості процесу або продукції. Вона також не є системою, що базується переважно на потребах та ініціативах виробників і споживачів. На відміну від загальноприйнятої міжнародної практики, в Україні стандартизація є регуляторною процедурою і частиною системи державного регулювання продукції. • Відповідність стандартам є обов’язковою вимогою практично для всіх видів товарів, але у світовій практиці стандарти використовуються в основному добровільно. За даними опитування IFC, понад 60% підприємств України вважають, що повинні дотримуватися обов’язкових стандартів та/або технічних умов. А в галузях виробництва і будівництва цей показник становить 81%. Навіть у сфері послуг, для більшості підсекторів якої у міжнародній практиці зазвичай відсутні обов’язкові вимоги, 46% підприємств зазначили, що вони повинні дотримуватися обов’язкових технічних вимог. – IFC, Дослідження системи технічного регулювання, 2007 Українські стандарти — це дуже детально сформульованітехнічні вимоги, яким в усіх відношеннях має відповідати продукція. Вони не спрямовані на остаточний результат (гарантування безпечності продукції за конкретних умов її використання). Натомість, стандарти вимагають використання конкретних матеріалів, конкретного дозування тощо і мають на меті забезпечення одноманітності (очевидна ознака спадщини радянської системи). • Стандарти затверджуються централізованим державним органом — Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі Держспоживстандарт, або ДССУ). Останніми роками приватному сектору булла дозволена певна участь у розробці й перегляді стандартів, проте вона не дала істотних результатів, на відміну від інших країн, де представники приватного сектора відіграють провідну роль у створенні і вдосконален- ні стандартів. Як наслідок, один і той самий орган відповідає за встановленнястандартів і перевірку до- тримання стандартів (оскільки фактично стандарти є обов’язковими) та видачу сертифікатів на основі цих стандартів (див. нижче). На відміну від світової практики, в Україні розробка стандартів є прерогативою не індустрії, задля підвищення її конкурентоспромож- ності, а держави — для цілей контролю. 2) Сертифікація (оцінка відповідності третьою стороною), так само як і стандартизація, в Україні не є добровільною процедурою, завдяки якій виробники демонструють споживачам безпечність, якість і надійність своєї продукції, послуг, процесів. • В Україні, навпаки, сертифікація є обов’язковою вимогою для дуже широкого спектра товарів. Це суперечить загальноприйнятій практиці в країнах ЄС і країнах — членах ОЕСР, де обов’язковасертифікація застосовується лише до об’єктів з найвищим ступенемризику. Четверта частина підприємств України проходять процедури обов’язкової сертифікації  У 2006 р. 23% підприємств України змушені були пройти процедуру обов’язкової сертифікації своїх товарів та послуг. Ця процедура мала зовсім не другорядне значення, оскільки вона поширювалась у середньому на 84% товарообігу підприємств. Середній час на підготовку всіх документів та на очікування видачі всіх необхідних сертифікатів одним підприємством становив близько 30 днів.  Процес може тривати протягом року Однак, для 10% підприємств, що отримували обов’язкові сертифікати у 2006 р., процедура тривала від 3 місяців до року. – IFC, Дослідження системи технічного регулювання, 2007 Процедури обов’язкової сертифікації поширюються назначну частку підприємств України, включаючи підприємства з низьким ступенем ризику та сектори, які вже врегульовані іншими механізмами. Так, у сфері харчування (кафе, заклади громадського харчування) кожне четверте підприємство проходило процедури обов’язкової сертифікації. У 2006 р. загальні витрати українських підприємств на отримання необхідних сертифікатів (включаючи лабораторну експертизу та інші офіційні документи) сягнули близько $8000 на підприємство, тобто майже в 4 рази більше, ніж у середньому (рис. 1). У ЄС цей сектор практично не підлягає обов’язковій стандартизації та сертифікації, проте, так само як і в Україні, підприємства громадського харчування зобов’язані дотримуватися вимог гігієни, санітарії тощо. РИСУНОК 1. У 2006 Р. КОЖЕН ЧЕТВЕРТИЙ ЗАКЛАД ГРОМАДСЬКОГО ХАРЧУВАННЯ ТА КОЖНЕ ТРЕТЄ ВИРОБНИЧЕ ПІДПРИЄМСТВО УКРАЇНИ ПРОХОДИЛИ ПРОЦЕДУРУ ОБОВ’ЯЗКОВОЇ СЕРТИФІКАЦІЇ, ЯКА КОШТУВАЛА ЇМ ВІДПОВІДНО 3 ТА 8 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ США Джерело: IFC, Дослідження системи технічного регулювання, 2007 *Загальна сума витрат, пов’язана із отриманням сертифікатів, включає вартість праці, лабораторні аналізи, а також офіційні та неофіційні платежі. У 2006 р. отримання необхідних сертифікатів (включаючи лабораторну експертизу, інші офіційні документи, а також усі офіційні та неофіційні витрати) коштувало підприємству у середньому $2000, а для 10% підприємств ця сума сягала $9000. Зокрема, дорогою була обов’язкова сертифікація у секторі громадського харчування, де середня вартість усіх необхідних сертифікатів становила близько 8000 доларів США. – IFC, Дослідження системи технічного регулювання, 2007 Підприємства повинні продемонструвати державним органам з сертифікації, що їхня продукція відповідає обов’язковим національним стандартам, які, у свою чергу, можуть відповідати чи не відповідати загальноприйнятим міжнародним стандартам або сучасним технічним регламентам. Та фактично переважна більшість українських стандартів не відповідає міжнародним стандартам (ISO) або стандартам ЄС (EN/CENELEC). • В Україні сертифікація поширюється на кілька сотень видів продукції, включаючи товари з дуже низьким рівнем ризику для споживача і послуги, які не підлягають обов’язковій сертифікаціїу країнах із розвинутою економікою. Обов’язкова сертифікація в Україні також поширюється на продукти харчування, для яких міжнародна практика передбачає абсолютно інший регуляторний підхід (насправді обов’язкова сертифікація «намертво» зафіксовує рецепт певного продукту харчування, але практично ніяк не забезпечує реальної безпеки споживачів, оскільки не передбачає дієвої, постійно діючої системи моніторингу загроз або механізму їх відстеження). ТАКИМ ЧИНОМ, СИСТЕМА СЕРТИФІКАЦІЇ СТВОРЮЄ ЗНАЧНІ БАР’ЄРИ ДЛЯ ВЕДЕННЯ БІЗНЕСУ В ТИХ СФЕРАХ, ЯКІ НЕСУТЬ ДУЖЕ НИЗЬКИЙ РИЗИК ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА АБО ВЖЕ ПІДПАДАЮТЬ ПІД ІНШІ МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ. Водночас ця система не адаптована для ефективного регулювання значно небезпечнішої діяльності. Директива щодо шоколадної продукції В Україні склад харчових продуктів або рецепти регулюються у спосіб, який точно визначає складові продукту. Проте у країнах ЄС склад продуктів харчування також може регулюватися, та лише з точки зору використання певних найме- нувань або маркування / нанесення етикеток. Мета такого регулювання — забезпечити вільний рух товарів, уникнувши недобросовісної конкуренції та введення в оману споживачів, — тобто спростити ведення бізнесу, забезпечивши при цьому поінформований вибір споживачів. Наприклад, «Шоколадна директива» визначає, які саме продукти виробники можуть називати шоколадом або молочним шоколадом. Лише продукти, які відповідають вимогам Директиви, можуть носити цю назву. Інші продукти, склад яких відрізняється, залишаються легітимними і повинні мати іншу назву. Насправді, остання Директива трохи пом’якшила умови використання назви «шоколад». Раніше так могли називатися лише продукти, що містять масло какао як джерело жиру (і молоко для молочного шоколаду). Наразі дозволяється використання інших рослинних жирів, і Директива передбачає прості правила щодо належного маркування продукції: «Шоколадна продукція, яка містить рослинні жири, інші, ніж масло какао, може реалізуватися в усіх країнах-членах, за умови, що маркування доповнюється помітним і розбірливим повідомленням: «містить рослинні жири на додаток до масла какао». Це повідомлення має розміщуватися у тому самому полі зору, що й перелік інгредієнтів (але бути чітко відмежованим від цього переліку), поруч із назвою торгової марки, виділене жирним шрифтом і розміром літер не менше розміру літер назви торгової марки. Незважаючи на цю вимогу, назва торгової марки може також розміщуватися в будь-якому іншому місці». Звичайно, конче важливо інформувати споживачів і надавати їм можливість робити поінформований вибір. Обмеження вибору споживачів, якщо воно не базується на засадах безпеки, має негативні наслідки для всіх. Джерело: Ст. 2.2 Директиви 2000/36/ЄС Європейського Парламенту і Ради від 23 червня 2000 р. стосовно какао та шоколадної продукції, призначеної для споживання людьми • Сертифікація в Україні, у більшості випадків, однаково обов’язкова для вітчизняних виробників та імпортерів, здебільшого без урахування одержаних ними раніше іноземних сертифікатів відповідності. • В Україні сертифікація застосовується переважно до кінцевого продукту, а не до процесу виробництва. Це змушує виробників щоразу знову проходити сертифікацію (навіть на виробництві, сертифікованому за ISO-9001), або підтверджувати відповідність кожної партії того самого товару. Чи означає прийняття REACH, що ЄС наближує свою систему до української? Деякі люди вважають, що прийняття нової директиви під назвою REACH означає, що ЄС впроваджує жорсткішу систему, щось на зразок