залежно від мінімальної к-сті голосів виб-ців, необх.для обрання кандидата розріз.такі види мажоритар.с-ми:

4. абсолют.більшості

• перемагає той, хто отримав абсолют.б-сть голосів - 50% + 1 голос,

• ця с-ма передбач.можл-сть двотурового виборчого процесу, якщо ніхто з кандидатів не набирає в першому турі більшості, повторне голосування проводиться по двом кандидатам, які набрали найбільше голосів (вибори През-нта в Полщі), інколи в другий тур попадають всі кандидати, які набрали певну кількість голосів (12,5% при виборах деп-тів у Парл-нт Фр,)

• тут має значення, як визначається більшість голосів:

а) від заг.к-сті за реєстр.виборців,

б) від к-сті виборців, які проголосували,

в) від к-сті поданих дійсних голосів,

• в цій с-мі є вимога обов’язкового квотуму, без якого вибори вважаються такими, що не відбулися (як пр-ло 50% - вибори През-нта, інколи 25%),

• позитивною рисою цієї с-ми є те, що перемагає кандидат, підтриманий реальною більшістю виборців, ця с-ма дозволяє сформувати стабільний уряд, який обирається більшістю в парл-нті;

• негат.рисою є те, що чим більше на окрузі кандидатів, тим менша вірогідність, що хто-небудь з них набере більшість, голоси подані за деп-тів, які не обрані, пропадають, малі партії не мають шансів на успіх.

5. відносної більшості (США, Великобрит., Індія)

• (найбільш пошир.),

• перемагає той кандидат, який отримав більше голосів ніж його суперник, якщо хтось набере одинакову к-сть голосів, то питання вирішується жеребкуванням чи за старшинством

• ця с-ма виключає другий тур виборів,

• серед недоліків є той, що не врах.воля виборців, які проголосували проти кандидата, що набрав найбільше голосів, оск.часто буває так, що сума голосів, відданих проти даного кандидата більша за к-сть голосів, поданих «за» нього, а також не дає уяви по співвідношення політ.сил в кр-ні.

6. кваліфікованої більшості

• перемагає кандидат, який отримав кваліфіковану більшість голосів (напр.. 2/3 від виборців, які взяли участь в голосуванні, для виборів През-нта Азербайджана на виборах 2002 року).

• Розрізняють також а) мажоритарну с-му єдиного неперехідного голосу, відповідно до якої ств-ся багатомандатні округи, але виборець має пр-о голосувати лише за одного кандидата з того чи іншого партійного списку, поданого в бюлетні, обраними є ті кандидати, які отримали більше голосів, залежно від числа мандатів у окрузі; б) мажоритарну сис-му кумулятивного вотума, при якиій виборець має не один, а декілька голосів і може їх віддати за одного чи декілька кандидатів одної і тої ж партії чи різ.партійних списків, обраними є особи, які отримали більшу к-сть голосів, залеж.від числа деп..місць по одному округу.

31. Мажоритарно-пропорційна виборча система: передумови її запровадження та особливості застосування ?

Намагання знизити негативний ефект недоліків тієї чи іншої виборчої системи призвело до виникнення змішаних виборчих систем (застосовують їх, зокрема, в Албанії, Грузії, Італії, Греції, Мексиці, Росії, Угорщині та інших країнах)

Виборець має два голоси, один з яких він віддає за конкрет.кандидата, а ін.за певну партію, половина (чи якась частина) місць в парл-нті віддаються деп-там по багатомандатному окрузі, а ін. половина деп-там від пратії.

змішана виборча система” можна тлумачити в широкому та вузькому розумінні цього слова.

У першому значенні вона передбачає паралельне використання при формуванні парламенту (палати) різних виборчих систем (згідно з Конституцією Мексики, Палата депутатів складається з 300 депутатів, які обираються за мажоритарною системою відносної більшості, а також і з 100 депутатів, які обираються за системою пропорційного представництва).

Змішана виборча система у вузькому розумінні означає схрещування елементів як пропорційної, так і мажоритарної системи (у ФРН на виборах до Бундестагу, в Італії – до Палати депутатів). В Італії для обрання депутатів нижньої палати парламенту країна поділяється на певну кількість територіальних підрозділів. Кількість мандатів, які виділяються їм, установлюється на основі відомостей останнього перепису населення. У кожному територіальному підрозділі 75 % місць заміщаються в одномандатних округах шляхом застосування мажоритарної системи відносної більшості, а 25 % - на основі суперництва партійних списків за пропорційною системою

32. Поняття та різновиди пропорційної виборчої системи. Політико-правові особливості її застосування ?

Зміст цього виду виборчої системи полягає в тому, що кількість мандатів, одержуваних політичним об'єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. 

(Італія, Австрія, Фінляндія, Швейцарія, Норвегія, Бельгія, Австралія)

• в ос-ві - принцип пропорц.предс-ва політ.об’єднань, які беруть участь у виборах, кожна полі.партія, чи об’єд-ня, які беруть участь у виборах отримують к-сть мандатів, пропорційну к-сті поданих за них голосів, якщо партійний список збере голоси, необхідні лише для одного місця, то перемагає кандидат по списку, який стоїть на першому місці, частіше всього це буде партійний лідер;

• з метою виключення можл-сті засилля парл-нту політ.партіями, які відображають інтереси незначної к-сті виборців введено пр-ло «виборчого бар’єру», відповідно до якого встановлюється мінімум голосів, які необхідно набрати партією, щоб вона була представлена в парл-нті (в Турції – 10%, в Нім. – 5% голосів виборців, в Італії – 4%, Іспанії – 3%, Ізраїлі – 1%), це пр-ло вигідне крупним, добре організованим партіям.

• в цій с-мі використовується метод виборчої квоти – це найменша к-сть голосів, необх.для одного кандидата, для її вирахування число виборців розділяється на к-сть місць у парл-нті і таким чином вираховується к-сть голосів, необхідних для одного кандидата, (але тут формується залишок, який розприділяється відповідно до додаткових правил), потім к-сть голосів, які набрала партія ділиться на виборчу квоту і таким чином вираховується к-сть місць у парл-нті, отримана тою чи ін.політ.силою.;

• нерозприділені в парл-нті місця можуть роз приділятися відповідно до таких пр-л: а) «пр-ло найбільшого залишку», б) «пр-ло найбільшого виборчого числа», в) всі залишки можуть сумуватися вираховується ще одна квота для всієї кр-ни, нерозприділені місця таким чином розприділяються між партіями відповідно до цієї квоти, г) якщо нерозприділеними залишилися місця через дію пр-ла про виборчий бар’єр, то ці місця отримують партії, які пройшли цей бар’єр пропорційно до к-сті отриманих голосів

виборець голосує за політ.партії, об’єд-ня, які пропонують партійний список, а не за конкрет.ос.;

Види пропорц.с-ми:

1. пропорц.с-ма зв’язаних списків

- самі партії формують списки кандидатів, проходять на виборах кандидати перші у списку, залежно від к-сті отриманих місць -2, 5 чи 20 і т.д. (принцип черговості);

2. пропорційна с-ма вільних списків

- з преференційним голосуванням, є список кандидатів, напроти яких виборці ставлять свої преференції, тобто виборець обирає сам, кого він хоче бачити у парл-нті.

ця с-ми сприяє адекватному відображенню в парл-нті співвідношення політ.сил в сус-ві, укріпляє політ.плюралізм та стимулує багатопартійність;

серед недоліків можна назвати віддаленість виборців від процедури висунення кандидатів, тому відсутній конкрет.зв’язок між ними;

33. Референдум: поняття, соціальні функції. Предмет та види референдумів.?

Референдум – голосування виборців, на якому вирішуються питання державного чи місцевого значення.Об-том волевиявлення є не л-на (кандидат), а конкрет.питання (законопроект..)

Різновид реф-думу – плебісцит – опитування нас.про політ.долю тер., на якій воно проживає

На реф-дум не можуть виноситися такі питання:

• надзвичайного і невідкладного х-ру (напр..прийняття екстраординарних і термінових заходів по забезпеченню здор.і безпеки нас.);

• які вимаг.спец.знань (напр..прийняття і зміни бюджету);

• відповідь на які відомі наперед (напр..підвищення зарплати, зменш.податків);

• питання про амністію і помилування;

• питання про форсмування складу ор-нів держ.вл.і ор-нів місц.самовр.

Класифікація реф-мів:

• за тер.ознакою:

  1. заг/нац.

  2. регіональні.

     • Залеж.від змісту законопроекту:

       1. конст. (прийн.чи внес.поправок у к-цію)

       2. звичайні.

          • 1. обов. (к-ція встановл.перелік питань, які приймаються лише шляхом референдума)

            2. факультативні (ріш.може бути прийняте й ін.шляхом).

               • за х-ром рішення, яке приймається:

1. імперативні;

2. консультативні;

3. стверджуючи (затверджується ріш.ор-нів вл.);

4. заперечні (відхиляючі).

Важливим питанням є так звана формула референдуму, тобто варіант постановки питань для голосування. Є формула "народного вето", коли громадянин одержує бюлетень із питанням, на яке він повинен відповісти "так" або "ні". Другий різновид відповіді на питання – народний вибір, коли виборцеві пропонуються варіанти рішення. Він повинен вибрати один із двох або більше варіантів рішення й позначити вибраний варіант якимось знаком. У більшості випадків бюлетень дійсний тоді, коли лише одна з альтернативних відповідей позначена. Якщо більше однієї, то бюлетень вважається недійсним. Хоча в деяких країнах допускається позитивна відповідь на два або навіть усі варіанти, потім підраховується, на який з варіантів було дано більше позитивних відповідей.

Референдуми також можуть бути легітимною формою вирішення соціальних питань. Зокрема, референдуми із соціальних питань широко проводяться на загальнодержавному рівні в Австралії, Італії,

Франції та Швейцарії і на місцевому рівні в США, Швейцарії та інших державах світу. У цих країнах референдуми здійснюють функцію розв'язання найбільш важливих соціальних проблем. На всенародні голосування у зазначених державах виносилися питання легітимізації евтаназії, цивільних розлучень, одностатевих шлюбів, добровільної зміни статі, вживання "легких" наркотиків тощо. Останнім часом на референдуми із соціальних питань усе частіше виносяться питання, пов'язані з правовим статусом національних меншин (Македонія, Угорщина)

34. Поняття та юридичні форми глави держави ?

під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами

1 найбільш давній і традиційний – це глава держави в особі монарха. Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол:

а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій – Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо);

б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династій), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях;

в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми колегами, які очолюють суб'єкти федерацій. Це глава монархічної федерації. Такий приклад тільки один – Малайзія, де глави султанатів вибирають верховного правителя на п'ять років.

2 глава держави – президент. Є також три способи здобуття цієї посади:

а) президент, обраний народом, громадянами;

б) президент, обраний парламентом;

в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Колегії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

3 глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду – прем'єр-міністр у землях ФРН

4 коли главою держави "ніби є" генерал-губернатор (представник британського монарха в державах – колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства)

5 Це одноособовий або колегіальний глава держави, що здобув свою владу незаконно – шляхом узурпації. Як правило, це військові, що очолили військовий переворот, глави військових хунт та ін.

6 Йдеться про главу держави – племінного вождя, який за традицією, визнаною народом та іншими державами, очолює державу. Це, наприклад, довічний глава держави – вождь самоанців, що очолює державу Західне Самоа

КОЛЕГІАЛЬНІ ОРГАНИ

1 ФЕДЕРАЛЬНА РАДА У ШВЕЙЦАРІЇ

2 ДВА КАПІТАНИ-РЕГЕНТИ У САН МАРИНО

3 СПІВГОЛОВИ ДЕРЖАВ У АНДОРІ

4 ПРЕЗИДІЯ У БОСНІЇ І ГЕРЦОГОВИНІ яка склад з одного боснійця одного серба і одного хорвата

5 РЕГЕНСЬКА РАДА

35. Конституційно-правовий статус глави держави в умовах монархічної форми правління. ?

І. Монархія – це форма правління при якій держ.влада повністю чи частково належить одноособово главі д-ви – монарху.

Влада монарха незалежна від влади будь-кого в д-ві. Сам монарх вваж.дж-лом влади. Престол успадковується і як пр-ло по життєво.

Монархії поділяються на абсолютні та обмежені(конст.), які в свою чергу поділяються на дулістич., парламентські і виборні).

Абсолютна монархія хар-зується юр.і фактичним зосередженням зак., вик.і суд.влади, а також духовної.вл.в руках монарха. Вл.монарха нічим не обмеж., відсутні к-ція, парл-нт чи ін.предс.ор-н. З-ни видає монарх. Напр..ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія... в деяких кр-нах за останні роки бутли зроблені кроки до преходу до конст.монархій, приймаються к-ції, але не завжди демократи.шляхрм, оск.вони є даровані монархом. Ріш.законод.ор-нів цих д-в, якщо вони й існ., потреб.згоди монарха.

Обмежена (конст.)монархія – вид монархічної форми правл-ня, при якому вл.монарха обмежена к-цією, існ.виборний законодавч.ор-н і не залеж.суди. Вперше виник.у Великобрит.в кінці 17 ст.

Дуалістична монархія – перехідна форма правл-ня, при якій повноваження глави д-ви обмежені не в значній мірі. Влада розділена між монархом і парл-нтом. Монарх формує уряд і відповідальний перед ним, а не перед парл-нтом. При цьому монарх володіє п-вом вето на парламентські з-ни.

Парламентська монархія – п-ва монарха обмежені у всіх сферах здійс-ня держ.вл. Реальними повноваженнями по здійсненню державного управління, проведенню внутр.і зовн.політики він не володіє. Монарх чисто номінально виконує свої ф-ції. Уряд відповідальний перед парл-нтом, який його формує. Всі акти монарха потребують одобрення уряду чи окремих міністрів (інс-тут контра сигнатури).

Виборна монархія: (т.зв.гібридна форма правл-ня) - монарх обирається на певний строк (5 років - Малайзія) особливою радою з представників монархічних штатів.

Монархії існ.в багатьох розвинутих кр-нах (Великобрит., Данія, Швеція, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія).

36 Конституційно-правовий статус глави держави в умовах республіканської форми правління. ?

Рес-ка – це форма правл-ня, при якій всі вищі ор-ни держ.вл.або обираються, або формуються заг/нац.представницькими уст-вами (парл-нтами), а гром-ни володіють значними п-вами та свободами. Глава д-ви обирається на певний строк, повинен відповідати певним вимогам (вік, кр-на нар-ня, гром-во), його влада похідна від представницького ор-ну чи виборців.

В рамках респ.форми правл-ня розріз.: 1) президентську, 2) парламентську і 3) змішану рес-ки.

Батьківщина президентської рес-ки США, зараз ця форма правл-ня існ.у Венесуеллі, Мексиці, Бразилії...)

1 Осн.риси през.рес-ки:

1. виборний на все нар.виборах през-нт є одночасно главою д-ви і главою вик.вл.;

2. президент формує і очолює свою вик.адм-цію (уряд), які відповідальні перед ним, а не перед парл-нтом, при цьому діє принцип несумісності деп.мандата і портфеля мімінстра;

3. парл-нт не може відправити у відставку уряд, але є і винятки з цього пр-ла, коли парл-нт наділений п-вом звільняти певних міністрів;

4. глава д-ви вибирається без участі парл-нта;

5. през-нт не має права дострокового розпуску парл-нту (хоча були винятки з цього пр-ла, коли в 1993 році През-нт Перу призупинив дію К-ції і розпустив парл-нт, призначивши при цьому нові вибори);

6. осн.принципом орг-ції і здійс.вл.є принип розподілу вл.

Приблизно 2/3 суч.д-в є рес-ками.

1. суперпрезидентська рес-ка – зустріч.рідко, през-нт є не тільки главою д-ви, але з очол.уряд та є лідером правлячої партії, нерідко през-нт в такій д-ві має не обмеж.п-во розпуску парл-нту, п-во введення на свій погляд надзвич.стану в д-ві, п-во видавати декрети, які мають силу законод.актів, п-во одноособово призначати і заміщувати глав місц.адм-цій, суддів..., при такій формі правл-ня практично відсутні мех.-зми заміщення през-нта зі свого поста, не функт-нує с-ма «стримувань і противаг», хар.для през.рес-ки. (Ірак, Сірія). Це є практично диктатура, в якій встановлено тоталітар.режим.

2 Парл.рес-ка пощир.в суч.умовах значно менше (Нім, Венгр., Індія, Ірландія, Італія, Латвія, Португалія).

Риси парл.рес-ки:

1. глава д-ви – през-нт не є главою уряду і займає досить скромне місце в с-мі ор-нів вл., наділений рядом формальних повноважень;

2. парл-нт є повновлад.ор-ном, який формує політично відповідальний перед ним уряд і сам вибирає през-нта, або це відбувається за його активної участі;

3. главою уряду – прем’єр-міністром призначається лідер партії парл.б-сті, він формує уряд, склад якого затверджує як пр-ло парл-нт чи його палата, здійснює фактичну владу;

4. вищий предс.ор-н контр.д-сть уряду, він може відправити у відставку уряд, виразити йому недовіру, якщо він втратить підтримку більшості у парл-нті. В цьому випадку през-нт має право за пропозицією уряду розпустити парл-нт і призначити дострокові вибори.

5. діє інс-тут контра сигнатури, тобто акти президента набувають чинності тільки у випадку їх підписання главою уряду чи відповідними членами уряду і відповідальність за реалізацію даних актів несе не глава д-ви, а глава уряду чи відповідний міністр.

Змішана респ.форма правл-ня вперше виникла в Фр.у 1958 році, зараз діє в Румунії, Болгарії, Литві, в багатьох постсоціалістич.кр-нах.

3 презид-парламентська

1. През-нт обирається на прямих всезаг.виборах без уч.парл-нту.

2. През-нт формує уряд на непарл.ос-ві, діє принцим несуміс-сті портфеля міністра і деп..мандата, але звичайно коли у парл-нт володіє п-вим вотума недовіру, то през-нт повинен узгодити свою волю із розстановкою сил у парл-нті і призначити головою уряду ос., яка користується довірою у парл-нті. Це може привести до ситуації, що проез-нт представляє одну політ.силу, а при ньому складається з осіб, які поділяють інші політ.погляди.

3. Уряд фактично відповідальний перед през-нтом, а не перед парл-нтом. През-нт здійс.заг.кер-во урядом.

4. Глава д-ви наділений широким колом повноважень, вплоть до надзвичайних, коли повноваження парл-нту є обмежені.

4 парламен- президентська

1. През-нт є главою д-ви, але не вик.вл. на чолі уряду стоїть прем’єр-міністр.

2. Уряд формально-відповідальний перед парл-нтом чи його палатою.

3. През-нт має право дострокового розпуску парл-нту.

37 Конституційно-правовий статус Президента (порядок обрання, функції, повноваження, привілеї, відповідальність). ?

Президент - одноособовий виборний глава держави в країнах із республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років

Для обрання на посаду президента до кандидата висуваються певні умови:

• громадянство держави, при чому в деяких країнах є вимога про те, що кандидат повинен бути не натуралізованим громадянином, а народженим в даній країні чи від громадян цієї країни;

• досягнення певного віку (як правило 35 років, але наприклад в Нікарагуа – 25 років, Венесуела – 30 років, Китай – 45 років; Італія – 50 років), інколи встановлюється і верхня межа віку – наприклад, в Намібії – 65 років;

• певний термін проживання в даній країні – в Болгарії – 5 років, в США – 14 років, в Грузії – 15 років;

• можуть ставитися й інші вимоги, наприклад до кандидата в президенти Нігерії ставиться вимога про наявність середньої освіти, в Терції, Азербайджані – вищої освіти, на Філіппінах кандидат повинен вміти читати і писати.

Системи обрання Президентів:

1. прямі вибори (Мексика, Франція)

   • голосують всі виборці, внесені до списку виборців.

2. непрямі вибори

а) спеціальна виборча колегія обирає Президента;

б) населення голосує за виборщиків, які обирають президента (наприклад, 538 виборщиків обирає Президента США по мажоритарній системі відносної більшості); при цьому способі результати виборів відомі ще до голосування виборщиків, після підрахунку їх партійної приналежності;

3. багатоступеневі вибори

• коли парламент обирає Президента, але перед тим народ обирає парламент (такі вибори глави держави мають місце у парламентських республіках).

Він, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами,, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають ряд повноважень щодо організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето - право повернення закону на повторний розгляд парламенту. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з посланнями до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо. У ряді країн президент може видавати нормативні й ненормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом. Водночас президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, уводити президентське правління у суб'єктах федерації.

Президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а рішення про зміщення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конституційного судів, які перевіряють правильність обвинувачення і додержання процедури). У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

38 Системи та порядок престолоспадкування. Регентська рада ?

Існує декілька систем престолоуспадкування:

1) салічна, коли престол успадковується тільки чоловіками за правом першородства (Бельгія, Норвегія, Японія та ін.);

2) кастильська, яка віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право успадкування престолу і за жінками (Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди та ін.);

3) австрійська (вона існує у Нідерландах), коли жінки могли успадковувати трон за умов, що в усіх генераціях даної династії немає чоловіків;

4) шведська, згідно з якою за законом 1980 р. жінки успадковують престол на рівних підставах з чоловіками;

5) мусульманська, коли трон успадковує не визначена особа, а це питання вирішує на свій розсуд шляхетна правляча сім’я (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.);

6) родова, коли король розглядається як головний вождь (керманич) роду, а його спадкоємця визначає рада роду з числа синів покійного.

Не менш важливе значення мають питання вакантності престолу, незалежно від її причин. Одним із таких юридичних наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. В основних законах монархічних країн, зокрема, регламентується порядок установлення регентства та його здійснення. Найчастіше регентство встановлюється за умов тимчасової недієздатності монарха (у серпні 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний парламентом психічно хворим і влада була передана Регентській раді); його малолітства (в 1952 р. була заснована Регентська рада при спадкоємцеві єгипетського короля Фарука, який зрікся від престолу) та в деяких інших випадках. У разі відсутності законних спадкоємців конституції більшості країн відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу до компетенції парламентів.

39 Відповідадьність глави держави у зарубіжних країнах ?

Президент не може суміщати посади і мандати, брати участь в керівництві акціонерних компаній, набувати державне майно.

В деяких країнах на період президентства він припиняє своє членство у політичній партії.

Часто президент може покидати країну лише з дозволу парламенту.

Президент як правило користується недоторканістю, його не можна притягнути до адміністративної відповідальності, кримінальне покарання можливе тільки після процедури імпічменту. В багатьох раїнах до президента може бути пред’явлений цивільний позов, а також цивільні позови до держави можуть бути звернені до Президента як до представника держави.

Президент несе відповідальність за вчинення таких дій як державна зрада, хабарництво та за інші тяжкі злочини.

Кримінальна відповідальність наступає лише після усунення президента з поста, при чому передбачена спеціальна процедура такого усунення.

Наприклад, в США обвинувальне рішення приймає нижня палата, а судить президента, тобто приймає рішення про усунення його з посади – Сенат.

В деяких країнах застосовуються інші процедури, ніж імпічмент.

Наприклад, в Словаків президент може бути усунутий з посади парламентом за дії, направлені проти демократичного устрою, цілісності держави більшістю у три п’ятих голосів.

Монарх як королівська особа не несе політичної, цивільної, кримінальної і адміністративної відповідальності за свої дії.

Конституції як правило проголошують монархів недоторканою особою. Але на практиці були випадки страти королів, зокрема під час англійської і французької буржуазних революцій в 17-18 ст., засудження скинутого в результаті перевороту імператора Центральноафриканської республіки у 1979 році, життєве ув’язнення в темницях монархів мали місце в мусульманських країнах.

40 Участь глави держави у законодавчому процесі ?

Повноваження глави, держави у законодавчій галузі сто­суються як законодавчої ініціативи и утвердження законо­проектів, так і промульгування (опублікування в офіційному виданні) законів.

Право законодавчої ініціативи глави держави за-будь-якої форми правління є невід'ємною частиною урядової іні­ціативи, але виявляється вона в різних країнах по-різному. Якщо в парламентарних державах дві третини законів, що приймаються, — це законопроекти виконавчої влади, то у США президент, навіть формально, не володіє правом зако­нодавчої ініціативи. Проте це не означає, що він усунутий від участі в процесі підготовки законопроектів. Конституцій­ний наказ ст. II розд; 3 про те, що президент періодично по­дає Конгресу інформацію про Стан справ у Союзі і вносить відповідні рекомендації, стало формальною основою для пе^-ретворення президента на лідера законодавчої політики США.

Йдеться про численні послання президента Конгресу з різних питань внутрішнього життя й міжнародних відносин. З юридичної точки зору ці послання не мають ніякої обов'яз­кової сили для конгресменів, але на практиці їх регулюючий вплив досить великий і, безумовно, залежить від особистих якостей глави держави, його відносин з партійною більшістю у Конгресі, наполегливості й професіоналізму президент­ських помічників по зв'язках з Конгресом тощо.

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави дер­жави на законодавчий процес слід визнати інститут "вето". Вето (лат. veto — забороняю) — це прерогатива глави дер­жави відмовити у підписанні законопроекту. Згідно із зару­біжними конституціями законопроект набуває нової якості — силу закону — тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією кон­кретної країни визначається термін, протягом якого він по­винен або схвалити законопроект, або відмовити в його під­писанні. Як ведеться, такий термін обмежений 10—15 дня­ми

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі ви­ди вето: 1) абсолютне; 2) відкладальне; 3; вибіркове; 4) "ки­шенькове".

