36 «Бендерська конституція» та «Вивід прав України» п. Орлика: політико-правові новації.

Конституція гетьмана Пилипа Орлика була прийнята в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної експлуатації. Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви.

Конституція містила положення: вступ, в якому викладалася історія українського народу; 16 статей, у яких визначалися кордони України (Гетьманщини) у відповідності до Зборівського мирного договору 1649 р., встановлювалися органи влади (гетьман, генеральна старшина, Генеральна військова рада, суд); закріплювалося панування Православної церкви, підлеглої Константинопольському патріарху; гарантувалися автономні права запорожцям, передбачалося зменшення податків для селян і скасування податків для козаків. Конституція діяла в Правобережній Україні до 1714 р.

У «Виводі прав України» 1712 р. було подано зміст угоді між Швецією і Україною: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа – довічним князем або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

42.Гетьманщина у складі російської держави та український автономістський рух (кінець 18 – поч.. 19 ст.).

Уряд став розглядати Україну як, по суті, російський край. Він вважав, що «малоруси» повинні утратити свої відмінні риси і стати «дійсними росіянами». По всій території України стояли численні військові гарнізони російської армії. В 1797 р. був введений призов до війська терміном на 25 років. Через нелюдську муштру і часті війни такий термін вважали рівнозначним смертному вироку. В Україні існувало близько 20 військових поселень – селища по типу військових таборів, в яких царат прагнув цивільне, особисте життя підкорити військовій дисципліні (наприклад, дозвіл на шлюб, а іноді й право мати дітей встановлювалося суворими інструкціями).

В результаті утворення на українських землях 9 російських губерній багато українських міст втратили самоврядування – Магдебурзьке право (останнім був Київ, 1835 р.). Необмежену владу в губерніях мали губернатори. Імперія утримувала тисячі чиновників, які були покликані охороняти владу царату на місцях.

Вищі чиновницькі посади займали вихідці з впливових аристократичних родин, посади середнього рівня обіймали середні дворяни. Скромні посади (діловоди, писарі) були сферою діяльності міщан і синів священників. Селяни майже ніколи не піднімалися навіть до незначної посади.

Знищення української державності супроводжувалося русифікацією корінного населення. Вживання української мови було заборонено в державних установах і в усіх навчальних закладах. Переважна більшість українських поміщиків, одержавши звання українських дворян, пішли служити царській владі. Їх вражали могутність і велич імперії, приваблювала можливість зробити блискучу кар’єру. Вихідці зі знатних українських родин Безбородьків, Завадовських, Кочубіїв, Трощинських та інших вірою і правдою служили Російській імперії на посадах міністрів та іноземних послів.

В Україні утворився мовний бар’єр, що відокремив вищі соціальні верстви суспільства від нижчих. Хранителем української мови в основному стало селянство. Губернські і повітові міста русифікувалися, тому що чиновники, які приїхали з російських губерній, заполонили всі установи, почували себе хазяями. Чиновники-українці, заможні міщани, духівництво здебільшого свідомо русифікувалися.

Разом з тим в панівних освічених колах були і патріотично налаштовані люди, яким не подобалась колонизаторсько-русифікаторська політика царату в Україні, і які хотіли відродити державні традиції українського народу, його національно-політичний ідеал (хоча цей ідеал не був чітко визначений: самостійність чи автономія в рамках Росії або Польщі або навіть в федеративному союзі з однією з них.)

Гостра криза в суспільстві породжувала незадоволеність не лише серед селян, а й серед заможних і освічених громадян, яким було небайдуже майбутнє країни. Почався пошук шляхів виходу з кризи. Зростала кількість незадоволених діями влади.

Періоди українського національного руху: 1) Збір документів, що відбивають історичне минуле українського народу, фольклору, предметів старовини , щоб не була втрачена самобутність народу, який заходиться під тиском імперської культури.

2) Відродження української мови, активне її використання в літературі, освіті, театрі та ін. Початок розвитку наукового українського мовознавства, історіографії, фольклористики, широкі дослідження вчених у цих напрямках.

3) Створення політичних організацій для реалізації української національної ідеї (розуміння українцями того, що українська мова – одна з головних складових становлення української нації, пробудження українського патріотизму, перетворення етнічної спільності в політично свідому націю, усвідомлення українцями необхідності створення власної незалежної держави та ін.), самовизначення українського народу.

51. 1-4 Універсали Центральної ради: еволюція українського державотворення.

1 Універсал (10 (23) червня 1917 р.): проголошено національно-територіальну автономію України; Центральна рада проголошувалась найвищим державним органом в Україні; проголошувалась необхідність скликання Українських установчих зборів – законодавчого органу Української держави; Центральна рада закликала народ переобрати органи влади, запросила до спільної праці національні меншини, визначивши їхні права, визнала їх вільний розвиток на території України; висловлювалася надія, що у самостійній побудові нового життя візьмуть участь і не українські народи, що проживають в Україні; наказано всім громадським управам установити з 31 липня 1917 р. податок на населення на розбудову української автономії й пересилати кошти до скарбниці Української Центральної Ради; визнано необхідність розроблення закону про землю, згідно з яким право порядкувати українськими землями, право користуватися ними належало тільки народові України.

2 Універсал (3 (16) липня 1917 р.): Тимчасовий уряд зобов’язався визнати Генеральний секретаріат «найвищим крайовим органом управління в Україні; склад Генерального секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом; Центральна рада наповнювалася національними меншинами, в тому числі російськими кадетами, меншовиками та есерами; Центральна рада зобов’язувалася відмовитись від самочинного введення автономії та погоджувалася чекати затвердження автономного статусу всеросійськими Установчими зборами; уряд не відмовлявся від українізації військ, але вона повинна була відбуватися під контролем російського командування.

3 Універсал (7 (20) листопада 1917 р.): проголошено Українську Народну Республіку як складову автономну частину Російської Республіки; заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але влада в Україні відтепер належить лише Українській Центральній Раді та генеральному секретаріату; скасовувалося право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств; земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна перейти до нього без викупу; проголошувався 8-годинний робочий день, встановлення державного контролю за виробництвом; Центральна Рада зобов’язувалася подбати про негайний початок мирних переговорів між воюючими сторонами; проголошувалися свободи слова, друку, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і помешкання; скасовувалась смертна кара і проголошувалась амністія для політичних в’язнів; призначено вибори до українських Установчих зборів на 27 грудня 1917 р., а їх скликання – 9 січня 1918 р; Центральна рада зобов’язувалася охороняти свободу національного розвитку всіх національностей, визнавала національно-персональну автономію для меншин; Українська Народна Республіка поширювалася на 9 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Катеринославська.

4 Універсал (9 (22) січня 1918): проголошувалася самостійна, вільна, суверенна держава українського народу УНР; влада в УНР належить тільки народу України; з усіма сусідніми державами (Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та ін) Україна хоче жити у злагоді та приязні; ні одна сусідня держава не може втручатися в життя самостійної Української Республіки; підтверджено всі демократичні права та свободи, проголошені у 3 універсалі, з доповненнями їх правом меншин на національно-персональну автономію; генеральний секретаріат перейменовано у Раду народних міністрів.