39.Фінансова система країни та її структура

Економічне життя країни неможливе без відповідної фінансової діяльності держави, яка зумовлена об’єктивною необхідністю розподілу національного доходу, а також задоволення як індивідуальних потреб громадян, так і потреб суспільства в цілому. Фінанси – це певні економічні відносини, які виникають між державою, банками, суб’єктами господарської діяльності, окремими громадянами при формуванні, розподілі та використанні грошових фондів. Сутність фінансів, закономірності їх розвитку і роль у процесі суспільного відтворення завжди визначаються економічним ладом, природою та функціями держави.

Сукупність різних видів фінансів та виконуваних ними функцій у їх взаємодії та взаємозв’язку утворюють фінансову систему.

Фінансова система має такі складові:

Державні фінанси – система грошових відносин, що виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням, це головний елемент в структурі фінансової системи. Грошові фонди, що знаходяться в розпорядженні держави, призначені для фінансового забезпечення її функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, фундаментальна наука, охорона природи тощо). Основною ланкою державних фінансів є державний бюджет, а основним механізмом мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет є податкова система. В системі державних фінансів особливо слід відмітити фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самоврядування. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витрати по розв’язанню проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є кошти від приватизації, орендна плата, місцеві податки тощо.

Фінанси суб’єктів господарювання – це система відносин, що виникають у процесі господарської діяльності у зв’язку з формуванням і використанням грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення в межах підприємства (підприємство формує фонд розвитку виробництва, фонд оборотних коштів, фонд оплати праці, споживання, страховий і резервний фонди, здійснює амортизаційні відрахування з основних фондів, сплачує податок з прибутку, здійснює внески в цільові позабюджетні фонди, сплачує податки в місцеві бюджети тощо).

Фінанси населення – грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової, господарської, інших видів діяльності або зі спадщини і спрямовуються на примноження їх власності.

Між названими ланками фінансової системи існує певний взаємозв’язок, проте фінанси підприємств та організацій мають найбільш суттєвий вплив на формування фондів грошових ресурсів держави і населення.

40.Державний бюджет та бюджетна система

Центральною ланкою фінансової системи будь-якої країни є державний бюджет. Бюджет як економічна категорія – це грошові відносини, що виникають з приводу перерозподілу національного доходу з метою утворення та використання централізованого фонду призначеного для фінансування економічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб оборони і державного управління. З погляду речового змісту бюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Бюджет України затверджується Верховною Радою, а Уряд готує проект бюджету та відповідає за його виконання. Він організовує (через Міністерство фінансів, податкову службу) збирання доходів і здійснення (через державні служби) витрат у розмірах, установлених у бюджеті. Державні доходи поділяють на: 1) внутрішні (їх держава отримує всередині країни – різні види податків та неподаткові доходи) та 2) зовнішні (отримані за межами країни – кредити, допомога з інших країн). Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Стан держбюджету залежить від співвідношення між доходною та витратною його частинами. Нормальним вважається стан, коли витратна частина держбюджету дорівнює доходній. Профіцитний – коли доходи перевищують витрати, а дефіцитний – коли витрати перевищують доходи. Економісти вважають, що дефіцит держбюджету не є небезпечним для економіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 2-3% ВВП. У противному разі він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної системи і всієї економіки в цілому. Окрім емісії незабезпечених грошей для фінансування держвитрат, в світовій економічній практиці використовують і інші способи подолання бюджетного дефіциту: 1) зменшення бюджетних витрат; 2) вишукування джерел додаткових доходів; 3) позичання грошей у громадян, інших держав і фінансових організацій. Використання останнього обумовлює зростання державного боргу. Державним (або урядовим) боргом називається сума позичених урядом коштів для фінансування дефіцитів. Збільшення державного боргу протягом певного року дорівнює дефіциту бюджету. Структурними елементами державного боргу є внутрішній борг (заборгованість держави своїм власним громадянам, які тримають внутрішні державні облігації) та зовнішній борг (заборгованість держави громадянам та організаціям інших країн). Загрозливим для стабільності економічної системи є перевищення державним боргом ВВП більше як у 2 рази. Сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії являють собою бюджетну систему.

41. Пода́тки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи добюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством.

Фіскальна функція — є найважливішою, оскільки згідно з цією функцією податки виконують своє головне призначення — наповнення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. Основна ознака цієї функції — її стабільність, що дозволяє формувати надходження податків до бюджету на постійній, стабільній засаді.

Регулююча функція — виявляється в наданні пільг з оподаткування окремим галузям та виробникам, враховуючи їхні перспективи, діяльність, рівень прибутковості та інше.