Абсолютне вето (резолютивне) — це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково зветься абсо­лютним, оскільки заборону монарха парламентаріям подола­ти неможливо

Відкладальне, або суспензивне (лат. suspensus — відст­рочений, припинений), вето є прерогативою глав держав з республіканською формою правління* тобто президентів. Йо­го специфіка, полягає у тому, що заборона глави держави мо­же бути подолана парламентом або: може мати тимчасовий характер.

Вибіркове вето являє собою, порівняно з відкладальним, досить гнучку й тому більш цілеспрямовану зброю в руках глави держави. Його закріплення і використання конститу­ційним правом Аргентини, Мексики, Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибірко­вого вето наділені й широко користуються губернатори біль­шості штатів США. Це право забезпечує губернаторам вплив на розподіл бюджетних коштів у штатах.

. "Кишенькове" вето є специфікою конституційного права СЩА. Воно використовується тоді, коли десятиденний тер­мін для розглядання законопроекту президентом припи­няється завершенням сесії Конгресу або перенесенням його засідань.

41 Допоміжні органи та установи при Главі держави (їх завдання, функції та система)

Інститут президентства як форма глави держави не існує без допоміжних органів і установ при президентові. На сьогоднішній день без цих органів обєктивно неможливим є повноцінне функціонування інституту президентства. У Франції, наприклад, апарат Президента має назву будинок Президента, нараховує більше 500 чоловік і поділяється на громадянський і військовий. Громадянський — виступає головним інструментом політичних дій Президента. Генеральний секретар, який очолює Єлисейський палац, є довіреною особою Президента і підтримує звязки з Урядом і Парламентом. Важливу роль в апараті відіграє Кабінет, що забезпечує щоденне обслуговування Президента.

При президентові можуть створюватися різноманітні дорадчі органи, що допомагають йому здійснювати державні повноваження, наприклад, Рада республіки в Бразилії, ради з питань економіки та оборони країни при президентові в Єгипті.

Апарат помічників і радників глави держави, набуваює дедалі вагомішої сили в управлінні державою, ніж відповідні міністри. За приклад може правити діяльність виконавчого апарату при президенті США, створеного у 1939 р., або апарату Єлисейського палацу при президенті Франції, який певні політики іменують першим урядом країни, а Раду Міністрів — другим.

42 Поняття і соціальні функції парламентів. Представницький характер парламентів зарубіжних країн.

Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним представницьким органом. В суб’єктів федерації можуть бути свої місцеві законодавчі органи.

Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент – Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес – в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг – в Швеції, Кнесет – в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - парламент.

Термін парламент вперше з’явився у Великобританії, але походить від французького слова «parler» (говорити).

Попередниками парламенту були представницькі органи в Древній Греції і Древньому Римі. Походження сучасного парламенту пов’язують із подіями 13-14 ст. в Англії, коли влада короля була обмежена зібранням крупних феодалів, вищого духовенства, представників міст і сільської місцевості (общин).

Парламент – це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

Парламент може бути наділений також іншими повноваженнями.

Не у всіх країнах парламент є єдиним законодавчим органом, так закони можуть видавати й інші органи (Індонезія, Китай), абсолютні монархи (Оман), а також акти, які мають силу законів можуть видаватися органами виконавчої влади на основі делегування їм повноважень парламентом чи на сонові належної їм за конституцією влади. Акти, які мають силу законів видають військові і революційні ради після військових переворотів.

У зв’язку із технічними модернізаціями, підвищеними вимогами до процесів управління, зростанням ролі виконавчої влади, роль парламенту в управлінні суспільством може знижуватися.

В західній науці створена концепція раціоналізованого парламентаризму, яка передбачає обмеження ролі парламенту і передачу частини законодавчих повноважень виконавчій владі (хоча акти цієї влади і не називаються законами, хоча за парламентами залишається останнє слово у вирішенні найбільш принципових питань, в тому числі про права людини. Крім цього в певні періоди роль парламенту може зростати, і він здійснює суттєвий вплив навіть на незалежну від нього виконавчу владу.

Значення парламенту заперечується і з позицій мусульманських концепцій, коли замість парламенту створюється дорадчий орган при правителі. В той же час в більшості мусульманських країн парламент все ж обирається, але інколи його роль обмежується консультативними повноваженнями.

Значення парламенту в сучасному суспільстві величезне. Він є виразником інтересів різних політичних сил, ареною пошуку компромісів.

В історії розвитку парламенту і парламентаризму нараховують такі етапи:

І – становлення інституту парламентаризму (14-19 ст.ст.) (утворення парламенту як органу держави, вироблення способів його формування);

ІІ – золотий час парламентаризму, розквіт парламентів і парламентаризму (кінець 18 – початок 20 ст.ст.) (парламенти обиралися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу);

ІІІ – можна умовно назвати криза парламентаризму (початок 20 ст.) (парламент перестав бути «компанією однодумців» та таким швидким у прийнятті рішень, оскільки інші соціальні прошарки суспільства вимагали участі в політичному житті, виникли партії, які представляли їх інтереси, виникли протиріччя у поглядах на парламент та парламентаризм, стали говорити, що він повинен уступити своє керівне місце органам виконавчої влади; але в країнах, в яких повноваження гілок влади чітко розмежовані не прослідковується падіння авторитету парламенту.

Наприклад, у США конгрес не є суто законодавчим органом, а центр, в якому зосереджені різні політичні сили, що приходять до консенсусу

IV – в останні десятиліття парламенти переживають період відродження. Парламент відіграє велику роль у сфері ідеології, визначає особливості політичної культури, має великий вплив на пресу, телебачення, але все це залежить від гнучкості парламенту, від форми правління в тій чи іншій державі.

Парламентаризм (у широкому розумінні) – це система формування та діяльності вищого представницького органу держави, а також політико-державних відносин та інститутів, пов’язаних з ним.

Парламент і парламентаризм є показником рівня демократичності в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму.

Отже, парламентаризм – це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави. Принцип поділу влад є характерним для парламентаризму.

Специфіка компетенції парламенту пов’язана з його природою, як вищого представницького органу, він сам вправі визначати свою компетенцію шляхом прийняття законів і конституцій.

43. Функції та компетенція парламентів у зарубіжних державах

Сфери повноважень парламенту можна розділити на такі види:

• законодавча сфера, в тому числі щорічне прийняття закону про бюджет;

• формування вищих органів держави;

• здійснення зовнішньо-політичних функцій;

• контрольні повноваження.

• (ці види можуть містити і підвиди та різними авторами виділяються різні групи повноважень, наприклад також виділяють організаційні, фінансові, квазісудові повноваження, повноваження в сфері правового статутсу групи осіб).

Законодавчі повноваження є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи. Всі закони приймаються за певною процедурою, яка неоднакова для різних видів законів.

Парламент може обирати, призначати та утворювати вищі органи держави, формуючи їх повністю чи частково (іншу частину може призначати, наприклад, президент), самостійно, або може давати згоду на призначення тих чи інших осіб, а кандидатуру можуть пропонувати інші вищі посадові особи держави.

Наприклад, в Лівані, Ізраїлі, Турції парламент обирає президента, в Німеччині і Японії – прем’єр-міністра.

В багатьох країнах парламент формує весь склад уряду, конституційний суд (чи призначає частину його членів), верховний суд (або призначає його голову), призначає генерального прокурора, генерального контролера та інших вищих посадових осіб в державі.

В США Президент призначає міністрів, членів Верховного Суду зі згоди Сенату; в Бразилії вищі судді, генеральний прокурор, Голова центрального банку призначаються Президентом зі згоди нижньої палати парламенту.

В сфері зовнішньої політики парламент ратифікує міжнародні договори чи дає згоду президенту на їх ратифікацію, вирішує питання про використання збройних сил за межами країни.

Парламент може володіти і деякими квазісудовими повноваженнями: наприклад, вирішує питання про імпічмент президента та деяких інших посадових осіб (федеральних суддів в США), виносить рішення про передання до суду міністрів та інших вищих посадових осіб (Франція, Польща).

Парламент наділений правом вирішувати питання, які відносяться до сфери правового статусу групи осіб, наприклад, об’являти амністію.

В сфері фінансових повноважень тільки парламент в деяких країнах може встановлювати матеріальні обтяження для держави (а саме, приймати рішення про державні позики, про позики у іноземних держав і міжнародних організацій), встановлювати податки, приймати державний бюджет (деякі автори це повноваження відносять до сфери законодавчих повноважень). Тобто, питання державної казни традиційно відносять до сфери компетенції парламенту.

Одним з важливих інститутів діяльності парламенту є делегування повноважень, коли він уступає частину своїх прав (повноважень) виконавчій владі – уряду. Таке делегування може оформлятися спеціальним законом з прямою вказівкою на делегування повноважень, а може прийматися закон, з якого слідує необхідність прийняття відповідних актів органами виконавчої влади, тобто парламент приймає лише «закон-рамку» (Франція), «скелетний закон» (Великобританія).

Уряд також може приймати акти, без спеціального на це повноваження, а парламент може ніби висловити мовчазну згоду на них, а у випадку незгоди оспорює чи відміняє їх.

Існують і способи контролю за такими делегованим законодавством.

• По-перше уряд передає свої акти на розгляд парламенту. Парламент їх оцінює і виносить рішення про відповідність цих актів законам та умовам, на основі яких уряд приймав ці акти, тобто перевіряє, чи відповідає акт правилам делегованого законодавства (ці питання розглядають відповідними комісіями чи комітетами в парламенті) Тобто, у випадку невідповідності певним умовам комісії та комітети виносять це питання на розгляд парламенту і він може відмінити акт уряду.

• Парламент може також заслуховувати звіт міністрів, в який включається перелік прийнятих в порядку делегованого законодавства актів. В своїх звітах міністри обґрунтовують необхідність прийняття актів, розповідають про механізм їх дії, узгодження із іншими законами.

Форми контролю парламентів за діяльністю органів виконавчої влади та інших органів держави відрізняються в державах різних форм правління.

Контроль парламенту може мати політичний характер (вираження недовіри міністру) та юридичний характер (діяльність створених парламентом слідчих комісій).

Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:

1. Питання до уряду (до прем’єр міністра, міністрів та інших вищих органів держави та вищих посадових осіб) на засіданнях парламенту. Питання, як правило подаються наперед. Питання, вимоги, прохання можуть бути висловлені депутатом до того чи іншого міністра і в порядку переписування, на зустрічах, а не на пленарному засіданні. В президентських республіках, дуалістичних монархіях ця форма контролю як правило не застосовується, хоча є і винятки (Єгипет).

2. Дебати по наперед визначеним питанням та з політики уряду. Тему дебатів як правило пропонує опозиція, але уряд також може ініціювати тему, особливо для підтримки громадськості. Дебати не мають цілі винесення рішення з оцінкою діяльності уряду.

3. Інтерпеляція використовується лише у парламентських республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку як4огось важливого питання на засіданні, за яким слідує пояснення міністра (глави уряду), обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри можуть мати наслідком відставку міністра чи уряду, а також уряд може через главу держави розпустити парламент. Порівняно із запитаннями подача інтерпеляцій значно ускладнена, вимагається велика кількість підписів, встановлені жорсткі строки їх подачі та обговорення.

4. Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. Це питання вирішується голосуванням. Як правило такі питання виносить опозиція, але й уряд може ставити таке питання, пов’язуючи його з прийняттям якого-небудь закону, а в іншому випадку погрожує своєю відставкою. Така відставка не завжди бажана для деяких членів опозиції, оскільки при виборах нового парламенту депутати не завжди впевнені, що зможуть попасти в нього, так само й опозиція не зажди впевнена, що зможе перемогти на наступних виборах. Вотум недовіри практично неможливий в дуалістичних монархіях та президентських республіках, де уряд формує глава держави на власний розсуд. В напівпрезиденських республіках такий захід якщо й можливий, то надто ускладнений. Інколи при вотумі недовіри навіть одному міністру у відставку може піти весь уряд (колективна відповідальність у Данії).

5. Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. В парламентських республіках та монархіях ці доповіді та звіти мають часто формальний характер, оскільки уряд має підтримку більшості у парламенті, який і формує уряд, тобто за результатами таких слухань незадовільної оцінки діяльності уряду та відставки уряду практично не буває. В президентських же республіках під час таких доповідей та звітів можуть бути присутніми й представники інших державних органів.

6. Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. Особливо ефективними вони є в США. Вони організовуються постійною комісією парламенту і мають на меті привернути увагу громадськості, державних органів до важливих питань, на них запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та ін. Обов’язкові рішення на слуханнях не приймаються.

7. Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, які мають доступ до всіх секретних документів. Всі посадові особи та громадяни повинні з’являтися за викликом таких комісій і давати покази. В США в 1974 році таке розслідування привело до першої в історії відставки Президента Р. Ніксона.

8. Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д. Вони не мають розпорядчих повноважень, але здійснюють щорічну доповідь парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у певній сфері, можуть звернутися в органи юстиції із вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовими особами, а вдеяких країнах і счамі можуть порушити таку справу. Інколи вони зобов’язані слідкувати за дотриманням етикету поведінки посадовими особами.

9. Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).

10. Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. Як правило нижня палата висуваю обвинувачення, а верхня в порядку квазісудового процесу вирішує питання про усунення з посади. В деяких країнах парламент тільки формулює обвинувачення, а справу розглядає спеціальний суд.

11. Контроль за делегованим законодавством, тобто акти органів виконавчої влади подаються на розгляд у парламент, який їх затверджує в установлений строк.

44 Структура парламентів. Конституційно-правове регулювання організації діяльності палат у зарубіжних країнах.

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією).

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс.

В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь.

Перевага двопалатного парламенту полягала в тому, що верхня палата стримувала нижню від непродуманих і жорстких рішень.

В країнах з федеративною формою правління майже завжди є спеціальна друга палата для представництва інтересів суб’єктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.)

На думку деяких авторів однопалатні парламенти є більш ефективними та відповідають демократичному устрою та однонаціональному складу населення, їх законодавча процедура не настільки складана як у двопалатному парламенту.

Але слід відзначити, що двопалатність парламенту задовольняє потреби федеративного устрою держави, запобігає непродуманим рішенням.

В двопалатних парламентах є дві моделі взаємовідносин між палатами: рівний правовий статус та неоднаковий.

Наприклад, в США дві палати конгресу мають рівні повноваження у законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у сфері фінансів, а верхня – ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб та виконує роль суду в процедурі імпічменту.

Довгий час принцип рівності був свідченням демократизму і пропагувався після Другої світової війни.

Але практика показує, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати, так рівність компетенції може привести до зникнення специфічних функцій у палат і вони можуть просто дублювати роботу одна одної.

Важливу роль в діяльності парламентів відіграють його керівні органи.

В нижніх палатах та однопалатних парламентах вони обираються депутатами, як правило на першій сесії на весь строк повноважень парламенту.

Як правило за традицією голову нижньої палати називають спікером. Крім нього депутати можуть обирати одного чи двох віце-спікерів, секретарів, які редагують та підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франція, Італія, Бельгія) обирають ще й квесторів, які займаються адміністративно-господарською діяльність в парламенті. На них покладені функції по догляду за приміщенням парламенту та іншими допоміжними приміщеннями (бібліотеками, спортивними залами...), вони займаються видатками та підтриманням порядку в залі засідань.

Голова верхньої палати в деяких країнах обирається як і голова нижньої палати (Франція, Італія, Японія), а в деяких країнах цей пост займається за посадою. Наприклад, в США віце-президент стає керівником верхньої палати; в Великобританії Палатою Лордів керує Лорд-канцлер, член Кабінету міністрів, особа призначена на посаду Прем’єр-міністром, в Канаді спікер Сенату призначається на посаду указом генерал-губернатора, за рекомендацією Прем’єр-міністра.

Керівники палати в ряді країн можуть утворювати колегіальний орган. Так, в Німеччині президент палати і два секретаря утворюють президію під час засідання Бундестагу.

В парламентах можуть створюватися і спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери, омбудсмен, народний захисник.

Парламенти можуть створювати так звані рахункові палати чи комісії.

В Німеччині є, наприклад, уповноважений Бундестага у справах оборони та армії.

45 Комітети (комісії) парламентів у зарубіжних країнах.

Парламентські комісії чи комітети – це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною ціллю яких є підготовча робота по створенню і оцінці законопроектів, контроль за виконанням законів чи за діяльності виконавчої влади і т.д. Отже, законопроекти завжди попередньо обговорюються на засіданнях комісій, без їх висновку законопроект не може бути поставлений на голосування. Комісії мають право вносити поправки в законопроекти, повертати їх авторам для уточнення, на доопрацювання, призначати експертизи.

Комісії парламенту можуть бути постійні і тимчасові, спеціалізовані та універсальні.

Постійні комісії діють протягом всього терміну повноважень парламенту. Вони формуються на пропорційній основі від партійних фракцій.

Тимчасові ж комісії створюються для виконання певних покладених на них функцій (наприклад, слідчі комісії, редакційні комісії по виробленню тексту того чи іншого законопроекту).

Комісії складаються з депутатів, але при необхідності до їх роботи можуть залучатися в якості спеціалістів державні посадові особи, бізнесмени, вчені, які можуть виступати в якості експертів. Цей процес обговорення здійснюється «за закритими дверми».

46 Конституційно-правове регулювання лобізму в зарубіжних країнах.

Лобізм зародився на початку XX ст. у США. Сьогодні лобістські групи тиску- діють у всіх розвинених країнах як усередині центрів влади, так і поза ними. Інтернаціоналізація діяльності промислових і банківських угруповань, кількісне зростання ТНК зумовили посилення впливу лобістів на зовнішню політику держав, на міжнародні відносини.

Лобістський професіоналізм, вільна орієнтація лобістів у питаннях юриспруденції, звязки з ключовими фігурами законодавчої влади, управління і суду коштують вельми дорого. Інколи лобісти користуються і недозволенний методами тиску на депутатів, міністрів, спікерів палат, лідерів партійних фракцій, застосовуючи погрози, шантаж, підкуп, провокації. Це призвело до того, що багато держав встаповили правове регулювання діяльності лобістів. Так, згідно з прийнятим у 1976 р. у США федеральним законом про регулювання лобізму, особи й організації лобістів зобовязані реєструватися у клерка Палати представників і секретаря Сенату і подавати їм відомості про те, на кого вони працюють, які цілі переслідують їх клієнти і яких витрат зазнають для проведення лобістських заходів. Лобізм практикують не тільки підприємницькі організації, партії, великі фірми і корпорації. Найбільш сильним і впливовим є лобі ВПК. На міжнародному рівні лідирує японське І сіоністське лобі.

47 Конституційно-правовий статус депутата парламенту у зарубіжних країнах.

Практично в усіх розвинутих країнах депутати не звязанi юридичними обовязками щодо своїх виборців. Вони вважаються представниками не вiдповiдних виборчих округів, а всього народу в цiлому, i не можуть бути вiдкликанi виборцями. Тим самим їхнiй мандат не має iмперативного характеру, i його прийнято називати вiльним. Такий характер депутатського мандата звичайно фiксується в конституцiях. Вiльний мандат у зарубiжнiй конституцiйнiй теорiї розглядається як такий, що найповнiше забезпечує для депутатiв можливостi займатися тими справами, якi вiднесенi до компетенцiї загальнонацiонального представницького органу.

Принцип депутатського імунітету прийнятий в усiх країнах. Проте iнодi йому надають

дещо звуженого значення. Що ж до поняття депутатського iмунiтету, то воно означає, що члени парламенту користуються захистом з боку представницького органу вiд арешту i деяких iнших процесуальних дiй, повязаних з обмеженням особистих прав i свобод, а також вiд судового переслiдування на пiдставi порушення кримiнальної справи та вiдповiдного звинувачення.

У цiлому рядi країн депутати користуються iмунiтетом лише пiд час парламентських сесiй. Суттєвим елементом статусу депутата є винагорода. В наш час принцип неоплачуваної депутатської дiяльностi вiдкинутий практично в усiх розвинутих країнах. Зміст конституцiйно-правового статусу парламентарiїв визначає також принцип несумісності депутатського мандата i певних посад.

48 Конституційно-правове регулювання парламентського імунітету в зарубіжних державах.

Депутати – професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо зв’язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет)

Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

Згідно британської конституційної системи депутат не користується імунітетом при порушенні кримінальної справи проти нього.

49 Парламентський індемнітет у зарубіжних країнах.

Індемнітет — привілей депутатів парламенту, що полягає в їх невідповідальності. Означає заборону переслідування депутата за будь-які дії, здійснені їм при виконання депутатських обовязків мова в парламенті, голосування, участь в комісіях і т.д.. Ніхто, в т.ч. і сам парламент, не може притягати депутата до відповідальності за ці дії навіть після того, як він перестав бути членом парламенту.

Члени парламенту Франції захищені депутатським індемнітетом.

Депутати Палати громад Великобританії наділені індемнітетом, але у разі порушення депутатом етико-моральних норм його можуть позбавити мандата.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет.

50 Законодавчий процес у зарубіжних країнах

Законодавчий процес – це строго формалізований, врегульований нормативними актами і звичаями порядок прийняття законів. Недотримання законодавчих процедур тягне за собою визнання закону неконституційним.

Важливими учасниками законодавчого процесу є депутати та сам парламент.

Законодавчий процес складається із ряду стадій:

• Здійснення права законодавчої ініціативи;

• Обговорення законопроекту;

• Прийняття закону;

• Схвалення його другою палатою (якщо така існує);

• Промульгація законів главою держави;

• Опублікування закону;

• Вступ закону в юридичну силу.

• Деякі із цих стадії відсутні в абсолютних монархіях, а в деяких країнах їх кількість навпаки розширена за рахунок проміжних стадій.

Право законодавчої ініціативи – це правомочність певних передбачених в конституційних (законодавчих) нормах суб’єктів (органів, депутатів та ін.) по внесенню законопроектів в палату парламенту.

Правовим наслідком реалізації права законодавчої ініціативи є обов’язок парламенту розглянути подані законопроекти.

Конституції більшості країн закріплюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи, і перелік цих суб’єктів може бути різним.

В парламентських державах основним суб’єктом законодавчої ініціативи є уряд. Деякі законопроекти, наприклад, про державний бюджет може внести лише уряд.

В федеративних державах цим правом наділені законодавчі легіслатури суб’єктів федерації.

В президентських і напівпрезидентських республіках право законодавчої ініціативи широко використовує президент.

Групи депутатів певної кількості (як правило досить великої) теж наділені правом законодавчої ініціативи, в деяких країнах і окремі депутати володіють цим правом (Єгипет, Польща).

Деякі органи держави володіють правом законодавчої ініціативи, але лише з питань, віднесених до їх відання (в Бразилії – федеральний Верховний Суд, Генеральний прокурор)

В деяких країнах є види законопроектів, які можуть вноситися лише у верхню палату парламенту, або лише у нижню палату (наприклад, фінансові законопроекти).

У деяких країнах (США, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, на Кубі) існує інститут народної ініціативи, сутність якого полягає в тому, що громадяни, які зібрали встановлену конституцією кількість голосів виборців, можуть вимагати від парламенту розгляду законопроекту.

Обговорення законопроекту це найбільш тривала стадія, внесений законопроект розглядається як у комітетах, так і на засіданнях парламенту.

Як правило законопроект проходить три читання (в Албанії – 4), але при прийнятті термінових законопроектів їх кількість може скорочуватися.

В першому читання обговорюються принципові положення проекту, вирішується питання про необхідність прийняття закону і його концепцію.

У другому читанні заслуховується доповідь автора законопроекту і співдоповідь постійної комісії, на розгляд якої проект було передано. Обговорюється і голосується кожна стаття, поправка (часто поправки можуть ставитися разом на голосування). Законопроект удосконалюється, до нього вносять поправки. Обговорення може бути вільним (депутат не зв’язаний партійною дисципліною) та фракційним (від партії).

В третьому читанні закон приймається в цілому.

При необхідності законопроект схвалений в нижній палаті надсилається для схвалення у верхню палату. Процес обговорення у верхній палаті проходить ті ж стадії, що і в нижній палаті.

Прийняття закону здійснюється шляхом голосування і вимагає певної більшості. В Чехії звичайні закони приймаються трьома п’ятими голосів складу кожної палати, в Ізраїлі – більшістю присутніх, тобто кворуму не потрібно, в Румунії – більшістю присутніх, при кворумі більше половини складу парламенту.

Члени палати голосують різними способами: з допомогою електронної системи (нажимаючи кнопки на пульті), бюлетенями, підняттям рук, шляхом розділення (виходу в різні двері), криком, у відповідальних випадках використовують поіменне голосування. В деяких країнах можливим є голосування за довіреністю замість відсутнього депутата. В деяких країнах, якщо не заперечує опозиція, то рішення вважається прийнятим без голосування шляхом консенсусу (Індонезія, Іспанія).