української, а отже треба «терміново не реформувати» українську систему. Насправді, таке уявлення є хибним. Усі нові вимоги, розроблені Європейською Комісією, вказують на інтенсифікацію та поширення «нового підходу» до технічного регулювання. Що ж таке REACH, і як вона працює? REACH — нова директива, що стосується виробництва, торгівлі та використання хімікатів, яка націлена на захист здоров’я людей та навколишнього середовища від «хімічних» ризиків, і не зашкоджує конкурентоспроможності хімічної промисловості ЄС. Головні складові системи REACH - Впровадження ризик-орієнтованого підходу до регулювання хімічних речовин (чим більші потенційні ризики і небезпека, тим жорсткіші вимоги щодо безпеки). - Дозвіл (дозвільна документація) не є необхідним для більшості речовин — виробник, або імпортер чи реалізатор, повинен просто зареєструвати технічне досьє та звіт про хімічну безпеку в регулюючому органі (Європейська хімічна агенція — ECHA). - Реєстрація відбувається за декларативним принципом: факт заповнення досьє вважається достатнім для того, щоб  розпочати бізнес-операції. Реєстрація досьє має свідчити про те, що речовина є безпечною, а ризики, які вона може містити, належно контролюються. - Реєстрація є предметом перевірки відповідності ex post: ЕСНА може перевіряти досьє на відповідність реєстраційним вимогам, передбаченим у директиві REACH. Перевірці підлягають, принаймні, 5% досьє, для яких, за потребою, REACH може вирішити здійснити інспекції на підприємстві, але вони покриватимуть дуже незначний відсоток виробників, імпортерів чи продавців (частка від цих 5%). У країнах ЄС REACH спрощує систему регулювання, замінивши собою 40 різних нормативно-правових актів і створивши єдину систему для всіх хімікатів. Завдяки новій системі в індустрії створюється стимул для використання безпечніших речовин та їхніх нових розробок, що заохочуватиме інновації. Щоб надати бізнес-спільноті час для адаптації, система набиратиме чинності з 2007 по 2022 рр. В цілому,REACH базується на ідеї, що індустрія сама створює найкращі умови, аби гарантувати, що хімікати, які вона виробляє і постачає на ринок, не зашкоджують здоров’ю людей та безпеці довкілля. Система орієнтована на отримання усієї наявної інформації від виробника, на самосертифікацію (декларування), а також на систему контролю, сфокусовану на ризиках. REACH не намагається встановити всебічний, детальний та обов’язковий контроль з боку державних органів, як це відбувається у системі обов’язкової сертифікації в Україні. Більш детальну інформацію про REACH наведено у Додатку «Базові принципи нової системи регулювання в хімічній промисловості — REACH». Джерело: Стисло про REACH. Генеральна дирекція з питань охорони довкілля, Європейська комісія, жовтень 2007 р. 3) Всупереч поширеній у всьому світі практиці, українські виробники товарів низького і середнього ступеня ризику все ще не мають можливості на базі самооцінки розміщувати на своїх товарах національний знак відповідності (подібний до знака СЄ, що використовується в ЄС), оскільки відповідне законодавство, хоча й було прийняте, не виконується. Товари лише можуть отримати замінний знак відповідності (так званий трилисник, схожий за формою з національним знаком відповідності), який надається не за результатами самооцінки та/або самосертифікації (декларації), а лише після проходження процедури офіційної сертифікації у державній системі УкрСЕПРО. 4) Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики одночасно відповідає за розробку і за затвердження стандартів, за видачу сертифікатів, за проведення перевірок виробників, а також за контроль ринку і захист прав споживачів. У 2006 р. на 40% підприємств проводилися перевірки різними службами Держспоживстандарту на предмет відповідності стандартам, нормам і технічним умовам. - IFC, Дослідження системи технічного регулювання, 2007 Як приклад подібної плутанини функцій і конфлікту інтересів, можна навести такий факт: лише органам сертифікації, що функціонують у межах системи УкрСЕПРО, дозволяється здійснювати оцінку відповідності (тобто сертифікацію) товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації. Відтак, увесь процес (створення переліку товарів, розробка обов’язкових правил їх сертифікації, а також уповноваження — або не уповноваження — конкурентів до виходу на ринок сертифікації) повністю контролюється Держспоживстандартом. Щоб здійснювати сертифікацію товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації, орган з оцінки відповідності має бути акредитований Національним акредитаційним агентством України (НААУ при Міністерстві економіки) і включений Держспоживстандартом у систему УкрСЕПРО. Не дивно, що переважна більшість сертифікатів у системі УкрСЕПРО видається власними сертифікаційними центрами Держспоживстандарту (створеними на базі його регіональних представництв), а частка приватних центрів сертифікації є дуже незначною. Така плутанина функцій, включаючи поєднання Держспоживстандартом функцій комерційного характеру (сертифікація) з функціями державного контролю (тобто факт, що та сама організація і надає сертифікаційні послуги, і призначає інші органи сертифікації), є джерелом конфлікту інтересів і надмірних повноважень, що не залежать від обставин та дають змогу діяти на власний розсуд. Більше того, багато з цих функцій щодо певних видів продукції дублюються іншими державними органами (СЕС, Державний комітет ветеринарної медицини та ін.). Це знижує ефективність нагляду шляхом створення незрозумілих та суперечливих вимог, є неефективним з точки зору розміщення обмежених державних ресурсів і створює додатковий тягар для підприємців. Однак ці структурні проблеми не повинні викривляти факту, щоДержспоживстандарт має добре розвинену мережу установ по всій Україні, які досить добре обладнані порівняно з багатьма іншими країнами регіону, і часто мають кваліфікований персонал. Наявність великої кількості висококваліфікованих фахівців уДержспоживстандарті є надзвичайно важливим активом для України і ключовим аргументом, що реформи є цілком здійсненними і можуть бути успішно впроваджені. Однак наразі цей актив не використовується в ефективний спосіб, щоб підтримати економічний розвиток країни, а існуюча структура повинна бути трансформована таким чином, щоб забезпечити Україні розвиток сучасної системи оцінки відповідності і управління якістю. У реформованій системі, яка б відповідала міжнародній практиці, мають бути усунені перешкоди для інновацій та конкуренції, а попит на високоякісні послуги з сертифікації та на консалтинг з питань якості фактично би збільшився. Українські кваліфіковані фахівці були б затребувані, як ніколи. Отже проблема тут не в людях, а у відомствах. ОБҐРУНТУВАННЯ: ЧОМУ СИСТЕМА ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ ПОТРЕБУЄ РЕФОРМУВАННЯ? 1. Існуючий режим завдає шкоди економічному потенціалу країни Україна посідає 78-ме місце у глобальному рейтингу конкурентоспроможності і 139-те — у рейтингу умов ведення бізнесу («Doing Business», 2008). Такі низькі рейтинги, не в останню чергу, спричинені високою вартістю і складністю вимог системи технічного регулювання, які стримують розвиток бізнесу та економіки в цілому. Надмірне регулювання підриває потенційні конкурентні переваги України, пов’язані з вигідним географічним розташуванням, людськими і природними ресурсами, промисловою інфраструктурою тощо. 2. Перешкоди на шляху впровадження інновацій Нові технології залишаються незаконними доти, доки не затверджені державними регуляторними органами. Нове обладнання не можна імпортувати, нову продукцію не можна виводити на ринок, якщо вони не відповідають існуючим стандартам, або якщо технічні умови на них не зареєстровані в органах Держспоживстандарту, що потребує багато часу і коштів. Як наслідок, модернізація українських підприємств гальмується, нові технології не впроваджуються, нові споживчі товари з’являються повільно, а замість виробництва інноваційної продукції Україна й досі залишається постачальником сировини і виробником традиційних напівфабрикатів. 3. Система технічного регулювання в Україні занадто жорстка складна Необхідного і достатнього рівня безпеки продукції можна досягти без застосування всіх тих обмежень та адміністративних процедур, якими держава наразі регулює виробничу сферу, та з більшим рівнем гнучкості. Більше того, занадто директивні, обов’язкові технічні стандарти насправді завдають шкоди безпеці, стаючи на заваді впровадженню нових і більш безпечних товарів і технологій. Існуюча система сертифікації акцентує увагу на санкціонуванні конкретних зразків продукції, замість того, щоб зосереджувати головну увагу, власне, на виробничому процесі. Як наслідок, гарантія постійної безпеки товарів є дуже слабкою. Гарантується, радше, відповідність конкретного зразка продукції. Крім того, оскільки занадто директивні й застарілі вимоги часто призводять до несумісності з сучасними технологічними процесами, багато підприємств (якщо вони хочуть залишатися конкурентоспроможними і пропонувати продукцію, яка користується попитом у споживачів) не мають іншого шляху, як вдаватися до «неофіційних засобів», оскільки вони не можуть дотримуватися українських стандартів. 