Розподільча функція — своєрідне відображення фіскальної функції — наповнити скарбницю держави, щоб потім розподілити одержані кошти. Ця функція дуже щільно переплітається з регулюючою; наприклад, через непрямі податки створюються умови для перерозподілу коштів одних платників іншим (акцизи).

Стимулююча функція — створює орієнтири для розвитку або згортання виробництва, діяльності. Як і регулююча, ця функція може бути пов'язана із застосуванням пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням бази оподаткування.

Контрольна функція — забезпечує нагляд та контроль за своєчасністю, повнотою сплати податків платниками в Україні.

Накопичувальна функція — узагальнення усіх функцій.

Основні поняття

Суб'єкт оподаткування — юридична або фізична особа, яка зобов'язана згідно з чинним законодавством сплачувати відповідні податки або платежі.

Доцільно провести чітке розмежування у чинному фіскально-бюджетному законодавстві між визначенням категорії «платник» податку з поняттям «суб'єкт» оподаткування, які значною мірою ототожнюються, конкретизувавши їх в податковому законодавстві:

1. платник податку — юридична чи фізична особа, яка володіє певним майном або отримує відповідні доходи і безпосередньо зобов'язана сплачувати податки до бюджетів різних рівнів. Платник здебільшого є транзитною, посередницькою ланкою під час проходження доходів. Він не стільки сплачує податки до бюджету, скільки перераховує туди частину отриманих коштів від покупця;

2. суб'єкт оподаткування — один із учасників податкового процесу, який в межах своєї компетенції здійснює певні податкові процедури: держава в особі парламенту приймає податкові закони з питань оподаткування; органи податкової служби впроваджують це законодавство у фіскальну практику; платники податків виконують покладені на них податкові зобов'язання;

3. носій податку — кінцевий споживач матеріальних благ; особа, яка виступила реальним платником нагромаджених на всіх стадіях товаропросування податків.

Об'єкт оподаткування — обігові кошти з продажу продукції, товарів, робіт і надання послуг.

Податкова ставка — розмір податку на одиницю оподаткування, встановлений в законодавчому порядку.

В залежності від методів встановлення розрізняють:

• універсальні ставки

• диференційовані ставки

За методом побудови:

• абсолютні — вказана сума

• відносні — у % (постійні, прогресивні, регресивні)

Одиниця оподаткування — одиниця виміру об'єкта господарювання.

Податковий період — період часу, за який відбувається сплата податку

Податкова система — сукупність податків і зборів, механізмів і способів розрахунку та сплати, а також суб'єктів податкової роботи, які забезпечують адміністрування і надходження податків і зборів до бюджету та інших державних цільових фондів. Система оподаткування — система форм і методів стягнення різних форм податків з юридичних та фізичних осіб

Прямі та непрямі податки

• прямі — податки, що стягуються безпосередньо з доходів і майна платника податків. До прямих податків належать прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток, податок на майно.

• непрямі — податки на товари й послуги, установлювані центральними й місцевими органами влади у вигляді надбавок до ціни товарів або тарифу на послуги й незалежні від доходів платників податків. Виробники й продавці виступають у ролі збирачів непрямих податків, уповноважених на те державою, а покупець стає платником непрямого податку. Найпоширеніші непрямі податки у вигляді акцизів, податку із продажів, мит, митних зборів.

Види податків

За формою оподаткування:

• прямі

• непрямі

За об'єктом:

• на доходи

• на споживання

• на майно

За рівнем державних структур, що встановлюють податок:

• загальнодержавні

• місцеві

Залежно від напрямку використання:

• загальні

• цільові

Найпоширеніші зразки

Акциз — непрямий податок на товари або послуги. Акциз включається в ціну товару й вилучається в державний і місцевий бюджети.

Мито — податок, що стягується державою із транспортованих через національну границю товарів за ставками, передбаченим митним тарифом. За об'єктом обкладання розрізняють:ввізні, вивізні й транзитні мита. За методом обчислення (стягування) розрізняють адвалерні, специфічні й комбіновані мита. За принципом обмеження розрізняють спеціальне, антидемпінгове і компенсаційне мито. За терміном застосування мито може бути постійним, змінним та сезонним. За принципом заохочення — преференційним, пільговим та загальним (повним).^[3]

Податок на додану вартість — податок, що стягується з підприємств, на суму приросту вартості на даному підприємстві, обчислювану у вигляді різниці між виторгом від реалізації товарів і послуг і сумою на сировину, матеріали, напівфабрикати, отримані від інших виробників. Ряд товарів, послуг, видів діяльності частково або повністю звільняється від податку на додану вартість.