У випадку розбіжностей між палатами застосовуються різні способи подолання розбіжностей: 1) «правило човника» – проект переходить з одної палати в іншу, поки не буде прийнятий в однаковому тексті; 2) створення примирної комісії з однакової кількості представників різних палат; 3) скликання спільного засідання двох палат із загальним голосуванням, так як нижня палати як правило більш багато чисельна, то закон приймається в її редакції. Вето верхньої палати так само може бути поборене кваліфікованою більшістю голосів членів нижньої палати, як правило дві третіх від загальної кількості членів палати (в Іспанії, Польщі – простою більшістю членів палати, у Великобританії вето може бути подолано лише на наступній сесії, тобто практично через рік).

Особливий порядок встановлено для прийняття закону про бюджет, по перше є термін, протягом якого він повинен бути прийнятим ( в Великобританії 26 днів, у Франції – 40 днів), якщо закон не прийнятий в установлений строк, то уряд може тимчасово ввести в дію проект бюджету чи продовжити дію минулорічного бюджету. Поправки депутатів, які пропонують збільшити видатки та зменшити доходи як правило неможливі.

Після прийняття узгодженого проекту закону палатами він підлягає промульгації главою держави.

Після прийняття закону парламентом глава держави може використати право вето на закон, але лише протягом певного терміну.

Розрізняють: 1) абсолютне (резолютивне) вето, яке застосовується в державах з монархічною формою правління, тобто прийняття закону є неможливим, і таке вето парламент не може побороти, та 2) відкладальне вето, яким володіє президент, та яке парламент може побороти шляхом голосування кваліфікованою більшістю голосів депутатів, або парламент може внести в законопроект поправки, які задовольняють президента (капітуляція).

Після промульгації закон підлягає обов’язковому опублікуванню в офіційних виданнях, без якого закон не може вступи ти в силу. Вступ в силу може визначатися також в законі певним терміном, наприклад, через 10 днів після опублікування.

51 Особливості здійснення судової функції парламентами зарубіжних країн

Парламент володіє як загальними, так і спеціальними судовими функціями. Загальні судові функції – це здійснення нормальних судових повноважень. Так, палата лордів Великобританії вважається вищою судовою інстанцією, тобто інстанцією, що остаточно ухвалює рішення у конкретних кримінальних і цивільних справах. У деяких випадках вона виступає навіть як суд першої інстанції-Це стосується справ перів, тобто справ про злочини, які скоїли пери – члени палати лордів. Глава палати лордів – лорд-канцлер – вважається главою всієї судової системи й одночасно – міністром юстиції.

У багатьох країнах парламент має право проголошувати амністію. Це право також стосується судово-правової функції.

Зовсім специфічна функція – це право парламенту залучати вищих посадових осіб держави до відповідальності. Йдеться про залучення до відповідальності президента, членів уряду, членів верховних судів і т. ін.

Імпічмент – це англійський термін, що означає спеціальну процедуру розгляду провини (злочину) і відсторонення від влади вищих посадових осіб. Процедура залучення до відповідальності, імпічмент, у різних країнах оформляється й проводиться по-різному. У деяких країнах – наприклад, у США, Великобританії, Бразилії – рішення про порушення справи приймається нижньою палатою, вона ж приймає рішення як колегія присяжних, тобто вирішує питання про винність або невинність. Конкретна справа про обвинувачення розглядається, власне кажучи, другою палатою. Себто нижня палата приймає рішення в загальному вигляді, а розгляд проводиться верхньою палатою. У США головним покаранням, яке може призначити сенат, в звільнення з посади.

В інших країнах рішення про порушення процедури імпічменту приймається або парламентом у повному складі (Франція, Італія, Японія), або тільки нижньою палатою. Розгляд справи після звільнення з посади здійснюється тоді не верхньою палатою, а спеціальним судом. Такий порядок у Франції, Норвегії, Японії й Данії.

У деяких країнах функції спеціального суду виконує конституційний суд (ФРН і Італія) або вищий судовий орган держави (Іспанія, Швеція). Підставою для залучення президента або іншої посадової особи в порядку імпічменту конституція передбачає державну зраду (Франція і США), порушення конституції та інших законів (ФРН). У США, відповідно до конституції, президент, віце-президент і всі цивільні посадові особи можуть бути відсторонені від посади після осуду в порядку імпічменту за державну зраду, хабарництво, інші тяжкі злочини.

52 Система органів виконавчої влади у зарубіжних країнах.

Виконавча влада - це сукупнiсть державних органiв i установ, якi здiйснюють владно-полiтичнi i владно-адмiнiстративнi функцiї Вiдповiднi органи й установи займаються адмiнiстративною (управлiнською) дiяльнiстю, однак за своєю природою вони не є такими, що здiйснюють полiтичнi функцiї. Водночас треба пiдкреслити, що адмiнiстративний апарат нерiдко розглядається як складова частина уряду. У будь-якому випадку мiж ними iснує тiсний взаємозв'язок, вони являють собою органiчну єднiсть.

Своєрiдною верхiвкою системи виконавчої влади є уряд - звичайно один з вищих органiв держави, компетенцiя якого лише умовно може бути зведена до виконання законiв, здiйснення завдань у сферi управлiння.

У президентських республiках систему виконавчої влади очолює президент, який сприймається як її уособлення i безпосереднiй носiй цiєї влади. У США взагалi не виокремлюють поняття уряду, а використовують для вiдповiдних цiлей термiни <виконавча влада> або <президентська адмiнiстрацiя>.

У країнах з парламентарними формами правлiння, а також у багатьох республiках iз змiшаною формою правлiння глава держави не входить до системи виконавчої влади. Природа його повноважень зумовлена саме статусом глави держави. З iншого боку, компетенцiя такого глави держави включає i певнi повноваження у сферi виконавчої влади, хоча бiльшiсть з них вiн може реалiзувати тiльки через уряд або з його санкцiї.

В окремих країнах iз змiшаною формою правлiння, зокрема у Францiї i Росiї, положення глави держави щодо системи виконавчої влади має значнi особливостi. Взаємовiдносини президента, уряду i його глави в цих країнах прийнято визначати як дуалiзм виконавчої влади.

53 Уряди в зарубіжних країнах. Види урядів. Порядок формування урядів у зарубіжних країнах.

Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.

В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

Уряд, як верхівка виконавчої влади, у більшості країнах здійснює загальне управління справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою.

• У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється тією партією (партіями), які мають більшість у парламенті.

• Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі.

• Змішана (дуалістична) модель уряду існує в Франції, яка полягає в тому, що президент призначає Прем’єр-міністра, який керує діяльністю уряду і голову у Раді міністрів. Уряд активно використовує своє право законодавчої ініціативи, видає власні акти, які сприяють посиленню позицій уряду в системі вищих органів влади.

В зарубіжних країнах вищий орган виконавчої влад може мати різні назви: Рада Міністрів, Кабінет, Кабінет Міністрів, Державна Рада, Адміністративна Рада, Федеральна Рада тощо.

Види урядів.

За партійним складом розрізняють такі види урядів:

1. однопартійний уряд - в тих парламентський державах, в який яка-небудь партія має більшість місць у парламенті, така ситуація характерна для країн з двопартійною системою (Великобританія, Австралія, Канада) і країн з однією домінуючою партією; в президентських республіках також формується однопартійний уряд, оскільки глава держави призначає міністрів із своєї партії, і лише інколи поодиноких представників інших партій або безпартійних спеціалістів.

2. в напівпрезидентський республіках склад уряду може бути в певній мірі пов’язаний із складом парламенту (наприклад, у Франції уряд повинен отримати вотум довіри парламенту), в деяких постсоціалістичних державах президент хоча може і не враховувати склад парламенту, але повинен враховувати думку парламенту щодо кандидатури прем’єр міністра. Тому в таких країнах уряд як правило вважається безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних партій і немає ведучої партії.

3. Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то формується багатопартійний (коаліційний) уряд, який на основі попередньої домовленості підтримується необхідною кількістю парламентарів. Лідери партій ділять між собою міністерський пости, чим такий уряд і відрізняється від багатопартійного уряду у постсоціалістичних державах, де президент призначає міністрів.

4. Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на:

   1. ті, які характерні для країн з абсолютною монархією, де взагалі відсутні політичні партії (Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман, Катар);

   2. ті, які створюються в певні кризові моменти (це службові, ділові, чиновницькі, робочі уряди) (Португалія, Італія, Марокко). Чиновник в такому уряді можуть бути і безпартійні та належати до певних партій, але ця належність не повинна відображатися у їх діяльності. Такий уряд має тимчасовий характер та діє до нових виборів в парламент.

   3. При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується військовими зі складу із складу дивізій та полків.

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:

1. уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);

2. уряди меншості (утворюються в тих випадках, коли в уряді є одна-дві крупні партії, які не мають більшості у парламенті, тому створений уряд називається парламентської меншості; одна з партій формує уряд, а декілька малочисельних партій не входять з принципових міркувань, чи не будучи запрошеними в коаліцію, але обіцяють підтримати уряд при голосуванні при вотумі довіри. Такий уряд меншості дуже нестійкий і утворюється в кризовій ситуації та називається тимчасовим або перехідним).

В кризових ситуаціях, в умовах війни чи у післявоєнний період можуть утворюватися також особливі уряди – уряди національної єдності, які об’єднують всі політичні сили із представництвом різних партій. Такі об’єднання створюються на основі співпадіння першопочаткових цілей – наприклад, боротьба із іноземними загарбниками, але подальші шляхи розвитку держав як правло розходяться, тому в такому уряді мають місце внутрішні суперечності, тому після досягнення першопочаткової мети між різними силами в уряді починається боротьба.

Порядок формування уряду залежить від форми правління в тій ч іншій державі Розрізняють парламентський та позапарламентський спосіб формування уряду.

• В поодиноких випадках в абсолютних монархіях глава держави призначає членів уряду з числа своїх ближніх родичів (Бахрейн, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

• Вибір міністрів є вільним для глави держави і в дуалістичних монархіях, хоча король інколи враховує ситуацію в парламенті.

• В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).

• В напівпрезидентських республіках партійний склад парламенту враховується при формуванні уряду, оскільки для призначення прем’єр-міністра як правило потрібна згода нижньої палати, але для призначення інших міністрів згоди парламенту не потрібно, крім рідких випадків, коли на призначення ключових міністрів крім прем’єра потрібна згода і парламенту (такий порядок дії в деяких постсоціалістичних країнах). Після виборів президента, навіть якщо обрано ту ж особу на повторний строк, формується новий склад уряду.

• В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.

54 Склад і структура урядів у зарубіжних країнах.

Уряд складається з міністрів. Міністр – це основна складова уряду.

Згідно із парламентськими традиція, які існують у Великобританії, Індії, Італії, Німеччині, Японії голова і більшість членів кабінету міністрів повинні

входити до складу нижньої палати парламенту, що, наприклад, не допустимо є у Франції.

Але в склад уряду крім прем’єр-міністра та міністрів, які очолюють міністерства чи урядові департаменти, входять і посадові особи – державні міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, іноді молодші міністри і парламентські секретарі.

В деяких країнах посада державного міністра є більш значущою, ніж посада просто міністра (Франція, Португалія), а в деяких країнах навпаки.

У Великобританії, наприклад, «державний міністр» означає на практиці заступник міністра.

В Японії, наприклад, всі члени уряду називаються державними міністрами.

Як правило міністр – одна особа, яка очолює міністерство, але бувають випадки, коли на чолі міністерства стоїть два і більше міністрів (Фінляндія).

Частіше є один міністр, а поряд з ним назначається державний міністр, статс-секретар, який є його заступником, або відає певною ділянкою роботи. Інколи бувають міністри чи статс-секретарі при президенті чи прем’єр-міністрі.

У Великобританії, наприклад, до складу уряду входить парламентський секретар, який називається державний чиновник, який займається підтриманням зв’язків із парламентом.

Міністр без портфеля – це така посадова особа, яка може займатися різними видами діяльності, наприклад, виконувати доручення глави уряду, займатися координаційною діяльністю, курувати декілька міністерств, бути віце-прем’єрами. Інколи така посада маскує його основну діяльність, коли, наприклад, уряд не бажає оголошувати коло його обов’язків, а насправді він керує атомною промисловістю, справами озброєння і т.д.

Посада заступника прем’єр-міністра передбачена не у всіх країнах.

Наприклад, в конституції Німеччини сказано, що Федеральний канцлер може мати заступника, але на практиці ним стає міністр закордонних справ, який вважається другим за важливістю міністром.

Конституція може строго лімітувати кількість і види міністерств і міністрів (США, Швейцарія).

Наприклад, в США є 12 міністерств (департаментів). Останнє з них утворене у 1977 році – Міністерство енергетики. При утворенні США було всього 3 міністерства (Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, Міністерство фінансів).

В деяких країнах немає чіткого переліку міністерств та міністрів, і кожен уряд може утворювати їх в будь-якій кількості.

Перелік основних міністерств як правило міститься не в конституції, а в спеціальних законах чи актах глави держави.

В деяких країнах встановлюється мінімальна кількість членів уряду, в інших – максимальна, а в деяких встановлюється і верхня, і нижня межа (в Ірландії до складу уряду входить від 7 до 15 міністрів).

В абсолютних та дуалістичних монархіях, а також президентських республіках фактичним главою уряду і главою виконавчої влади є глава держави.

В парламентських і напівпрезидентських республіках завжди є посада глави уряду, який підбирає решту його членів.

Навіть, якщо формально члени уряду призначаються на посаду главою держави, він повинен діяти узгоджено із главою уряду (винятки з цього правила є в деяких пострадянських змішаних республіках).

Особливий статус глави уряду знайшов своє відображення і в конституціях. В деяких країнах він утворює своєрідну раду міністрів, які очолюють найбільш впливові відомства.

В останні роки спостерігається тенденція до створення при уряді, а точніше при його голові особливого апарату, який управляє його справами. Керівник цього апарату – дуже впливова особа, яка часто набуває статусу міністра.

• У Великобританії росте значення таких структур, як особистий секретар Прем’єр-міністра та секретар Кабінету.

• У Франції при Прем’єр-міністрі діє Цивільний та Військовий кабінет.

• В Німеччині очолюване міністром Відомство Федерального канцлера розробляє рекомендації для глави уряду з усіх напрямків політики, готує проекти законів та урядових постанов, відповіді на запити, які поступають від членів Бундестагу та Бундесрату.\

55 Конституційно-правовий статус глави уряду в умовах республіканської форми правління.

56 Повноваження уряду. Порядок роботи урядів у зарубіжних країнах.

Повноваження уряду.

Орган виконавчої влади наділені широким колом повноважень.

Часто конституції закріплюють компетенцію уряду лише в загальній формі, не конкретизуючи її. Але чим менш детально описані предмети відання, тим ширше можна їх трактувати.

Так, ст. 97 Конституції Іспанії вказує, що «Уряд керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією та обороною країни. Він здійснює виконавчу владу у відповідності із конституцією та законами держави.

Найбільш детально компетенція уряду регламентується в країнах тоталітарного соціалізму. Деякі сучасні постсоціалістичні країни також слідують цій традиції, детально перераховуючи питання відання уряду (а саме, керівництво народним господарством та соціально-культурним будівництвом, охорона громадського порядку і прав громадян, загальне керівництво зовнішніми відносинами і побудовою збройних сил, розроблення і здійснення планів економічного і соціального розвитку країни, державного бюджету і т.д.).

Уряд має наступні повноваження:

• в сфері управління (охоплює всі сфери суспільного життя, координує, узгоджує і направляє діяльність всіх міністрів);

• в законодавчій сфері (видає укази нормативного характеру чи делеговані акти, чим здійснює значний вплив на нормативну сферу держави);

• підготовка, внесенні і виконання бюджету.

• зовнішньополітичні (зовнішня політика одна з основних сторін діяльності уряду);

• питання війни і миру (в його розпорядженні знаходяться збройні сили, а міністр оборони завжди є членом уряду);

• питання освіти; питання охорони здоров’я; питання сільського господарства; охорона громадського порядку і навколишнього середовища; питання енергетики та ін.

• надзвичайні повноваження (закріплені в спеціальних законах і при виникненні надзвичайних ситуацій (зовнішньої загрози, масових безпорядків) уряд може проголосити військовий, надзвичайний стан і зосередити всю повноту влади у своїх руках.

Порядок діяльності уряду.

• В президентських республіках, в абсолютних і дуалістичних монархіях засідання уряду проводяться за власним розсудом глави держави, який одночасно і керує урядом. Як правило вони проводяться регулярно, але розрізняють офіційні (формальні) засідання, наперед заплановані, та робочі, які проводяться по мірі необхідності.

Формою роботи є не стільки колегіальне прийняття рішень, скільки збори членів кабінету з метою допомогти главі держави (главі уряду) прийняти рішення. В таких засіданнях крім членів кабінету можуть бути присутніми і помічники глави держави, і важливі державні службовці.

• В парламентських республіках та монархіях зберігається колегіальність в роботі. Степінь колегіальності завжди вищий, коли існує коаліційний уряд і в засіданнях беруть участь представники декількох партій. При однопартійному уряді колегіальності звичайно менше, оскільки лідер партії бере на себе тягар відповідальності за прийняті рішення і одноособово править на засіданнях уряду.

Як правило в більшості країн чергові засідання уряду проводять один раз в тиждень. Порядок денний та порядок розгляду питань визначаються главою уряду. Питання доповідаються окремими міністрами, які відповідають за доручені їм галузі. Якщо питання стосується декількох міністерств, то доповідача назначає глава держави.

На засіданнях уряду ведуться протоколи, цим займається спеціальна посадова особа, наприклад, Генеральний секретар Уряду (Франція), секретар Кабінету (Великобританія). Всі протоколи засідань вважаються секретними і ніколи не публікуються.

Процедури засідань урядів можуть відрізнятися залежно від присутності тих чи інших посадових осіб. Наприклад, в Норвегії уряд під головуванням голови уряду засідає два рази в тиждень, а за участю глави держави – 1 раз.

В більшості випадків питання вирішуються не на офіційних засіданнях урядів, а до них. В деяких урядах утворюються більш вузькі за складом органи, які можуть називатися комісії чи комітети (найбільш розгалужена система комітетів Кабінету у Великобританії, діяльність комітетів не афішується, а тримається майже в таємниці, їх рішення мають ту ж силу, що і рішення Кабінету).

Система комітетів досить розповсюджена.

Уряд видає підзаконні акти – нормативні і ненормативні (укази, ордонанси, декрети, розпорядження та ін.). Вони мають меншу юридичну силу порівняно із актами глави держави.

В президентських республіках нормативні акти уряду видаються як акти глави держави.

Уряд може також видавати тимчасові акти, які мають силу закону.

57 Відповідальність урядів та їх членів у зарубіжних країнах (поняття урядової відповідальності, види, процедури притягнення до відповідальності).

Відповідальність уряду і його членів залежить від того, здійснювані ними правопорушення мають місце при виконанні службових обов’язків чи ні. В останньому випадку в ряді країн вони відповідають нарівні з іншими громадянами, хоча може бути передбачений і міністерський імунітет, коли міністр передається суду за постановою парламенту, а судить його особливий суд.

Відповідальність при виконанні службових обов’язків може бути: політична, кримінальна, цивільна та дисциплінарна.

Політична відповідальність може мати місце перед парламентом, президентом (главою держави), прем’єр-міністром.

Відповідальність перед парламентом полягає у вираженні ним вотуму недовіри уряду чи окремому міністру, у відмові в довірі уряду (це питання ставиться за ініціативою самого уряду) і як наслідок відставка уряду чи міністра. Як правило політична відповідальність має місце перед нижньою палатою чи однопалатним парламентом, перед верхньою палатою в рідких випадках (Італія).

Політична відповідальність міністрів може бути солідарною та індивідуальною.

При солідарній відповідальності навіть якщо недовіра висловлена одному міністру у відставку йде весь уряд (Франція, Іспанія, Куба).

При індивідуальній відповідальності у відставку йде тільки той міністр, якому висловлена недовіра.

В деяких країнах можливим є і колективна, і індивідуальна відповідальність. Питання про те, який вид відповідальності застосовувати при вираженні недовіри одному міністру в одних країнах вирішує сам кабінет (Великобританія), в інших – парламент (Італія).

Політична відповідальність перед главою держави виражається в заміщенні міністра (звільнення у відставку) президентом, зокрема за «неправильну політичну лінію». Це можливо у президентських та напівпрезидентських республіках.

Політична відповідальність перед прем’єр-міністром також полягає у вимозі прем’єра подати у відставку відповідного міністра, зокрема у випадку неузгодженостей з принципових питань.

Форми кримінальної відповідальності за злочини міністрів, здійснені при виконанні службових обов’язків неоднакові.

В одних країнах можливим є імпічмент, в інших – парламент може лише пред’явити обвинувачення (Польща, Франція), в останньому випадку міністра судить особливий суд (Високий суд правосуддя – Франція, Державний трибунал – Польща), за рішенням парламенту міністра може судити конституційний суд (Італія), але часто за цим слідує наступне передання справи у загальний кримінальний суд.

В загальному діє принцип, якщо міністр має імунітет (а в більшості випадків він його має), то обвинувачення повинне пред’являтися парламентом, але бувають і винятки з цього правила.

В світі були випадки засудження міністрів за хабарництво, за несплату податків.

Цивільна відповідальність виражається в позовах до уряду та міністрів за нанесення фізичним та юридичним особам шкоди у випадку порушення законів при виконані службових обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність може бути лише індивідуальною. Вона виражається у стягненнях, які накладаються прем’єр-міністром чи президентом за упущення по службі.

Конкретні формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності в кожній країні з парламентарною та змішаною формами правління часто відмінні. Водночас є і певні типові риси.

Зокрема, в усіх без винятку відповідних країнах рішення щодо недовіри уряду має бути прийняте абсолютною більшістю голосів у парламенті (нижній палаті). Недовіра главі уряду означає і недовіру всьому його складу та тягне за собою їх відставку. Конституції ряду держав обмежують можливості повторного внесення питання щодо недовіри протягом певного терміну роботи представницького органу. В Португалії, Румунії та Франції питання щодо недовіри уряду не може бути двічі поставлене у період однієї парламентської сесії; у Болгарії і Греції відповідний строк дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі — трьом місяцям

Іншою формою конституційної відповідальності уряду (органів виконавчої влади) є відповідальність з використанням процедури імпічменту або інших подібних процедур. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована. У деяких країнах відповідальності у порядку імпічменту або інших подібних процедур підлягають не тільки вищі суб'єкти виконавчої влади, а й судді.

Значні особливості має і процедура усунення президентів парламентами спільно з конституційними судами. Ця процедура, як і розглянута вище, іноді визначається як імпічмент, що не відповідає значенню. Вона передбачає, що парламент або одна з його палат формулює звинувачення проти президента, а конституційний суд на основі цього звинувачення може прийняти рішення щодо його зміщення. У таких випадках точніше говорити не про парламентську відповідальність президентів, а про їх спеціальну судову відповідальність, ініційовану представницькими органами.

58 Поняття, соціальні функції і структура судової влади у зарубіжних країнах.

Судова влада відповідно до теорії розподілу влад є самостійною і незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів – судів. Основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя.

Напрямки здійснення судової влади:

• охорона прав і законних інтересів громадян

• охорона правопорядку від злочинних і інших правопорушень

• контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі

Діяльність суду покликана забезпечити домінування права, в тому числі по відношенню до держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від імені держави. Тому він володіє такими повноваженнями, яких немає ні законодавча, ні виконавча влада. Приймаючи рішення суд може на основі закону позбавити людину свободи чи навіть життя, власності, розпустити політичну партію, заставити державний орган відмінити своє рішення та відшкодувати шкоду, якої завдано особі таким незаконним рішенням, позбавити недостойних батьків їх батьківських прав і т.д.

Системи загальних судових органів у зарубіжних країнах мо­жуть відрізнятися залежно від форми державного устрою, тобто в унітарних та федеральних країнах вони можуть бути неоднако­вими. Наявність єдиної судової системи характерна для унітар­них держав (Франція).

У федеративних державах може існувати як єдина система (Канада) так і «подвійна» (США), коли діють і федеральна сис­тема судових органів, і система судових органів суб’єктів феде­рації (хоча, по суті, останньою, кінцевою інстанцією – є вищий федеральний суд).

Як правило, у більшості країн система загальних судів побу­дована за принципом ланковості (інстанційності): суд першої інстанції, апеляція, касація. Обсяг повноважень судів, що розгля­дають справи як перша, апеляційна, касаційна інстанції, здійсню­ють ревізію рішень нижчих судів, встановлюється поточним за­конодавством.

Структура судової влади окрім судів може охоплювати і деякі інші державні органи, установи і посадових осіб, які обслугову­ють судову владу. Одним із завдань цих органів є сприяння су­довій владі. Це прокуратура, органи попереднього слідства, адво­кати, нотаріуси, судові виконавці, судова поліція.

Детально їх повноваження регулюються спеціальними зако­нами і вивчаються іншими галузями права.

Прокуратура – орган, функції якого полягають у криміналь­ному переслідуванні осіб, що скоїли злочини, у підтриманні пуб­лічного (державного) обвинувачення у суді (крім справ приват­ного обвинувачення), а також нерідко у нагляді за законністю по­переднього розслідування злочинів і утримання осіб у місцях позбавлення волі. Статус прокуратури, як правило, визначається і регулюється спеціальними законами та судов

о-процесуальним законодавством.

