Філософія 2

Філософія 2

\\

ДОСОКРАТИЧНА ФІЛОСОФІЯ (досократики)

Д.ф. є терміном в історії філософії, який відбиває водночас як назву періоду в розвитку історії давньогрец. філософії (тобто стосується проблем періодизації історико-філософського процесу), так і своєрідний характер філософської творчості, притаманний початкам філософування в Елладі.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філ.. вчення Піфагор. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.

Ефеська школа. У другій половині в Ефесі VI ст. виникає філософська школа, пов’язана з ім’ям Геракліта. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь. Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.

Елейська школа. Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змін., то Парменід: “Ніщо не змін. лише буття є, а небуття не існує”. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання дає лише видимість речей. Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона. Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розв’язувані протиріччя.

Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі — існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стало можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це нестворені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких склад. вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку.

\\

Класичний період давньогрецької філософії

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці). Таке зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, що відбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності: вона стала вбачати в собі творця законів (загального).

Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Це зумовило поворот уваги мислителів від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм (грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами(з давньогрецької — «мудреці») — ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили протилежність людини і світу, суб'єктивного й об'єктивного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того, що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслугою софістів в історії філософії. Адже «корисні» копалини, «гарна» погода, «шкідники» є не якостями самої природи, а означеннями, застосованими щодо природи людиною. Навіть сучасне природознавство в певному сенсі — це людський вимір природи, своєрідний засіб перетворення природи в інтересах людини. Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

Софісти як професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось.

Софістів називають давньогрецькими просвітниками. Як і просвітники XVIII ст., вони винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства. Аналізуючи й критично оцінюючи їх, вони сприяли їх занепаду, релятивізували і розвінчували їх сакральність, наближаючи водночас кризу й самої полісної демократії. Софісти відмовилися від побудови натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу пізнавальних та оцінювальних спроможностей людини. Зважаючи на відносність чуттєвих даних (одна й та сама вода різним людям і навіть одній і тій самій людині може здатись і теплою, і холодною), їх залежність від стану органів чуття, софісти доводили неможливість отримання достовірних і загальнозначущих знань про речі. А основним завданням філософії вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх жити. Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями істинності знання. Проте поза їх увагою не залишилося питання про соціально-практичний сенс знання. Це живило їх постійний інтерес до мови, ораторського мистецтва, методів і засобів переконання і заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст», «софістика» набули негативного значення.

Заперечення істини привело софістів до релятивізму, який стверджує, що всяке знання відносне, неусталене, і суб'єктивізму, згідно з яким знання залежать від людини. Однак, ґрунтуючись на цих позиціях, не можна створити загальноприйнятної філософської системи. Тому софісти її і не залишили. Протагор навіть пропонував вирішувати питання істини методом голосування. Однак неістинне знання, якщо його навіть визнають усі, не стане істинним, оскільки, крім згоди людей щодо його істинності потрібна ще «згода» предмета, з яким співвідноситься знання.

Ставлячи під сумнів загальноприйняті світоглядні цінності, моральні та правові норми (кожна людина є мірилом добра і зла, справедливості й несправедливості), софісти підважували духовні засади існування суспільства. Адже воно не може нормально функціонувати за духовного розладу, відсутності згоди (консенсусу) щодо справедливості, добра, честі, прекрасного, істини тощо.

Сократ (бл. 470–399 рр. до н.е.) – перший афінський (за народженням) філософ. Наприкінці життя притягнутий до суду за “введення нових богів і розбещування юнацтва”, був засуджений до смерті; відмовившись урятуватися втечею, він випив отруту у в’язниці.

Центральне місце в філософії Сократа належить людині як моральній істоті. Його моральна теорія суворо раціональна, за якою доброчесність ототожнена із знанням. На думку Сократа, розуміючи, що добре і що погано, ніхто не може вчинити погано. Зло – результат нерозуміння доброго. Заклик, написаний над входом до храму в Дельфах: “Пізнай самого себе” став для Сократа таким же девізом, як і його вислів: “Я знаю, що я нічого не знаю”. Самопізнання для Сократа означає пізнати себе як соціальну, моральну істоту. А тому в центрі філософії Сократа знаходяться саме етичні проблеми.