4. Чинна система державного контролю неефективна і не гарантує якості продукції Переважна частина порушень, виявлених органами Держспоживстандарту, стосується формальних вимог до документації, а не насправді важливих проблем — адже регуляторні норми надмірно сконцентровані на дотриманні формальної та процедурної складової. 5. Невідповідність вітчизняних норм технічного регулювання міжнародним правилам і принципам (у тому числі прийнятим в ЄС і СОТ) Після приєднання до СОТ українські виробники не тільки не зможуть повністю використовувати переваги міжнародної економічної інтеграції, але й наражатимуться на ризик, оскільки деякі положення системи технічного регулювання суперечать зобов’язанням, взятим на себе Україною. Успішного завершення і впровадження Угоди стосовно вільної торгівлі (УВТ) з ЄС також неможливо буде досягти без реформи системи технічного регулювання в Україні. 6. Неузгодженість законодавчої бази Низка законів, прийнятих у період з 2001 по 2005 рр., якими встановлюється добровільність застосування стандартів, суперечить деяким законам та нормам, наприклад декрету Кабінету Міністрів України від 1993 р. «Про стандартизацію та сертифікацію» та Закону України «Про захист прав споживачів», які фактично декларують обов’язковість відповідності національним стандартам будь-якого товару. 7. Чинна база стандартів в Україні неефективна і застаріла Наділивши стандарти де-факто статусом обов’язкового документа, держава примушує виробників застосовувати багато застарілих норм: у країні діють 16 765 міждержавних стандартів (ГОСТів), розроблених до 1992 р., 46% з яких були прийняті ще до 1980 р. 1 У цьому звіті під «технічним регулюванням» мається на увазі система правового регулювання відносин у сфері встановлення, застосування та виконання обов’язкових вимог до продукції або пов’язаних із цим процесів, систем і послуг, персоналу та органів, а також перевірка їх дотримання шляхом оцінки відповідності та/або ринкового нагляду. 2 ОЕСР – Організація економічного співробітництва і розвитку (OECD). 3 Роз’яснення: у цьому звіті головну увагу зосереджено саме на технічному регулюванні, яке регламентує, що можна виробляти і продавати, а НЕ на аспектах маркування та інших вимогах щодо інформування споживачів. Хоча останні згадані питання також є дуже важливими, наразі вони викликають значно менше занепокоєння у підприємців і спричиняють менше проблем щодо гармонізації з міжнародно визнаними підходами. Жоден із висновків цього звіту не повинен розумітися як такий, що стосується вимог до маркування, або як такий, що применшує важливість інформування споживачів. Ці питання заслуговують на окремий аналіз, що наразі не входить до складу та обсягу робіт IFC. 4 Більш детальну інформацію про риси пострадянського регулювання, що й досі властиві українській системі, можна знайти у Додатку 3 «Пострадянська спадщина: незрозумілі функції та правила перешкоджають перетворенню України на державу з сучасною економікою». 5 Детальне роз’яснення наведене в частині 3 розділу II цієї брошури і в Додатку 8 «Обов’язкова стандартизація та сертифікація послуг в Україні». 6 Наприклад, в ЄС обов’язкове регулювання передбачено, головним чином, для потенційно небезпечної продукції на підставі директив Нового підходу, що мають статус законодавства Євросоюзу. Директивами передбачено добровільність застосування гармонізованих стандартів виробниками і встановлено, що у разі використання цих стандартів виробник повинен зазначити, що продукція відповідає необхідним вимогам безпеки. Однак, виробники завжди мають право дотримуватись інших методів виробництва і підтвердження відповідності. У будь-якому разі, суттєві вимоги стосовно безпеки існують лише для деяких видів товарів з високим ступенем ризику. 7 Оскільки економіка СРСР функціонувала за принципом однієї великої корпорації, державні стандарти виконували роль внутрішньовиробничих норм, яким мав неухильно відповідати кожен вид продукції, та яких мали дотримуватись виробники. Вочевидь, що така схема є нежиттєздатною за умов ринкової економіки, оскільки вона практично унеможливлює інновації. 8 Варто зазначити, що в Україні також існує добровільна сертифікація, метою якої є підтвердження відповідності, здебільшого, міжнародним стандартам. Хоча в цьому плані існують конкретні аспекти, з огляду на які поточна система добровільної сертифікації не повністю відповідає міжнародній практиці, ми акцентували головну увагу на режимі обов’язкової сертифікації, який є найбільш проблематичним. 9 Наприклад, обов’язковий контроль безпеки з боку третіх сторін існує в країнах ЄС для ліфтів, але не для сотень компонентів з низьким ступенем ризику, як в Україні (шампуні, мило, дитяче взуття). Масштаби обов’язкової сертифікації в Україні значно ширші, ніж, навіть, обсяг усіх видів технічного регулювання в ЄС (які, здебільшого, не вимагають сертифікації) (див. Додаток 6 «“Мапа” технічного регулювання в Європейському Союзі»). Крім того, оцінка відповідності з боку третьої сторони здійснюється не державою, і не органами, відповідальними за регуляторний нагляд, як це відбувається в Україні (де один і той самий орган видає сертифікати і згодом перевіряє підприємство, відтак поєднуючи комерційну та регуляторну функції). 10 Під «низьким ступенем ризику» маються на увазі товари, що становлять порівняно невисокий ризик для здоров’я і безпеки громадськості та споживачів, тобто товари, для яких детальне та обов’язкове технічне регулювання є недоцільним, оскільки додаткові витрати на дотримання вимог, передбачених таким регулюванням, не будуть компенсовані співставними вигодами для суспільства. Сектори, що вже регулюються іншим чином, включають, зокрема, сектори, пов’язані з продуктами харчування (харчова промисловість, харчові послуги тощо). Відповідно до міжнародної практики, для цих секторів обов’язкові технічні стандарти (як ті, що превалюють в Україні) не є необхідними або доцільними, тоді як вимоги щодо гігієни та безпеки виробничих процесів дійсно існують. В Україні ці сектори одночасно підпадають під регулювання як органів санітарної та ветеринарної безпеки, які контролюють дотримання правил гігієни та безпеки виробничих процесів, так і органу стандартизації. Відтак, цей сектор потерпає від подвійного регулювання. При цьому очевидних вигод для суспільства не спостерігається, тоді як значні витрати для підприємств є цілком очевидними. 11 Перелік товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації, складається з 34 груп, які включають понад 400 видів товарів (і послуг). 12 Існує багато специфічних інструментів регулювання імпортних товарів. Задля деяких із них Україна приєдналася до міжнародних угод, спростив- ши у такий спосіб процедури сертифікації. Тобто, у певних випадках, система технічного регулювання імпортованої продукції є простішою за ту, що застосовується до вітчизняних виробників. Проте цей факт не змінює загальної картини, коли система технічного регулювання є тягарем як для імпортерів, так і для вітчизняних виробників. У межах цього дослідження неможливо розкрити деталі обігу імпортної продукції в Україні, які стануть предметом окремої публікації IFC 13 REACH (Registration, Evaluation and Authorization of Chemicals) — cистема реєстрації, оцінки та дозволу для хімікатів. 14 Дизайн національного знака відповідності і правила його використання були затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2001 р. № 1599 (як передбачено Законом України «Про оцінку відповідності»). Формально ця постанова набрала чинності, але не виконується, оскільки використання цього знака суворо обмежено. Він може використовуватися лише для тих товарів, для яких впроваджено технічні регламенти, які, у свою чергу, так і не були впроваджені. Відтак, цей механізм підтвердження відповідності (що включає і самосертифікацію) фактично не працює в Україні. 15 УкрСЕПРО — створена Держспоживстандартом України державна система ртифікації продукції, яка фактично є монополістом у проведенні обов`язкової сертифікації продукції (робіт, послуг). Вона також має певну кількість приватних сертифікаційних центрів, уповноважених на здійснення сертифікаційної діяльності Держспоживстандартом. 16 Відповідно до Статуту Держспоживстандарту, затвердженого наказом Президента України від 18 березня 2003 р. № 225/2003, а також низки законів  для більш детальної інформації див. Додаток 3 «Пострадянська спадщина: незрозумілі функції та правила перешкоджають перетворенню України на державу з сучасною економікою». 17 Оскільки ДССУ також сам надає послуги з сертифікації, це є прямим конфліктом інтересів. Хоча наявність дворівневої системи є досить поширеною практикою, де перший рівень — це акредитація, а другий рівень — оцінка відповідності товарів, що підпадають під обов’язкові технічні нормативи. Проте адміністрування другого рівня (у ЄС — повідомлення), як правило, ніколи не здійснюється установами, безпосередньо задіяними у наданні комерційних послуг із сертифікації. 18 Крім того, вимоги Держспоживстандарту відкрито націлені на гарантування «якості». Насправді, за умов ринкової економіки якість, передусім, забезпечується завдяки належній конкуренції та інформуванню споживачів, а не через централізовано нав’язані «рецепти», які обмежують інновації і саму конкуренцію, що могла б надати споживачам можливість отримати реальний вибір.