Залежно від місця прокуратури у системі державних органів можна відмітити такі групи країн:

а) країни, де прокуратура входить до складу міністерства юс­тиції (США, Польща, Франція). Так, у Сполучених Штатах міністр юстиції (генеральний аторней) є одночасно і генеральним проку­рором, а у Франції загальне керівництво прокурорами, які діють при судах і не утворюють єдину ієрархічну систему, покладено на міністра юстиції. Крім того, маючи статус магістрату, діяльність прокурорів знаходиться у компетенції Вищої ради магістратури;

б) країни, де прокуратура входить до складу суддівського кор­пусу (магістратури) і знаходиться при судах (Італія, Іспанія). Так, у Іспанії прокуратура входить до складу системи судової влади з функціональною автономією;

в) країни, де прокуратура виділена у організаційно відокрем­ лену самостійну систему (Китай, Угорщина). Прокуратура тут займає проміжне між судом та виконавчою владою положення;

г) країни, де прокуратура взагалі відсутня (Великобританія). Функції прокурорів виконує адвокатський корпус, а у важливих справах обвинувачення підтримує директор публічних слухань (переслідування).

Слідчі можуть підпорядковуватися прокурорам і складати з ними єдину систему, функціонувати при судах (Болгарія), або ж утворювати окрему систему.

Адвокатура – незалежна і самоврядна організація кваліфіко­ваних юристів, які надають професійну юридичну допомогу. Кон­ституції досить рідко згадують про адвокатуру, у більшості країн, її статус регулюється законами.

Комісії адвокатури можуть створюватися при окружних та вищих судах. У країнах тоталітарного соціалізму – це єдина орга­нізація. У Великобританії існують загальнодержавні об’єднання адвокатів (баристери), в організацію й діяльність яких держава не втручається. Корпорація баристерів має справу лише із вищи­ми судами. Актом про соліситорів 1974 р. регулюється діяльність іншої корпорації, представники якої (соліситори) виступають як обов’язкові посередники між клієнтами та баристерами, готують справи для них, а нескладні справи ведуть самі. Апеляційні суди здійснюють нагляд за соліситорами.

Публічно-правовими корпораціями адвокатів, що діють у су­дових органах вищих судів земель і при Федеральній судовій па­латі, – є колегії адвокатів Німеччини, які об’єднуються у Феде­ральну палату адвокатів.

Судові поліції утворюються при судах, їх завдання – збере­ження порядку в судових засіданнях.

Судові виконавці виконують рішення судів.

Нотаріуси засвідчують угоди, які укладаються, юридичні фак­ти, події; можуть виконувати деякі досудові функції. Як правило, статус зазначених органів регулюється законодавством.

59 Конституційно-правові принципи організації і діяльності судових систем у зарубіжних країнах.

Виділяють дві основні моделі судових систем:

1. англо-американську (англосаксонську)

   • наявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ (кримінальне, адміністративне, цивільне судочинство);

   • ця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів.

   • Як правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.

   • Характерним є широке використання судового прецеденту.

   • Різновид цієї судової системи існує у деяких федеративних державах (США, Мексика), де паралельно функціонують федеральна судова система та система судів кожного штату. В обох випадках суди здійснюють усі види судочинства, компетенція цих судів відрізняється в основному тим, яке законодавство застосовується (федеральне чи штату). Такий дуалізм судової системи притаманний США, оскільки на території кожного штату діють і федеральні суди і суди кожного штату, цей територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті існувала своя судова система. Кожна з цих систем зберігає відносну автономію у юрисдикції, багато в чому їх компетенція перехрещується, при цьому в окремих справах Верховний Суд США визнаний вищим органом всієї національної системи.

2. романо-германську (європейську континентальну)

• існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними.

• Особливе місце належить конституційним судам.

• Особливу гілку можуть створювати військові суди.

• Судовий прецедент в цій системі використовується досить рідко.

• Судова система має інстанційний характер.

Залежно від кількості елементів судової системи виділяють дворівневу, трьохрівневу та чотирьохрівневу судові системи, залежно від чого суди називаються судами першої інстанції, другої інстанції третьої та четвертої інстанції.

Дворівнева судова система: зустрічається рідко у невеликих державах з простим адміністративно-територіальним поділом та невеликою чисельністю населення. Суд першої інстанції розглядає більшість справ, а суд другої інстанції розглядає скарги на його рішення.

Існує два варіанти оскарження судових рішень і відповідно два типи судових інстанцій: 1) касація – Італія, Німеччина (суд другої інстанції розглядає матеріали справи і перевіряє їх з формальної точки зору, такий суд відміняє рішення нищестоящого суду та відправляє справу на новий розгляд); 2) апеляція – країни англосаксонської системи права (суд заново розглядає справу, залучаючи сторони, свідків, тобто судові засідання проводяться повторно, але суддями з більшим досвідом, такий суд може винести нове рішення).

В деяких країнах можливі два вищевказані варіанти оскарження.

В країнах трьохрівневої судової системи (Болгарія, Венгрія, Польща) перша інстанція як правило розглядає малозначні справи, друга інстанція – більш складні, які передбачають більш складні покарання та в яких йдеться про значні суми позовів. Суди другої інстанції можуть служити касаційним та апеляційним судом для судів першої інстанції. Суди третьої інстанції в якості звичайних судів розглядають лише найбільш незвичайні справи і є касаційною та апеляційною інстанцією для судів першої та другої інстанції.

Найбільш складана система чотирьохрівнева (Франція, Італія). Вона будується так само, як і трьохрівнева, але суд четвертої інстанції – це вищий суд, який як правило не розглядає справи в якості суду першої інстанції, а є вищою касаційною та апеляційною інстанцією

60 Основні системи (моделі) місцевого самоврядування у зарубіжних країнах.

Вважається, що у Європі було сформовано дві основні моделі місцевого самоврядування, які у тому, чи іншому сполученні поширилися по всьому світу – англосаксонська та континентальна.

Англосаксонська модель поширена переважно у країнах з однойменною правовою системою: Великій Британії, США, Канаді, Індії, Австралії та інших.

Її головні риси:

• високий ступінь автономії місцевого самоврядування, виборність, контроль передусім з боку населення, відсутність на місцях спеціальних державних уповноважених, які контролюють органи місцевого самоврядування;

• відсутність місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня).

Головний принцип – „діяти самостійно у межах наданих повноважень” (у Великій Британії повноваження надаються парламентом країни, тобто з „центру”, у США – штатами, тобто на регіональному рівні). Виборчі органи місцевого самоврядування у межах закону, звичаїв, складеної практики, судового прецеденту самостійно та під власну відповідальність вирішують питання, не віднесені до компетенції держави. Державне регулювання може здійснюватися у непрямій формі, наприклад, за рахунок прийняття модельних законів, які органи місцевого самоврядування можуть вводити на своїй території із змінами. Державний контроль за діяльність органів місцевого самоврядування здійснюється у судовій формі. Засіб впливу – державні дотації.

Континентальна модель поширена у країнах континентальної Європи (Італія, Франція, Іспанія, Бельгія) та у більшості країн Латинської Америки, Близького Сходу, франкомовної Африки.

Її головні риси:

• сполучення місцевого самоврядування з діяльність місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня), виборності та призначення; певна ієрархія системи управління, у якій місцеве самоврядування є нижчестоящою ланкою у порівнянні з вищестоящою державною;

• обмежена автономія місцевого самоврядування; наявність на місцях спеціальних державних уповноважених, які контролюють органи місцевого самоврядування.

Яскравим прикладом континентальної моделі місцевого самоврядування є Франція, де передбачено місцеве самоврядування на рівні комун, біль крупні кантони та округи є місцевими рівнями державної влади, елементи місцевого самоврядування знову з’являються на рівні департаментів, щоби повністю замінитися державною владою на рівні регіону. Основна ланка місцевого самоврядування – комуни, кожна з яких має свій представницький орган – раду та мера, який обирається з числа депутатів ради. Мер та депутати муніципальної ради, які працюють на постійній основі, складають муніципалітет. В той же час мер є державним службовцем, чия діяльність здійснюється під контролем муніципальної ради та під адміністративним контролем комісара Республіки, який також спостерігає також за законністю рішень комуни у випадку необхідності звертається до суду про їх відміну (тобто щодо муніципальної ради принцип адміністративного контролю не діє).

У Німеччині, Австрії, Японії, деяких постсоціалістичних країнах діють змішані моделі, які увібрали в себе риси англосаксонської та континентальної. Сьогодні спостерігається тенденція до зближення моделей місцевого самоврядування.

61.Система та компетенція органів місцевого самоврядування у зарубіжних країнах.

Системи місцевого самоврядування.

Залежно від застосування концепції єдиної державної влади чи розділення державної влади і місцевого самоврядування, від національних особливостей чи традицій держав розрізняють три основні системи здійснення муніципальної влади на місцях:

1. англосаксонська (США, Великобританія, Австралія, Канада, але ця система не надто поширена, навіть в колишніх колоніях Великобританії вона не знайшла свого поширення).

• Місцеве управління має максимум децентралізації, місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих їм повноважень.

• Для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях населення обирає раду (правління), як правило на 4 роки, вона складається із 3-7 членів, а в крупних містах – 35-50 осіб.

• Крім того, населення обирає деяких посадових осіб – шерифа (в США – це начальник поліції), атторнея (повіреного), який є представником даної адміністративно-територіальної одиниці в суді (він обирається лише в крупних одиницях – графствах), казначея та ін.

• Органу загальної компетенції – типу виконкому не створюється, так в США місцевою управлінською діяльністю займаються обрані населенням посадові особи і ті члени ради, яким це доручено; у Великобританії – галузеві постійні комісії (комітети), які створюються із членів ради: по будівництву, з питань освіти та ін.

• В містах як правило діють хартії самоуправління (деякі з них даровані монархами століттями назад), відповідно до яких обираються ради і мери.

• Мери можуть обиратися радами, або населенням, в останньому випадку мер є більш міцною фігурою, який часто володіє правом вето по відношенню до актів ради, коли мер обраний радою, то він залежить від неї. В деяких містах ради наймають на певний строк (інколи до 12 років) спеціаліста - менеджера для управління, він називається мером або бургомістром.

• Ця система не передбачає призначення з центру чиновників на місцях для контролю за діяльністю виборних рад.

• Місцеві ради в межах закону, звичаю, складеної практики самостійно вирішують питання, які не входять в компетенцію центральних державних органів. Контроль центру за їх діяльність здійснюється шляхом фінансових ревізій (основну масу у фінансуванні місцевих видатків займають не місцеві податки та доходи, а дотації з державного бюджету), судового контролю (центральні органи можуть звертатися в суд з позовами проти органів місцевого самоврядування).

2. романо-германська (континентальна) (Франція, Італія, Польща, Болгарія, Турція, Сенегал та ін.)

   • Поєднання виборності і призначуваності місцевих органів

   • Рада і мер можуть обтиратися населенням, при чому окремо голосують за членів ради та за мера. Мер і його заступники можуть також обиратися радою (Франція). Інколи раду обирає правління на чолі з обраним війтом (Польща).

   • Рада має свій виконавчий орган.

   • Призначені з центру чиновники є представниками Президента, уряду, міністерства внутрішніх справ на місцях. Ці чиновники контролюють законність дій органів місцевого самоврядування, мають свою адміністрацію. В деяких країнах ці чиновники можуть навіть звернутися до Президента із пропозицією розпустити обрану раду та призначити нові вибори, якщо вона систематично порушує законодавство та є непрацездатною.

3. іберійська (Бразилія, іспаномовні країни Латинської Америки, хоча в самій Іспанії цієї системи немає, ця система має свої особливості в різних країнах, в деяких країнах має певні схожості із романо-германською системою, але має і свої особливості).

   • Наприклад, в країнах Латинської Америки, система місцевого самоврядування яких подібна із романо-германською, роль представників з центру є дуже великою.

   • В ряді країн Латинської Америки існування крупних земельних латифундій і домінування місцевих землевласників значною мірою впливає на систему управління.

   • Населення обирає раду і головну посадову особу даної адміністративно-територіальної одиниці (алькальда, префекта, мера), інколи обирають колегію посадових осіб. В деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою.

   • Алькальд (префект) одночасно є виконавчим органом ради і затверджується урядом (президентом, міністром внутрішніх справ), як його представник в даній адміністративно-територіальній одиниці. Він володіє правом контролю за діяльністю ради, тому володіє значною владою.

Від розглянутих вище відрізняється так звана «радянська модель» місцевого самоврядування, відповідно до якої місцеві ради розглядалися як органи єдиної державної влади, завданням яких є реалізація у життя на своїй території актів органів центральної влади. Ця система будується на принципі повновладдя рад та відмові від теорії поділу влади. Зараз така система збережена у В’єтнамі, Кореї, Кубі.

Зокрема, у Конституції Куби у ст. 102 сказано, що місцеві Асамблеї народної влади мають найвищу владу для здійснення державних функцій у відповідних територіальних одиницях.

Компетенція місцевих органів управління

Об’єм повноважень і спосіб передання цих повноважень місцевим органам в різних країнах є різним.

Наприклад, у Франції та інших країнах компетенція місцевих виборних органів детально регламентується в законах і встановлено жорсткий контроль за тим, щоб вони не виходили за межі своїх повноважень. Їх компетенція – це тільки коло тих прав, які прямо зазначені в законі.

Наприклад, в Німеччині та деяких інших країнах в законі визначено коло прав, якими наділені органи місцевого самоврядування, але в ряді випадків вищестояща влада допускає вихід за межі цих повноважень.

Компетенцію органів місцевого самоврядування можна умовно поділити на, так звану, первинну та вторинну.

Первинна компетенція – це місцеві справи (чистота вулиць, правильність забудови, система шкільної освіти, органи охорони здоров’я, парки, сквери, турбота про бездомних, престарілих і т.д.).

Вторинна компетенція – це те, що місцеві органи виконують за дорученням вищестоящих органів (реєстр виборців, призовників, заходи оборонного характеру і т.д.), тобто те, що прямо не відноситься до місцевих справ, а становить інтерес для центральної влади.

Об’єм компетенції місцевих органів постійно збільшується, в тому числі в таких важливих сферах, як освіта, будівництво доріг, комунальне господарство і т.д.

Права місцевих органів в унітарних державах закріплюються законами та актами уряду, в федеративних державах – суб’єктами федерації. Органи місцевого самоврядування можуть звертатися до законодавчих органів з проханням про наділення їх певними правами, в деяких державах додаткові повноваження надаються на рівні підзаконних актів.

Основними методами муніципальної діяльності є: безпосереднє регулювання та управління.

Регулююча діяльність – це видача ліцензій на право торгівлі, утримання різних підприємств побутового характеру, кінотеатрів, театрів і т.д., дозволи на заняття промислами, встановлення правил торгівлі, забудови, виділення земельних участків під будівництво, дача дозволів чи накладення заборон на проведення вуличних заходів, мітингів, демонстрацій, нагляд в сері охорони громадського порядку, протипожежної безпеки, санітарний нагляд і т.д. В деяких країнах муніципалітети мають свою муніципальну поліцію (США, Канада, Франція).

Нормотворча діяльність місцевих органів як правило обмежена і для видання якогось акту потрібне затвердження вищестоящим органом чи представником уряду.

Управлінською діяльністю можна назвати керівництво підприємствами, які є в муніципальній власності, як правило це підприємства комунального транспорту, господарства, побутового обслуговування. Муніципалітетам можуть належати певний житловий фонд, школи, бібліотеки, парки, будинки престарілих. В деяких країнах муніципалітети займаються охороною здоров’я, управляють лікарнями, поліклініками, виплачують допомогу по безробіттю, бідності і т.д.

Компетенцію місцевих органів можна поділити на такі групи повноважень:

1. в сфері фінансово-економічної діяльності:

   • прийняття місцевого бюджету;

   • участь в економічних і соціальних проектах шляхом випуску чи купівлі акцій;

   • збір різних грошових засобів, їх акумуляція;

2. в сфері охорони громадського порядку:

   • у віданні місцевих органів часто знаходяться місцеві поліцейські сили, які займаються патрульною і охоронною службою;

   • керівник місцевих виконавчих органів часто наділений функціями головного поліцейського начальника, який може керувати попереднім дізнанням, слідством, розшуком, затриманням злочинців, але в деяких випадках керівники таких виконавчих органів поліцейськими функціями не наділені, а наймають для відповідної роботи поліцейських працівників;

3. в сфері комунального обслуговування, благоустрою і охорони навколишнього середовища:

   • розвиток транспорту;

   • місцеве будівництво доріг;

   • санітарний стан міст, тобто слідкування за тим, як дотримується законодавство з охорони природи, боротьба із забрудненням води, повітря;

   • повноваження у сфері водопостачання, освітлення, збір сміття;

4. соціальна сфера:

   • допомога малозабезпеченим, престарілим, інвалідам;

   • безкоштовні їдальні, медична допомога, будинки престарілих, для осіб, які потребують спеціального догляду;

   • в деяких країнах місцеві органи займаються будівництвом дешевого житла, яке потім продається на пільгових умовах;

   • діяльність муніципальних лікарень, пологових будинків, бібліотек, дитячих садків, спортивних площадок;

   • будівництво шкіл, їх ремонт, виплата зарплати вчителям і т.д.

Для реалізації повноважень місцевих органів потрібні гроші. Вони поступають в місцевий бюджет різними способами, а саме:

а) від збору місцевих податків (податок із вартості землі, податок з власності, податок із прибутку компаній);

б) з державного бюджету (субсидії з держбюджету бувають загальні (не цільові, виплачуються регулярно), цільові (на конкретні цілі, такі як освіта, культура), спеціальні (для окремих міст, муніципалітетів);

в) джерелами місцевих доходів можуть бути також надходження за видачу дозволів на торгівлю, видовищні заходи, будівництво і т.д., а також платежі за користування водою, вивіз і знищення сміття і т.д.;

г) місцеві органи в деяких випадках можуть також брати позики.

62. Порядок формування органів місцевого самоврядування у зарубіжних країнах

Органи місцевого самоврядування складаються з виборних муніципальних рад (або зборів) і виконавчого апарату.

Порядок виборів у муніципальні ради регулюється спеціальними виборчими законами, у федеративних державах їхнє видання, як правило, належить до відання законодавчих органів суб'єктів федерації.

У більшості демократичних країн вибори в органи місцевого самоврядування здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні. Пасивне виборче право зазвичай встановлюється в рамках 18– 25 років. Одночасно встановлюється й ціла низка цензових вимог – ценз осілості, несумісність заняття інших постів на державній службі або у виборних органах, у суді тощо.

Наприклад, у ряді країн Латинської Америки для того, щоб бути обраним алькальдом (мером) або радником міністерства, за законом про муніципалітети необхідно володіти виборчим правом, бути народженим у відповідному муніципалітеті або проживати там не менше двох років, що передують виборам, бути внесеним у виборчий реєстр громадян або у виборчий реєстр для іноземців, не бути засудженим кримінальним судом.

Необхідно відзначити таку особливість: низка зарубіжних країн надають право участі у виборах органів місцевого самоврядування іноземцям, що постійно проживають на території даного муніципалітету (Перу).

Порядок висування кандидатів у виборні органи місцевого самоврядування, формування виборчих округів і визначення результатів голосування в різних країнах і навіть у межах однієї країни, наприклад у США, відрізняються більшою розмаїтістю.

Поширеним способом висування кандидатів є подання петиції, підписаної певною кількістю виборців, на підтримку кандидата на посаду члена муніципальної ради. Кандидати в муніципальні органи можуть балотуватися за партійними списками, спираючись на підтримку певної політичної партії, або виступати як незалежні кандидати.

Є три види виборчих округів з виборів у муніципальні ради: одномандатні, багатомандатні й, нарешті, територія муніципалітету може становити один багатомандатний виборчий округ.

Для визначення результатів голосування використовуються як пропорційна, так і мажоритарна виборчі системи.

Мажоритарна система може допускати й проведення виборів У два тури. На виборах у муніципальні органи заборонене введення імперативного мандата. Депутати муніципальних органів не зв'язані жодними наказами виборців і не повинні перед ними звітувати, однак у низці країн передбачений порядок дострокового відкликання депутатів місцевих представницьких органів за допомогою голосування виборців.

Муніципальні ради обираються на різні строки. У СПІД, наприклад, органи місцевого самоврядування залежно від рівня обираються на 2–4 роки, у Великобританії – на 4 роки причому склад муніципалітетів може оновлюватись як частково, так і повністю.

Чисельний склад органів місцевого самоврядування також різний. Так, у США в муніципальні ради обираються від б до 22 осіб, у комуни Франції – від 9 до 69, у Японії – від 12 до 100.

Особи, обрані до складу муніципальних рад, працюють безкоштовно (ФРН), або одержують щорічні виплати чи плату за відвідування засідань ради (передбачені в Японії, США, Великобританії). У Франції муніципальна рада може (але не зобов'язана) установлювати своїм членам певну плату.

Виборні муніципальні ради юридично очолюють муніципальний апарат управління, що здійснює оперативну роботу з керівництва всією діяльністю муніципалітету.

До їхнього відання належать:

– прийняття місцевого бюджету;

– видання нормативних рішень із питань, віднесених до їхньої компетенції;

– установлення місцевих податків, вирішення питань про одержання позик і їх витрачання;

– питання про використання муніципальної власності;

– у більшості країн – формування керівних виконавчих органів муніципалітету й контроль, за ними;

– призначення місцевих референдумів і т. ін.

Найчастіше функції муніципальних рад присвоюють виконавчі органи. Наприклад, у ФРН ради правочинні делегувати свої повноваження виконавчим органам.

За структурою органи місцевого самоврядування, як правило, однопалатні. Двопалатна побудова цих органів трапляється вкрай рідко (муніципальна рада Нью-Йорка).

Основною формою роботи муніципальних рад є засідання в сесійному порядку, проведення яких регулюється місцевим законодавством.

У Франції і Японії муніципалітети збираються на чергові сесії 4 рази на рік, у Франції сесія, присвячена прийняттю бюджету, триває 6 тижнів, інші – до 30 днів, у Японії тривалість сесії не більше тижня.

Місцеве управління та самоврядування у зарубіжних країнах

Ініціатива скликання позачергових засідань муніципальних рад, як правило, належить мерові, а в країнах, де нагляд за муніципалітетами здійснюють агенти центрального уряду, – префектам, губернаторам та ін.

Засідання рад зазвичай мають відкритий характер, але муніципалітет може ухвалити рішення про проведення закритого засідання.

За загальним правилом муніципальні ради утворюють різні комісії або комітети – постійні й тимчасові. В обов'язковому порядку утворюються комітети з питань освіти, соціальних справ і фінансів, які мають головним чином дорадчий або підготовчо-дорадчий характер. Однак у США муніципальні ради можуть і не мати комісій.

Важливу роль у муніципальному управлінні відіграє виконавчий апарат. Він складається з адміністративних органів загальної компетенції (колегіальні виконавчі органи, мери, керуючі) і органів галузевої та спеціальної компетенції (департаменти, комітети, бюро, інспектури і т. ін.).

Адміністративні органи загальної компетенції займають керівне становище стосовно інших ланок виконавчого апарату. Особливо великий вплив у справах місцевого самоврядування мають мери. Нерідко вони одноосібно вирішують питання наймання й звільнення муніципальних службовців, користуються правом накладати вето на рішення муніципальних рад, мають повноваження у фінансово-економічній сфері. Так, наприкінці бюджетного року мер повинен подати звіт представницькому органу про виконання щорічного бюджету, оскільки він відповідає за надходження доходів, а також за витрачання бюджетних засобів. Основні повноваження мера закріплено в законах про муніципалітети.

Обсяг повноважень мера нерідко ставить його над муніципальною радою. У певних країнах, наприклад, у Франції, ФРН, Японії, мери офіційно розглядаються не тільки як вищі посадові особи муніципальних органів, а і як представники центрального уряду, відповідальні за виконання доручених їм державних справ.

В органах місцевого самоврядування низки закордонних країн обираються або призначаються спеціальні категорії посадових осіб зі своєю чітко визначеною компетенцією.

Так, в американських графствах, наприклад, є велика кількість виборних посадових осіб, таких як скарбник, асесор, реєстратор, клерк, прокурор, шериф та ін., повноваження, яких визначаються законодавством штату. Скарбник організує збирання податків, зберігання коштів графства, асесор займається виявленням і оцінкою всіх видів власності, що підлягають оподаткуванню, реєстратор реєструє купівлю, продаж, поділ, заставу та інші дії стосовно майна, клерк відповідає за належне збереження й оформлення документів графства тощо.

Невід'ємною частиною структур органів місцевого самоврядування є різні відділи й організації, що акумулюють у собі різні сфери діяльності. Найпоширеніші – відділи охорони здоров'я, поліції, фінансів, пожежної охорони, комунальних послуг, соціальних служб, суспільних робіт, робочої сили, транспорту і т. ін. Наприклад, питаннями працевлаштування й зайнятості населення відають відділ робочої сили й відділ суспільних робіт і т. ін.

Однак варто зазначити, що структура виконавчого апарату місцевих органів влади характеризується значною розмаїтістю.

63. Політико-правова природа Конституції Великобританії.

У Великобританії немає єдиного акту, який діє в якості конституції, але це не означає, що конституція в цій країні відсутня.

Отже, за формою конституція має комбінований несистематизований характер, складається із двох частин – писаної та неписаної, як і всі галузі права цієї держави. Зовні конституційне законодавство здається не чітким, не визначеним.

