Зв’Язок Із художнІм методом

Про кореляцію певних мовних засобів зі створенням образів у структурі модернізму як художнього методу першою висловила думку літературознавець Марія Моклиця. Вона встановила визначальні з літературознавчого погляду образні засоби мови у творах, що репрезентують кожен вид модернізму: експресіонізм – гіпербола, алегорія; футуризм – неологізм; символізм – символ; сюрреалізм – метафора [4, 230].

Оскільки метафора – це сутнісна ознака художньої, образної мови як стилю літературної, постає проблема ролі метафори в мовленні творів, що належать до певного методу чи його різновиду.

Метою цього дослідження стало з’ясування сутності зв’язку між метафорою і художнім методом на матеріалі ліричної поезії Юрія Клена. Це одна з перших спроб поєднання мовно-комунікативного та лінгвостилістичного підходів до аналізу циклів ліричних поезій як результату онтологічного художнього пізнання певних об’єктів дійсності.

Сутність цього поєднання в тому, що цикли поезій (збірки) під однією назвою розглядаються як комунікативні дискурси (системи, об’єднані роздумом, в яких фіксується „хід думок“ [1, 171]), форма спілкування автора з читачем. Окремий вірш – конкретна ситуація спілкування. Відповідно, і весь цикл, і кожна поезія характеризуються ілокуцією (впливовою силою мовних засобів), що зумовлюється авторською інтенцією (настановою). Завдання дослідника – враховуючи інтенцію твору (творів) й ілокуцію мовних засобів, усвідомити найменування образів і його роль у художній системі.

Літературознавче поняття „художній метод“ та лінгвістичне поняття „художній стиль“ перебувають у відношенні варіанта й інваріанта. Звідси випливає, що можливе й лінгвістичне визначення художнього методу. Художній метод, як і стиль, становить певну комунікативну та естетичну єдність, але це більш абстрактний об’єкт, художні стилі є його конкретними виявами.

Поняття художнього методу пов’язується нами із способом представлення пізнаного письменником. Визначальним для словесно-художньої творчості, як і для будь-якої галузі здобуття і фіксації знань, є метод пізнання, що у свою чергу зумовлюється психологічно-ментальними особливостями суб’єкта пізнання, його вихованням. Результати пізнання можуть різною мірою усвідомлюватися. Від міри усвідомлення результатів пізнання світу, рівня знань про можливі художні варіанти і форми передачі пізнаного залежить авторська інтенція – планування сприйняття словесно-художніх творів потенційним читачем. Власне, художній метод – спосіб представлення авторської інтенції у творах письменника. Якщо йдеться про лірику, то це вибір існуючого жанру, модифікація відомого жанру, творення власного жанру, відбір мовних засобів і їх перетворення на систему образів, тобто естетично перетворених понять.

Саме системність образів в ліриці Ю. Клена, естетичне значення їх найменувань і є предметом нашого дослідження.

Ім’я українського поета Юрія Клена в літературознавчих публікаціях про його творчість пов’язується із стилями неокласицизму та неоромантизму.

Неокласицизм і неоромантизм – вже усталені в історії української літератури назви двох власних стилів художнього методу модернізму, які можна розглядати як різновиди постсимволізму. Про характер ролі метафори у формуванні цих стилів у відомих нам наукових джерелах не йшлося, хоча метафоритропи аналізувалися.

Треба зауважити, що термін метафора використовується нами в широкому значенні – будь-яке перейменування чи описове вираження суті логічного поняття (алегорія, символ, метонімія, синекдоха, власне метафора-троп), хоча, коли виникає необхідність розмежувати типи переносу найменувань, вживаються відповідні терміни.

Художні метафори (слова, словосполучення, образні висловлювання) називають поняття, важливі для передачі авторської настанови, не так, як в тлумачному словнику літературної мови. Ці переносні назви – засоби ілокуції (впливу на читача). Вони виникають внаслідок порушення логічних зв’язків у сполучуваності слів на синтаксичному рівні, зрушення в структурі мовного значення на семантичному рівні. Видозмінюючись, відоме мовне поняття перетворюється в нове поняття-образ, одиницю естетичної системи.

У процесі дослідження з погляду комунікативно-лінгвістичного та лінгвостилістичного проаналізовано метафоричні переноси найменувань понять у трьох образних системах (окремих комунікативних дискурсах) великих циклів лірики Юрія Клена – „Серед озер ясних“, „Каравели“, „У Первозваного на горах“.

