3.2.4. Піарник.

Піарник, або фахівець зі зв’язків з громадськістю, працює, як і всі інші фахівці масової комунікації, у сфері формування громадської думки. На від-міну від журналіста, який займається виготовленням масовоінформаційних продуктів та їх поширенням, рекламіста, який спрямовує свою активність на продаж товару чи надання послуг населенню, піарник має за справу безпосе-редньо формування громадської думки. Тобто завданням фахівця зі зв’язків з громадськістю є так технологічно організувати спілкування між устано-вою, організацією, політиком, урядовцем і т. п. та суспільством, щоб забез-печити ефективність впливу на систему прийняття рішень спільнотою, фор-мування необхідної думки у середовищі впливу.

Піар, або зв’язки з громадськістю, є найбільш яскравою виробничою сфе-рою “вироблення” громадської думки, поширення необхідної інформації, формування потрібного образу тощо. Іміджмейкерство є складовою части-ною піару.

Піарники, на відміну від журналістів, є фахівцями сфери соціальної кому-нікації взагалі, тобто вони працюють не тільки з такими видами спільнот, як маси, а й організованими спільнотами — партіями, колективами установ, ор-ганізацій тощо. Але оскільки піарники мають справу й з масами, викори-стовують ЗМІ як засіб формування громадської думки, то в цій частині своєї діяльності вони виступають учасниками й масовокомунікаційних процесів.

3.2.5. Педагог.

Педагоги теж належать до професійних мовців сфери масового комуніку-вання, хоч за своїм призначенням вони покликані займатися формуванням особистісних структур, норм поведінки людини, тобто вихованням. Але пра-цюючи з аудиторіями, педагоги неодмінно чинять вплив на учнів, масифіку-ючи їх. Учнівська аудиторія через те також є різновидом публіки, а то й натовпу.

Педагог робить свою справу відкрито, кожен із учасників виховного про-цесу усвідомлює свою роль: педагог розуміє, що він навчає, організовує пра-цю за певними педагогічними технологіями; учень розуміє, що його навча-

Частина перша 115

116 Частина перша

ють та виховують, і добровільно стає суб’єктом педагогічного процесу. Од-нак це не виключає впливу педагога як лідера, вожака, керівника дитячого колективу на формування настроїв у групі, які стають масовими, груповими, та спільних думок, які виражають ставлення учнівської групи до того чи ін-шого явища, події, факту. Ці групові настрої й думки втягують дітей у масу, яка живе за своїми правилами й принципами, виявляючи себе як окремий суб’єкт поведінки.

Клас за своєю природою є соціальною групою, бо має свою структуру, іє-рархію, здатен аналізувати й приймати рішення. Робота педагога в соціаль-ній групі вимагає від нього інших методів роботи, ніж би він ставився до класу як до учнівської публіки, а то й натовпу. Методи його роботи в цілому спрямовані на формування особистості, свідомої свого обов’язку, своєї від-повідальності.

У наш час навчальні ситуації передбачають демократичні стосунки між педагогом та учнем, ставлення до учня як активного суб’єкта навчального процесу, що має внутрішню мотивацію до пізнання життя, здатного самос-тійно формувати навчальні цілі та досягати їх. Фактично робота педагога в ідеалі спрямована на встановлення контакту з уже готовою масою з метою формування на її основі групи самодостатніх особистостей або спрямована на недопустимість процесів масифікації дітей, збереження індивідуальності дитини.

Але оскільки масове в людині є природним станом для неї, а також зважа-ючи на те, що на дітей впливають не тільки педагоги, а й інші соціальні ролі, які чинять сугестивний вплив, самі обставини,— діти через те постійно ма-сифікуються, стають учасниками публік, натовпів. До цього необхідно до-дати й той підсвідомий, емоційний, ірраціональний вплив, який чинить по-при все вчитель на свій клас на основі дитячої любові й довіри до нього, за-хоплення ним як людиною. Таким чином, у демократичних навчальних си-туаціях педагог все одно виступає попри своєї волі сугестором. Однак він не є тим професійним комунікантом, який працює на масифікацію дітей.