Писана частина:

• Включає статутне право, тобто, прийняті в різні роки та навіть епохи акти Парламенту (закони): Закони про Парламент 1911 і 1949 р.р., Акт про перів 1963 р., Закони про виборче право, про виборчі округи, про надзвичайний стан, 1920, 1964 р.р., про місцеве самоврядування, про громадянство 1981 року, законодавство про судоустрій та ін парламентські акти, яких нараховується біля 4 тис.

• Конституційні норми містяться і в законах, в яких норми, які регулюють питання конституційного права становлять лише частину акта (Акт про міністрів корони, 1975 року).

• Правові акти, про правовий статус особи: Хабеас корпус акт, 1679 р., Велика хартія вольностей, 1215 р., Петиція про права, 1628 р., Білль про права, 1689 р. Норми цих законів в різні періоди відмінялись, але були інкорпоровані у більш пізні акти (Акт про кримінальне право, 1976 р., Акт про суди, 1974 р.) та пристосовані до реально змінених умов

• Конституційні норми знаходяться і в актах делегованого законодавства, які відносяться до урядової правотворчості.

Неписана частина:

• Важливою її складовою є конституційні угоди, юридично не зафіксовані, але, які регулюють питання державного життя (норми звичаєвого права). Звичаї являють собою складені на практиці правила, які регулюють питання взаємовідносин з урядом, Кабінетом міністрів, органів державної влади між собою.

• Так, королева має право відмовити у санкції акту, прийнятого Парламентом і повинна його санкціонувати, якщо проти цього не заперечує її уряд.

• Королева призначає прем’єр-міністром лідера партії, яка отримала більшість голосів на виборах у Парламент.

• Прем’єр-міністр повинен бути членом Палати Общин.

• Уряд повинен мати довіру Палати общин, при відсутності довіри при обговоренні основних питань політики уряд повинен піти у відставку чи порекомендувати королеві розпустити Парламент.

• Судові прецеденти – рішення вищих судів з конкретних справ, які мають юридично обов’язковий характер для інших судів. Мова йде про судові прецеденти, які носять конституційний характер та які є зафіксовані, тобто мають писану форму, а відносяться до неписаної частини конституції тому, що «писаним» є закон, який формально прийнятий Парламентом. Судових прецедентів багато, найбільше значення мають рішення вищих судових інстанцій, особливо Палати Лордів, яка є верховною судовою інстанцією країни і її рішення є обов’язковими для всіх судів

До судових прецедентів, які є джерелами конституційного права відносять:

• судові прецеденти, які визначають межі здійснення прав і свобод людини, засоби їх судового захисту та ін.

• Норми, які встановлюють основи судочинства.

• Норми, які визначають межі повноважень уряду, окремі сторони взаємовідносин уряду та парламенту та ін.

• Регламенти палат Парламенту та «правила спікера» - керівника нижньої палати, які є актами тлумачення перших, а також правила парламентської процедури, пов’язані із функціонуванням двопартійної системи.

• Праці вчених-юристів, які вміщують необхідні узагальнення та аналіз писаних та неписаних норм конституції. Хоча думка вчених і немає сили закону, та при відсутності інших норм судді звертаються до принципів, сформульованих в наукових працях. Зокрема праці таких відомих британських вчених, Дж. Локка, І.Бентама, А.В.Дайсі та ін. значною мірою вплинули на розвиток британської конституції.

Особливості британської конституції:

• За юридичною силою вона не відрізняється від звичайного законодавства, її сутність визначається принципом верховенства Парламенту, повноваження якого номінально не обмежені ніякими законодавчими актами.

• Відсутній який-небудь особливий порядок прийняття, зміни та скасування компонентів, які складають складову частину конституції, тобто вона відноситься до числа гнучких конституцій, так як може бути змінена із дотриманням звичайної процедури в Парламенті чи в умовах звичайного судочинства.

• Відсутність органів конституційного контролю, оскільки не можна порівнюючи акти, які одинакові за юридичною силу, визначати, який акт має перевагу та встановити, чи акт, який видається відповідає конституційним угодам, які ніде не зафіксовані. Тобто ієрархія в актах, які видаються парламентом, відсутня.

• Характер конституції обумовлює і те, що в якості джерела конституційного права визнаються і праці вчених-юристів, які вміщують необхідні узагальнення та аналіз писаних та неписаних норм конституції.

64.Конституційно-правовий статус особи у Великобританії Конституційно-правовий статус людини і громадянина.

На практиці права британців регламентуються як статутним правом Велика Хартія Вольностей, 1215 р., Білль про права, 1689 р., Акт про права людини, 1998 р. тощо, так і прецедент ним правом та конституційними угодами.

Не існує загальновизнаної класифікації прав та свобод на конституційні та галузеві. Насамперед усі права людини і громадянина є галузевими правами, які обмежуються державою та базуються на основі принципу «кожний може робити те, що не заборонено законом».

На сучасному етапі розвиток інституту прав людини проходить під впливом національної специфіки різних сер британського суспільства та міжнародного права в сфері захисту прав людини. Довгий час навіть після ратифікації у 1951 році Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, 1950 року на території цієї держави не визнавалася обов’язкова юрисдикція Європейського суду з прав людини та право на подачу індивідуальної скарги до цього суду. Така ситуація існувала аж до запровадження в дію Акту про права людини у 2000 році, який, на думку вчених, уперше закріпив права людини у чітких та визначених термінах.

До середини 20 ст. в основу регламентації питань громадянства була покладена доктрина загального права про вірно підданство.

На сучасному етапі питання громадянства регламентуються в Акті про громадянство 1981 року.

Відповідно до цього акту громадянами Великобританії є: 1) громадяни Об’єднаного королівства Великобританії та 2) громадяни британських залежних територій.

Громадянами Великобританії є особи, народжені в Королівстві від громадян Великобританії чи осіб, які постійно проживають на її території; а так само народжена за межами королівства, але хоча б від одного з батьків – громадян Великобританії.

Особа, яка народилася у Великобританії, але не є її громадянином може бути зареєстрована як громадянин Великобританії, якщо в період неповноліття особи її батько чи мати стають громадянами Великобританії або влаштовуються на постійне місце проживання у Великобританії; або якщо встановлено, що ця особа протягом перших десяти років свого життя число днів, протягом яких вона була відсутня у державі не перевищує 90 днів кожного року.

65.Виборче право і виборчі системи Великобританії.

У Великобританії діє загальне рівне пряме виборче право при таємному голосуванні.

Активне виборче право належить всім громадянам Великобританії, що досягли 18 років. Акт про народне представництво 1983 р. розширив склад виборчого корпусу стосовно парламентських виборів, надавши право обирати громадянам Ірландської республіки і всім громадянам Співдружності, що проживають у Великобританії. Особи, що володіють активним виборчим правом, здійснюють його в тому виборчому окрузі, на території якого вони постійно проживають на день складання реєстраційного списку. Таким днем є ТЕ жовтня кожного року (у Північній Ірландії - 15 вересня). Внесення до реєстраційного списку - обов'язкова умова реалізації активного виборчого права. Список складається щорік спеціальним чиновником місцевої ради на підставі даних, що повідомляються домовласниками.

Активним виборчим правом не володіють: іноземці, психічнохворі пери (за винятком перів Ірландії), особи, що знаходяться в ув'язненні, яке вони відбувають у виправній установі у виконанні вироку суду, особи, засуджені за використання ганебних і незаконних прийомів на виборах - протягом 5-10 років залежно від характеру порушення.

Пасивне виборче право надається британським громадянам після досягнення 21 року. Закон передбачає, проте, цілу лаву досить істотних обмежень з цього спільного правила. Ці обмеження можна підрозділити на 3 групи.

Перша з них пов'язана з хворобливим станом психіки: не володіють правом обиратися особи, страждаючі деякими важкими психічними захворюваннями.

Обмеження другої групи можна рахувати свого роду моральними цензами: пасивне виборче право не надається банкротам, особам, визнаними винними у вживанні "ганебних і незаконних прийомів на виборах", а також особам, що відбувають покарання за державну зраду.

Нарешті, третю групу складають обмеження пасивного виборчого права, пов'язані з багаточисельними правилами, що діють, про несумісність депутатського мандата із заняттям певною діяльністю. Так, позбавлені права бути членами палати общин особи, що обіймають деякі державні посади; професійні оплачувані судді; чиновники міністерств і центральних відомств; особи, що знаходяться на дипломатичній службі; військовослужбовці (окрім офіцерів, що знаходяться у відставці); керівники публічних корпорацій (Бі-Бі-Сі, Незалежного телевізійного управління і тому подібне); клерки місцевих рад і ін. Проте державний службовець, що бажає висунути свою кандидатуру на парламентських виборах, може зробити це, лише за умови відходу у відставку з посади до свого висунення кандидатом.

До виборчих систем:

Виборча система Великобританії, як і будь-яка виборча система має ряд недоліків, наприклад значна частина населення країни залишається неподання у органах влади, а партія, що отримала на виборах менше голосів, ніж її суперники, може опинитися представленою у парламенті більшістю депутатських місць.  Результати будь-яких виборів при даній системі залежать не тільки від того, як голосують виборці, а й від того, як їхні голоси розподілені по виборчих округах, і як ці округи розподіляються по країні.  У той же час мажоритарна система, що застосовується у Великобританії, проста і зрозуміла. Одне з її переваг - тісний зв'язок між депутатами і виборцями. Оскільки округу одномандатні, кожен депутат в однині представляє свій округ. На виборах змагаються не безликі списки, а кандидати, чиї особистісні якості небайдужі виборцям.  До числа позитивних властивостей мажоритарної виборчої системи належить і те, що в ній закладені можливості формування ефективно працюючого і стабільного уряду. Вона дозволяє великим, добре організованим політичним партіям легко перемагати на виборах та створювати однопартійні уряди. Створені на цій основі органи влади є стійкими і здатними проводити тверду державну політику. 

Існуюча система виборів в британську нижню палату парламенту представляє собою мажоритарну систему відносної більшості, вибори проводяться в один тур.  Виборчим округом є територія, на якій розгортається виборча кампанія, проводиться висування кандидатів, діють політичні партії та органи з проведення виборів. Сполучене Королівство розділене на стільки виборчих округів, скільки існує мандатів в нижню палату.  Контроль за проведенням виборів у кожному виборчому окрузі здійснює уповноважений з виборів

66.Конституційно-правовий статус монарха (на одному з прикладів Великобританії, Іспанії).

Главою держави є монарх - королева (король), який формально володіє широкими владними повноваженнями, але в дійсності велику частину з них реалізує уряд. Тому часто говорять про «сплячі повноваження» британського монарха.

З 18 ст. повноваження монарха теоретично залишаються незмінними:

• призначає Прем’єр-міністра;

• керує адміністрацією держави;

• керує дипломатією;

• керує Збройними Силами;

• санкціонує прийняті Парламентом закони;

• оголошує розпуск Палати Общин;

• призначає членів у Палату Лордів.

На практиці ці права не можуть бути реалізовані монархом за власною волею. Наприклад, призначення Прем’єр-міністра залежить від всезагального голосування, оскільки він є лідером партії, яка перемогла на виборах. В законодавчій сфері право вето не застосовується з 1708 року. Розпуск Палати Общин не може бути здійснений без «поради» Прем’єр-міністра.

Фактично монарх виконує символічні функції, є уособленням єдності королівства, представляє країну у міжнародних відносинах, що певною мірою полегшує відповідні обов’язки Прем’єр-міністра.

Реальна роль монарха визначена конституційною угодою, яка передбачає контрасигнацію практично всіх владних рішень та актів монарха Прем’єр-міністром чи компетентним міністром

ВІспанії: статус глави держави. складається з таких основних компонентів (інститутів): місця в системі поділу влади, порядку заміщення посади, конституційної відповідальності, кола повноважень.  Конституційний статус глави держави закріплений відповідно в.Конституції Іспанії 1978 Однак конституційний статус глави держави складається не тільки з скупих норм писаної конституції, але також зі сформованих конституційних звичаїв (в Іспанії - за останні 20 років Звертаючись до статусу глави держави Іспанії, в першу чергу сказати, що Іспанія є парламентською монархією. Король в Іспанії є лише головою госудасртва. Існує окремий пост прем'єр-міністра, який є тією віссю, навколо якої обертається все життя країни. Тобто іншими словами, виконавча влада в іспанському державі інституційно відділена від влади глави держави.  Порядок заміщення поста глави держави і термін повноважень. В Іспанії як і у всякій нормальної монархії влада глави держави передається у спадщину (в порядку престолонаслідування за т.зв. "Кастільської" системі). Монарх як і в абсолютній більшості монархій перебуває довічно при владі. Порядок його зміщення конституційно не передбачено. . Повноваження глави держави в Іспанії .Глава держави в Іспанії позбавлений такої можливості - належні йому конституційні повноваження фактично реалізуються главою кабінету міністрів. Іспанський король, як і будь-яку парламентську монарх пов'язаний інститутом контрасигнатури, тобто необхідністю скріплення всіх своїх актів підписом прем'єр-міністра, без якої ці акти не можуть знайти силу. Як показала іспанська практика останніх двох десятиліть, лише у виняткових випадках, у період гострих політичних криз, іспанський монарх може вийти на державно-політичну сцену як самостійної фігури (що, однак, більше пов'язане не до особливостей конституційного статусу, а з особистим авторитетом короля).  Іспанський король також є (номінально) головнокомандуючим збройними силами країни, він наділений правом представляти парламенту кандидатуру прем'єр-міністра. Зрозуміло, повноваження, настільки важливе для глави держави, король також реалізує не на свій власний розсуд - він пов'язаний думкою госуподствующей в кортесах прати або коаліції.  В Іспанії присутній такий орган, як регентський рада. Наприклад, у випадку змалку монарха за нього управляє регент.  Глава держави в Іспанії здійснює представницькі і церемоніальні функції (національні свята і т.д.).  В Іспанії правом видання соответстувующіх актів, в т.ч. числі актів делегованого законодавства (декрет-законів) Гаделії не глава держави, а уряд.В Іспанії існує відносне вето, яке парламент може подолати 2/3 голосів. 

67.Конституційно-правовий статус Палати громад у Великобританії (порядок утворення, функції, структура, повноваження, акти).

В нижню палату – Палату Общин входять 650 депутатів, які обираються строком на 5 років.

Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права відповідно - 18 і 21 рік.

Вибори відбуваються за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, обраним вважається той кандидат, який набрав у одномандатному окрузі більше голосів, ніж кожен із його суперників, навіть, якщо це й менше половини поданих в окрузі голосів виборців (тобто, на практиці можливою є ситуація, коли обрана парламентська більшість представляє меншість громадян з числа тих, хто взяв участь у голосуванні.

Керує Палатою Общин – спікер, який має широкі повноваження у сфері парламентської процедури, а саме по встановленню правил («правила спікера»), слідкує за дотриманням вимог Регламенту, керує парламентськими дебатами, підтримує організаційний порядок, організовує виконання внутрішньо парламентських рішень і т.д.

Виконання функцій спікером передбачає розрив ним будь-яких формальних зв’язків із своєю політичною партією, його обирають на позапартійній основі, тому ним може бути особа із рядів опозиційної партії.

Спікер не бере участі у дебатах і голосує лише тоді, коли голоси розділяються порівну.

Що стосується постійних комісій, то на відміну від інших країн, вони не мають спеціалізованої компетенції. Вони оновлюються кожен раз після передачі на розгляд нового законопроекту. Їх склад формується з врахуванням політичного представництва. Керівників, які є незмінними призначає спікер.

Спеціалізовані комітети створюються при необхідності вирішення питань стосовно законопроектів, які мають відношення до Шотландії та Уельсу. Значна частина комітетів здійснюють контрольні повноваження по відношенню до конкретних міністерств.

68.Конституційно-правовий статус Палати Лордів у Великобританії (порядок утворення, функції, структура, повноваження, акти).

Верхня палата Парламенту – Палата Лордів формує невибрними способами та нараховує близько 1200 членів, які складають дві категорії: 1) вищі чиновники, духовні лорди та лорди з апеляції, які призначаються до складу Палати; 2) спадкові пери пожиттєві пери.

Ця Палата виконує функції верховного суду.

Процес втрати впливу цією Палатою почався ще у кінці 18 – на почату 19 ст. У жовтні 1999 року лейбористський уряд Т.Блера провів через Парламент Закон про реформування Палати лордів, відповідно до якого її повинні покинути усі спадкові пери (759 осіб на цей час).

У взаємовідносинах між палатами домінує Палата Общин, це стосується законодавчого процесу, хоча право законодавчої ініціативи і мають дві Палати. Хоча Палата Лордів і може відхилити законопроект Палати Общин, та через рік він може знову бути прийнятий нижньою палатою без врахування поправок верхньої Палати та в порядку процедури звичайного голосування і стає законом без будь-якої санкції Верхньої Палати. Що стосується фінансових законопроектів, то Палата Лордів може лише на місяць відтер мінувати їх промульгацію.

69.Конституційно-правовий статус уряду Великобританії (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Важливе місце у механізмі здійснення державної влади займає уряд – Кабінет міністрів на чолі із Прем’єр-міністром. Його організація та структура винесені за рамки законодавчого регулювання.

Реальний уряд включає в себе керівників не всіх міністерств і відомств, а лише найголовніших (біля 20). Уряду як колегії всіх керівників просто не існує.

Прем’єр-міністр пропонує членів уряду на призначення монархом без участі парламенту. Вважається, що уряд має підтримку парламенту до тих пір, поки Палата общин не проголосує проти його пропозиції з принципово важливого питання чи прямо не висловить йому недовіру. І хоча на практиці Прем’єр-міністр і очолюваний уряд можуть і надалі існувати, але їх діяльність буде паралізована. Тобто формування уряду залежить від розстановки політичних сил у Парламенті.

Допускається як колективна, так і індивідуальна відповідальність уряду. Питання про те, чи буде слідувати за висловленням недовіри одному міністру відставка всього уряду залежить від рішення Прем’єр-міністра та залежить від політичної ситуації, яка склалася у Парламенті.

Відставка Прем’єр-міністра завжди тягне за собою відставку уряду.

Глава уряду не лише керує його роботою, визначає порядок денний, але й приймає важливі урядові рішення, навіть якщо з приводу них є певні розходження між главою уряду та іншими міністрами.

Прем’єр-міністру належить останнє слово при вирішенні питання про розпуск Палати Общин (хоча офіційно вважається, що таке рішення приймає монарх). Як правило такий розпуск здійснювався при такій політичній ситуації, коли на нових виборах правляча політична сила мала можливість знову отримати більшість голосів виборців.

Силові структури перебувають під керівництвом вузького кола осіб (Прем’єр-міністр, міністр внутрішніх справ, міністр оборони та верховні офіцери та чиновники).

Формально Верховним головнокомандуючим Збройних Сил є глава держави, йому належать виключні права по розташуванні Збройних Сил та призначенні офіцерів. Але прерогативи по управлінні Збройними Силами реалізуються Прем’єр-міністром шляхом особистих дій, в тому числі після консультацій із посадовими особами міністерств.

Прем’єр-міністр очолює Комітет оборони і заморської політики (членами якого є міністр оборони, внутрішніх справ, іноземних справ, фінансів, до його роботи також залучаються представники верховного командування та верховні чиновники Міністерства оборони). Цей комітет відає усіма військовими питаннями та координує діяльність всіх міністерств з проблем побудови Збройних Сил та підготовки до війни.

Прем’єр-міністр також здійснює загальне керівництво службою розвідки та Службою Безпеки.

Міністерство внутрішніх справ займає вищий статус в ієрархії міністерств. Його глава входить до складу Кабінету і такий пост як правило довіряється одному із лідерів партії, яка формує уряд.

Особливий статус цього міністерства впливає і на характер його функцій:

1. керівництво діяльністю по підтриманню внутрішнього порядку, поліцейською службою та політичним розшуком;

2. управління місцями позбавлення волі та ряд функцій у сфері управління юстицією (міністр внутрішніх справ призначає директора публічних переслідувань, який виконує функції кримінального розшуку, займається питаннями організації судів нижчих інстанцій);

3. контроль над імміграцією;

4. інші функції у сфері внутрішніх справ, які не віднесені до компетенції будь-якого іншого міністерства чи відомства.

Поліцейські утворення можна розділити на загальні (утворюються за територіальним принципом) та спеціальні (поліція управління атомною енергетикою, Міністерства оборони, транспортна, цивільної авіації, Лондонського порту та інших портів). Існують також спеціальні жіночі поліцейські формування.

Найбільш відома поліція – столична Поліція – Скотланд-Ярд, в складі якої є 6 підрозділів (адміністративний, вуличного руху і транспорту, кримінальних розслідувань, юридичний, медичний, науково-дослідницький). Столична поліція підпорядковується міністерству внутрішніх справ і міністр призначає на посади її посадових осіб.

Специфіку має і поліція Сіті, яка займається охороною банків, офісів, страхових компаній і т.д., які розташовані у невеликій частині міста – Сіті.

Характерною рисою для англійської поліції є те, що очолити її може лише особа, які пройшла всі щаблі поліцейської служби, починаючи із патрулювання вулиць, тобто перескочити певні сходинки неможливо.

70.Конституційні основи судової влади Великобританії.

Судова система має специфічні ознаки:

1. застосування судових прецедентів;

2. вироблення процесуальних норм судом;

3. практика виборності судді, особливо нижчого рівня;

4. залучення присяжних засідателів (не в багатьох випадках)

Судова система є децентралізованою.

Вищою судовою інстанцією є Палата Лордів (щодо Англії, Уельсу та Шотландії (але лише щодо цивільних справ)).

Верховний суд Англії та Уельсу складається з трьох самостійних судових установ – Апеляційного суду (цивільний та кримінальний), Високого суду (відділення королівської лави – розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістерських судів, канцлерське відділення – у першій інстанції заслуховує цивільні справи, пов’язані з власністю та банкрутством, сімейне відділення – розглядає скарги на рішення із сімейних відносин) та Суду Корони (у першій інстанції за участю присяжних розглядає найбільш складні кримінальні справи, а також апеляції на вироки і рішення магістерських судів).

Судді Верховного суду призначаються королевою довічно за рекомендацією лорда-канцлера, який його очолює.

До категорії нижчих судів відносять суди графств (цивільні справи) та магістерські суди (кримінальні справи).

Крім того діють і спеціалізовані суди, які утворюються за галузевим принципом (наприклад, Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали, тощо).

Судова система Північної Ірландії в основному аналогічна англійській. Що стосується судової ситеми Шотландії, то вона має значну самостійність. Діє вища судова інстанція з кримінальних справ та вища судова інстанція з цивільних справ. Діють шерифські суди – на території кожного із шерифств, які розглядають цивільні та кримінальні справи. Нижчою інстанцією з кримінальних справ є окружні суди. Судді шотландських судів призначаються монархом за рекомендацією Державного секретаря зі справ Шотландії

71. Конституційні основи місцевого самоврядування Великобританії

До складу Великобританії входять Англія, Шотландія, Уельс та Північна Ірландія. . Це є унітарна держава, але досить багатонаціональна, яка утворилась в результаті уній із Шотландією, 1707р., Уельсом, 1536, 1542 р.р. та Ірландією, 1901 р. Щодо Шотландії, то вона володіє власною судовою системою, тут діє Шотландський парламент, який приймає власне законодавство, в тому числі у податковій сфері, та свій орган виконавчої влади. Для Шотландії загальнонаціональним Парламентом видається спеціальне законодавство для Шотландії. В рамках британського уряду існує спеціальне міністерство – Шотландське відомство, структурні одиниці якого розміщені в столиці Шотландії – Единбурзі. В його компетенцію входять питання місцевого значення, пов’язані із охороною здоров’я, освітою, охороною громадського порядку та ін., в тому числі контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. У Парламенті діє шотландський комітет, до складу якого входять всі депутати, обрані на території округів Шотландії та в якому проводиться друге читання законопроектів, пов’язаних із справами Шотландії. • Місцеве самоврядування характеризується відсутністю на місцях представників центральної влади (англосаксонська система) – автономна система місцевого самоврядування, за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюється в обмеженій формі. Немає загальних нормативних актів, які визначають внутрішню структуру муніципалітетів. Мають місце положення окремих законів про утворення на місцях певних комітетів, призначення конкретних посадових осіб. Інші питання вирішуються самостійно на місцях. Велику частину функцій місцевого самоврядування зосереджують органи загальної компетенції у графствах. Залежність місцевих органів від влади забезпечується системою грошових субсидій і дотацій, сума яких як правило перевищує суму надходжень від податків. У випадку конфлікту центральна влада Центральна влада може застосовувати різні санкції, аж до розпуску муніципалітету, в тому числі може звертатися в суд, якщо незадоволена діями місцевих органів.

72. Політико-правова природа Конституції США.

Конституція США найдавніша із писаних конституцій, діючих в сучасний час (прийнята 17 вересня 1787 року) Вона гарантує захист від свавілля властей, поставила перепону деспотичному правлінню, сприяла становленню і розвитку демократичних інститутів: народного суверенітету, народного представництва, парламентаризму і т.д. Конституція складається із трьох частин: 1) преамбула; 2) 7 статей і 3) 27 поправок. Отже, конституція закріпила республіканську форму правління, принцип розподілу влад, Верховний суд набув функції конституційного нагляду. Конституцію США відносять до жорстких, процедура її зміни досить складна. Крім того стислість та лаконічність конституції привели до того, що багато елементів державної системи не закріплені конституційно. Тому поряд із писаною конституцією діє і так звана жива конституція, яка регулює відносини конституційного рівня та формується Конгресом, Президентом, Верховним судом та включає частково конвенційні норми.

