Культура Галицько
.docxКультура Галицько-Волинського князівства
Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.
Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.
Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.
Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.
Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.
Релігійний чинник у розвитку культури Галицько-Волинського князівства.
На західних землях важливу роль у культурному житті відігравала церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі — 5, Володимирі — 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302—1303 pp. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне духовенство (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи православної церкви, які виходили з чорного духовенства, брали активну участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого історика Е. Голубинського, обов'язок церковної влади — випереджати й гасити конфлікти, налагоджувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко патріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, клянучись забезпечити мир і процвітання держави.
Для того, щоб утримати князів від поспішних і помилкових рішень митрополити нагадують їм про вірність цілуванню хреста. Так, коли в 1157 р. Юрій Довгорукий вирішив на вимогу Ярослава Осмомисла, видати бунтівного галицького князя Івана Ростиславича, митрополит Константин і вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. При цьому було підкреслено, що "гріх так чинити, оскільки ти раніше цілував хрест на вірність йому, а тепер хочеш видати його на вбивство". Юрій не наважився ігнорувати думку митрополита.
Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому престолі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів із закликом захистити цю віддалену руську землю. Для церкви будь-яке князівство було складовою частиною всієї Русі. А вона, на думку митрополитів, у державному відношенні повинна бути таким же згуртованим організмом, як і церква. Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.
Проте не всі ієрархи церкви дотримувались взятого на себе обов'язку. Керуючись економічними потребами забезпечити процвітання митрополії чи єпархії, вони готові були пожертвувати принципами християнської моралі. Володіючи великим впливом на панівну верхівку, деякі єпископи і митрополити могли істотно впливати на політику. Так, галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію, ворожу князеві Данилу, і виступав проти нього. Як культурний центр особливої слави набув Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій — "чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде". Він відстоював принцип єдності земель давньоруської держави. У цьому монастирі, як вказує літопис, перебував литовський князь Войшелк.
У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.
Мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства
Мистецтво Галицького і Волинського князівств за часів їх перебування у складі Київської держави пов'язане з домінуванням київсько-візантійських традицій, які в подальшому збагатилися власними особливостями, що зумовило неповторність художньої культури Галичини та Волині.
Література згідно із середньовічними традиціями була спрямована на зміцнення християнських світоглядних орієнтацій. Цю функцію передусім виконували поширені в Галичині та Волині морально-повчальні твори київських єпископа Кирила Туровського та митрополита Климента Смолятича, житійні твори (агіографія) та твори, які прославляли подвиги мучеників за віру і в такий спосіб зміцнювали релігійні настанови, пробуджували патріотичні почуття. Так, великої популярності набули "Сказання про убивання в орді князя Михайла Чернігівського та його боярина Федора", а також літописна повість про страту в орді рязанського князя Романа Ольговича.
Водночас своєрідність історичної, соціальної та культурної ситуації детермінувала оновлення тематики літературної творчості. З початку XIII ст. у літературі виникає образ героя-переможця у так званих "духовних повістях" ("Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Олександрія", "Троянська історія" та ін.). Це було зумовлено переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеалу" на ідеал "героя борця" і вказує на те, що в українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї. У мові рукописів, церковнослов'янській у своїй основі починає відчуватися вплив місцевих народних говорів.
Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок повчального змісту під назвою "Пчела". Міцною була традиція редагування перекладної літератури, які робилися в напрямі її "осучаснення", що свідчить про переосмислення візантійської культури. У літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного, які намагалися переосмислити літературну традицію візантійської і давньоруської культур.
Про наявність давньої літописної традиції у галицькій землі ще в київський період свідчить літописна "Повість про осліплення Теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом". Нова сторінка в історії літописання пов'язана з Галицько-Волинським літописом, який охоплює події з 1205 по 1292 р., містить документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі. В літописі відображені найголовніші події в історії Галицько-Волинського князівства. Мова твору за своїм поетичним стилем наближається до літературної, містить яскраві, влучні образи та метафори. Літопис насичений народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями. Західноєвропейські орієнтації культури Галичини та Волині позначилися на світському характері цього літопису та близькості його стилю до стилістики європейських середньовічних хронік.