Не потрібно ідеалізувати ситуацію у випадку діяльності педагога на фор-мування особистості дитини. Він завжди має перевагу над дітьми, бо знає більше, досвідчений і, як доросла людина, здійснює енергетичний вплив на них. Через те діти вірять йому, не завжди раціонально сприймають сказане педагогом, у них переважають емоції під час слухання. Ідея особистості для учня перетворюється у такий собі красивий міф, адже вони не завжди мо-жуть проаналізувати сказане педагогом, часто сприймають його слова на ві-ру. Педагог теж не завжди має змогу вдаватися до аргументації висловлених тез, тому виступає фахівцем з формування і поширення цього міфу. Така си-

туація створює ідеальні умови для масифікації і формування різновидів дитячої маси.

У ситуаціях, коли педагоги розглядають дітей винятково у ролі піддатли-вих впливу осіб і вважають, що процес навчання та виховання обов’язково має триматися на педагогічному авторитаризмі, тоді педагоги справді висту-пають у ролі професійних комунікантів, що займаються масифікацією дітей, а діти легко групуються у різновиди дитячих мас. У таких учнів понижений опір масифікації. І навпаки — демократичні умови навчання, ставлення до дітей як до особистостей підвищує опір масифікації, проте за таких умов учителю доводиться застосовувати більш вишукані способи впливу на учнів, якщо це потрібно.

3.2.6. Політик.

Політики є типовими представниками професійних комунікантів, що ді-ють в умовах масового спілкування і використовують для своїх цілей медіа-засоби. Як представники влади, політики використовують спілкування для формування і гуртування прихильників своїх ідей, просування інтересів по-літичної сили чи своїх власних, підготовки громадської думки до певних кроків, які має зробити політик чи його політична сила, забезпечення пере-моги своїй політичній силі чи собі.

Для політиків масова комунікація виступає природним середовищем впливу на “свій” електорат. Політики співпрацюють з журналістами, агітато-рами, пропагандистами, піарниками, іміджмейкерами та іншими учасниками масового спілкування, хто допомагає їм досягати політичних цілей.

У своїй масовокомунікаційній діяльності політики виступають більшою мірою як агітатори та пропагандисти, використовуючи їхні методи впливу.

3.2.7. Прес-секретар.

Прес-секретарі належать до професійних комунікантів і не є журналіста-ми, за своїм призначенням вони виступають більшою мірою у ролі фахівців зі зв’язків з громадськістю, іміджмейкерів, редакторів.

Створення позитивного враження серед журналістів про справи особи чи інституції, просування їхніх інтересів на ринок, в суспільстві — ось ті зав-дання, які мають виконувати прес-секретарі.

Основне призначення прес-секретаря — забезпечити зв’язок середовища, яке він представляє, з медіазасобами, готувати для них інформацію.

3.2.8. Пропагандист.

Належить до професійних комунікантів як найбільш підготовлений фахі-вець у питаннях переконання аудиторії. Завдання пропагандиста — переко-

Частина перша 117

118 Частина перша

нати суперника, опонента в чомусь і залучити його до своєї справи, свого оточення тощо.

Пропагандист має володіти досконалою системою аргументації та техні-кою переконання.

Пропагандисти традиційно поділяються на три групи: 1) ті, що займають-ся білою пропагандою (подають достовірні дані, відкрито переконують); 2) ті, що займаються сірою пропагандою (подають дані непевної достовірності; незрозуміло чиї інтереси представляють); 3) ті, що займаються чорною про-пагандою (подають недостовірні дані, представляють інтереси інших, мані-пулюють думкою об’єкта впливу).

3.2.9. Публіцист.

Публіцист — один із яскравих представників професійних комунікантів у системі масового спілкування.

Публіцист — це не професія, це соціальний статус людини, яка вміє пе-рейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу.

Публіциста не готують, його виховують. Тому для його образу так важ-ливі соціальні характеристики на зразок “правдолюбство, відданість…..” Їх сукупність дає змогу називати публіцистом будь-кого: лікаря, вчителя, інже-нера, робітника, домогосподарку.

Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробни-чим, професійним, технологічним, “поставленим на потік” при виготовленні інформаційних продуктів.