3)

Історія стандартизації не набагато коротше історії людства.

В одних джерелах її опис починається з часів Стародавнього Єгипту, в інших зародження стандартизації пов'язують з початком будівництва Великої Китайської стіни (221-206 рр.. До н. Е..). Процес упорядкування, завжди супроводжував життя людини, і історію стандартизації можна простежити на основі еволюції принципів і методів трудової діяльності людей:

Первісний лад - Типові технології виготовлення знарядь праці (сокири, рубала). Люди прагнули відбирати найбільш вдалі результати для їх повторного використання.

Стародавній Єгипет - Дотримання розмірів снаряда для його ваги при виготовленні катапульт.

Київська Русь - Специфікація теслярської, гончарного, шкіряного, скляного, іконописного, друкарський та інших (більше 60) промислів і (більше 200) ремесел Московської Русі.

з Х по ХVI ст. в Росії - Нагляд за торговим вагою і всяким мірилом, дорученим церкви.

При Івані Грозному - Введення однаковості державних вимог: "у всій державі - одна віра, один вага, одна міра". Вводяться стандартнікалібри кружала для вимірювання гарматних ядер.

При Бориса Годунова, XVI ст. - Введення еталона "великої государева цегла" (311 × 133 × 89 мм);

За Петра I - Уральське залізо з клеймом "Старий соболь".

Також були введені підвищені вимоги до якості вітчизняних товарів, що експортуються Росією (деревина, льон та ін.) Крім цього можна знайти і практичне підтвердження розвитку стандартизації на основі розроблених нормативних документів і подій:

1827 р. - зразкові міри й ваги в Росії порівняні з іноземними.

1835 р. - розроблено указ "Про систему російських мір і ваг".

1893 р. - Д. І. Менделєєвим створена Головна палата мір і ваг.

1899 р. - прийнятий перший російський метричний стандарт "Російський нормальний метричний сортамент фасонного заліза. Кутове, Таврове, Коритне та зетовое залізо".

1901 р. - створена Британська асоціація технічної стандартизації.

Стандартизація в СРСР тісно пов'язана з системою планування і управління народним господарством. Вона є одним з елементів державної технічної політики. В умовах планової соціалістичної економіки найважливіша особливість стандартизації - її активна роль в управлінні народним господарством, що виражається в діяльності державних органів, підприємств і організацій щодо встановлення та застосування обов'язкових правил, норм та вимог, спрямованих на прискорення науково-технічного прогресу, підвищення продуктивності праці та поліпшення якості продукції. Перший документ Радянського уряду в галузі стандартизації - декрет РНК РРФСР від 14 вересня 1918 "Про введення міжнародної метричної системи мір і ваг". 15 вересня 1925 РНК СРСР прийняв рішення про створення Комітету з стандартизації при СТО під головуванням В. В. Куйбишева. Комітет 7 травня 1926 затвердив перший загальносоюзний стандарт: ОСТ-1 "Пшениця. Селекційні сорти зерен. Номенклатура". Цей стандарт отримав тоді силу державного закону. З 1936 по 1940 р., розробкою та затвердженням стандартів займалися також народні комісаріати, а з липня 1940 р. - Всесоюзний комітет з стандартизації при РНК СРСР, який в 1948 був включений до складу Державного комітету Ради Міністрів СРСР з впровадження передової техніки в народне господарство(Гостехніка СРСР). С1951 по 1953 р. - центральним органом з стандартизації стало Управління по стандартизації при Раді Міністрів СРСР. З 1953 по 1954 р. - Управління по стандартизації при Держплані СРСР. З 1954 стандартизацією керує Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів при Раді Міністрів СРСР, перетворений в 1970году в Держкомітет стандартів Ради Міністрів СРСР (Держстандарт СРСР). У 1963 р. - введена Міжнародна система одиниць (СІ). В1968 р. - розроблено та затверджено комплекс державних стандартів "Державна система стандартизації" (ГСС) і були введені чотири категорії стандартів: державний стандарт Союзу РСР (ГОСТ), республіканський стандарт (РСТ), галузевий стандарт (ОСТ), стандарт підприємства (СТП) . У систему органів і служб Держстандарту СРСР входять республіканські управління, центри по стандартизації та метрології, а також науково-дослідні інститути, лабораторії держнагляду за дотриманням стандартів.У галузях промисловості, у галузі стандартизації працює більше 600 головних базових організацій, у тому числі галузеві науково-дослідні інститути (в суднобудуванні, авіаційної, електротехнічної, електронної та радіотехнічної промисловості). Основні завдання стандартизації в СРСР: встановлення вимог до технічного рівня і якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів, а також норм, вимог і методів у галузі проектування та виробництва продукції, що дозволяють забезпечити оптимальну якість і ліквідувати нераціональне різноманіття видів, марок і типорозмірів; розвиток уніфікації і агрегатування промислової продукції, як найважливішої умови спеціалізації виробництва, комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів; підвищення рівня взаємозамінності, ефективності експлуатації і ремонту виробів; забезпечення єдності та достовірності вимірювань в країні; створення і вдосконалення державних еталонів одиниць фізичних величин, а також методів і засобів вимірювань вищої точності; встановлення уніфікованих систем документації; систем класифікації та кодування техніко-економічної інформації; встановлення єдиних термінів і позначень у найважливіших галузях науки, техніки, в галузях народного господарства; встановлення системи стандартів безпеки праці; встановлення систем стандартів в області охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів; створення сприятливих умов для зовнішньоторговельних, культурних і науково-технічних зв'язків. З 14 жовтня 1970 р. - відзначається Всесвітній день стандартів. 1992 р. - запроваджено закон РФ "Про захист прав споживачів". В1993 р. - введені закони "Про стандартизацію", "Про забезпечення єдності вимірювань", "Про сертифікацію продукції і послуг". 1994 р. - створена концепція стандартизації та сертифікації послуг. У 1998 р. - розроблена Концепція національної системи стандартизації. У 2002 р. - прийнятий федеральний закон "Про технічне регулювання". Прийняття даного закону вважається початком реорганізації системи стандартизації в Росії.

Правові основи стандартизації в Російській Федерації, обов'язкові для всіх державних органів управління, а також підприємств і підприємців громадських об'єднань, і заходи державного захисту інтересів споживачів і держави. За допомогою розробки та застосування нормативних документів з стандартизації встановлені Законом України "Про стандартизацію" від 10 червня 1993 р. № 5154-1 (зі змінами від 27 грудня 1995 р.). У Законі визначено основні положення, принципи, поняття, порядок організації робіт у галузі стандартизації, які є єдиними і обов'язковими для всіх підприємств, організацій та установ незалежно від форми власності, а також для громадян-підприємців. Дія цього Закону поширюється на виробників продукції, продавців, виконавців послуг, конструкторські, проектні, транспортні та інші організації та підприємства.

1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СТАНДАРТИЗАЦІЇ

Ще в стародавньому Єгипті при будівництві користувалися цеглою постійного, «стандартного» розміру; при цьому спеціальні чиновники займалися контролем розмірів цегли. Чудові пам'ятники грецької архітектури - знамениті храми, їх колони, портики зібрані з порівняно невеликого числа «стандартних» деталей. Древні римляни застосовували принципи стандартизації при будівництві водопроводів - труби цих водопроводів були постійного розміру.

В середні віки з розвитком ремесел методи стандартизації стали застосовуватися все частіше і частіше. Так, були встановлені єдині розміри ширини тканини, єдина кількість ниток в її основі, навіть єдині вимоги до сировини, що використовується в ткацькому виробництві.

У 1785 році французький інженер Леблан виготовив партію рушничних замків - 50 штук, кожен з яких мав важливу якість - взаємозамінюваність, і його можна було використовувати в будь-якій з рушниць без попередньої підгонки.

У другій половині XIX століття роботи по стандартизації проводилися майже на усіх промислових підприємствах. Завдяки внутрішньозаводській стандартизації виробів, що виготовляються, стала можливою раціоналізація процесів виробництва; основна мета, яку при цьому переслідували підприємці, - отримання вищих прибутків. Стандартизація розвивалася, передусім, усередині окремих фірм, окремих підприємств. Проте надалі, у міру розвитку громадського розподілу праці, усе більшого значення починала набувати стандартизація національна і міжнародна.

У 1891 році в Англії, а потім і в інших країнах, було введено стандартне різьблення Витворта (з дюймовими розмірами), згодом замінена в більшості країн різьбленням метричним. У 1846 році в Німеччині були уніфіковані ширина залізничної колії і зчіпні пристрої для вагонів; у 1869 році там же був уперше виданий довідник, що містить розміри стандартних профілів катаного заліза. У 1870 році у ряді країн Європи були встановлені стандартні розміри цегли. Ці перші результати національної і міжнародної стандартизації мали величезне практичне значення для розвитку продуктивних сил. Проте це були лише перші кроки. У одній тільки Німеччині із-за наявності на її території великого числа маленьких держав було, як відмічав Енгельс, стільки типів заходів і вагів, скільки днів в році.