Найперше слід відзначити, що, як правило, метафорично позначаються поняття, що називають основні мотиви творів. Так, у циклі „Серед озер ясних“ основними є мотиви життя, творчості, краси. Відповідно, найбільшою ілокуцією володіють метафори на позначення понять життя, творчість, їх багато, бо ті самі об’єкти, позначувані різними назвами, всебічно осмислюються.

ЖиттЯ у Клена – це: шлях [2, 90], нива [2, 91], чара [2, 94], доля [2, 106], сад [2, 92, 105], спів [2, 94, 105]. Жити – іти [2, 90, 92]; мандрувати [2, 92]; топтати татарське зілля, пити повітря [2, 92]; жити по-справжньому – віддатись вітрам [2, 91]. Певні періоди в житті – сіножать [2, 90], сніп літ [2, 97].

ТворЧІсть у віршах поета іменується так: з’єднання краси [2, 89], зокрема поезія – різьба карбованих рядків [2, 89]. Творити – пити [2, 101]; складати багаття в полі з берези мрій, з омели снів [2, 98]; славити щастя миті [2, 92]; душею входити в осіннє озеро [2, 102]; збирати в дзеркало блакить і срібло хмар [2, 93]. Метафоричною назвою краси є в Юрія Клена слово енгармонійне.

Стилеві Юрія Клена притаманне використання алегорії в різних формах. Вона може виражатися словом, що називає абстрактне поняття (молодість, зрілість – алегорії краси), пору року (весна, літо, осінь, зима – алегорії періодів у житті людини), техніку живопису (акварель – алегорія очікування коханого) людину-історичну постать (Сковорода – алегорія шляху пізнання істини), персонаж класичної світової літератури (Беатріче – алегорія чистого кохання, Паоло і Франческа – алегорія взаємного кохання), міфологічний образ чи персонаж (Лесбія – алегорія чуттєвої насолоди, Січневий Діоніс – алегорія справжньої зими) може формуватися із складових-конкретних метафор. Наприклад, алегорія кохання у віршах „Слово і квіти“ та „Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній“; алегорія краси природи в поезії „Енгармонійне“, алегорія осені (персоніфікація: „В одежах з золота і сна вона простує крізь сторіччя, така незмінна і ясна – осінь“ [2, 103]; „Осінь, дівчинку маленьку, я гойдаю на колінах“ [2, 100]), алегорія спомину („Запалюй радісний вогонь у грубі“ [2, 99]), алегорія суму („Закутай лампу шовковим папером“ [2, 97]), алегорія часу („Над серцем стомленим несуться хмари...“ [2, 96], алегорія гармонії („Веселий вересень у лісі...“ [2, 95], алегорія підсумків життя („Спливає літо, і життя..“ [2, 91]).

Мотиви життя (конкретизованого в порах року), творчості (як процесу пізнання природи, людини), суму характерні для постсимволістів, у тому числі й неокласиків. Використання міфообразів світової культури, літератури було у творах неокласиків, а це сприяло формуванню такої риси неокласичної поезії, як сугестивність, завдяки якій „розширювалися межі відтворюваного світу“ [3, 6].

Ілокуція метафортропів з циклу „Серед озер ясних“ – зрозумійте, як бачу і відчуваю світ я, як пізнаю його, як відтворюю. Намагайтеся сприймати красу навколишньої природи, людини, як я, вчіться так само цю красу бачити.

Отже, за метафоричним найменуванням основних мотивів творів (за самими мотивами передусім), за широким використанням для художнього найменування понять абстрактних назв, назв міфологічних образів, імен персонажів з творів світової класичної літератури, за спрямуванням впливової сили метафортропів на сприйняття краси життя, краси природи і творчості можна стверджувати, що образна система циклу „Серед озер ясних“ репрезентує постсимволічний, а саме неокласичний стиль методу модернізму.

Образ каравел у збірці віршів Ю. Клена „Каравели“ – це образ плавання в історії людства (переважно римській і французькій – вплив неокласичного вишколу), це пошуки ідеалу людини сильної, справжньої, гідної наслідування, та істинних людських цінностей, це заповіт майбутнім поколінням.