Сутність ПДВ в тому, що він є частиною створеної вартості, яку стягують з покупців усіх видів товарів та послуг. Платники: юридичні та фізичні особи, які здійснюють від свого імені виробничу або іншу підприємницьку діяльність на території України залежно від форм власності.

Розрахунок бази оподаткування = собівартість + прибуток + податки і збори База оподаткування при ввезенні придбаних іноземних товарів = митна вартість + транспортні витрати + страхування + інші витрати.

Податкове зобов'язання платника податку — загальний ПДВ, що нарахована платником податків і включена до робіт, послуг, які надаються у звітному періоді. Податковий кредит — сума податку на додану вартість, що сплачена платником податку у звітному періоді, у зв ’язку з придбанням товарів, вартість яких належить до валових витрат виробництва і основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

42. Існування суспільства неможливе без постійного споживання людиною матеріальних та нематеріальних благ, які є результатом постійного функціонування виробництва, його повторення. Процес суспільного виробництва взятий не як одноразовий акт, а в безперервному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Суспільне виробництво – це складний, багатогранний процес, який, з одного боку, охоплює всі фази суспільного виробництва – виробництво, розподіл, обмін, споживання, а, з другого, передбачає відтворення всіх його складових –відтворення суспільного сукупного продукту, робочої сили, виробничих відносин, природних ресурсів. Економічна наука ретельно досліджує процеси відтворення кожної складової, аналізує існуючі зв’язки та взаємозалежності між ними.

Оскільки головну роль у відтворенні і суспільстві займає людина, то всі відтворювальні процеси повинні бути націлені на покращання умов її існування. З цією метою необхідно:

1. забезпечити відтворення суспільного продукту як основи життєдіяльності людини, при цьому важливо досягти не тільки зростання суспільного продукту за обсягом, а й поліпшення його структури, якості;

2. створити умови для вирішення демографічних проблем та професійної підготовки працівників, підвищення їхньої кваліфікації;

3. вирішити проблеми екологічної безпеки, забезпечити таке відтворення природних ресурсів, за якого вони не виснажуються, а відновлюються в попередньому або кращому стані та ін.

Особливе місце серед складових суспільного відтворення займає відтворення виробничих відносин, стан якого безпосередньо впливає на всі інші елементи відтворення: і відтворення суспільного продукту, і робочої сили, і природних ресурсів. Процес відтворення виробничих відносин у сучасній українській економіці характеризується розвитком різноманітних форм власності на засоби виробництва та його результати, поглибленням товарно-грошових відносин, впровадженням економічних методів управління, заснованих на пізнанні і використанні економічних законів, що, у сукупності з іншими заходами, забезпечує становлення ринкових відносин в нашій країні.

2. Розвиток відтворення має два види – просте і розширене. Просте відтворення – це такий процес виробництва, який відновлюється в незмінних обсягах. Це має місце за такий процес виробництва, який відновлюється в незмінних обсягах. Це має місце за таких умов, коли додатковий продукт використовується для особистого споживання власника засобів виробництва, тобто відбувається відновлення використаних для виробництва ресурсів у незмінних масштабах. При розширеному відтворені відбувається кількісне і дуже часто якісне зростання кінцевих результатів виробництва. Таке відтворення можливе за умов, при яких додатковий продукт використовується не тільки на особисте, а виробниче споживання, тобто коли частина додаткового продукту використовується для нагромадження Інколи в економіці спостерігається і звужене відтворення. Це може відбуватися внаслідок стихійного лиха, природних катаклізмів, економічних криз, може бути також результатом суб’єктивної політики держави, суб’єктів господарювання.

Розширене відтворення включає в себе просте і відіграє вирішальну роль у розвитку сучасного суспільства. І оскільки за його умов відбувається стійке розширення масштабів діяльності суспільного виробництва, що базується на збільшенні розмірів застосованої суспільної праці, кількісне та якісне збільшення обсягів виробленого продукту, то по суті мова йде про економічне зростання.

Вчені-економісти розрізняють два типи економічного зростання:

1. екстенсивний – коли нарощування обсягів виробництва відбувається за рахунок кількісного збільшення виробничих ресурсів ( матеріальних, трудових, фінансових), а продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними. За цих умов для виробництва додаткової одиниці будь-якого товару необхідно збільшити витрати всіх ресурсів також на одиницю.