Одиниці виміру встановлювалися випадково: наприклад, «лікоть» відповідав довжині скіпетра Генріха I; широко поширена в багатьох країнах одиниця довжини «фут» відповідала довжині ступні Карла Великого. Пошуки більш обґрунтованих одиниць виміру почалися давно. Так, вже в 1790 році у Франції була створена одиниця довжини «метр», рівна десятимільйонній частині чверті довжини земного меридіана. Проте пройшло 85 років, перш ніж перші 17 держав, такі, що взяли участь в Міжнародній метричній конвенції в 1875 році в Парижі, погодилися прийняти одиницю виміру довжини метр. Метрична конвенція і створення Міжнародного бюро заходів і вагів стали важливими віхами на шляху науково-технічного прогресу.

Під кінець XIX століття і на початку XX століття були досягнуті великі успіхи в розвитку техніки, промисловості і концентрації виробництва. У зв'язку з цим в найбільш розвинених країнах з'явилося прагнення до організованої національної стандартизації, що в більшості випадків завершилося створенням національних організацій по стандартизації. Так, в 1901 році в Англії був створений Комітет стандартів, головним завданням якого було сприяння посиленню економічної могутності Британської імперії шляхом розробки і впровадження стандартів на сировину, промислові вироби, військову техніку.

Посилена мілітаризація багатьох країн на початку XX століття вимагала виробництва великої кількості озброєнь при обов'язковому дотриманні принципу взаємозамінюваності; це завдання можна було вирішити тільки за допомогою стандартизації. Тому не дивно, що під час першої світової війни і відразу після неї було засновано декілька національних організацій по стандартизації, наприклад в Голландії (1916 р.), в Німеччині (1917 р.), у Франції, Швейцарії і США (1918 р.).

Після першої світової війни стандартизація стала все більше сприйматися як об'єктивна економічна необхідність. В цей час організації по стандартизації були створені в Бельгії і Канаді (1919 р.), Австрії (1920 р.), Італії, Японії і Угорщині (1921 р.), Австралії, Швеції, Чехословаччині (1922 р.), Норвегії (1923 р.), Фінляндії і Польщі (1924 р.), Данія (1926 р.) і в Румунії (1928 р.).

З розвитком монополістичного капіталізму стандартизація почала розвиватися також і в міжнародному масштабі. Постійне розширення міжнародного товарообміну і необхідність більш тісного співробітництва в галузі науки і техніки привели до основ Міжнародної асоціації по стандартизації (ИСА). У 1939 році робота ІСА була перервана другою світовою війною.

У 1943 році у рамках Організації Об'єднаних Націй був створений Координаційний комітет з питань стандартизації з бюро в Лондоні і Нью-Йорку.

У 1946 році в Лондоні була заснована Міжнародна організація по стандартизації (ІСО), до складу якої увійшли 33 країни. Нині ІСО є однією з найбільших міжнародних технічних організацій (її члени - 91 країна).

Окрім ІСО роботи по стандартизації широко ведуться і в багатьох інших міжнародних і регіональних організаціях по стандартизації. Наприклад, у рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі була створена в 1953 році Координаційна комісія із сталі, яка уповноважена розробляти так звані європейські стандарти для шести країн (ФРН, Франції, Бельгії, Голландії, Італії, Люксембурга), що є членами цього об'єднання. На нараді в Парижі в березні 1961 р. з представників національних організацій по стандартизації країн, що належать до Європейської економічної спільноти, Європейського суспільства вільної торгівлі, а також до Комісії із спільного ринку, був створений Комітет європейської координації стандартів. У завдання Комітету входить розробка загальних стандартів для країн, що входять в Європейську економічну спільноту і в Європейське суспільство вільної торгівлі. У складі цього Комітету є багато робочих груп, головним чином по таких галузях промисловості, як металургія, будівництво, текстильна промисловість, суднобудування, нафтова промисловість та ін.

Перші відомості про стандартизацію в Росії відносяться до 1555 року; при Івані Грозному спеціальним указом були встановлені постійні розміри гарматних ядер і введені калібри для перевірки цих розмірів. Але ще раніше російські будівельники застосовували цеглу «стандартної» форми, створюючи з обмеженого числа цегляних профілів безліч різних поєднань.

У 1761 р., майже за 25 років до виготовлення Лебланом взаємозамінних замків рушниць, в інструкції, даній графом Шуваловим Тульському збройовому заводу, було записано, що «...на кожну збройову річ нарізно майстрам мати заходи або лекала із заводським клеймом або друком збройової канцелярії, по яких кожен з пропорцією кожну річ перевірити міг».

У зборах законів Російської імперії часів Петра I був ряд указів, що свідчать про те, що вже в XVII-XVIII віках наказували багато виробів військової техніки робити по точних зразках, що стали свого роду прототипами сучасних стандартів.

На початку XIX століття методи стандартизації були широко застосовані при організації масового виробництва стрілецької зброї на Тульських збройових заводах.

Розвиток суднобудування, залізничного транспорту, різних галузей машинобудування привів до появи перших російських стандартів; це були стандарти підприємств, фірм. У 1904 році були встановлені стандарти на вагони і інші вироби, вживані в залізничному транспорті.

У царській Росії не було державної стандартизації: в промисловості, де багато підприємств належало іноземцям, застосовувалися три системи заходів - стара російська, британська (дюймова) і метрична, що, звичайно, перешкоджало розвитку стандартизації.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Короткий історичний огляд розвитку стандартизації

У процесі розвитку суспільства вдосконалювалася трудова діяльність людей, створювалися нові знаряддя праці та різні вироби, опановувалися нові способи та навички їх застосування. Тому з'явилася потреба у відборі та фіксуванні найбільш вдалих результатів трудової діяльності з метою їх повторного використання.

Стандартизація виникла у глибоку давнину, розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному та економічному прогресу на всіх ступенях цивілізації. Роботи зі стандартизації до 1901 р. здійснювалися, в основному, шляхом приватної ініціативи на території окремої країни, міста, підприємства.

Писемність, система числення, грошові одиниці, одиниці міри ваги, архітектурні стилі, різні гіпотези й теорії, закони й моральні норми — все це прояви фактичної стандартизації, яка виникла в далеку давнину. Фактична стандартизація розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному й економічному прогресу цивілізації. Фактична стандартизація сприяла появі офіційної стандартизації, яка займається розробкою, затвердженням і впровадженням нормативних документів на різні об'єкти.

Суспільство на початку свого розвитку зрозуміло переваги використання єдиних розмірів при виготовленні різних виробів. Так, за 2400 років до н. е. у Китаї було впроваджено єдину систему п'яти мір. За одиницю цієї системи мір була прийнята відстань між двома вузлами бамбукової жердини, які давали звуковий тон.

Елементи стандартизації з'явилися тоді, коли ще не існувало поняття про цей термін. Так, під час будівництва у III тис. до н. е. піраміди Хеопса — найвищої єгипетської піраміди — використовували каміння, що було оброблене до точно визначених розмірів. У Давньому Єгипті під час будівництва споруд застосовували стандартну цеглу розміром 410 х 200 х 130мм, а спеціальні чиновники займалися контролем розмірів цегли. Чудові пам'ятки грецької архітектури — знамениті храми, їхні колони, портики — зібрані з невеликої кількості "стандартних" деталей. У Давньому Римі також використовували цеглу стандартних розмірів і застосовували принципи стандартизації під час будівництва водопроводу — труби цих водопроводів були визначеного діаметра. Для вибору розмірів водяних коліс римляни застосовували метод пропорційних чисел.

У стародавні часи на лісових складах Японії продавали рівні будівельні деталі стандартних розмірів, що були готові для використання. Як будівельний стандарт для вимірювання площі забудови використовували спеціальну циновку (татамі), довжина якої відповідала зросту найвищого японця.

У середні віки з розвитком ремесел методи стандартизації почали застосовувати все частіше. Було встановлено слині розміри ширини тканини, єдина кількість ниток в її основі, а також єдині вимоги до сировини, яку використовували у ткацькому виробництві.

В епоху Відродження (XV ст.) з розвитком торговельно-економічних зв'язків між країнами методи стандартизації знаходили все більше застосування. Виникла потреба у будівництві великої кількості кораблів, для чого необхідно було по-новому організовувати їх виробництво. Оснащення флоту Венеції, великої на той час морської держави, здійснювалось із заздалегідь виготовлених уніфікованих деталей та вузлів (вітрил, щогол, весел, керма тощо). Єгипетські воїни були озброєні однаковими, "стандартними" луками і стрілами. Римські легіонери також мали уніфіковано озброєння.