Ряд алегоричних образів (Кортеса, конкістадорів, Клеопатри, Цезаря, Антонія, Лота, поетів-трубадурів Бернара де Вентадура, Бертрана де Борна, Жоффруа Рюделя, Жоффруа Рюделя Мелісанді, вікінгів, Предтечі, Жанни Д’Арк, Одіссея) – це метафоричні позначення сутностей життя, що закріпилися в історії за цими антропонімами, загальними і власними назвами. Всі ці образи об’єднує поняття пристрасті. Кожен із названих пристрасно віддається визначеній меті. Сильні характери, сильні почуття, жертовність – риси романтичної натури. Оскільки назви героїв мають стосунок в основному до світової історії і Біблії та однаковою мірою обернені і до неоромантизму, і до неокласицизму, то в цьому циклі відчутна рівновага авторських інтенціональних векторів. З одного боку, просвітницькі ідеї, опора на світову історію, літературу, міфологію та Біблію, висока поетична майстерність, з другого,– з усієї історії Риму, Провансу і Біблії вибрані постаті, в поняття про які входить один спільний елемент значення, визначений нами як „відданість ідеї“. Екзотизми, тобто назви реалій інших країн, природних явищ, та історизми, якими насичена мова цього циклу, посилюють романтичне начало, але не суперечать і неокласицизму як стилю, як формі. Мовні метафори, тобто образні вислови-тропи, спрямовують думки читача в бік сприйняття авторського досвіду, його розуміння значущості, вартісності того почуття, яке володіло кожним з героїв віршів названої збірки.

Так, Кортес досяг того, чого хотів: „Роками мрію ти плекав,– тепер вона встає між голубих озер жива, втілившися у камінь зримий“ [2, 55]. „Жива мрія“ – завойоване царство Монтесуми – виявилася маревом, не принесла щастя Кортесу, стала лише яскравим спогадом: „Згадавши, ти спинив коня в задумі... / Зеленопере царство Монтесуми! / Невже воно – лиш марево і міт, / що спопеліє й щезне з димом чорним, / і тільки диким квітом неповторним / цвістиме в спогадах прийдешніх літ?“ [2, 56].

Конкістадорам хотілося простору, невідомого світу, іншого „вина“ („Стискало груди їм повітря тісних задушливих кімнат...“, „Відомий світ давно обрид“, „І ось вино, що з рідних гір,– вже не вино, а жовч і оцет“ [2, 56]. Туга, що накопичувалася роками, „враз вибухла, як грім“ [2, 57]. Вони реалізувалися. „Ще й досі буря трубить нам про вас, дзвінкої слави бранці“ [2, 58]. Але „Весь мул таверн, барліг, портів, / що клекотіла ним Біскайя, / скипів і смерчем полетів / по прірвах щастя і відчаю“ [2, 58].

Авторські метафори-тропи підказують, які висновки слід зробити з тієї слави: „О золото глибоких надр, / що хвилями усе затопить! / О золото плескуче ватр, / що захлинулась ним Європа! / Ми теж, п’яніючи, у снах, / чудні вирощуєм химери; / щоб десь на дальніх берегах / нам забіліли Кордільєри“ [2, 47]. „Не раз на роздоріжжі днів / ще зрадить нас надія марна. / Та над безмірністю морів / завжди горить Зоря Полярна“ [2, 58].

Такий шлях помилковий, але людство ще йтиме по ньому, як вважає Ю. Клен, бо „туга солодша нам від меду“, бо ваблять „незнані зорі“.

Пророчий образ Японії-завойовниці (вірш „Японія“ датований 1934 р.) виник за асоціацією з конкістадорами: „...Ти чуєш, чуєш в яві і вві сні / крізь тишу, що простір заколисала, / далекий поклик зваби і жаги: / то тужно плеще в прикрі береги / прибій ще неприступного Байкалу [2, 60].

Сутність Цезаря – відданість Риму до останку, відмова від дуже сильного кохання до Клеопатри, бо „У тумані осяйний виплив Рим / і слава, що її в вінку із лілій / колись вікам трубитиме Вергілій“ [2, 62].

Лот зрозумів, що не накопиченням скарбів людина досягає справжнього, духовного багатства, а відмовою від них, праведністю. Правдиве багатство – життя людини, що усвідомила Божу істину: „Ні, зерна із садка душі твоєї / ти пронеси крізь бурю і вогонь / у тихому теплі своїх долонь...“ [2, 63].

Значно привабливіший, порівняно з конкістадорами, образ вікінгів у вірші „Вікінги“. Хоч вони також розбійники, але все ж „млости чорної проклятий чар“ усвідомлює мудрий правитель, двадцятирічний король, він і повертає вікінгів до суворої рідної природи, „рідного снігу“, короткої весни, до боротьби за життя в суворих умовах півночі.

У поезії „Предтеча“ Юрій Клен зіставляє Предтечу, що вказав істинний шлях, напевно, з тим, за ким іде людство в тридцяті роки, нещадним і суворим, „майбутнього страшним сурмачем“, що трубить дорогу іншому, не Христу. Цей хтось – тільки „оре тропу“, „що має вести нас в едем“ [2, 71], „благословенний дзвін заліза і шлях, накреслений мечем“ [2, 71].