Зміст античної етики можна викласти декількома тезами:

1) Існує доброчесність – сукупність позитивних якостей в будь-якій людині, основними з яких вважались справедливість, мудрість і почуття міри.

2) «Доброчесність є знання» - насамперед знання того, що таке гарно і що таке погано. Це знання приховане в глибинах людської душі, але може бути пізнано людиною ціною тривалих інтелектуальних зусиль або ж внаслідок інтуїтивного осягнення.

3) Доброчесність є найвище благо і щастя, мета і зміст людського життя.

4) Для своєї повноти благо як добро має поєднувати душевну доброчесність з тілесним благом (красою і гарною будовою тіла, здоров’м і силою) і соціальним благом (багатством, високим суспільним статусом, вірними друзями і успіхами батьківщини).

Заслуга Сократа в історії філософії полягала також у використанні діалогу як основного методу пошуку істини. Сократ першим підвів знання до рівня поняття. Він прагнув критично обговорити всі можливості певної точки зору. Антидогматизм Сократа доводиться, зокрема, його відмовою від претензій на володіння позитивним знанням. Тому він вважав себе не вчителем мудрості, а лише людиною, яка збуджує в інших потяг до істини.

Платон з Афін (427–347 рр. до н.е.), учень Сократа, один із найбільших і найглибших мислителів світової філософії, творець послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму.

Центральне місце в його концепції належить вченню про ідеї (ейдоси – вид), які є виявленням істинно суттєвого, надчуттєвого буття, збагненного тільки розумом. Ідея об’єктивна, безвідносна, вічна, є надчуттєва причина і зразок усіх речей, безумовне джерело їх реальності. Разом із тим, “ідея” Платона виступає як поняття, як думка, що виявляє істинне буття. Сукупність “ідей” утворює “ідеальний світ”. На вершині ієрархії “ідей” – ідея Блага, яка визначає порядок у світі, його доцільний устрій: все прямує до благої цілі. Бог є саме благо. Таким чином, “ідея” виступає причиною, зразком і метою всіх речей.

Другим началом всесвіту Платон вважав матерію – деякий простір, дещо безформне, невидиме, невловиме. Матерія – джерело безлічі, речовості. Вона “мати”, “годувальниця”. Матерія вічна й ідеями не утворюється.

Світ речей – проміжний світ існуючого, який виникає в результаті поєднання ідеї і матерії. Світ речей, який ми чуттєво сприймаємо, – це світ виникнення, розвитку та загибелі.

Платон запроваджує третє начало, поряд з ідеями і матерією – душу космосу, світову душу як утворюючу силу, джерело руху, життя, натхненності, свідомості і пізнання. Душа космосу обіймає світ ідей та світ речей, пов’язує їх.

Платон розглядав космос як утілення бога в матерії, перетворення фізичного світу в живий організм. Він визначає космос як “живу істоту”, обдаровану душею і розумом.

У своєму вченні про душу Платон виходив із протиставлення тіла й душі. Тіло – смертне, душа – безсмертна. Тіло живої істоти складається із часток вогню, землі, води і повітря, запозичених із тіла космосу. Ці частки повинні бути повернуті космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим притулком душі. Як тіло, так і душа утворені богом. Душі утворюються із душі космосу. Душа має розумну й нерозумну частини. Зміст буття людини, за Платоном, залежить від того, хто переможе: низьке пожадливе, нерозумне, пов’язане з тілом начало душі, або розум, духовне начало душі. Платон також порівнює душу з грецькою колісницею з двома кіньми (воля і пристрасть) та візницею (розум). Візниця намагається побачити занебесну сферу, тобто ідеальний світ. Платон розвинув учення про переселення душ, які можуть вселятися як в тіла людей, так і в тіла тварин та рослин залежно від ступеня подолання вищою частиною душі її низькості.

Платон розглядав процес пізнання як споглядання. Знаходячись на небі, душі живляться спогляданням ідеального світу. Вселившись у тіло, вони забувають про нього, але залишаються здатними до пригадування. Земна красота стимулює їх у цьому напрямку. За Платоном, люди з народження знаходяться ніби в печері і бачать лише тіні речей, а не самі речі. Таким чином, люди живуть у світі тіней, у примарному, нереальному світі, а істинний світ (світ ідей) можна побачити за допомогою розуму.