Широкого розвитку стандартизація набула під час переходу до машинного виробництва. Так, у 1785 р. французький інженер Леблан виготовив партію (50 піт.) замків для рушниць" які були придатні для будь-якої із виготовлених рушниць і мали важливу якість взаємозамінність. Ця ідея привернула увагу військових, і в 1793 р. американський фабрикант С. Вітней уклав з урядом СІІІЛ угоду щодо постачання великої партії рушниці, із взаємозамінними частинами. Виготовлення таких рушниці, відкрило шлях до їх масового виробництва, але при цьому виникла потреба у стандартизації основних параметрів. Тому в Німеччині на королівському збройному заводі "Оберндорф" прийняли стандарт на рушниці, згідно з яким їхній калібр мав становити 13,9мм.

З другої половини XIX ст. роботи зі стандартизації здійснюються майже на всіх промислових підприємствах. Унаслідок внутрішньозаводської стандартизації виробів, що виготовлялися, стала можливою раціоналізація процесів виробництва. Основна мета, про яку дбали підприємці під час упровадження стандартизації виробів, отримання більш високих прибутків. Найактивніше стандартизація розвивалася на великих фірмах, окремих підприємствах.

У процесі розвитку суспільного розподілу праці й торгівлі найбільшого значення набуває національна та міжнародна стандартизація. Значною подією стало введення у 1841 р. в Англії, а потім і в інших країнах єдиної системи щодо параметрів гвинтового різьблення, розробленої Джоном Вітвортом. У цій системі спочатку використовувались виміри у дюймах, згодом ця система в більшості країн була замінена метричною. У 1846 р. у Німеччині стандартизовано ширину залізничної колії і розміри зчепів для вагонів; у 1869 р. уперше видано довідник, у якому подано розміри стандартних профілів катаного заліза. У 1870 p. у деяких країнах Європи було встановлено стандарти на розміри цегли. Ці перші результати національної та міжнародної стандартизації мали велике практичне значення для розвитку продуктивних сил і торгівлі між країнами.

У 1875 p. у Парижі представники 19 країн прийняли Міжнародну метричну конвенцію і заснували Міжнародне бюро мір і ваг, що стало значною подією для того часу і подальшого розвитку суспільства та науково-технічного прогресу. Створення метричної системи пов'язано з підвищенням вимог до точності вимірювань і можливістю покласти край невиправданому різноманіттю, непостійності мірі ваги, що значно заважало розвитку промисловості та торгівлі.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. було досягнуто великих успіхів у розвитку техніки, промисловості та концентрації виробництва. Розширення робіт із стандартизації викликало потребу в координації та організації національної стандартизації економічно розвинутих країн. Тому в 1901 p. у Великобританії був організований Комітет технічної стандартизації, який пізніше перетворили у Британську асоціацію стандартизації (БАС).

Наполеглива мілітаризація багатьох країн на початку XX ст. вимагала виробництва великої кількості озброєння при обов'язковому додержанні принципу взаємозамінності. Це завдання можна було вирішити тільки за допомогою стандартизації. Так, під час Першої світової війни засновано декілька національних організацій зі стандартизації, наприклад: у Голландії (1916 p.), Німеччині (1918 p.), Франції, Швейцарії і США (1918 p.).

Після Першої світової війни стандартизація все більше сприймається як об'єктивна економічна потреба. Створюються організації зі стандартизації в багатьох країнах: Бельгії і Канаді — (1919 p.), Італії, Японії й Угорщині (1921 p.), Австралії і Швеції (1922 p.), Норвегії (1923 p.), Польщі та Фінляндії (1924 p.), Данії (1926 p.). У цей же період набуває поширення стандартизація в міжнародному масштабі. Постійне поширення міжнародного товарообміну та потреба у співробітництві в галузях науки і техніки сприяли утворенню в 1926 р. Міжнародної асоціації зі стандартизації (ІСА). У 1939 р. робота ІСА була перервана Другою світовою війною.

У 1943 р. при Організації Об'єднаних Націй створено Координаційний комітет з питань стандартизації і бюро в Лондоні та Нью-Йорку. У 1946 p. у Лондоні, на базі існуючого бюро, засновано Міжнародну організацію зі стандартизації (ISO), до складу якої увійшли 33 країни. Нині ISO — одна з найбільших міжнародних організацій зі стандартизації, до якої входять близько 160 країн.

Крім ISO, стандартизація впроваджується багатьма міжнародними і регіональними організаціями. У 1953 р. створено Координаційну комісію зі сталі, що уповноважена розробляти Європейські стандарти для шести країн — Франції" Бельгії, Нідерландів, ФРН, Італії, Люксембурга, які входили до Європейського об'єднання вугілля. У 1961 р. на нараді " Парижі представники національних організацій зі стандартизації різних країн, що входить до складу Європейського економічного товариства, Європейського товариства вільної торгівлі, Комітету із загального ринку, утворили Комітет європейської координації стандартів нині Європейський комітет стандартів з великою кількістю робочих груп, головним чином, таких галузей промисловості, як металургія, будівництво, суднобудування, текстильна та нафтова промисловості тощо. Па сьогодні членами Комітету с Австралія, Бельгія, Великобританія, Данія та інші країни Європи. Основна задача Комітету розробка загальних стандартів для країн, які входять до скла, Європейського економічного товариства і Європейського товариства вільної торгівлі.

Світова стандартизація пройшла великий і тяжкий шлях, який можна поділити па декілька етапів:

I період природного розвитку стандартизації (виникнення мови, писемності, мір та ваги);

II початковий період стандартизації (кінець XIX пері па половина XX ст.) розвиток національних систем стандартизації;

ІІІ сучасна стандартизація (друга половина XX ст. 1990 р.) упровадження нових технологій та нових видів техніки;

IV стандартизація високого рівня (з 1990 р.) загальний світовий характер стандартизації, розвиток інформаційних технологій.

Перші відомості про стандартизацію у Росії датуються 1555 р. За часів Івана Грозного спеціальним указом (Двінська грамота) були встановлені постійні розміри гарматних ядер і впроваджені калібри для перевірки цих розмірів. Але ще раніше будівельники па Русі використовували цеглу "стандартної" форми, створюючи при цьому з обмеженої кількості цегляних профілів безліч різних сполучень.

Початком широкого впровадження стандартизації у виробництво можна вважати XVII XVIII ст. (за часів Петра І). Стандартизацію використовували при виробництві військової техніки, продуктів харчування, а також у будівництві флоту. Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.

Па початку XIX ст. методи стандартизації були широко використані при організації масового виробництва стрілецької зброї. Розвиток промисловості та транспорту в Росії привів до поширення робіт зі стандартизації і взаємозамінності.

V 1860 р. встановлено єдиний розмір ширини залізничної колії (1524мм), затверджені габаритні норми наближених споруд і пересувного складу. У 1889 р. прийнято перші технічні умови щодо проектування і спорудження залізниці, у 1898 р. єдині технічні вимоги до постачання основних матеріалів і виробів для потреби залізничного транспорту, у 1899 р. випущено єдиний сортамент профілів прокатної сталі. Перші правила та норми проектування й експлуатації електротехнічних пристроїв прийняті у 1900 р.

Незважаючи на те що методи та принципи стандартизації використовувались у різних галузях промисловості, на підприємствах і фірмах стандартизація до 1925 р. не зазнала розвитку на державному рівні. У країні діяли три системи мір - старовинна російська (аршин, фунт), британська (дюйм) і метрична (метр), що перешкоджало розвитку стандартизації.

Офіційною датою виникнення стандартизації в колишньому СРСР вважається 15 вересня 1925 p., коли був створений Комітет зі стандартизації при Раді праці та оборони. Комітетом запроваджено перші обов'язкові стандарти, які одержали силу державного закону. У цей час спеціалісти різних галузей промисловості розробляють дуже важливі для народного господарства стандарти. На початок Великої Вітчизняної війни діяло більше 6000 стандартів, з яких .45 7- належало до машинобудівельної та металургійної промисловості. За роки війни затверджено близько 2000 нових стандартів і понад 1000 стандартів набули змін, що було обумовлено воєнним часом та необхідністю економії матеріальних ресурсів, заміною дефіцитних матеріалів на менш дефіцитні.

Після війни особливого розвитку стандартизація набула в галузях машинобудування, металургії, хімії. Одночасно з державною розвивалась галузева та заводська стандартизація. У 1947 р. країна вступає до ISO.

У післявоєнні роки система управління державної стандартизації зазнала деяких змін. У 1954 р. створено Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів для координації роботи зі стандартизації в галузях економіки країни. Зростає роль стандартизації як засобу прискорення технічного прогресу, поліпшення якості продукції і створення основи для поширеної спеціалізації виробництва. Розробляються єдині системи нормативно-технічної, проектно-конструкторської І технологічної документації, міжгалузеві системи. Державна система стандартизації (ДСС) тощо.

Швидкий розвиток народного господарства в країні, бурхливий темп технічного прогресу в усіх галузях промисловості викликали нові, більш високі вимоги до організації роботи зі стандартизації. У 1970 р. Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів перетворено на Державний комітет зі стандартизації (Держстандарт). Період 70-х і 80-х років XX ст. характеризується тісним зв'язком робіт зі стандартизації з розв'язанням важливих завдань розпитку економіки. Уперше застосовуються економічні санкції до випуску продукції, яка не відповідає вимогам стандартів і технічних умов. Відбувається перетворення набутого досвіду в галузі стандартизації, удосконалюється Державна система стандартизації, яка визначає правила проведення робіт зі стандартизації в країні та прогресивні вимоги до якості продукції.