Публіцист — це чітка політична позиція, яскраво виражена ідейна основа, це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.

У визначенні публіциста важливо знайти різницю між ним та журналі-стом.

Публіка, публічний, публіцистика походить від лат. publicus — суспіль-ний, народний, громадський.

Журналіст, журналістика, журнал — від фр. Jour — день.

Журналістика й публіцистика. Маємо дві назви іншомовного походжен-ня, які позначають реалії, що лежать в площині оприлюднення щоденних фактів соціальної дійсності.

Журналістика й публіцистика — це є твори, які відображають соціальну дійсність не в художній формі (художня література), а у формі відносно пря-мого відображення, опосередкованого лише авторським баченням соціаль-ної дійсності. Це твори, які оприлюднюються через періодичні видання, те-лебачення, радіо, Інтернет або через окремі видання.

Публіцист — це літописець соціальної дійсності (народописець), журна-ліст — це літописець дня (деннописець).

Дві назви, які доповнюють одна одну. У назві “публіцист” акцент зробле-но на відображенні суспільного, громадського. Але є один нюанс: публіци-стичне — це відображене соціально значуще для громади, народу, суспіль-ства, це те, що відповідає громадським інтересам, важливе для громадської думки, відповідає суспільним потребам. У назві “журналіст” — акцент на відповідності дню.

Кожного журналіста можна назвати публіцистом, якщо він служить інте-ресам суспільства. Найпростішою формою публіцистики є репортерські ма-теріали. Звичайно, повноцінною публіцистикою є журналістські твори, в яких вербалізовано соціально значущі теми, гостро й полемічно аналізують-ся факти дійсності. Але не можна журналістські жанри ділити на публіци-стичні й непубліцистичні. Вони всі публіцистичні, бо в кожному журналіст-ському творі, не залежно від жанру, піднімаються (чи мають підніматися) соціально важливі теми.

Кожен журналіст має бути публіцистом, але не кожен публіцист є журна-лістом. Будь-хто, хто публічно порушує соціально важливі теми, є публіци-стом. Підготовка публіцистів — це більшою мірою виховання. Публіциста-ми дуже часто стають дописувачі до газет, робсількори, позаштатні корес-понденти. Журналіст же — це професія, пов’язана з умінням щоденно ін-формувати суспільство про соціально важливі події, використовуючи інфор-маційні технології. Але оскільки журналістика за своїм призначенням є зна-ряддям формування громадської думки, то публіцистичне в ній є надзвичай-но важливим.

Публіцистика завжди позначена авторською індивідуальністю; вона ав-торська, пристрасна, соціально значуща, своєчасна, перебуває на хвилі ви-кликів життя, має громадянське звучання й людське обличчя. Вона визнана аудиторією, тобто автора знають і вірять йому. Неавторської публіцистики немає.

Як стати публіцистом?

Треба стати патріотом.

Жити на рівні соціальних потреб і мотивацій.

Бути Громадянином.

Бути вихованим, інтелігентним.

Любити людей, свій народ...

З точки зору масової комунікації, публіцист виконує важливе завдання, пов’язане з масифікацією громадян,— прагнучи словом змінити ситуацію, викликає реакцію втягнення людей в обговорення проблеми.

Частина перша 119

120 Частина перша

3.2.10. Редактор.

Редактор — це порадник, помічник у нелегкій справі творення тексту ав-тором. Слово для редактора має бути не самоціллю його редакторської робо-ти, а лише засобом вираження авторської думки, поняття, теми, образу, емо-цій, і насамперед на них повинна бути спрямована увага редактора. Якщо редактор обмежує роботу над текстом лише мовною правкою, він не є про-фесіоналом, він уважний і прискіпливий мовник. З благословення такого ре-дактора на світ може народитися добре вичитаний з мовного боку, але неак-туальний, тематично аморфний, недієвий матеріал, якого так ніхто і не про-читає.

