21. Проаналізувати зобов'язальне право Київської Русі.

Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом по­в'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вар­тість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зо­бов'язаний сплатити господарю вартість цього коня.

У Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відо­мих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи).

(Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору ку­півлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут пере­дусім визначено порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок установлення добросовісного придбан­ня речі. Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її вла­сника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабст­во. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послуха­ми.

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продук­тами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови борж­ника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з ко­роткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то .замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихва­рів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищу­вальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а зали­шок розподілявся між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчас­тіше наймання призводило до феодальної залежності.