У 1992 p., після здобуття незалежності, в Україні створено Державний комітет технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України), який с національним органом державного управління, що забезпечує реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єдності вимірювань, акредитації органів і випробувальних лабораторій, сертифікації і державного нагляду створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підвищення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку, представляє інтереси держави в міжнародних організаціях. Україна з 1993 р. є членом Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) та інших міжнародних організацій.

З історичного огляду видно, що розвиток суспільства тісно пов'язаний з технічним законодавством та різними нормативними документами, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення, контролю і випробування продукції, а також гарантують безпеку життя, здоров'я людей та навколишнього середовища.

4)

1.4. Організація робіт з стандартизації і загальні вимоги до стандартів

1.4.1. Організаційна структура робіт з стандартизації

Держстандарт України організує і координує роботи зі стандартизації та функціонування державної системи стандартизації, встановлює в державних стандартах цієї системи загальні організаційно-технічні правила проведення робіт зі стандартизації, здійснює міжгалузеву координацію цих робіт, включаючи планування, розроблення, видання, розповсюдження та застосування державних стандартів, визначає порядок державної реєстрації нормативних документів і бере участь в проведенні заходів з міжнародної, регіональної стандартизації, відповідно до міжнародних договорів України, організує навчання та професійну підготовку спеціалістів у сфері стандартизації.

Роботи зі стандартизації в галузі будівництва організує Мінбудархітектури України.

Міністерства (відомства), державні комітети, органи державної виконавчої влади беруть участь у роботах із стандартизації та організують цю діяльність в межах своєї компетенції через свої служби стандартизації, головні або базові організації із стандартизації.

Організацію та забезпечення розроблення, експертизи, погодження і підготовки до затвердження державних стандартів і інших нормативних документів із стандартизації, а також проведення робіт з міжнародної (регіональної) стандартизації проводять технічні комітети.

Державні стандарти України за дорученням Держстандарту України можуть розробляти також підприємства, установи і організації, які мають у відповідній галузі стандартизації необхідний науково-технічний потенціал.

Стандарти науково-технічних і інженерних товариств і спілок розробляють самі товариства і спілки.

Служби стандартизації підприємства (організації) розробляють стандарти підприємства.

Роботи з стандартизації здійснюють відповідно до річного плану, який формують на основі довгострокових програм і проектів планів роботи із стандартизації. Відповідальність за відповідність нормативних документів із стандартизації вимогам актів чинного законодавства, а також їх науково-технічний рівень несуть розробники, організації та установи, які провели їх експертизу, і органи, підприємства, установи, організації та громадяни-суб'єкти підприємницької діяльності, що затвердили ці документи.

Порядок розроблення, узгодження, затвердження, розповсюдження, перевірки, перегляду, зміни та скасування стандартів регламентовано: для державних стандартів - ДСТУ 1.2, технічних умов - ДСТУ 1.3, стандартів підприємств - ДСТУ 1.4. Порядок для галузевих стандартів встановлює орган, до сфери управління якого входять підприємства, установи, організації, на які поширюється дія стандарту, а для стандартів науково-технічних і інженерних товариств - встановлюють їхні статутні органи.

1.4.2. Загальні вимоги до побудови, викладу, оформлення та змісту стандартів

Ці вимоги регламентовані ДСТУ 1.5. Розглянемо детальніше вимоги до змісту і позначення стандартів.

Основоположні організаційно-методичні стандарти встановлюють:

- цілі, задачі, класифікаційні структури об'єктів стандартизації різного призначення, загальні організаційно-технічні положення щодо проведення робіт у певній галузі діяльності і т. ін.;

- порядок (правила) розроблення, затвердження і впровадження нормативних, конструкторських, технологічних, проектних та програмних документів.

Основоположні загально-технічні стандарти встановлюють:

- науково-технічні терміни та їх визначення, що багаторазово вживаються у всіх сферах народного господарства;

- умовні позначення (назви, коди, позначки, символи і т.ін.) для різних об'єктів стандартизації, їхнє цифрове, літерно-цифрове позначення, у т. ч. позначення параметрів фізичних величин (українськими, латинськими, грецькими літерами), їх розмірність, замінювальні написи, символи і т. ін.;

- вимоги до побудови, викладення, оформлення і змісту різних видів документів;

- загальнотехнічні величини, вимоги та норми, що необхідні для технічного, в чому числі - метрологічного, забезпечення процесів виробництва.

На продукцію і послуги розробляють:

- стандарти загальних технічних умов, які повинні мати загальні вимоги до груп однорідної продукції, послуг;

- стандарти технічних вимог, які повинні вміщувати вимоги до конкретної продукції, послуги (групи конкретної продукції, послуг).

За доцільності стандартизації окремих вимог до груп продукції, послуг можуть розроблятися стандарти, які встановлюють:

класифікацію, основні параметри і (або) розміри, вимоги безпеки, вимоги охорони навколишнього середовища, загальні технічні вимоги, методи випробувань, типи, сортамент, марки, правила приймання, маркування, пакування, транспортування, зберігання, експлуатації, ремонту і утилізації.

Стандарти на продукцію, виробництво і використання якої може зашкодити здоров'ю або майну громадян, а також навколишньому середовищу, повинні обов'язково вміщувати розділи "Вимоги безпеки" і "Вимоги охорони навколишнього середовища".

Методи контролю (випробувань, вимірювань, аналізу), що встановлюються в стандартах на продукцію і (або) в стандартах на методи контролю, повинні забезпечувати об'єктивну перевірку всіх обов'язкових вимог до якості продукції, які встановлені в стандартах на неї.

Стандарти на процеси встановлюють вимоги до методів (способів, прийомів, режимів, норм) виконання різного роду робіт у технологічних процесах розроблення, виготовлення, зберігання, транспортування, експлуатації, ремонту і утилізації продукції (послуг), що забезпечують їх технічну єдність і оптимальність.

ДСТУ 1.5 регламентує також вимоги до позначення стандартів.

Позначення державного стандарту України складається з індексу (ДСТУ), реєстраційного номера, присвоєного йому при затвердженні, і відокремлених тире двох останніх цифр року затвердження. У позначенні державного стандарту, що входить до комплексу стандартів, в його реєстраційному номері перші цифри з крапкою визначають комплекс стандарту. Якщо стандарт використовується тільки в атомній енергетиці, додається літера А, яку проставляють після двох останніх цифр року його затвердження. Позначення державного стандарту, що оформлений на підставі застосування автентичного тексту міжнародного або регіонального стандарту і не вміщує додаткові вимоги, складається з індексу (ДСТУ), позначення відповідно міжнародного або регіонального стандарту без зазначення року його прийняття і відокремлених тире двох останніх цифр року затвердження державного стандарту. Наприклад, міжнародний стандарт ISO 9591: 1992 повинен позначатися ДСТУ ISO 9591 -93.

Позначення галузевого стандарту складається з індексу (ГСТУ), умовного позначення міністерства (відомства) і відокремлених тире двох останніх цифр року затвердження стандарту.

Позначення стандарту підприємства складається з індексу (СТП), реєстраційного номера, ідо надасться у порядку, встановленому на підприємстві (в об'єднанні підприємств, спілці, асоціації, концерні, акціонерному товаристві, у міжгалузевому, регіональному та інших об'єднаннях), і відокремлених тире двох останніх цифр року затвердження стандарту.

Позначення стандарту науково-технічного та інженерного товариства складається з індексу (СТТУ) абревіатури науково-технічного та інженерного товариства і реєстраційного номера, що надається у порядку, встановленому в товаристві, і відокремлених тире двох останніх цифр року затвердження стандарту.

1.4.3. Порядок розроблення державних стандартів

1.4.3.1. Порядок розроблення і затвердження стандартів ДСТУ 1.2 встановлює такі стадії виконання робіт:

- організація розроблення стандарту;

- розроблення проекту стандарту першої редакції;

- розроблення проекту стандарту остаточної редакції;

- затвердження та державна реєстрація стандарту;

- видання стандарту.

Порядок організації розроблення стандарту такий;

- технічні комітети, міністерства (відомства) або за їхнім дорученням головні (базові) організації з стандартизації розглядають обгрунтовані замовлення на розроблення стандарту і подають пропозиції до плану державної стандартизації до Держстандарту України (Мінбудархітектури України);

- розгляд пропозицій, формування та затвердження річного плану державної стандартизації України та укладання договорів з розробником на розроблення стандартів,

- розробленим розробником технічне завдання на стандарт, яке повинно мати перелік організацій, яким потрібно розіслати проект на відгук, та перелік організацій, з якими потрібно його узгодити;

- затвердження технічного завдання з головою технічного комітету або керівником організації після погодження з Держстандартом (Мінбудархітектури) України та заінтересованими міністерствами (відомствами);

- розроблення проекту стандарту (першої редакції) і пояснювальної записки і розсилання їх на відгук організаціям згідно з переліком;

- опрацювання відгуків і складання зведення відгуків;

- доопрацювання проекту стандарту і пояснювальної записки на підставі зауважень і пропозицій, які містяться у зведенні відгуків (розроблення проекту остаточної редакції стандарту);

- погодження розробником остаточної редакції проекту стандарту з погоджувальними організаціями, і подання її з супровідною документацією в Держстандарт (Мінбудархітектури) України;

- державна експертиза проекту стандарту, до якої можуть бути залучені науково-дослідні організації Держстандарту (Мінбудархітектури) України, технічні комітети, відомі вчені і фахівці;

- розгляд проекту стандарту після проведення експертизи і прийняття рішення про його затвердження або повернення на доробку.