Підґрунтям усної поетичної та музичної народної творчості у Галицько-Волинському князівстві були давньоруські традиції, які виявилися у таких жанрах, як казки, легенди, перекази, притчі, прислів'я, приказки тощо. Народну пісенну творчість представляли веснянки та гаївки, русальні, купальські, петрівчані, жнивові пісні. Збереглися й традиції мистецтва скоморохів - народних лицедіїв, співаків, музик, танцюристів.
Архітектура Галицько-Волинського князівства вирізнялася домінуванням сакрального будівництва, поєднанням київсько-візантійських і європейських романських традицій. Розвиток архітектури у Галицькій та Волинській землях мав свої особливості. Основним будівельним матеріалом у волинській землі залишалася цегла, змінювалася тільки її форма. У галицькій землі виявили значні поклади вапнякового каменю, з якого будували міські мури, храми і княжі палаци. Використання різних будівельних матеріалів у галицькій та волинській архітектурі спричинило значні розбіжності як у конструкції сакральних споруд, так і в їх декоруванні.
Будівництво культових споруд перебувало під особистим опікуванням правителів, заохочувалося та підтримувалося ними матеріально. Інтенсифікація сакрального будівництва була тісно пов'язана і з прискореним розвитком містобудування в регіоні. У XIII-XIV ст., особливо за князя Данила Галицького, закладають низку нових міст та замків. Наймогутнішими з них були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Данилів, Білгород-Дністровський, Холм, Львів. Місто Холм, куди Данило Галицький переніс столицю 1237 р., було збудовано з білого вапняку з використанням елементів декору (карнизами, фризами, рельєфними поясами) із зеленого вапняку. Таке поєднання білого та зеленого каменю надавало особливої принадності спорудам Холма. У містах Галичини -Перемишлі, Звенигорода Василеві, Галичі було започатковано будівництво церков з білого каменю, з широким застосуванням різьбленого орнаменту в романському стилі. Яскравими зразками галицької кам'яної архітектури є Успенський собор, двоповерховий княжий палац із двірською церквою св. Спаса, церква святого Пантелеймона, холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста, церкви Різдва Богородиці та св. Кузьми і Дем'яна, храм Іоанна Хрестителя тощо.
Для архітектури того часу було особливо значущим зведення оборонних споруд. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці та замки у Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгород-Дністровському та ін. Запрошені з Європи майстри впроваджували фортифікаційні новації - у Холмі вперше було закладено башту донжон, за зразком якої оборонні вежі були споруджені в більшості галицьких та волинських міст. Про високий рівень оборонно-фортифікаційного мистецтва у Галичині свідчить п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця Тустань ІХ-ХІУ століть на Львівщині. Забудова фортеці розпочалася ще у IX ст. Виявлені на скелях язичницькі символи вказують, що вона була закладена ще у дохристиянські часи. Вдало вибрана місцевість, продумана система водопостачання, яка справно функціонує й досі, свідчить про значний досвід русичів у фортифікаційних справах уже на той час.
Образотворче мистецтво, зокрема іконопис, Галицько-Волинського князівства мало своєю основою візантійські та давньоруські традиції. Водночас іконопис Галичини та Волині включав низку своєрідних особливостей, передусім прагнення реалістичності та динамічності, експресивності образів. Це відбилося, зокрема, у намаганні митців намітити індивідуальні ознаки творчих манер, легку об'ємність образів, що суттєво відрізняє галицько-волинський іконопис від візантійських зразків. Разом з тим характерними рисами іконопису Галичини та Волині є лаконізм і цілісність композиції, поєднання контрастних барв, емоційна насиченість образу-символу, що виявляється в таких іконах, як "Святий Юрій-змієборець", "Красилівська Богородиця", "Ченстоховська Богоматір" та ін. Іконопису Галицько-Волинського князівства притаманне поєднання візантійських традицій, спадщини Київської Русі та місцевого народного мистецтва. Прикладом цього є ікона Богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІУ ст. з Покровської церкви Луцька, у якій наявні народні орнаментальні мотиви (сорочка немовляти Ісуса прикрашена вишитими квіточками).