Предметом діяльності літературного редактора у засобах масової ко-мунікації є масовокомунікаційний матеріал, по-перше, як продукт професіо-нального мовлення, по-друге, як предмет читацького, глядацького, слухаць-кого сприймання та розуміння, по-третє, як відображення тієї інформацій-ної системи, в якій він буде функціонувати, по-четверте, як ефективний за-сіб упливу на аудиторію. Для професіонального мовця предметом його ви-робничої діяльності теж є твір, але переважно як прояв життя, в якому він функціонує, як ефективний засіб регулювання соціальної активності членів суспільства, формування громадської думки. Так, журналіст оцінює текст переважно лише в системі соціальної практики. Журналістика витворює і поширює в широких масштабах такі тексти, які здатні стимулювати актив-ність, орієнтувати і координувати зусилля мас відносно самостійних суб'єк-тів соціальної дії, викликаючи цілеспрямовані зміни в характері і результа-тах соціальної практики. Редактор же обов'язково розглядає твір у повній ко-мунікативно-мовленнєвій системі, включаючи в неї й самого журналіста як професіонального мовця, як автора матеріалу.

Природа редакторської праці криється в усвідомленні того факту, що ре-дактор аналізує твір як з позиції автора, так і з позиції читача, враховуючи особливості авторського процесу творення матеріалу і специфіку читацько-го, слухацького чи глядацького сприймання й розуміння твору.

Редактора називають і першим читачем книги, і провідною творчою фігу-рою видавництва, і першим помічником автора.

Стосовно читацької позиції редактора виділяють два підходи: редактор дивиться на матеріал очима звичайного читача і редактор виступає спеціаль-ним, кваліфікованим читачем.

Робота редактора розглядається як інтерпретація авторської і читацької позицій відносно аналізованого твору. Будь-яка інтерпретація є свого роду експлікацією або авторського задуму, плану, мети тощо, або експлікацією можливих читацьких реакцій на матеріал. В останньому випадку редактор має реагувати на твір і як звичайний читач, і як спеціальний читач-фахівець.

Отже, основним у визначенні редактора і його праці є розуміння редак-тора як кваліфікованого читача, а редагування — як процесу підготовки тво-ру до друку з читацьких позицій.

Редактор — це фахівець у сфері суспільної інформації й комунікації з проблем професіонального мовлення і перцепції масовокомунікаційних тво-рів, виробнича діяльність якого має суспільну мотивацію у вигляді твору; виробничі дії якого цілеспрямовані на конкретний інформаційний матеріал, що необхідно готувати до друку, в ефір, для використання іншими спеціаліс-тами. Це фахівець, який володіє системою спеціальних технік, необхідних для проведення редакторського аналізу й редакторської правки, а також нау-ковими знаннями про твір, професіональне мовлення, сприймання й розу-міння твору тощо. Це особа, яка спроможна підніматися до рівня суспільних проблем у сфері масової інформації й комунікації.

У цьому контексті редактор виступає як фахівець з питань масового спіл-кування, організатор масовокомунікаційної діяльності.

3.2.11. Рекламіст.

Рекламіст належить до типових професійних комунікантів, для яких пла-нована реакція суб’єктів сприймання є показником професіоналізму й успі-ху. Рекламіст спрямовує свою активність на продаж товару чи надання по-слуг населенню, він прагне досягти серед людей таких реакцій виконання або втягнення, вплинути на них таким чином, аби вони результативно зреа-гували на зміст реклами. При цьому рекламіст завжди є посередником між замовником та масовою аудиторією, він працює на задоволення потреб ін-ституцій, що замовляють рекламу.

3.3. Творче й виробниче в діяльності професійних комунікантів.

3.3.1. Професіоналізація комунікаторів як основа масовокомунікацій-ного виробництва.

Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комуніка-тори (комуніканти і комунікати). На комунікаторів не варто дивитися як на таких собі статистів спілкування, що є конституючими елементами структу-ри комунікації. Комунікаторів слід розглядати у динаміці, їхні функції зумо-влені соціально-психологічними, політичними, культурологічними чинни-ками.

Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілкування є беззаперечною. Власне, характер, зміст, спрямування комунікації залежать від їхніх постатей.

Основним в аналізі поведінки комунікаторів є уявлення про людину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які перебувають у стані породження або сприймання та розуміння висловлювання. Таким чином, мо-

Частина перша 121