2. інтенсивний – коли нарощування обсягів виробництва відбувається на основі якісного поліпшення його виробничих ресурсів, удосконалення організаційно-економічних відносин (застосування принципово нових засобів та предметів праці, підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, впровадження нових методів управління виробництвом тощо). При цьому продуктивність праці та ефективність виробництва зростають. За цих умов для виробництва додаткової одиниці будь-якого товару необхідно збільшити витрати ресурсів менше, як на одиницю.

Необхідно розуміти, що кожний з типів економічного зростання не існує в чистому вигляді. В практиці господарювання проявляється змішаний варіант зазначених типів економічного зростання. Якщо в ньому більшу частку займають екстенсивні елементи, то такий тип економічного зростання називають переважно екстенсивний тип економічного зростання. Якщо – інтенсивні, то маємо переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення частки інтенсивних елементів в межах останнього називають інтенсифікацією економіки.

Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробництва потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

43. Сукупний суспільний продукт — узагальнюючий результат виробничої діяльностісуспільства. Він являє собою сукупність усіх благ, що створені суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).

Залежно від способу розрахунку тих елементів, що входять до його складу ССП розріняють як

• валовий суспільний продукт (ВСП)

• кінцевий суспільний продукт (КСП)

• валовий національний продукт (ВНП)

• чистий продукт (ЧП)

При цьому валовий національний продукт і чистий продукт найповніше відзеркалюють результат суспільного виробництва.

Валовий національний продукт

ВНП — сукупність усіх виготовлених товарів у сфері матеріального виробництва та наданих послуг у нематеріальному виробництві у країні за рік.

Цей показник розраховують на основі таких складових:

• суми спожитих населенням предметів

• обсягу державних закупівель

• обсягу капітальних надходжень

• сальдо платіжного балансу

Розрахунок величини ВНП дає змогу об'єктивно визначати рівень виробництва і споживань, приймати виважені рішення у цих сферах, робити аналіз і співвідношення з іншими країнами

Чистий продукт

ЧП — частка ВНП, яка реально використовується для особистого споживання та розширення виробництва.

За речовим змістом складається з предметів, що йдуть на особисте споживання, і засобів виробництва, які спрямовані на розвиток виробництва.

Перший в історії політекономії системний аналіз установлення балансових пропорцій між натурально-речовими та вартісними елементами ССП зробив французький економіст фізіократ Ф. Кене і представив його в праці "Економічна таблиця" (1758).

Подальший розвиток цього підходу до аналізу процесу відтворення ССП здійснив К. Маркс, який розробив модель реалізації ССП за умов простого та розширеного відтворення. Слід зауважити, що перш ніж створювати ці моделі, К. Маркс зробив ряд наукових припущень : 1) він абстрагувався від докапіталістичних форм виробництва, припускав, що суспільство складається з двох класів - найманих працівників та підприємців; 2) він вважав, що всі товари продаються й купуються згідно з вартістю, тобто абстрагувався від цінових коливань; 3) К. Маркс припускав, що органічна побудова капіталу та норма додаткової вартості залишаються незмінними, а остання дорівнює 100%; 4) він абстрагувався від існування світового ринку товарів та зовнішньої торгівлі між країнами тощо.

Макроекономічні показники – це показники в грошовій формі. Тому їхній рівень та динаміка залежать як від фізичних обсягів виробництва, так і від рівня цін. З метою нівелювання цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: 1) номінальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних, тобто в фактичних цінах даного року; 2) реальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за базу. Реальний ВВП не враховує зміну рівня цін.

44.Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.

Економічні цикли (кризи)

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак — показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і росту безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процен-та. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної нової кризи, котра і завершатиме цикл.

45. Економічний цикл- постійно повторювані коливання економічної активності. Зростання суспільного виробництва здійснюється нелінійно і супроводжується періодичним падінням. Можливі фази циклу економічного: криза, депресія (стагнація), пожвавлення, підйом. Точка максимуму кожного наступного підйому виявляється вище попередньої.

Економічні цикли поділяються:

на функціональні цикли (у процесі яких економіка змінює свої параметри, не виходячи на іншу траєкторію розвитку);

цикли розвитку (у процесі руху яких відбувається глибока якісна зміна структури і функціонування економіки, перехід на нову траєкторію розвитку).

