49. Політизація українського громадського і національного руху на рубежі 19-20 ст. Перші українські політичні партії.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі засновується таємне товариство "Братство тарасівців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен; ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко, та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу."Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 у Харкові виникла студентська група, на основі якої у 1900 була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалася декількома причинами. По-перше, ця популярність була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національне свідомої інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій "згорнути прапор самостійної України", були їхні розрахунки на те. що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Проте ні одна з російських політичних партій від крайньо лівої до крайньо правої - не збиралася задовольняти національних інтересів українського народу. Передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами.

52. Зовнішня політика Центральної Ради. Брест-Литовський мирний договір

Наказ про наступ на Київ Народний секретаріат віддав на початку січня 1918 р. У ньому брали участь сформовані у містах України червоногвардійські загони, загони червоногвардійців з Москви, Петрограда та інших міст Росії. Здебільшого військові операції зводилися до спроб роззброїти противника. Робітничий клас підтримував переважно радянську владу. Дуже часто при підході червоних частин у містах починалися повстання проти Центральної Ради. Селянство залишалося нейтральним і вичікувало, хто переможе, 26 січня більшовицькі війська ввійшли до Києва. На одному із засідань Малої ради у ніч на 12 (22) січня 1918 р. М. Грушевський оголосив IV Універсал Центральної Ради, яким УНР оголошувалася самостійною, незалежною державою. Кілька обставин призвели до кардинальної зміни зовнішньополітичного курсу ЦР. Першою з них була перемога соціалістичної революції в Росії. Центральна Рада щодо Раднаркому РСФСР, як уже зазначалося, зайняла позицію конфронтації та його невизнання. Головною ж причиною була зацікавленість Німеччини та Австро-Угорщини у цілковитому розриві зв'язків УНР з Росією як умови для її участі у Брест-Литовських переговорах. 26 січня (9 лютого) делегація УНР підписала з представниками Четверного союзу Брест-Литовську мирну угоду. Країни цього блоку визнали державну незалежність і самостійність УНР, а її кордони з Австро-Угорщиною встановлювалися за довоєнним розмежуванням між Росією та Австро-Угорщиною. Остаточний кордон з Польщею пізніше мала визначити спеціальна змішана комісія з урахуванням етнічного складу населення прикордонних районів та його бажань. Радянська Росія мала негайно укласти мирну угоду з УНР, вивести звідси червоногвардійські війська і не втручатися у внутрішнє життя України. Для відновлення влади УНР на територію України вступила 450-тисячна окупаційна австро-німецька армія, якій не могла протистояти 25-тисячна українська більшовицька армія разом із загонами добровольців із Петрограда і Москви. За надання масштабної воєнної допомоги УНР згідно з таємною угодою, підписаною весною 1918 р., Україна зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна, 2,75 млн. пудів великої рогатої худоби в живій вазі, 3 млн пудів цукру, багато іншого продовольства, а також регулярно постачати їм залізну і марганцеву руди тощо. Уже на початку березня 1918р. німецькі та петлюрівські війська зайняли Київ, і сюди повернулася Центральна Рада. Але австро-німецька окупація викликала негативну реакцію в українському суспільстві. Нерішучість і непослідовність ЦР призвели до того, що німецька військова адміністрація почала дедалі більше втручатися у внутрішнє життя України. Отже, Брестська угода не принесла миру і спокою Україні. Проти окупаційного режиму посилювалася партизанська боротьба. Авторитет ЦР упав остаточно, і незабаром вона була розігнана німецьким командуванням.