73. Конституційно-правовий статус особи у сша.

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян. В поправці 1 закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань. Друга поправка гарантує право громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника – у мирний час, та у порядку встановленому законом - під час війни. За четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та майна. П’ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законного судового розгляду. Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як у відповідності із нормами загального права. Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань. Дев’ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав.Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.

Питання громадянства врегульовані на законодавчому рівні. Розділ ІІІ Зводу законів США присвячений питанням громадянства і натуралізації. Громадянство набувається за народженням та в порядку натуралізації. Одна із вимог для осіб, які бажають набути громадянство США, є знання англійської мови, історії, принципів та форми правління США. Заборонено надавати громадянство особами, які протистоять уряду та є прихильниками тоталітаризму, в ой же час право на натуралізацію має особа незалежно від раси, статі чи сімейного стану.

74. Виборче право і виборчі системи сша

В основу побудови системи державної влади США покладено принцип «поділу влади» між Конгресом, Президентом та Верховним Судом, який в американській системі трансформувався в так звану систему стримувань та противаг. Правовим засобом впливу Президента на Конгрес є його право вето по відношенню до законопроектів, які приймаються. Вето може бути поборене двома третіми голосами в кожній з палат. Вето може бути застосовано до будь-якого законопроекту, крім того, яким пропонується внесення поправок до конституції. В той же час законодавство вважається монополією Конгресу, він володіє виключним правом прийняття бюджету, встановлення податків, палати Конгресу наділені широкими контрольними повноваженнями, можуть утворювати спеціальні слідчі комітети. Крім того, сенат затверджує вищих посадових осіб країни, які призначаються Президентом, в тому числі міністрів, суддів Верховного суду, дає дозвіл президенту на ратифікацію міжнародних договорів, а також судить вищих посадових осіб країни (Президента, Віце-Президента) в порядку імпічменту. Президента і віце-президента обирає колегія виборщиків (538 осіб), яка формується відповідно до результатів виборів у кожному окремому штаті. Загальна кількість вибірників від штату дорівнює кількості сенаторів і членів Палати представників від даного штату. Конституція США (разом з поправками) гарантує виборчі права усім громадянам США, що досягли 18 років. У США діє мажоритарна система виборів, тобто кандидат, що отримав в одномандатному окрузі відносну більшість голосів, вважається таким, що перемогло.

75. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у сша.

Конституція закріплює федеративну форму територіального устрою. США складається із 50 штатів та федерального округу Колумбія з особливим статусом, на території якого знаходиться столиця країни – Вашингтон. Крім того до складу США входять і асоційовані держави, які мають обрані парламенти та президентів. Закони США мають тут верховенство, як і в штатах, але вони не мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників є їх делегат з правом лише дорадчого голосу. Штати – державні утворення, які не мають суверенітету та права виходу із США. Конституція США має пріоритет над конституціями штатів, які визнають її верховенство. Крім федерального уряду кожен штат має свій уряд, який очолює обраний населенням губернатор. Законодавчу владу штатів здійснюють легіслатури штатів, судову – Верховний суд та інші суди штатів. Конституція США визначила сферу виключної компетенції федерації за межами якої повноваження реалізують штати та їх органи. В межах своїх сфер компетенції штати повністю суверенні (а саме, в прийнятті та виконанні місцевого бюджету, при вирішенні питань громадського порядку, надання соціальних послуг тощо). Більшість штатів, крім двох, поділяються на графства. Їх населення обирає ряд посадових осіб, а саме: шерифа, прокурора, казначея, під керівництвом яких працюють муніципальні посадовці.

76. Конституційно-правовий статус президента США (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти). Глава держави – Президент отримує владу в результаті непрямих виборів. Строк його повноважень – 4 роки. При вступі на посаду Президент складає присягу. Не може бути обраний Президентом США натуралізований громадянин, хто не досяг 35 років чи не мав постійного місця проживання на території США протягом останніх 14 років. Президент не може бути обраним більше двох разів – це правило встановлено поправкою до Конституції США у 1951 році. Непрямі вибори Президента полягають у тому, що кожен штат обирає стільки виборщиків, скільки представників та сенаторів відсилає до конгресу. Тобто, число виборщиків у країні дорівнює кількості членів конгресу обох палат) плюс три виборщики від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій список виборщиків. Партія, яка набрала більшість голосів надсилає до виборчої колегії усіх виборщиків від штату. Виборщиків обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада місяця високосного року. Обрані виборщики збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того ж року та подають голоси за кандидатів у президенти та віце-президенти. Отже, на практиці результати виборів можна спрогнозувати вже після обрання виборщиків від певних партій в різних штатах, та партія, яка зуміла провести у виборчу колегію більшу кількість виборщиків, стає правлячою партією і її кандидат стає Президентом США. За всю історії існування США не було випадку зради виборщиком своєї партії та проголосував за іншого кандидата. Президент поєднує у своїх руках повноваження глави держави та уряду. Президент є головнокомандуючим армії та флоту. За згодою Сенату Він укладає міжнародні договори, призначає послів та інших повноважний представників та консулів, суддів Верховного Суду та інших посадових осіб США. Імпічмент У статті ІІ розділу 4 Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 року закріплено, що «Президент, Віце-президент та всі вищі державні урядовці усуваються з посади, коли їх буде засуджено за процедурою імпічменту за державну зраду, хабарництво та інші важливі злочини і проступки» [4, с. 292]. З цього переліку Конституцією визначено ознаки тільки державної зради. Так, у статті ІІІ розділу 3 зазначено, що «державною зрадою Сполученим Штатам вважається тільки ведення війни проти них або приєднання до їх ворогів, надання ворогам допомоги і підтримки». Особливість процедури імпічменту у США полягає в тому, що роль обвинувача виконує Палата представників, а роль суду – сенат.Регламент Палати представників не містить яких-небудь норм, що регулюють дану процедуру. За традицією, імпічмент може бути ініційований будь-яким членом Палати представників, після чого заява передається для вивчення в юридичний комітет палати, який формулює «статті імпічменту». Якщо палата схвалює «статті» (для чого необхідна лише більшість голосів палати), вони передаються сенату для розгляду справи по суті. Сенат не має права відхилити «статті імпічменту», затверджені палатою представників, і зобов'язаний прийняти справу до розгляду як «високий суд імпічменту». Рішення за результатами слухання в Сенаті приймається не менше як двома третинами голосів від числа сенаторів. Законодавча ф-ія. До обов'язків президента увійшли розробка і внесення проекту федерального бюджету на розгляд Конгресом. Розробку проекту бюджету здійснює адміністративно-бюджетне управління. Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів із моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернений Конгресу, то він автоматично перетворюється на закон. Очолює РНБ. Глава держави бере участь у формуванні уряду; призначає членів верховного суду. Якщо президент йде у відставку або йде в разі смерті, то його заміщає віце-президент. Видає накази та дерективи…

77. Конституційно-правовий статус Конгресу США (порядок утворення, функції, повноваження, структура, акти). існують загальнодержавні законодавчі збори – Конгрес, який складається із верхньої палати (Сенату) та нижньої палати (Палати Представників). Члени Палати Представників (на сьогодні - 435 членів, не молодше 25 років, громадяни США не менше 7 років та постійно проживають у штаті, від якого обрані) обираються пропорційно кількості населення в тому чи іншому виборчому окрузі (приблизно 1 член на 500 тис. виборців), але кожен штат має право як мінімум на одного представника, навіть, якщо кількість населення його дуже мала.Сенат складається із 100 осіб (не молодше 30 років, громадяни США не менше 9 років та з постійним місцем проживання у штатів, від якого обрані), кожен штат має в ньому двох представників, незалежно від кількості населення. Сенатори обираються прямими виборами, згідно із 17 поправкою, яка була введена у Конституцію у 1917 році. Термін повноважень Сенату 6 років, кожні 2 роки переобирається одна третя Сенату. У компетенцію Конгресу увійшли наступні питання (ст. 1, разд.8): встановлення і стягування мита, податків, акцизних зборів; турбота про загальний добробут і спільну оборону США; одноманітність податків, податей і акцизних зборів на всій території США; одержання позик від імені держави; питання зовнішньої торгівлі; одноманітне тлумачення законів на всій території федерації; карбування монети; поштова служба; заснування судів, підлеглих Верховному суду; оголошення війни; набір і утримання армії; придушення виступів, що порушують встановлений законом порядок, і ін. Крім того, до повноважень Конгресу увійшли затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів, підписаних президентом, призначення на найважливіші державні пости. Кожна із палат має право законодавчої ініціативи з будь-яких питань, крім фінансових законопроектів, які є прерогативою Палати представників. Але Сенат може не ухвалити фінансовий та інший проект. Сенат у свою чергу більшістю у 2/3 затверджує призначення Президентом вищих посадових осіб, ратифікує угоди. Конституція дала сенату повноваження затверджувати призначених президентом міністрів і членів уряду. Палата представників обирає спікера, а в сенаті головою автоматично є віце-президент. Законодавчий ак, прийнятий конгресом називається Білль.

78. Конституційні основи судової влади сша

Судову систему також можна представити у вигляді піраміди, в основі якої – суди нижчої інстанції, розташовані на території штатів. Вони вирішують справи про найменш серйозні проступки з невеликими сумами позовів. Такі суди можуть мати різні найменування: мирові суди, транспортні суди, поліцейські суди, муніципальні суди і т.д. Деякі з них спеціалізуються у вузькій сфері (наприклад, транспортні суди спеціалізуються у сфері дорожніх правопорушень). Як правило, справи в цих судах розглядаються без участі присяжних, а якщо одна із сторін наполягає на такому розгляді справи, то у випадку відсутності журі присяжних справа може бути передана на розгляд у вищестоящий суд. Наступний рівень піраміди складають суди загальної юрисдикції. Вони займаються розглядом справ про серйозні кримінальні злочини: пограбування, зґвалтування, умисне вбивство. Це так звані процесуальні суди, які в різних штатах можуть мати різні найменування (окружні суди, районні суди, старший суд – в Каліфорнії, апеляційний суд – в Нью-Йорку.В окремих штатах із великою чи середньою кількістю населення розвинута трьохрівнева система судів. Проміжна ланка між процесуальними та Верховним судом вирішує більшість апеляцій.Федеральні суди також мають трьохрівневу систему. Але тут відсутній нижній рівень для розгляду мілких справ. В штатах нижнім федеральним судом є регіональний (районний) суд – основний федеральний процесуальний суд. Два інших рівня – окружні суди та Верховний суд у своїй діяльності обмежуються розглядом апеляцій.Наступний рівень складають апеляційні суди – федеральні окружні суди, кількість яких досягла 11. Судові засідання тут проводяться колегією із трьох суддів. В більшості випадків окружні суди являються останньою інстанцією.Очолює судову систему Верховний Суд США. Він може розглядати справи, які вийшли із вищий судів штатів, якщо вони стосуються важливих федеральних питань. В якості суду першої інстанції він має право приймати до розгляду справи, що стосуються доходів штатів, цивільні справи, в яких однією із сторін виступає сам штат, а також спірні питання, які стосуються виборів, крім членів законодавчих зборів штатів. Юрисдикція суду поширюється на випадки, які стосуються високих посадових осіб іноземних країн. Верховний Суд складається із 9 суддів. Конституція не встановлює вимог, які до них пред’являються. Рішення приймаються простою більшістю голосів при наявності кворуму із 6 суддів. З 1803 року поправкою до Конституції цей суд наділений повноваженнями конституційного контролю, тобто може вирішувати питання про відповідність Конституції актів Конгресу, Президента та органів влади штатів.

79. Конституційні основи місцевого самоврядування у США.

Щодо організації місцевого самоврядування, то для США характерна „сильна рада” яка є найвищим органом влади громади, бургомістр є головою ради й одночасно головою виконавчої влади (південноамериканська модель). У цій країні окрім звичних для нас органів місцевого самоврядування загальної компетенції існують органи соціальної компетенції – шкільні ради. Шкільні округи, яких у США біля 15 тисяч, не залежать від графств та муніципалітетів. Шкільні ради розробляють основи освітньої політики у своєму окрузі, затверджують бюджет округу, розпоряджаються субсидіями від федерального уряду і уряду штату на освіту, наймають на роботу викладачів та визначають їхню. Оплату праці. На місцевому рівні діють установи, які видають ліцензії на заняття різними видами діяльності, приймають кваліфікаційні іспити, установи, які відають школами і т.д. При чому деякі з цих органів діють як легіслатури. Наприклад, Управління харчових продуктів та медикаментів приймає рішення про те, які хімікати можуть додаватися у харчові продукти. Їх населення обирає ряд посадових осіб, а саме: шерифа, прокурора, казначея, під керівництвом яких працюють муніципальні посадовці. У більшості міст населення обирає раду, яка в свою чергу обирає мера. Мер не здійснює управління, оскільки управлінською діяльністю займається найманий за контрактом посадовець-менеджер (система «рада-управляючий»). За системою «рада-мер» населення обирає раду та мера, який здійснює управління містом.Відповідно до «комісійної системи» населення обирає комісію у складі 3-7 осіб, які виконують функції міської ради та відають окремими галузями управління. Крім конгресу, за адміністративними установами на місцях контроль здійснюють судові органи.

80. Конституційно-правовий статус особи в Польській Республіці. З Польської Конституції

1. Свобода людини підлягає правовому захисту. 2. Кожен зобов'язаний поважати свободи і права інших. Нікого не можна змушувати робити те, до чого право його не зобов'язує. 3. Обмеження користування конституційними свободами і правами можуть встановлюватися лише в законі і тільки в тому випадку, коли вони необхідні в демократичній державі для його безпеки чи публічного порядку або для охорони навколишнього середовища, здоров'я та публічної моральності або свобод і прав інших осіб. Ці обмеження не можуть суперечити суті свобод і прав. Ст.32. 1. Всі рівні перед правом. Всі мають право на рівне ставлення з боку публічних властей. 2. Ніхто не може зазнавати дискримінації в політичній, соціальній та економічній життя з якої б то не було причини. Ст.зз. 1. Жінка і чоловік у Польській Республіці мають рівні права в сімейному, політичної, соціальної і економічного життя. 2. Жінка та чоловік мають, зокрема, рівне право на освіту, на працевлаштування та підвищення, на однакову винагороду за рівноцінну працю, на соціальне забезпечення, а також на зайняття посад, на виконання функцій, так само як на отримання відзнак та публічних почесних звань. Ст.34. 1. Польське громадянство набувається народженням від батьків, які є польськими громадянами. Інші випадки набуття польського громадянства визначає закон. 2. Польський громадянин не може втратити польське громадянство, якщо він сам від нього не відмовиться. Ст.35. 1. Польська Республіка забезпечує польським громадянам, які належать до національних та етнічних меншин, свободу збереження і розвитку власної мови, збереження звичаїв і традицій, а також розвитку власної культури.2. Національні та етнічні меншини мають право на створення власних установ - освітніх, культурних, службовців охороні релігійної самобутності, а також на участь у разрсшеніі справ, що стосуються їхньої культурної самобутності. Ст.З6.Під час перебування за кордоном польський громадянин має право на заступництво з боку Польської Ресіублікі. Ст.37.1. Кожен, хто перебуває під владою Польської Республіки, користується свободами і правами, забезпеченими Конституцією. 2. Винятки з цього принципу, що відносяться до іноземців, визначає закон. Особисті свободи і права Ст.38. Польська Республіка забезпечує кожній людині правову охорону життя. Ст.39.Ніхто не може бути підданий науковим, в тому числі медичним, експериментам без добровільно висловленої згоди. Ст.40. Ніхто не може бути підданий катуванню, а також жорстокому, нелюдському або такому, що принижує, поводження і покарання. Забороняється застосування тілесних покарань. Ст.41. 1. Кожному забезпечується особиста недоторканість і особиста свобода. Позбавлення або обмеження волі може мати місце тільки у відповідності з принципами та порядком, визначеними в законі. 2. Кожна позбавлена ​​свободи не на підставі судового вироку має право на звернення до суду з метою невідкладного визначення, чи законно це позбавлення. Про позбавлення волі негайно сповіщається сім'я або особа, зазначена позбавленим волі. 3. Кожний затриманий має бути негайно і зрозумілим для нього чином поінформований про причини затримання. Протягом 48 годин з моменту затримання він повинен бути переданий у розпорядження суду. Затриманого слід звільнити, якщо протягом 24 годин після передачі в розпорядження суду йому не буде вручено постанову суду про тимчасовий арешт разом з пред'явленими звинуваченнями. 4. З кожним позбавленим волі слід, звертатися гуманним чином. 5. Кожен протиправно позбавлений волі має право на відшкодування збитку. Ст.42. 1. Кримінальної відповідальності підлягає тільки той, хто вчинив діяння, заборонене під страхом покарання законом, який діяв під час його вчинення. Цей принцип не перешкоджає покаранню за діяння, яке під час її вчинення становила злочином відповідно до міжнародного права. 2. Кожен, проти кого ведеться кримінальний процес, має право на захист на всіх стадіях процесу. Він може, зокрема, вибрати захисника або - у відповідності до принципів, визначених у законі, - користуватися допомогою захисника за призначенням. 3. Кожен вважається невинним, поки його провина не буде встановлена ​​правомочним вироком суду. Ст.43. До військових злочинів і злочинів проти людяності строки давності не застосовуються.

81. Політико-правова природа Конституції Польської Республіки.

Сучасній Польщі за короткий час вдалося не лише перейти від стану “соціалістичної ПНР” до сучасної конституційної держави, а й провести конституційну, адміністративну, судову, освітню та інші необхідні реформи. Вагоме місце в цьому процесі посідає Конституція Республіки Польщі 1997 р. (надалі – Конституція РП) [1]. Окремі аспекти загальної характеристики Конституції РП у вітчизняній правовій науці висвітлені в працях М.О. Баймуратова, А.З. Георгіци, М.І. Марчука, О.В. Марцеляка, П.Б. Стецюка, В.М. Шаповала та інших, опублікованих в тому числі і у наукових збірниках присвячених проблематиці конституцій України та Польщі

Структурно, Конституція РП складається з Преамбули та тринадцяти розділів, а

саме: “Республіка”, “Свободи, права і обов'язки людини і громадянина”, “Джерела права”, “Сейм і Сенат”, “Президент Республіки Польща”, “Рада Міністрів і урядова адміністрація”, “Територіальне самоврядування”, “Суди і трибунали”, “Органи державного контролю та охорони права”, “Публічні фінанси”, “Надзвичайні стани”, “Зміна конституції” та “Кінцеві та перехідні положення”.

Конституція РП закріпила цілу низку конституційних засад – т.з. “принципів

побудови устрою держави”, перелік яких вважається невичерпним і зміст яких, в той чи інший спосіб, розкриваються в судовій практиці, практиці діяльності органів виконавчої влади та органів територіального самоврядування, а також – в національній конституційно-правовій доктрині.

Характеризуючи Конституцію РП слід зауважити, що вона увібрала в себе

традиції не лише польського, але й закріпила основні досягнення сучасного

європейського конституціоналізму. Так, в сфері регулювання прав та свобод

людини і громадянина, заслуговує на увагу те, що основою цих прав та свобод

визначено “природну та невідчужувану гідність людини” (ст. 30 Конституції РП), оскільки Конституція РП говорить про людську гідність як джерело прав та свобод людини, як категорію, яка є непорушна, і її охорона є обов'язком публічної влади.

82.Виборче право і виборчі системи Польської Республіки.

Виборче право - це сукупність норм, які регулюють участь громадян у виборах, у їх організації і проведенні, взаємовідносинах між виборцями й виборними органами чи посадовими особами, а також відкликання депутатів, які не виправдали довір'я виборців.

відповідно до Закону про вибори, активним виборчим правом, тобто правом голосувати на виборах має кожен громадянин Польщі, який до дня голосування досяг 18-річного віку, окрім осіб, які, :

·             позбавлені громадянських прав по остаточному рішенню суду;

·             позбавлені виборчих прав по остаточному рішенню Верховного Суду;

·             визнані неправоздатними по остаточному рішенню суду.

Пасивним виборчим правом, тобто правом висувати свою кандидатуру на виборах, відповідно до Закону про вибори, наділені особи, які мають виборчі права і відповідають вимогам особливих положень Закону про вибори. Обличчя не може одночасно висувати свою кандидатуру на вибори і в Сейм і в Сенат. Законом і Конституцією встановлюються певні обмеження стосовно віку для пасивного виборчого права. Обраним в Сейм може бути польський громадянин, який на день виборів досяг 21 року, а обраним в Сенат може бути польський громадянин, який на день виборів досяг 30 років.

Виборча система - це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів підведення результатів голосування.

Основні типи виборчих систем: - мажоритарна; - пропорційна; - змішана.

Змішаний принцип застосовується в Польщі. Змішана виборча система. Серед виборчих систем, окрім згаданих мажоритарної та пропорційної, є ще й змішаний, або пропорційно-мажоритарний тип. За цієї системи частина мандатів, як правило, - половина, розподіляється по одномандатних виборчих округах, решта - за пропорційним принципом по багатомандатних округах. Так, у ФРН половина депутатів бундестагу обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а друга половина - за пропорційною з партійних списків.

Польська виборча система спирається на принцип партійності. Тому, як у парламентських виборах, так і у виборах місцевої адміністрації (а також у президентських) більше шансів мають ті кандидати, які користуються підтримкою політичних партій. Депутати з однієї і тієї ж партії створюють у Сеймі та Сенаті свої парламентські фракції. Саме у фракціях, як правило, народжуються проекти законів і поправок, оскільки тільки великі групи депутатів в змозі винести нові законопроекти на обговорення Сейму.

83. Конституційно-правовий статус уряду Польської Республіки (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Уряд – це колегіальний орган виконавчої влади, що володіє загальною компетенцією здійснення керівництва державним управлінням. Він очолює адміністративну, тобто виконавчо-розпорядчу, діяльність в країні, під його керівництвом знаходяться державний апарат, збройні сили, фінанси держави, іноземні справи.

Виконавчу владу в Польщі здійснює уряд. Відповідно до Конституції урядом Польщі є Рада Міністрів, яка здійснює внутрішню та зовнішню політику Республіки Польща. Рада Міністрів керує всією урядовою адміністрацією.

Рада Міністрів приймає рішення з усіх питань державної політики, які Конституційним Законом або іншим законом не були залишені за Президентом, за іншим органом державної виконавчої влади чи за органом самоврядування.

Рада Міністрів, зокрема:

1) забезпечує виконання законів;

2) видає розпорядження, що мають силу закону, із збереженням умов, визначених;

3) керує, координує та контролює роботу всіх інших органів державної виконавчої влади, несучи відповідальність за їхню роботу перед Сеймом;

4) охороняє згідно із законами інтереси Державної скарбниці;

5) складає проект бюджету та інших фінансових планів держави, а після затвердження Сеймом керує їх виконанням;

6) здійснює у межах та формах, встановлених Конституційним Законом та іншими законами, нагляд за місцевим самоврядуванням, а також іншими видами самоврядування;

7) підтримує відносини та укладає договори з урядами інших країн, а також з міжнародними організаціями;

8) забезпечує зовнішню та внутрішню безпеку держави.

Рада Міністрів (Уряд) складається:

1. з Голови Ради Міністрів – як його глави;

2. із заступників Голови Ради Міністрів;

3. із міністрів;

4. із голів встановлених законом комісій та комітетів, що здійснюють функції вищих органів державної виконавчої влади.

 порядок формування уряду

Глава держави пропонує кандидатури голови і членів уряду - парламент призначає

У Конституції визначено порядок формування уряду. Зокрема, Президент призначає Голову Ради Міністрів і за його пропозицією призначає Уряд у складі, запропонованому Головою Ради Міністрів, протягом 14 днів з часу першого засідання Сейму або прийняття відставки Ради Міністрів. Призначення Президентом Голови Ради Міністрів відбувається одночасно з формуванням Ради Міністрів.

Голова Ради Міністрів, не пізніше як протягом 14 днів з дня призначення його на посаду, подає Сеймові програму діяльності Ради Міністрів разом з пропозицією виразити вотум довіри (процедура інвеститури уряду). Сейм виражає вотум довіри абсолютною більшістю голосів.

У разі непризначення Ради Міністрів, Сейм протягом 21 дня абсолютною більшістю голосів обирає Голову Ради Міністрів, а також запропонований ним склад Ради Міністрів. Президент затверджує обраний таким чином Уряд та приводить його до присяги.

У разі непризначення Ради Міністрів, Президент призначає Голову Ради Міністрів та за його пропозицією – Раду Міністрів, проте за умови, що Сейм виражає вотум довіри більшістю голосів.

Пропозицію щодо призначення міністрів закордонних справ, оборони та внутрішніх справ Голова Ради Міністрів подає, ознайомившись із думкою Президента.

У разі непризначення Ради Міністрів, Президент може розпустити Сейм або протягом 14 днів призначити Голову Ради Міністрів та Раду Міністрів на строк, не довший за шість місяців. Якщо до спливу цього строку Сейм не виразив вотуму довіри цьому Урядові, то Президент розпускає Сейм.

Після виборів президента, якщо навіть обрана та ж сама особа на новий строк, уряд формується заново.