Під час затвердження стандарту визначають дату надання йому чинності з урахуванням часу на виконання підготовчих заходів щодо його впровадження.

Стандарти затверджують, як правило, без обмежень терміну дії, державну реєстрацію їх здійснює Держстандарт України.

1.4.3.2. Порядок видання, перевірки, перегляду, зміни і скасування стандарту

Інформацію про затвердження стандарту публікують у щомісячному інформаційному покажчику стандартів України. Держстандарт (Мінбудархітектури) України тиражують і розповсюджують стандарти відповідно до встановленого ними порядку, в т. ч. і через два магазини стандартів, які знаходяться в Києві і Харкові.

Перевірку чинних стандартів здійснює їх розробник не рідше одного разу за п'ять років, для забезпечення їх відповідності чинному законодавству України, потребам населення і держави, обороноздатності, рівню розвитку науки і техніки, досягнутому на момент перевірки стандарту, а також для встановлення ступеня їх відповідності вимогам міжнародних, регіональних стандартів і національних стандартів інших країн.

За результатами-перевірки стандарту готують пропозиції щодо доцільності подальшого його застосування без перегляду і зміни або пропозиції про перегляд, зміни чи скасування. Ці пропозиції подають до органу, що затвердив стандарт.

Перегляд стандартів полягає в розробленні нових стандартів. При цьому переглянутий стандарт скасовують, а в новому зазначають, замість якого стандарту його розроблено, та в його позначенні змінюють дві останні цифри року його затвердження.

Зміну стандарту розробляють в разі заміни, вилучення або внесення нових вимог до стандарту. Розроблення, узгодження, подання на затвердження, затвердження і державну реєстрацію зміни стандарту здійснюють у порядку, який встановлений для стандартів. Дозволяється узгоджувати зміну тільки з тими узгоджувальними організаціями, яких ця зміна стосується. Кожна зміна одержує порядковий номер і повинна бути надрукована в інформаційному покажчику державних стандартів не пізніше, ніж за шість місяців до терміну надання їй чинності.

Скасування стандарту здійснюється у разі припинення випуску продукції (надання послуги), або розроблення замість нього іншого нормативного документу.

Документи щодо скасування стандартів подають до органів державної реєстрації не пізніше, ніж за шість місяців до визначеної дати його скасування, а інформація про це повинна бути опублікована не пізніше, ніж за три місяці до дати його скасування.

1.4.4. Порядок розроблення, побудови, викладу та оформлення технічних умов

Згідно ДСТУ 1.3, технічні умови (ТУ) є невід'ємною частиною комплекту технічної документації па продукцію (вироби, матеріали, речовини, послуги), на яку вони поширюються, або самостійним документом і розробляються в таких випадках:

- за відсутності державних та галузевих стандартів на розроблювану продукцію, послуги або за необхідності конкретизації їхніх вимог;

- за необхідності доповнення та (або) посилення вимог, норм та правил чинних стандартів на дану продукцію, послуги.

ТУ розробляються на:

- один конкретний виріб, матеріал, речовину, одну послугу і т. ін.;

- декілька конкретних виробів, матеріалів речовин і т. ін., групу послуг (групові технічні умови). ТУ допускається не розробляти за згодою замовника (основного споживача) згідно з:

- технічним завданням (контрактом, протоколом, конструкторською документацією і т. ін.) - для одиничної продукції;

- конструкторською документацією, що входить до комплекту документації на виріб, - для складових частин цього виробу;

- технічною документацією (технологічними та конструкторськими документами) - для речовин, матеріалів та півфабрикатів, які підлягають подальшій обробці та виготовляються у встановленому обсязі за прямим замовленням одного підприємства;

- зразком-еталоном та технічним описом зразка - для непродовольчих товарів народного вжитку (за винятком складної побутової техніки, продукції побутової хімії та транспортних засобів), коли показники їхньої якості встановлені на групу однорідної продукції;

- контрактом - для продукції, призначеної тільки для експорту (за дотримання обов'язкових вимог стандартів безпеки та охорони навколишнього середовища).

Термін введення в дію ТУ встановлює підприємство (організація)-розробник. За погодженням із основним споживачем допускається не обмежувати їх термін дії. В такому разі на титульній сторінці повинен бути напис "Без обмеження терміну дії"

Стадії розроблення ТУ - згідно з ГОСТ 2. 102, ГОСТ 2.103. Основою для прийняття рішення про розроблення ТУ є:

- технічне завдання на розроблення продукції (договір, контракт, протокол і т. ін.), розроблене та затверджене в порядку, встановленому підприємством (організацією) - розробником продукції та замовником (основним споживачем);

- державна програма або директивний документ;

- ініціативні пропозиції підприємств (організації-розробників або підприємств (організацій) - виробників продукції,

Зміни до ТУ розробляють підприємства (організації) - власники оригіналів ТУ.

Правила побудови та викладу ТУ регламентуються ДСТУ 1.5 та НД 50- 009- - 93, а оформлення - ГОСТ 2.105 та ГОСТ 2.004.

Проект ТУ підлягає узгодженню по одному з двох варіантів. Якщо рішення про постановку продукції на виробництво (чи надання послуги) виносить приймальна комісія (художньо-технічна рада, дегустаційна комісія і т. ін.), то підписання акту приймання дослідного зразка (дослідної партії) продукції членами приймальної комісії - представниками узгоджувальних організацій означає узгодження проекту ТУ. Якщо рішення про постановку продукції на виробництво приймається без приймальної комісії, то проект ТУ підлягає узгодженню із замовником (основним споживачем).

Зміни до ТУ, в тому числі їх скасування та продовження терміну дії, узгоджують у порядку, встановленому для ТУ.

Для ТУ, які розробляються підприємствами (організаціями), що мають відомчу підпорядкованість, порядок їх затвердження встановлюється відповідним міністерством (відомством). В інших випадках ТУ затверджує підприємство-розробник ТУ.

Позначення ТУ, що розробляються підприємствами (організаціями), які мають відомчу підпорядкованість, проводиться за правилами, встановленими міністерствами (відомствами).

Для новостворених підприємств та об'єднань рекомендується позначення ТУ складати із:

- індексу документу (ТУ);

- скороченої назви держави (У);

- коду підприємства (організації) - власника оригіналу ТУ із ОКПО (вісім знаків);

- двох останніх цифр року затвердження.

Державну реєстрацію ТУ здійснюють територіальні органи Держстандарту України за місцем знаходження підприємства (організації)-розробника, а зміни до них - ті ж органи за місцем знаходження підприємства (організації)власника оригіналу ТУ, Не підлягають державній реєстрації ТУ на:

- дослідні зразки (партії);

- сувеніри та вироби народних художніх промислів (крім виробів із дорогоцінних металів);

- технологічні промислові відходи сировини, матеріалів, півфабрикатів;

- складові частини виробу, півфабрикати, речовини і матеріали, не призначені для самостійного постачання або виготовлені за прямим замовленням одного підприємства;

- продукцію одиничного виробництва. Забезпечення ТУ і змінами до них здійснюють підприємства (організації) - власники їх оригіналів.

1.4.5. Порядок розроблення, затвердження та застосування стандартів підприємства

Згідно ДСТУ 1.4, стандарти підприємства розробляють та затверджують самі підприємства. Об'єктами стандартизації на підприємстві є:

- загальні функції організації та виконання робіт для забезпечення якості продукції (процесів, послуг), формування та удосконалення системи якості;

- функції управління та забезпечення діяльності підприємства;

- продукція (півфабрикати, матеріали, комплектувальні вироби, деталі, складальні одиниці);

- процеси виробничого циклу;

- технологічне оснащення та інструменти, які виробляють та застосовують на даному підприємстві;

- послуги, що надаються на підприємстві.

На продукцію, призначену для самостійної поставки, стандарти підприємства не розробляють.

Порядок розроблення, погодження, затвердження, реєстрації, видання, застосування, перегляду, внесення змін, скасування стандартів підприємства встановлює підприємство з урахуванням вимог ДСТУ 1.4. Побудова, виклад, оформлення стандарту підприємства - згідно ДСТУ 1,5.

Стандарт підприємства затверджує службова особа, якій надано це право, підписом або наказом з датою надання йому чинності.

Стандарт підприємства не повинен суперечити обов'язковим вимогам державних, чинних в Україні міждержавних та галузевих стандартів.

Стандарт підприємства не підлягає реєстрації в органах Держстандарту України.

5)