Платон багато уваги приділяв проблемі влаштування ідеальної держави, головним принципом устрою якої повинна бути справедливість, що базується на ідеї нерівності людей, котра, в свою чергу, зумовлена нерівномірністю розвитку в людях частин душі (розумної, вольової, прагнучої). Тому в державі повинно бути три групи громадян, три стани: 1) філософи-керівники, 2) охоронці і купці, 3) хлібороби, ремісники.

Арістотель із Стагіри (384–322 рр. до н.е.), учень Платона (навчався в його академії 20 років), вихователь Олександра Македонського, засновник своєї філософської школи – Лікею, один із найбільших древньогрецьких філософів.

Арістотель виділяє філософію із сфери знання, називає її “першою філософією” (пізніше отримала назву “метафізики”), предметом якої є не природа, а те, що існує понад нею, надчуттєві нерухомі і вічні сутності. “Друга філософія” має предметом безпосередньо природу, включає групу фізичних дисциплін, спирається на “першу філософію”.

Арістотель виділяє два першоначала: матерію і форму. Все, що існує в природі, складається з матерії та форми. Форма у Арістотеля є “суть буття” речі, її “перша суть”. Матерія є безформною, невизначеною речовиною, “те, із чого річ складається”, “із чого річ виникає”. Матерія, як і форма, – вічна. Матерія пасивна, виступає носієм можливості. Оформлюючись, вона переходить із стану можливості в стан дійсності. Форма є повна дійсність, але не дійсна річ, що має домішок матерії.

Аристотель, розкритикувавши погляди свого вчителя Платона, запропонував власне вчення, що є нібито перевернутим вченню Платона (внаслідок чого , за легендою, виникло відоме прислів’я : “Amicus Plato sed magis amicus est veritas” – “Платон мені друг, але істина – ще більший друг ”): первинні не ідеї, як гадав Платон, а реальні одиничні речі - сутності, які обумовлються чотирма видами причин.

Арістотель виділяє 4 вищі причини речей: 1) форма як суть, суть буття речі(адже бадь-яке «навіщо» зводиться в кінцевому підсумку до визначення якоїсь речі, а перше «навіщо» і є причина і початок всього); 2) матерія як покладений в основу субстрат; 3) рушійна причина (“те, звідки починається рух”); 4) цільова причина (“те, заради чого”). Наприклад, скульптор, створюючи статую, надає їй форму, яку він мав у голові як мету, що визначає всі його дії, а мідь або мармур служать йому матеріалом. Таким чином, чотири причини розпадаються на дві групи: на матерію і формально-цільову причину.

За Арістотелем, душа є формою тіла, суть живих тіл, причина як джерело і мета руху. Він виділяє: 1) рослинну душу (репродукування і харчування); 2) тваринну душу (сприйняття і відчуття); 3) розумна душа (мислення).

Арістотель вважав, що людина створює себе сама. Моральність, доброчесність – здобуті якості душі. Оскільки душа має розумну і нерозумну частини, то перша породжує доброчесність, друга – пороки. Моральна доброчесність є мудра середина між двома крайностями, вадами. Головне в набутті доброчесності не самі знання, як вважав Сократ, а виховання, звичка. Моральна доброчесність здобувається шляхом виховання добрих звичок.

У політичному устрої Арістотель припускав владу закону. Головне в державі – це громадянин. У державі Арістотель виділяє законодавчу, адміністративну і судову частини. Він прихильник індивідуальної приватної власності. За Арістотелем, держава, яка складається із людей “середнього” достатку, буде мати найкращий державний устрій і буде найбільш стабільною. Він виділяє “правильні” держави (монархія, аристократія, політія), устрій яких спрямований на здобуття загальної користі, і “неправильні” (тиранія, олігархія, демократія), в котрих домінують приватні інтереси.

Арістотель вважається “батьком логіки” як систематизованої науки про мислення і його закони. Біологія як наука також починається з Арістотеля, який не тільки зібрав і систематизував великий фактичний матеріал, здійснив низку біологічних відкриттів, але й створив цілісну біологічну концепцію, що визначила науковий пошук аж до ХVІІІ ст.