Акти уряду На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень Рада Міністрів видає розпорядження. Крім того, Рада Міністрів приймає постанови у межах своїх конституційних прав.

Голова Ради Міністрів керує роботою Ради Міністрів, а також координує та контролює роботу окремих міністрів. Він є службовим керівником усіх працівників урядової адміністрації. На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень Голова Ради Міністрів видає розпорядження.

Міністр керує певною ділянкою роботи державної виконавчої влади. Сфера діяльності міністра визначається законом.

Міністр керує певною ділянкою роботи державної виконавчої влади, користуючись допомогою державних секретарів та заступників міністра, призначуваних на посаду Головою Ради Міністрів за пропозицією міністра. На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень міністр видає розпорядження та накази.

Рада Міністрів за пропозицією Голови Ради Міністрів може скасувати розпорядження чи наказ міністра.

83. Конституційні основи судової влади Польської Республіки.

 У Польщі є чотири рівні (інстанції) загальних судів. На нижчому рівні ієрархії загальних судів знаходяться суди першої інстанції – районні. Їх 323. Наступний рівень займають регіональні суди, яких у Польщі 45. Це суди першої інстанції у складних справах (наприклад, про особливо тяжкі злочини) і суди другої (апеляційної) інстанції, що розглядають рішення, прийняті районними судами. На вищому, третьому рівні знаходяться апеляційні суди, створені у 1990 р. Їх десять. Як суди третьої інстанції, вони розглядають апеляційні скарги на рішення регіональних судів другої інстанції. Найвищим, четвертим рівнем судової системи є Верховний суд, розташований у Варшаві. Верховний суд Польщі має найвищі апеляційні повноваження щодо рішень судів нижчого рівня, які набули чинності

 У Польщі суддів призначає президент за поданням Національної ради юстиції, до якої входять представники судової системи і Міністерства юстиції Польщі, а також члени парламенту. На посаду судді районного суду (найнижчу за ієрархією) може бути призначена особа, яка: є громадянином Польщі, має високі моральні якості, здобула вищу юридичну освіту і ступінь магістра в Польщі або за кордоном, за станом здоров’я може виконувати функції судді та не старше 30 років. Більше того, необхідно мати стаж роботи помічником судді або прокурора не менше трьох років. Вимоги щодо проходження навчання для судді або прокурора не поширюються на осіб, які були помічниками суддів або працівниками апарату суду щонайменше шість років і склали іспит на зайняття посади судді. Вимоги щодо проходження окремого навчання, а також щодо стажу роботи не стосуються також професорів та доцентів, які викладають у фахових вищих навчальних закладах і науково-дослідних установах. Крім того, особа, яка працювала адвокатом, юрисконсультом або нотаріусом не менше трьох років, може бути призначена на посаду судді районного суду.

83. Конституційно-правові основи адміністративно-територіального устрою Польської Республіки.

Адміністративний поділ Польщі такий: країна ділиться на воєводства (wojewodztwo), воєводства – на повіти (powiat), повіти – на гміни (gmina).

У 1999 році введено новий адміністративний поділ. Тепер в Польщі 16 воєводств, близько 300 повітів, і 2489 гмін. Попередня адміністративна реформа була проведена 1 червня 1975 року, тоді країна ділилася на воєводства (49) і гміни.

Гміна

Гміна відповідає за порядок і безпеку на своїй території, в її віданні перебувають дороги місцевого значення, організація комунального господарства, і т.д. В результаті останньої реформи тепер до компетенції гміни входять також фінансові кошти.

Повіт

У сферу обов’язків повітів включені всі локальні питання, що виходять за межі гміни. Зокрема: охорона громадського порядку і загальна безпека, протипожежна безпека та захист від повеней, попередження стихійних лих і усунення їх наслідків, утримання загальних лікарень, боротьба з безробіттям, будівництво та утримання міжгмінних доріг.

Воєводство

Воєводське самоврядування визначає політику регіону. Тобто займається питаннями, які не можуть бути вирішені на рівні повіту. Це, насамперед: рівномірний розвиток економіки (господарства), використання нововведень регіональних ринків, раціональна освітня політика до рівня університету, створення привабливих умов для інвесторів (особливо враховуючи вступ в перспективі до Європейського Союзу).

83. Президент Польської Республіки (порядок обрання, функції, повноваження, відповідальність).

Згідно з Конституцією Польщі від 25 травня 1997 року Президент обирається на загальних, рівних, прямих виборах шляхом таємного голосування абсолютною більшістю дійсних виборчих голосів. згідно з законодавством, якщо жоден із кандидатів не отримає абсолютної більшості голосів, на 14 день після першого голосування проводиться другий тур виборів. У ньому беруть участь два кандидати, які у першому турі отримали послідовно найбільшу кількість голосів і не зняли свою кандидатуру. Обраною вважається особа, яка отримала найбільшу кількість дійсних виборчих голосів. Президент обирається строком на п'ять років і може бути обраний повторно лише один раз. Конституція Польщі встановлює спеціальні вимоги щодо кандидатів на посаду Президента. Відповідно до п.5 ст. 29 польської Конституції “Президентом може бути обраний будь-який польський громадянин, якому виповнилося 35 років та який володіє повнотою виборчих прав”. Строк повноважень Президента починається з дня вступу на посаду. Вибори Президента призначає Маршалок Сейму не раніше як за чотири та не пізніше як за три місяці до спливу строку повноважень Президента, що виконує обов'язки, а в разі звільнення посади Президента — не пізніше як на 14 день після звільнення посади, призначаючи дату виборів у межах двох місяців з дня призначення виборів. Вибори проводяться у неробочий день. Президент стає на посаду після складення Національним Зборам присяги Права і обов’язки президента визначає Конституція РП. Згідно з чинним основному закону, президент Республіки Польща є главою держави, найвищим представником Польщі і гарантом сталості державної влади.

Президент віддає розпорядження щодо проведення виборів до Сейму та Сенату, а в окремих випадках має право скоротити термін їх повноважень. Президент може розпорядитися провести всенародний референдум з важливих для держави питань, що вимагають участі всіх громадян у прийнятті рішення (таким референдумом, наприклад, було голосування з питання вступу Польщі до Європейського Союзу).

Президент має право вільного вибору в призначенні голови Ради міністрів, проте ще не було випадку, щоб президент довірив завдання формування нового уряду політику, який не користується підтримкою більшості депутатів Сейму.

Президент РП має безпосередню можливість впливати на процес становлення законодавства шляхом використання права вето по відношенню до законодавчих актів. Сейм може відхилити президентське вето, але тільки більшістю, тобто 3 / 5 голосів за наявності під час голосування, щонайменше, половини передбаченого законодавством кількості депутатів (230). Президент може також до підписання закону звернутися до Конституційного суду з метою перевірити його на відповідність Конституції РП, що в практиці часто має вирішальне значення на законодавчий процес.

Виконуючи функції найвищого представника польської держави, президент ратифікує і розриває міжнародні договори, призначає і відкликає послів, приймає вірчі грамоти від представників інших держав. Президент як глава держави також приймає рішення про присвоєння високих відзнак і державних нагород. Президент має право помилування засуджених. Це означає, що президент може остаточно відхилити рішення суду (як правило, президент консультується щодо таких рішень з міністром юстиції).

Президент також очолює Збройні Сили, призначає Командувача Генеральним штабом і командуючих всіх родів військ, а під час війни призначає Головнокомандувача Збройними Силами та може видати наказ про загальну мобілізацію.

Президент виконує свої завдання за допомогою таких установ, як: Канцелярії президента РП, Бюро національної безпеки та Групи радників президента РП.

83. Парламент Польської Республіки

Сейм

У Сеймі 460 депутатів, які об’єднані в клуби або групи. Клуб може бути утворений мінімум з 15 депутатів, в свою чергу, група – мінімум з 3 депутатів. У разі голосування за якісь важливі проекти, керівник парламентарного клубу може призначити партійну дисципліну. Це означає, що всі члени клубу мають голосувати у відповідність з прийнятими рішеннями на клубних зборах.

На перших зборах Сейму із загального числа депутатів обирається голова, який надалі веде пленарні засідання Сейму, роботу Сейму а також представляє Сейм. Голова Сейму і його заступник входять до президії Сейму, яка визначає план роботи Сейму. Голова, його заступник і керівник кожного клубу утворюють конвент сеньйорів, який відповідає за співпрацю між депутатами різних клубів, а також визначає план роботи Сейму і хід пленарних засідань. Депутати працюють в комісіях Сейму, які займаються розглядом і оцінкою їм довірених справ, наприклад законопроекти. У Сеймі працюють 20 постійних комісій.

Сенат

У сенаті розглядаються поправки до законів, які готуються в нижній палаті. Цей додатковий контроль служить поліпшенням якості прийнятих законів. Сенат складається з 100 сенаторів. Його внутрішній порядок схожий на порядок в Сеймі.

У сенаті головує його голова, який веде засідання сенату і президію сенату, скликає конвент сеньйорів і наглядає за роботою комісій сенату. Сенатори можуть об’єднатися в сенаторські клуби з тією різницею від депутатських клубів, що сенаторські клуби можуть складатися мінімум з 7 сенаторів. Сенатори працюють в сенаторських постійних та надзвичайних комісіях. Їх завдання розглянути прийняті закони. Сенат також може створювати свої закони і відсилати їх у Сейм.

Народні збори

У важливий для народу час обидві палати збираються на єдині збори, які утворюють новий орган влади – Народне зібрання, яке визначає регламент окремих засідань. Народні збори збираються, наприклад, щоб прийняти присягу нового президента, у важливі моменти для держави а також урочисті моменти.

88. Конституційні основи місцевого самоврядування Польської Республіки.

Станом на сьогодні Польща ділиться на 16 воєводств, 379 повітів та 2478 гмін.

Конституція визначає, що основною одиницею самоврядуван­ня є гміна (ст. 164). Інші одиниці регіонального та місцевого са­моврядування визначаються законом. Кожна одиниця місцево­го самоврядування володіє правоздатністю; їм належать право власності та інші майнові права; самостійність цих одиниць підля­гає правовому захисту (ст. 165).

Самоврядування на рівні гміни

    Самоврядною адміністративно-територіальною одиницею найнижчого рівня відповідно до ст. 164 Конституції РП є гміна. Гміна може бути сільською (така, що не має на своєму терені міста), місько-сільською (до складу такої гміни входить місто та декілька сіл) та міською (гміна, що міститься в адміністративних кордонах міста або т. зв. гміна зі статусом міста).

   Мешканці гміни приймають рішення шляхом участі у загальному голосуванні (вибори або місцевий референдум) чи за посередництвом ради гміни.

   Виконавчу владу у гміні здійснює війт (у сільських гмінах), бурмістр (у місько-сільських гмінах) або президент (у великих міських гмінах), які обираються у безпосередніх виборах.

Гміна може створювати у своєму складі менші територіальні відділи з власними владами, наприклад солецтво, на чолі з обраним мешканцями села солтисом.

Самоврядування на рівні повіту

   Повіт є самоврядною адміністративно-територіальною одиницею другого рівня, яка входить до складу воєводства і формується з декількох сусідніх гмін.

   Законодавчі та контрольні владні повноваження в повіті має рада повіту.

   Виконавчим органом повіту є староство. Його очолює староста повіту, який обирається радою повіту.

   Станом на сьогодні існує два види повітів: земський повіт (314 одиниць) та міський повіт (65 одиниць). Фактично всі найбільші міста Польщі, у тому числі столиця країни Варшава, є міськими повітами.   

   Самоврядування на рівні воєводства

Воєводство є одиницею адміністративного поділу найвищого ступеню, яке складається з повітів.

Самоврядування у воєводстві здійснює сеймик воєводства.

   Виконавчим органом сеймику є Правління воєводства. Його очолює Маршалок воєводства, який обирається сеймиком.

   Маршалок здійснює свою владу за допомогою підпорядкованого йому Відомства маршалка.

89.Виборче право і виборча система Росії.

Виборче право - Це врегульована Конституцією та законами діяльність органів і груп виборців з підготовки та проведення виборів в державні органи та органи місцевого самоврядування

Виборча система - Це частина політичної системи суспільства, сукупність суспільних відносин, що виникають у процесі реалізації основного політичного права громадян - обирати і бути обраними

У Російській державі на федеральному рівні прямим способом обирається одна палата Федеральних Зборів - Державна Дума і глава держави - Президент Російської Федерації.

Важливою рисою російського виборчого права (виборчої системи) є те, що в самому головному порядок обрання Президента РФ і депутатів Державної Думи встановлюється тільки Конституцією РФ і федеральними законами, тобто без регулювання з боку суб'єктів Федерації.

З 2005 р. виборча система Росії (в минулому характеризувалася як змішана) стала пропорційною:  · 15 грудня 2004 набули чинності поправки, що скасовують всенародні вибори глав регіонів [6];  · В Росії поки що існує змішана система виборів, при якій половина депутатів обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а половина - за пропорційною системою за єдиним федеральним списком. Однак у Держдумі перебуває законопроект, згідно з яким депутати будуть обиратися виключно за пропорційною системою. 

90. Конституційні основи територіального устрою Російської Федерації.

Стаття 1 Конституції РФ встановлює, що Російська Федера­ція – Росія – є демократична федеративна правова держава з рес­публіканською формою правління.

Конституція (ст. 11, п. 3) встановлює розмежування предметів відання і повноважень між органами державної влади Російської Федерації та органами влади суб’єктів федерації. Виключні пред­мети відання і повноваження Російської Федерації (ст. 71 Консти­туції), спільні предмети відання та повноваження Російської Фе­дерації та її суб’єктів (ст. 72 Конституції). Поза межами відання і повноважень Російської Федерації за предметами спільного відан­ня Російської Федерації та суб’єктів федерації суб’єкти федерації мають усю повноту влади (ст. 73 Конституції), тобто у цьому разі йдеться про виключні повноваження суб’єктів федерації.

Російська федерація складається з республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області, автономних округів – рівноправних суб’єктів федерацій (ст. 5, п. 1 Консти­туції). У наш час до складу федерації входить 21 республіка – суб’єкти федерації (н-д, Республіка Алтай, Республіка Саха (Якутія),Чеченська Республіка).

Республіка у складі Російської Федерації – це унітарна демо­кратична держава, що має всю повноту державної влади на своїй території, крім тих повноважень, які входять до виключної ком­петенції Російської Федерації.

Республіки у складі федерації різноманітні за розміром тери­торії, за кількістю населення. Але вони юридично рівноправні. Статус республіки визначається статтями 5 п. 2 і 66 Конституції РФ. Республіка – це держава, яка має свою Конституцію і зако­нодавство, свою територію, яка не може бути змінена без її згоди.

Кожна республіка має свою Конституцію, яка законодавчо за­кріплює основи її конституційного ладу, права, свободи та обо­в’язки громадян; систему, принципи організації і діяльності та компетенцію законодавчих, виконавчих, судових і місцевих органів.

Республіки – суб’єкти федерації мають законодавчі, виконавчі та судові органи.

Правове положення країв, областей, міст федерального зна­чення. До складу федерації входять шість країв, 40 областей і два міста федеральною значення – Москва і Санкт-Петербург. Ці суб’єкти є державно-територіальними утвореннями, їх конститу­ційно-правничий статус закріплюється Конституцією федерації та статутом, який приймається законодавчим (представницьким) органом суб’єкта Російської Федерації.

Як суб’єкти федерації краї, області, міста федерального зна­чення приймають не тільки Статут, а й закони та інші нормативні акти. Вони утворюють органи законодавчої (представницької), виконавчої та судової влади.

Конституційно-правовий статус автономної області, авто­номного округу. Згідно зі ст. 5 Конституції РФ рівноправними суб’єктами федерації є автономна область і десять автономних ок­ругів, які склалися історично.

Автономні округи – це національно-територіальні утворення, які входять до складу федерації через область чи край (за винят­ком Чукотського автономного краю, який входить у федерацію безпосередньо) і відрізняються особливим національним складом та побутом населення.

У травні 2000 р. Указом Президента В. В. Путіна були утво­рені сім федеральних округів і призначені в них представники президента. Федеральний округ охоплює від 5 до 17 суб’єктів федерації. Мета реформи – укріплення федерації і вертикалі дер­жавної влади. Уповноважені представники президента координу­ватимуть діяльність органів державної влади.

.

102. Регіональне і місцеве управління та самоврядування в Франції

   Система місцевих органів у Франції ґрунтується відповідно до адміністративно-територіального поділу, який у 80-ті роки минулого століття був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію. Складовими частинами адміністративно-територіальної структури Франції є (знизу доверху): комуна, кантон, округ, департамент і регіон. При цьому кантон і округ не мають виборних органів управління та самоврядування, а є територіями, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні органи. Округами управляє суп-рефект, який призначається зверху. Кантони являють собою історико-географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються судові органи - трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спеціальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межі яких не завжди збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, департаменти та комуни.

Традиційно основною одиницею адміністративно-територіального поділу Франції є департамент. З 1965 р. на території метрополії їх нараховується 96, включаючи Париж. Для вирішення сучасних економічних і соціальних проблем департамент виявився неефективною малопотужною одиницею, що зумовило прийняття 2 березня 1982 р. Закону про децентралізацію, згідно з яким метрополія була поділена на 22 регіони (області), що охоплюють кілька департаментів (від 3 до 5). Регіон став основною територіальною одиницею, у рамках якої здійснюються найважливіші економічні і соціальні програми розвитку. Регіони мають власний бюджет, розробляють власні плани економічного та соціального розвитку, а також облаштова-ності території і розвитку інфраструктури.    Головним представницьким органом регіону є регіональна рада, члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у пропорційній виборчій системі. Вибори проводяться по департаментах.

Представником центральної влади в регіоні є регіональний комісар республіки (префект). Префектом (регіональним комісаром республіки) регіону є префект найбільш значного департаменту регіону.

У департаментах обирається генеральна (департаментська) рада терміном на шість років, що поновлюється наполовину кожні три роки.

Муніципальні радники обираються шляхом загального прямого і таємного голосування. Правом участі в місцевих виборах володіють також постійно проживаючі іноземці та громадяни Європейського Союзу. Термін повноважень муніципальних рад -шість років.

Отже, вся система місцевого й регіонального управління ґрунтується на сполученні управління і самоврядування. Характеризуючи адміністративно-територіальний устрій і місцеве управління та самоврядування Франції, слід також зазначити, що ряд колишніх французьких колоній зберіг державно-правові зв'язки з метрополією, отримавши статус заморських департаментів і територій.

До складу Франції входять дві заморські території з особливим статусом: острів Майота та острови Сен-Пьєр і Мікелон. Ці дві території повільно еволюціонують убік перетворення в майбутньому на незалежні держави.

На закінчення слід додати, що адміністративно-територіальний поділ Франції відрізняється ускладненою структурою, а місцеве самоврядування характеризується тенденцією до подальшої централізації, підвищенням ролі й значення територіальних самоврядних колективів.

103. Політико-правова природа Конституції Федеративної Республіки Німеччини.

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в історії розвитку держави. Перша конституція Німеччини була дарована Імператором Вільгельмом 1 1871 року. Вона юридично закріпила об'єднання країни. 6 лютого 1919 року Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріплена конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повноваження голови держави вкупі 'з тривалим терміном повноважень (сім років), відсутність реального "стримуючої" противаги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX сторіччя.

Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом. Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою надання державі на "перехідний період" нового, вільно-демократичного ладу. Основний закон Німеччини містить 146 статей. Основний закон був задуманий як тимчасовий, а не як остаточна конституція. За народом Німеччини залишалося право "у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини". Згодом Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про об'єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об'єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об'єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини. Його основні начала у вигляді "франкфуртських документів" були розроблені у червні 1948 року на Конференції представників окупаційних влад з прем'єр-міністрами земель  у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створений комітет з 22 німецьких фахівців у галузі конституційного права, який у відповідності з "франкфуртськими документами" підготував проект Конституції. Для остаточної редакції і схвалення проекту конституції була сформована парламентська рада з 65 представників земель. Робота парламентської ради впритул до прийняття Конституції проходила під контролем і тиском влад країн Заходу. Після прийняття Основного закону парламентською радою, його схвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 травня 1949 року відбулася процедура його підписання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття велику роль відігравали окупаційні влади. Безсумнівним впливом західних окупаційних влад можна пояснити і зміст статті 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість "передати верховну владу міждержавним установленням". У цілому Конституція ФРН, подібно іншим післявоєнним конституціям, є відображенням нового співвідношення соціальних сил як в середині країни, так і на міжнародній арені. Конституція Німеччини виходить із принципів загальнолюдських цінностей: демократії, розподілу влад, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина визначається Конституцією як демократична, соціальна і правова держава. У багатьох місцях Конституції можна відчути прагнення уникнути помилок, що призвели до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодавцями 1948 року були, як зазначалося, прем'єр-міністри утворених в західних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аде-науера схвалила Основний закон, що був обнародуваний 23 травня 1949 року. Під час урочистостей з приводу сорокаліття Федеративної Республіки 1989 року Основний закон був визнаний найкращою і найвільнішою^ Конституцією, яка будь-коли існувала на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспільства. Основний закон увійшов у свідомість громадян і визнавався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні обминали серйозні конституційні кризи.

104. 1. Загальна характеристика основ виборчого законодавства Федеративної Республіки Німеччини

Передусім, потрібно відмітити, що виборче право ФРН має досить широкий круг джерел, до яких відносяться наступні нормативні акти, :

1) Конституція (Основний закон) Федеральної Республіки Німеччини - Grundgesetz fur die Bundesrepublik Deutschland (прийнята 23 травня 1949);

2) Федеральний закон про вибори - Bundes - wahlgesetz(прийнятий 7 травня 1956 року);

3) Положення про федеральні вибори - Bundeswahlordnung (BWO);

4) Доповнення до положення про федеральні вибори - Anlagen zur Bundeswa - hlordnung;

5) Закон про політичні партії - Gesetz uber die politischen Parteien (Parteiengesetz) - PartG;

6) Закон про перевірку правильності виборів - Wahlprufungsgesetz - WPrufG;

7) Закон про виборчу статистику - Wahlstatistikgesetz - WStatG.

Вибори в німецький Бундестаг (нижня палата парламенту) у Федеральній республіці Німеччина проводяться, як правило, кожні чотири роки восени. Дострокові вибори можливі лише в окремих випадках розпуску парламенту федеральним президентом. При чому, дострокові вибори призначаються тільки у тому випадку, якщо звернення Федерального Канцлера з проханням про вираження йому довіри не зустрічає згоди більшості членів Бундестагу. У цій ситуації Федеральний Президент може за пропозицією Федерального Канцлера протягом двадцяти одного дня розпустити Бундестаг. Право на розпуск втрачається, як тільки Бундестаг більшістю своїх членів обрав іншого Федерального Канцлера.

Досі в історії Федеральної республіки Німеччина були два випадки скорочення періоду між виборами через достроковий розпуск парламенту  згідно описаної в Статті 68 Конституцій (Основного закону) процедури : "Між пропозицією про вираження довіри і голосуванням повинно пройти сорок вісім годин".

Виборче право Федеральної республіки Німеччина містить, разом із загальнодемократичними принципами загальності, рівності, прямої участі громадян, вільного і таємного характеру самих виборів також певну специфічну особливість. Ця особливість передбачає те, що виборчий акт німецького громадянина розпадається, свого роду, на дві частини. Німецький виборець, дійсно, має два голоси. Перший голос він віддає кандидатові від свого виборчого округу. Цим голосом він може обрати одного з числа висунених партіями по цьому виборчому округу претендентів. Другим своїм голосом він вибирає один з різних списків, складених земельними організаціями політичних партій. Перший виборчий акт - вибір особи : в цьому окрузі перемогу отримує той кандидат, який отримає більшу кількість голосів. Другий виборчий акт служить для персональної віддачі переваги тієї або іншої партії. Наявність у кожного виборця двох голосів, на жаль, може бути використана для маніпуляцій. Такий порядок голосування дозволяє двом партіям-союзникам отримати більше місць, ніж партія, яка не має союзників, при рівній кількості відданих голосів, що само по собі, ні в якому разі, не є демократичним електоральним стандартом.

Отже, половина депутатів німецького бундестагу обирається у виборчих округах прямим способом, а інша - по списках. Слід вказати, що число отриманих прямих мандатів не є вирішальним для кількісного складу бундестагу. А вирішальними для загального результату виборів є саме голоси, подані виборцями за списки (т.з. вторинні голоси). Розподіл місць в парламенті відбувається на основі отриманої кожною партією частини вторинних голосів. Прямі мандати також залучаються до цього процесу. Якщо партія отримає перемогу в більшому числі виборчих округів, чим це передбачено 5% -м бар'єром "других голосів", то вона отримує додаткові "перехідні" мандати. У таких випадках в німецькому Бундестагу опиняється більше депутатів, чим встановлене законом число в 656 депутатів.

Необхідно відмітити, що до об'єднання Німеччини у Федеральній республіці було 248 виборчих округів. 22 западноберлинских депутата до 1990 року безпосередньо не обиралися, а визначалися міськими зборами депутатів. Після об'єднання додалося 8 западноберлинских і 72 східноберлінських виборчих округів. Таким чином, збільшена в розмірах Федеральна республіка Німеччина має 328 виборчих округів, а Бундестаг - мінімум 656 місць.