У галицькій землі з'явився новий різновид сакрального мистецтва, невідомий у Київській Русі, -литі олов'яні та бронзові ікони та хрестики. Відомі також великі бронзові та олов'яні ікони, вагою до 30 кг.
Мистецтво ком'яних іконок відоме у всій давньоруській землі, але найбільшого поширення воно набуло у галицькій землі. Виявлено іконки із зображенням Богородиці, Ісуса Христа, Архістратига Михаїла та інших святих.
Монументальний розпис продовжував київські традиції оздоблення інтер'єру. Фресками були розписані вівтарні частини головних храмів Волині і Галича. З останньої чверті XII ст. фрески на світську тематику були поширені в князівських палатах. Про високий рівень майстрів монументального живопису Галицько-Волинського князівства свідчать розписи в Польщі, які збереглися в костьолі у Сандомирі, каплиці Св. Хреста на Вавелі у Кракові, костьолі у Вислиці, замковій капелі в Любліні тощо. На території України до нашого часу майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові.
Мозаїчних панно не збереглося взагалі, є тільки згадки про існування мозаїчного живопису у галицькій землі, які підтверджуються залишками смальти в руїнах галицьких церков.
У християнські часи, переслідуючи ідолопоклонство, церква не заохочувала розвиток скульптури. Встановлення статуй не було прийнятим, але православні храми прикрашалися рельєфними зображеннями та декоративними рельєфними плитками. Рельєфи прикрашали церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі, Успенський собор у Галичі. Давнє рельєфне зображення Богородиці виявлено в Успенському храмі Галича, при відбудові якого в наш час використовувалися матеріали зруйнованої татарами княжої церкви. Яскравим зразком скульптури тієї доби є шиферний рельєф XIII ст., який зображує св. Дмитрія.
До рельєфної пластики також належать численні керамічні плитки - поливані (вкриті емаллю) і неполивані. На них виявлено 13 сюжетних композицій із рельєфними зображеннями грифона або орла. До наших днів у деяких галицьких селах збереглися печі, викладені з кахлю, виготовленого ще за княжих часів.
Найдавнішими зразками мистецтва книжкової мініатюри є "Трірський Псалтир", або "Молитовник Гертруди" (984-999 рр.), Добрилове Євангеліє (1164 р.). Розквіт книжкової мініатюри в XIII ст. закарбував, зокрема, Архієрейський Служебник із Перемишля. Зображення виконано відповідно до канонів візантійського мистецтва - образи є видовженими, з малими головами. Значна частина мініатюр ХШ ст. є копіями фресок храмів, у яких створювалися рукописні книги.
Особливо славилися галицькі майстри мистецтвом різьблення по кості. У Звенигороді знайдено кістяну іконку Богородиці дуже тонкої ювелірної роботи, аналогів якої не виявлено ні у давньоруському, ні у візантійському мистецтві.
Досить розвиненим у Галицько-Волинському князівстві було ювелірне мистецтво різноманітних технік (скань або філігрань, чернь, перегородчаста та вікончаста емалі, зернь). Знайдено багато золотих та срібних чаш, складних хрестів (енколпіонів), складних браслетів та медальйонів. Виявлено багато жіночих прикрас - кульчики з трьома намистинками, скляні, бронзові, срібні та золоті браслети (у тому числі складні), колтки - особливі заколки для волосся. До ювелірних прикрас належать також жіночі та чоловічі гривні, які разом з тим відігравали роль грошових знаків.
Отже, культуру Галицько-Волинського князівства відзначено такими рисами: успадкування та продовження культурних традицій Київської Русі; тісні зв'язки з культурою Західної Європи; визнання православ'я як духовної, світоглядної основи; визнання православної церкви центром духовного життя, консолідуючою силою суспільства; підвищена значущість аристократичної та міської культури; особлива увага до розвитку освіти.