1) За тривалістю перебігу розрізняють такі основні види економічних циклів:

• однорічні, обумовлені сезонними коливаннями;

• 3 - 5-річні цикли Кітчина-Крума (“цикл запасів”);

• 7 - 11-річні цикли Жуглара, або класичні чи інвестиційні цикли (пов’язані з поновленням активної частини основного капіталу, існування цього єдиного “промислового”, або “ділового”, циклу було детально описано та всебічно проаналізовано у “Капіталі” );

• 17 - 18-річний будівельний цикл (цикл Кузнеця);

• 45 - 60-річні цикли Кондратьєва (Кондратьєв пояснив причинність їх виникнення необхідністю оновлення основного капіталу і вказав на пожвавлення у сфері технічних винаходів перед початком і у самому початку підвищувальної хвилі великого циклу кон’юнктури. Механізм структурних зрушень характеризується трьома ефектами: “затишок перед бурою” (відносний спад зрушень у співвідношенні питомих ваг галузей за кілька років до крапки біфуркації),“ефект середини” (сплеск інтенсивності структурних зрушень за 20 років до крапки біфуркації, тобто на початку понижательной фази циклу Н.Д. Кондратьева) і “ефект луна” (через 7 - 10 років після проходження крапки біфуркації починається нова економічна криза, і саме на ці періоди приходиться другий, після крапки біфуркації, пік структурних перетворень)

• вікові логістичні цикли, що охоплюють період від 150 до 350 років.

2) цикл вільної конкуренції, чистої монополії, монополістичної конкуренції,

Дуже важливо бодай відносно оцінити вплив головних факторів на природу тих чи інших циклів, з одного боку, та характер і детермінізм їх перебігу і здійснення - з другого. Економічні цикли мають універсальні риси і ознаки, що водночас не обумовлює однаковості їх перебігу в різних країнах. Пояснення циклів варіюються від фантастичних, космофізичнихУ.Джевонса, який пов'язував економічні кризи 1816, 1825, 1837, 1847, 1857, 1866 та 1873 pp. з річними циклами сонячної активності, до здійсненого на основі математичних розрахунків нашим співвітчизником Є.Слуцьким імпульсно-поширювального підходу, сформульованого у 1927 р. у роботі «Нагромадження випадкових причин як джерело циклічних процесів».

Сучасна інтерпретація імпульсів чи шоків, що впливають на економічну динаміку, полягає в такому. Виділяють три основні типи турбуленцій, що впливають на економічний розвиток. По-перше, шоки пропозиції, що спрямовані насамперед на виробничо-технологічний бік економічної системи. Сюди належать технологічні нововведення, кліматичні зміни, природні стихії, отримання доступу до нових джерел сировини, коливання світових цін на основні види природних ресурсів. По-друге, політичні шоки пов'язані з діями урядів, з розробкою і реалізацією макроекономічної політики, що впливає переважно на попит шляхом регулювання грошової маси, обмінного курсу, фіскальної політики. Нарешті, по-третє, шоки в попиті приватного сектора на рівні фірм, підприємств та домашніх господарств можуть бути спровоковані інвестиційними змінами, коливаннями споживчого попиту, інфляційними очікуваннями тощо. Усі три види шоків можуть мати як внутрішні, так і зовнішні корені й джерела.

70-ті роки XX ст. засвідчили згубний вплив на економіку не тільки циклічних, а й нециклічних коливань. Нециклічні коливання, навідміну від циклічних коливань, не мають чітко визначеного періоду повторюваності. Прикладом останніх стали структурні кризи:

- нафтова (енергетична);

- сировинна;

- фінансова (валютна);

- екологічна.

Риси структурних криз:

- є наслідком диспропорції між окремими сферами та галузями економіки;

- мають затяжний характер;

-часто не збігаються з циклічними кризами;

- впливають на циклічні кризи, спотворюючи традиційну картину циклічного розвитку.

Наприклад, нафтова криза 1974-1975 рр. проявилась у стрімкому зростанні світових цін на нафту та нафтопродукти, але всупереч традиційній реакції попиту на зміну цін, попит на нафту та її продукти переробки зріс, а пропозиція продовжувала відставати від попиту. Як наслідок, ця криза значно поліпшила стан краін-експортерів та погіршила стан країн - імпортерів нафти.

Але це тільки один бік справи. З іншого боку, енергетична криза спонукала до зміни структури економіки, зменшення енергомістких виробництв, запровадження енергозберігальних технологій.

Аналогічно складається ситуація в Україні й інших енергетично залежних від імпорту країнах.

Фінансові кризи проявляються у формі розладу фінансової системи, якому властиві:

-стрімке зростання рівня інфляції;

- криза неплатежів;

-різке коливання валютних курсів та курсів цінних паперів; -- відплив із країни іноземного капіталу;

- стрімке зростання дефіциту державних бюджетів;

- надмірні урядові зовнішні борги тощо.

У кінці XX ст. фінансові кризи охопили Мексику (1994- 1995), країни Південно-Східної Азії (1997), Росію (1998), Латинську Америку (1999-2001).