Отже, тут слід підкреслити, що, фактично, німецьке виборче право є пропорційним. Щоб бути представленою в парламенті, політична партія повинна отримати на виборах, як вже вказувалося, мінімум 5% голосів або перемогти, щонайменше, в трьох виборчих округах. Логічно припустити, що для якої-небудь новоутвореної партії завдання подолання п'ятивідсоткового бар'єру, так само як і перемоги в досить великому одномандатному окрузі, є архіскладним.

Авторові представляється важливим тут відмітити, що 5% загороджувальний бар'єр уперше був введений Федеральним законом про вибори у ФРН вже відразу після ІІ Світової війни. Ця новація була обумовлена конкретно-історичними умовами і політичною ситуацією в післявоєнний час, оскільки після поразки націонал-соціалістичного режиму виникла необхідність в запобіганні можливості будь-яких спроб його реанімації. Введення загороджувального бар'єру стало одним із заходів в цьому напрямі.

105. Конституційно-правовий статус особи у фрн.

розділі І Конституції Федеративної Республіки Німеччина, який називається «Основні права» та закріплює основні положення правового статусу людини та громадянина, основні права, свободи та обов’язки зазначених вище осіб.

згідно Конституції Німеччини основними правами та свободами людини та громадянина є: право на людську гідність, яке складається з недоторканності людської гідності та обов’язку держави захищати це право особи. В силу цього, Німецька держава визнає невід’ємні права людини як основу, будь-якого людського суспільства, миру та справедливості в світі.

Другим основним правом громадян Німеччини є право на розвиток своєї особистості. У цій же 2 статті конституції надається право на життя та особисту недоторканність. Гарантується непорушність права на свободу особистості.

Основним правилом при побудові суспільного устрою є те, що всі люди рівні перед законом. У це право входить:

-Рівноправність жінок та чоловіків;

-Права особи не можуть бути обмежені через недоліки особи;

-Недоліки, що виникають між правами чоловіків та жінок усуваються державою.

Також в конституції закріплюються такі права:

-Право на свободу віросповідання, гарантується вільне провадження релігійних обрядів;

-Кожний має право вільно виражати свої думки в усній та письмовій формах. Гарантується свобода друку інформації та преси. Не існує цензури. Границі цих прав можуть встановлюватись законами та іншими законодавчими актами, про охорону молоді та право на честь особистості.

-Шлюб та сім’я та шлюб знаходяться під особливою охороною. Піклування батьків про дітей, є їх природним обов’язком, кожна мати має право на захист.

-Вся шкільна справа знаходиться наглядом держави. Релігійне навчання є обов’язковим для державних шкіл, окрім не конфесійних; Також гарантується право на відкриття приватних шкіл, на відкриття яких має бути наданий дозвіл держави. Особливістю німецького права на освіту є те, що там заборонені підготовчі школи.

-Гарантується право збиратися мирно, без зброї, без попереднього попередження спеціальних органів. Надається також право створювати об’єднання для захисту прав робітників та поліпшення умов праці.

-Гарантується таємниця листування та телефонних розмов. Певні обмеження можуть встановлюватись тільки на основі закону.

-Гарантується свобода пересування німців по всій території федерації.

-Усім німцям надається право вільно обирати для себе професію, місце роботи та місце отримання освіти. Примусова праця допускається лише за умови позбавлення волі за вироком суду, або в умовах воєнного стану.

-Гарантується недоторканність житла. Згідно статті 13 конституції, обшуки можуть проводитись лише при наявності дозволу суду.

-Гарантується власність та право власності. Власність зобов’язує.

-особа, згідно статті 16, не може бути позбавлена Громадянства. Втрата громадянства може відбуватись лише на підставі закону. Гарантується невидання німців іноземним державам.

-При порушенні зазначених прав, особа може звертатися за захистом до федерального конституційного суду.

Таким чином, виходячи з вище сказаного, можна виділити таку особливість німецької держави в сфері прав та свобод: в Німеччині школа та церква не розділені, що підтверджується тим, що в державних школах вивчення релігії є обов’язковим. В конституції також зазначається, що вказані в ній права та свободи є обов’язковими для охорони та виконання з боку законодавчої, виконавчої та судової влади. Обов’язками громадян Німеччини є: повага до конституції та законів

держави, для чоловіків з 18 років встановлюється обов’язок несення військової служби. Також існує зобов’язання відповідати за нанесену власності шкоду тощо.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в цих країнах лише частково визначений в їх конституціях. Так, в статті 16-а Конституції Німеччини гарантується право на притулок для біженців. Ця стаття встановлює: процедуру розгляду заяв щодо надання притулку, яка скорочується порівняно з попереднім законодавством; встановлює запобіжні заходи для унеможливлення багаторазового одержання допомоги; встановлює рівень прожиткового мінімуму біженців шляхом надання натуральної допомоги; встановлює, що іноземці з країн ЄС, де діє женевська конвенція не можуть мати навіть тимчасовий політичний притулок, і не можуть посилатися на право політичного притулку.

106. Конституційно-правовий статус парламенту фрн.

Парламент Федеративної Республіки Німеччини фактично складається з двох палат: нижньої - Бундестага і верхнього Бундесрата (формально в Німеччині Бундесрат не розглядається як палата парламенту). Бундестаг складається з депутатів, обираних на основі загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні строком на 4 роки. Основний закон ФРН не містить докладних ухвал про виборчу систему. Вона встановлюється поточним законодавством. В даний час порядок виборів в бундестаг визначається Виборчим законом від 1 вересня 1975 р. з подальшими змінами. Право обирати надається громадянам, що досягли 18 років і проживаючим на території федерації не менше 3 місяців. Право бути вибраним мають особи, що досягли 18 років і які є не менше ніж 1 рік громадянами ФРН і не позбавлені активного виборчого права. Виборчий закон встановлює певне число депутатів бундестага - 656 (на практиці їх завжди більше через особливості німецької виборчої системи). Депутати володіють вільним мандатом і імунітетом. При виборах депутатів бундестага застосовується змішана система - так звана „пропорційна яка персоналізується”. Половина депутатів бундестага (328) обирається у виборчих округах, по одному депутату від кожного округу. Інша половина обирається за так званими земельними списками партій. Кожний виборець на виборах в бундестаг має два голоси. Перший голос він подає за кандидата в депутати у виборчому окрузі, другий голос - за земельний список кандидатів однієї з партій. Обидва голоси можуть подаватися незалежно один від одного. У виборчому окрузі вибраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, ніж інші, тобто застосовується мажоритарна система відносної більшості. Решта 328 місць заповнюється кандидатами із земельних списків партій. За земельними списками існує вимога отримати не менше 5% від числа всіх голосуючих по країні. Відповідно до Конституції і регламенту керує засіданнями бундестага вибраний їм на весь термін повноважень голова. Він здійснює розпорядливу діяльність в будівлі бундестага, йому підлеглі служби цього органу, він володіє «поліцейською владою» в ньому. Існує також посада заступника голови бундестага. Окрім цього, до посадовців відноситься секретар. Істотну роль в роботі бундестага грають його комітети. Структурно всі комітети підрозділяються на галузеві, особливі і слідчі. Галузеві комітети підрозділяються на обов'язкові (їх три: комітети у справах Європейського союзу, закордонним справам і обороні. Утворення цих комітетів передбачено в Основному законі) і факультативні (їх число міняється залежно від ситуації). В бундестазі створюються партійні фракції (фракція утворюється, якщо партія має не менше 5% членів бундестага). Їх керівництво бере участь у формуванні органів бундестага. Голова палати, його заступник і представники фракцій утворюють раду старійшин. Він приймає порядок денний на основі одноголосності, розподіляє депутатів по комісіях, вирішує процедурні питання. В компетенцію бундестага входить розвиток законодавства, затвердження федерального бюджету, обрання Федерального канцлера і парламентський контроль за діяльністю федерального уряду, ратифікація міжнародних договорів, ухвалення рішення про оголошення стану оборони і деякі інші питання. Найважливішу функцію бундестага складає законотворчість. Законодавча ініціатива належить федеральному уряду, членам бундестага і бундесрату

Бундесрат - це федеральний орган, за допомогою якого землі беруть участь в здійсненні законодавчої влади федерації, а також в справах Європейського союзу (ст. 50 Основного закону). Якщо дотримуватися традиційної точки зору вітчизняних юристів, що парламент ФРН складається з двох палат, тоді бундесрат - це верхня палата парламенту. Бундесрат не є виборним органом. Він складається з членів урядів земель.

107. Конституційно-правовий статус уряду фрн.

Федеральний Уряд ФРН складається з Федерального канцлера і Федеральних міністрів. Він діє на основі статті 62 - 69 Конституції ФРН. Федеральний канцлер визначає основні напрями політики. Канцлер вибирається Федеральним парламентом (бундестагом) за пропозицією Президента. Міністри призначаються і звільняються Президентом за рекомендацією канцлера. Перед вступом на посаду канцлер і міністри приносять клятву перед парламентом.

Федеральний канцлер – єдиний обираний член федерального уряду. Конституція надає йому право самостійно вибирати міністрів як керівників найважливіших політичних органів влади.

Спосіб формування уряду безпосередньо залежить від форми правління, яка притаманна певній державі. У Німеччині відразу ж після виборів Бундестагу починаються переговори щодо складу Федерального уряду. Федеральний президент зобов'язаний прислухатись до результатів цих зустрічей, оскільки саме він має запропонувати кандидатуру на посаду Федерального канцлера. Для обрання на посаду кандидату необхідно отримати більшість голосів членів Бундестагу. Після цього відбувається формальне його призначення Федеральним президентом. Хоча юридично Бундестаг може не затвердити кандидатуру, запропоновану Президентом, але на практиці він цим правом не користується. Адже якщо особа, запропонована Федеральним президентом не підтримується Бундестагом, то протягом 14 днів у нижній палаті має бути затверджена інша кандидатура абсолютною більшістю голосів. Якщо ж протягом цього терміну обрання не відбулось, то проводиться новий тур голосування, після якого обраним вважається кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів. У тому випадку, якщо кандидатура набирає кількість голосів, яка не є більшістю нижньої палати парламенту, то Федеральний президент повинен протягом семи днів або призначити його, або розпустити Бундестаг. Отже, у ФРН закріплена можливість утворення уряду меншості на основі презумпції довіри. Діяльність парламенту спланована дуже ефективно: оскільки фракції вже вели переговори щодо складу уряду, то Канцлер, найчастіше вже в день свого обрання, пропонує Федеральному президенту кандидатури федеральних міністрів. На наступному пленарному засіданні він виступає з урядовою заявою, яка відображає основні положення програми нового уряду.

Федеральний канцлер, проте, у будь-який час може поставити в бундестагу питання про довір'я, щоб перевірити, чи користується він ще беззастережною підтримкою правлячих партій. Якщо він терпить поразку при голосуванні з цього питання, тобто якщо частина урядової більшості відвертається від канцлера, тоді рішення про те, чи розпустити бундестаг і чи призначити нові парламентські вибори, ухвалює федеральний президент. Федеральний президент може також призвати представлені в бундестагу партії спробувати сформувати новий уряд.

108.   Конституційно-правова природа федералізму та особливості у ФРН.

Вже в самій назві держави “Федеративна Республіка Німеччина” знаходить вираз її федеративна структура. Федеративна Республіка складається із 16 земель: Баварія, Баден-Вюртемберг, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Гесен, Мекленбург-Передня Померанія, Нижня Саксонія, Рейланд-Пфальц, Саар, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Північний Рейн-Вестфалія, Тюрингія, Шлезвіг-Гольштейн. Із 16 земель є містами: (Берлін - столиця; Гамбург і Бремен - у минулому були містами-республіками і входили до Ганзейського Союзу. Усі землі мають рівні права. 

Землі також мають свої конституції, виборний законодавчий орган - ландтаг (у 15 землях - однопалатний, а в Баварії - двопалатний) - уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Одинадцять земель первісної території федерації були відновлені або створені після 1945 року. Після перших вільних виборів у колишній НДР 18 березня 1990 р. парламентарії Народної палати ухвалили рішення про утворення п'яти нових федеральних земель. З жовтня 1990 року НДР, а також й землі Бранденбург, Мекленбург, Передня Померанія, Саксонія-Анхальт та Тюрингія приєднуються до Федеративної Республіки Німеччина. Одинадцять регіонів Східного Берліна об'єдналися з федеральною землею Берлін. Федеральні землі не є провінціями, це - держави з власною державною владою. Вони мають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам республіканської, демократичної і соціальної правової держави у суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції.

Принцип федеративної держави належить до недоторканних конституційних засад. Проте сьогоднішні землі не є незмінними. Щодо перерозподілу території федерації Основний закон має відповідні положення. Спільна конституційна комісія федерації і земель запропонувала полегшення щодо процедурних питань.

Федеративний державний лад має довгу конституційну традицію, яка була перервана лише єдинодержавністю націонал-соціалістів у 1933-1945 pp. Німеччина належить до класичних країн з федеральною державністю. Федералізм себе виправдав: від дозволяє набагато легше вправлятися із регіональними властивостями і проблемами, ніж це могла б зробити центральна урядова влада.

109. Конституційні основи адміністративно-територіального устрою земель та місцевого самоврядування у фрн.

Місце́ве самоврядува́ння в ФРН є прикладом реалізації континентальної системи місцевого самоврядування у країні з федеративним устроєм. Саме засади федералізму в поєднанні з деякими історичними особливостями (поразка у другій світовій війні) зумовили широку компетенцію органів місцевого самоврядування і значну незалежність місцевого самоврядування в цілому.

Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двом провідним принципам, які викладені в Конституції: принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації, та самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі зокрема. Протиріччя, що існує між ними, призвело до утворення складної системи фінансових відносин, а також дали федеральному урядові підстави для розширення власних повноважень, що викликало ще більшу централізацію державних фінансів. І хоча ця система залишалась дотепер достатньо мобільною для того, щоб пристосовуватись до змін ситуації, невідомо, чи зможе вона вирішити нові проблеми, що постали після об'єднання Німеччини, і чи здатні властиві їй заходи щодо фінансового вирівнювання успішно подолати величезну різницю у рівні добробуту, що існує зараз між західними та новими східними землями.

Основною одиницею політично-територіальної організації земель служать громади.

Оскільки конституція визначає право громад вирішувати всі питання місцевого життя під свою відповідальність, то громади не обмежені якимись наперед визначеними специфічними завданнями, і можуть вирішувати всі питання місцевого життя. Правда норма Конституції передбачає і факт, що здійснюють вони в свою діяльність в межах закону, значить в різних землях закон може по-різному визначати коло питань, що вирішуються громадами, чи передбачити певні заборони чи право контролю діяльності. Незважаючи на різні підходи до законодавства про місцеве самоврядування, що існують в різних німецьких землях, фактично в усіх землях самоврядування є досить розвинутим і в громадах вирішується понад 80% питань, коли громадянин має стосунки з владою.

Головними функціями самоврядування на рівні громад можна визначити:

1) Забезпечення діяльності інфраструктури. Житло, вулиці, виробничі майданчики, вода, вивезення сміття, електрика, газ.

2) Побутове обслуговування. Громадський транспорт, культура, лазні, спорт, дозвілля.

3) Соціальні питання. Соціальний захист, інтеграція меншин, забезпечення участі в громадському житті, підтримання соціальної злагоди(миру).

4) Формування життєвого середовища і перспективне планування. Планування розвитку міста, якість життєвого середовища, екологія, розвиток культури і засобів комунікації.

5) Громадський порядок. Пожежна служба, поліція, служба зв'язку, охорона навколишнього середовища.

Стосовно влади на місцях виділяють декілька типів організації:

1. Магістратний тип (Гессен, великі міста Шлезвіг-Гольштейна та Бремен).

• Громадяни обирають на прямих виборах міські збори (представницький орган). Міські збори вибирають для керівництва адміністрацією колегіальний орган (магістрат), який складається з бургомістра та завідувачів відділами (штатних та сумісників). Магістрат приймає рішення більшістю голосів.

• Бургомістр - голова магістрата, і, за рівністю голосів, його голос є вирішальним.

2. Тип з посиленим бургомістром (Рейнланд-Пфальц, Саарланд, громади Шлезвіг-Гольштейна до 10 000 мешканців).

• Громадяни обирають муніципальну чи міську раду, як вищий орган місцевого самоврядування.

• Рада обирає бургомістра, а в окремих випадках і завідувачів відділами.

• Бургомістр є головою муніципальної ради(як правило з правом голосу) та керівником адміністрації (виконавчого органу).

• В окремих випадках бургомістр та завідувачі відділами складають президію, яка готує проекти рішень ради з питань статуту, розвитку та персоналій.

3. Північно-німецький тип самоуправління (Нижня Саксонія, Північний Рейн-Вестфалія).

• Громадяни обирають муніципальну раду, яка із свого складу вибирає голову як бургомістра. Він є представником громади.

• Муніципальна рада обирає муніципального директора як керівника виконавчого органу та завідувачів відділами. Керівник адміністрації є законним представником громади. Муніципальна рада може відкликати директора, а в окремих випадках взяти на себе повноваження муніципального директора.

4. Південно-німецький тип самоуправління (Баден-Вюртемберг, Баварія).

• Громадяни обирають муніципальну раду та одночасно прямими виборами обирають бургомістра.

• Бургомістр є головою муніципальної ради та керівником адміністрації.

• Муніципальна рада обирає завідувачів відділами, які підпорядковуються розпорядженням бургомістра.

5. Комунальний устрій нових земель.

• Громадяни прямими виборами обирають муніципальну раду.

• Муніципальна рада обирає голову, або правління, або президію. В президію входить і бургомістр.

• Бургомістра на 5 років обирає муніципальна рада. 100 000 мешканців може бути створено магістрат як колегіальний орган.

• В невеликих громадах за рішенням ради почесний бургомістр може бути одночасно головою муніципальної ради, але представницький та виконавчий органи чітко розрізняють.

110. Конституційні основи судової влади фрн.

У відповідності з Конституцією організація судової системи ФРН характеризується її федеральним устроєм та наявністю судів загальної і спеціальної юрисдикції. Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, фінансову й адміністративну і встановлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні справи, що не віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції та інших спеціалізованих судів. Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п'ять - з кримінальних справ і сім для розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів та ін.).

а) До компетенції Верховного федерального суду у кримінальних справах входить розгляд касаційних скарг на вироки вищих судів земель, винесені ними при розгляді справи у першій інстанції, а також на вироки судів присяжних і великих палат судів землі, якщо вони не підлягають касаційному оскарженню у вищий суд землі. Верховний федеральний суд може переглянути справу і за обставинами, що знову відкрилися.

б) До компетенції Верховного федерального суду у цивільних справах входить розгляд касаційних скарг на рішення, винесені вищими судами землі. Касаційні скарги розглядаються сенатами Верховного федерального суду в складі п'ятьох членів на чолі з головою сенату (деякі питання можуть вирішуватися колегіями з трьох суддів або одноосібно).

У Верховному федеральному суді створюються великі сенати відповідно з цивільних і з кримінальних справ, що виносять рішення з питань, які мають принципове значення для відповідної галузі права. У великі сенати входять голова Верховного федерального суду (він головує в обох сенатах) і по вісім членів суду, призначених головою на дворічний термін.

Із загальних судів тільки Верховний федеральний суд є федеральним закладом, а всі нижчестоящі - суди відповідної землі. Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції і як суди першої інстанції. Вони утворені у всіх землях.

У складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число сенатів з цивільних і кримінальних справ на чолі з їхніми головами. Як суд першої інстанції кримінальний сенат у складі п'ятьох фахових суддів - членів вищого суду землі - розглядає справи про державну зраду, шпигунство, терористичні акти тощо. Як касаційна інстанція сенат з цивільних справ у складі трьох членів вищого суду землі розглядає апеляційні скарги на рішення і визначення нижчестоящих судів. Карні сенати в складі трьох членів вищого суду землі розглядають касаційні скарги на вироки дільничних судів, на вироки, винесені судами землі при апеляційному оскарженні, та деякі інші.

Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції (розглядають скарги на рішення і вироки нижчестоящих судів). У складі кожного суду землі, очолюваного його головою, утворюються палати з цивільних (у тому числі торгових) і кримінальних справ. Палати з цивільних справ засідають у складі трьох фахових судів на чолі з головою суду землі або головою палати.

До компетенції палат з цивільних і з торгових справ входить розгляд у першій інстанції справ із сумою позову понад 3 тис. марок, а також справ про встановлення батьківства і деяких категорій позовів, запропонованих до скарбниці, до суддів і службовців у зв'язку з перевищенням ними своїх службових повноважень тощо.

Кримінальні палати судів землі розглядають у першій інстанції справи про всі злочини, що не віднесені до компетенції дільничних або вищих судів землі. До їхньої підсудності входять справи, у яких можливо позбавлення волі на термін понад три роки або примусове поміщення до психіатричної лікарні. Справи у першій інстанції розглядає або кримінальна палата, що виступає як суд присяжних, або велика кримінальна палата.

Суд присяжних складається з трьох фахових суддів і двох шеф-фенів (засідателів), розглядає кримінальні справи за обвинуваченням у навмисному убивстві або інших злочинах, пов'язаних із створенням небезпеки для життя людей (підпали, вибухи, спроби захоплення літаків, пограбування тощо).

Дільничні суди являють собою низову ланку системи загальних судів. Вони можуть складатися з одного або кількох дільничних судів (у деяких дільничних судах їх понад ЗО). Якщо в дільничному суді тільки один суддя, йому призначається постійний заступник із числа судів землі. Цивільні справи розглядаються тут одноособовим суддею. Кримінальні справи в дільничному суді можуть розглядатися або суддею одноосібно, або судом шеффенів. Одноосібно дільничний суддя розглядає справи, збуджені в порядку приватного обвинувачення, крім того, про злочинні діяння, що ставляться до категорії проступків, і, нарешті, за пропозицією прокурора, справи про деякі злочини, за якими не очікується винесення більш суворого вироку, ніж за проступки, тобто понад один рік позбавлення волі.

Суд шеффенів засідає в складі дільничного судді і двох шеффенів, що складають єдину колегію. Шеффени залучаються до виконання обов'язків за списками кандидатів, що складаються радою общини з числа громадян, які проживають у ній. Суди шеффенів управі розглядати кримінальні справи за умови, щоб винесене ними покарання не перевищувало трьох років позбавлення волі.

До системи загальних судів як самостійні підрозділи включені суди у справах неповнолітніх. Вони розглядають справи про правопорушення, у яких обвинувачуються неповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також молоді люди у віці до 21 року, якщо суд вважає, що їхнє поводження носить “підлітковий характер”.

Суди з трудових справ. Вони покликані розглядати суперечки між наймодавцями й індивідуальними робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, а також конфлікти між профспілками й об'єднаннями підприємців. Очолює цю систему Федеральний суд з трудових справ у м. Кассель, що складається з п'ятьох сенатів. У кожній із земель ФРН є один, а в Північному Рейні-Вест-фалії - два суди землі з трудових справ.

У таких судах створюються колегії в складі одного фахового судді і двох або чотирьох (залежно від категорії справи) “почесних суддів”, що представляють інтереси підприємців і робітників. Суди землі з трудових справ виступають як апеляційна інстанція, у якій оскаржуються рішення нижчестоящих судів.

Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які “які повернулися на батьківщину”, наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Система цих судів очолюється Федеральним судом, що знаходиться, як і Федеральний суд з трудових справ, у м. Кассель. Він складається з 12 сенатів, у яких розглядаються касаційні скарги на рішення нижчестоящих судів. У кожній із земель ФРН діє суд землі з соціальних питань.

Система фінансових судів створена головним чином для розгляду справ, пов'язаних із сплатою податків і митних зборів. Вона включала до 1990 р. Федеральний фінансовий суд у Мюнхені і 15 фінансових судів — по одному-два у кожній землі. У Федеральному фінансовому суді утворено вісім сенатів, де в колегіях із п'ятьох фахових судів розглядаються касаційні скарги на рішення фінансових судів.

Система адміністративної юстиції у ФРН створена для розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії та акти органів державного управління, а також спорів між органами місцевого самоврядування. Очолює цю систему Федеральний адміністративний суд, що знаходиться в Берліні. У його структурі є 12 сенатів, в основному зайнятих розглядом у складі п'ятьох фахових суддів касаційних скарг на рішення нижчестоящих адміністративних судів.

Вищі адміністративні суди утворені по одному у всіх землях ФРН, крім Нижньої Саксонії і Шлезвіг-Гольштейна, де діє загальний суд для двох земель. До їхньої компетенції входить розгляд апеляційних, а за деяких умов і касаційних скарг на рішення і визначення адміністративних судів.

Адміністративні суди розглядають у першій інстанції в складі трьох фахових і двох “почесних” суддів переважну більшість справ, віднесених до компетенції органів адміністративної юстиції. За постановою адміністративних судів може бути скасований акт органу державного управління, що оскаржується, або відновлені права громадян або закладів, порушені діями посадових осіб. Названі п'ять вищих судових органів, що очолюють окремі системи судів, є самостійними і незалежними. Таким чином, особливістю судової системи Німеччини є те, що вона має суттєві відмінності від судових систем інших країн. Так, у державі немає єдиного Верховного суду; порівняно з іншими країнами у Німеччині Федеральний конституційний суд і конституційні суди земель посідають дуже важливе місце у житті суспільства.

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000