40. Припинення зобов'язань, способи припинення зобов’язань.

Під припиненням зобов’язання слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання.

При припиненні зобов’язання перестає існувати, і його учасників (контрагентів) більше не пов’язують ті права та обов’язки, які раніше з нього випливали. Це означає, що кредитор більше не має права пред’являти до боржника будь-які вимоги виходячи із даного зобов’язання, сторони не можуть переуступити свої права та обов’язки у встановленому порядку третім особам і т. д.

Зобов’язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов’язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв’язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.

Для припинення зобов’язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов’язують припинення зобов’язання.

Припиненню зобов’язань присвячена глава 19 ЦК України. Вона містить загальні способи припинення зобов’язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов’язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).

Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасниківзобов’язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов’язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов’язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи — учасника зобов’язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання.

Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов’язань розрізняють в залежності від підстав, які характерні для всіх зобов’язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов’язань; підстави, що є угодами, і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін зобов’язання, і підстави, для яких досить бажання однієї сторони, та ін.

41. Цивільно – правова відповідальність: поняття, підстави, види.

Цивільно-правова відповідальність – це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов’язків майнового характеру.

Склад цивільного правопорушення є підставою для притягнення до цивільно-правової відповідальності і включає:

- наявність майнової і моральної шкоди. Майнова шкода – це будь-яке зменшення наявного майна (позитивна шкода) або неодержання доходів, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов’язання було виконане (упущена вигода). Моральна шкода може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я тощо;

- протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) заподіювана шкоди;

- вина заподіювача шкоди. Вина – це психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки. У цивільному праві існує презумпція вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов’язання чи вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного. Вина може бути у формі умислу чи необережності. За деякі дії, у передбачених законом чи угодою випадках, може наступати відповідальність без вини. До таких випадків належать: невиконання грошового зобов’язання; втрата, недостача чи пошкодження майна зберігачем; заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

- причинний зв’язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою.

Існує декілька способів класифікації видів цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність може бути договірною і позадоговірною.

Договірна відповідальність настає в разі порушення умов договору.

Позадоговірна відповідальність настає у випадку заподіяння шкоди майну чи здоров’ю, якщо між заподіювачем шкоди і потерпілим не було цивільно-правового договору.

Якщо у цивільних правовідносинах є кілька зобов’язаних суб’єктів, наступає один з таких видів відповідальності:

- часткова (дольова);

- солідарна;

- субсидіарна (додаткова).

Часткова (дольова) відповідальність передбачає, що кожна з зобов’язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці.

Солідарна відповідальність передбачає, що кредитор має право звернути стягнення як в частині, так і в цілому на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов’язання одним із декількох боржників звільняє решту від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність передбачає наявність крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Наприклад, неповнолітній у віці від 15 до 18 років сам несе відповідальність за вчинену ним шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо неповнолітній не має такого майна, або майна недостатньо, відшкодовувати заподіяну ним шкоду зобов’язані його батьки чи піклувальники, які несуть субсиді-арну відповідальність.

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язання або вчинення позадоговірної шкоди, якщо мала місце непереборна сила чи випадок.

Випадок (казус) – це дія, що має зовнішні ознаки проступку, але не тягне за собою юридичної відповідальності, бо не містить вини.

Непереборна сила (форс-мажор) – надзвичайна подія, яку за даних умов не можна було відвернути (наприклад, стихійне лихо, військові дії тощо).