Жанна д’Арк – образ, у який поетом вкладено ідею справжнього народного правителя, без користолюбства й гордині, що дбає тільки про кращу долю простої людини: „Повіки я в моїм народі / безсмертна і жива. / Шумить овес, росте трава, / гудуть про Жанну тихі води“ [2, 76].

Заклик шукати Жанну („Гей у поле! Чи знайдете Жанну, / яка в’яже нам долю в снопи? / Мчіться геть у степи, у степи, / де співає їй вітер Осанну!“ [2, 76]. В України нема своєї Жанни, Бог її не дає. Дає лиш „роки родючі й безхлібні“, „тьмяне золото соломи і простір царини“ [2, 76].

Можливо, про будівництво соціалізму йдеться в рядках „Ми йшли шоломами зачерти / води з незнаних рік“ [2, 76], бо шлях цей неправедний, „Віщує знов негоди й смерті / лихий пташиний крик“ [2, 76]. Перегук із символізмом, але з тим справжнім, у якому відкривається непізнане, вчувається в страшному передчутті, засоби якого так споріднені зі „Словом о полку Ігоревім“: „З озер печалі й плачу лине / тужне, як пісня стріл, / смутне ячання лебедине / під древній плескіт хвиль“ [2, 77].

Символи „озер печалі й плачу“ (майбутнього великого горя), „смутного ячання лебединого (передчуття),“ ревнього плескоту хвиль“ (життя вічного) перегукуються із символами „Слова“, в стилі Юрія Клена це міфологеми приреченості України на вічне страждання. Поет називає Україну „Країною господнього гніва“ [2, 77]. Таки „забракло мужської снаги“ їй, але марний і поклик Ю. Клена „де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно!“, передчасний чи й зовсім непотрібний: „І сміється у відповідь нам / тільки північ лунка і туманна“ [2, 77].

Окремі цикли віршів „Коло життьове“ та „Синові“ зі збірки „Каравели“ хочеться назвати декларативними. У художній формі подаються результати поетичного пізнання сутності людського життя і настанови майбутнім поколінням. Ця філософська лірика тяжіє до символізму, але за засобами узгоджується і з неокласицизмом (символи немовлятко, хлопчик, підліток, юнак, муж, алегорії старість, напередодні). Метафори-тропи в сонетах „Кола життьового“ спрямовують сприйняття на визначення недоліків і переваг кожного періоду в житті людини, на формування поблажливого, мудрого ставлення до вікових особливостей. Настанова на повчальність, особливо в циклі „Синові“, очевидно, зумовлена віком поета, хоч можна пов’язати її і з впливом соціалістичного реалізму з його чіткою орієнтацією на виховання нової людини, у тім числі й на голі декларації. Напутні слова, в яких сконцентровано поетову мудрість, це заклик нести тягар Господній уперто, твердо й довго, тільки тоді прийде винагорода: „Працюй. Клади на камінь камінь. / Як запахущий срібний крин, / розквітне над віками / твій подвиг і твій чин“ [2, 85]. Нагородою стане визнання внеску в будівництво нового життя.

Отже, перейменування понять у стилі збірки „Каравели“ (алегорії пристрасного бажання нових вражень, боротьби, сильних почуттів, відданості інтересам держави, істинного служіння народу, справжнього людського багатства, старості та передсмертного часу; символи кола життьового, немовлятка, хлопчика, підлітка, юнака, мужа) за ідейною спрямованістю узгоджуються найперше з неоромантизмом, а використання з цією метою антропонімів, пов’язаних з історією Риму, Франції, ширше від неокласиків – Іспанії та Скандинавії, власних біблійних імен – дань неокласицизму. Ілокуція метафор-тропів скеровує оцінювання образів читачем, допомагає зрозуміти авторську систему образів.

У циклі віршів Юрія Клена „У Первозваного на горах“, порівняно зі збіркою „Каравели“ та циклом „Серед озер ясних“, зростає роль метафори. Насамперед слід зупинитися на аналізі заголовків поезій. Кожен з них – метафора, сутність якої розкривається у вірші. „Софія“ – духовність України; „Терцини“ – оспівування українського пекла, „Мандрівка до сонця“ – шлях заморених голодом українських селян до міста, „Рокованість“ – приреченість благодатного поля стати гидотною окраїною міста; „Божа Матір“ – присутність скорбної матері, тепла, що ледь зігріває серце України; „Володимир“ – вибір християнського шляху Україною; „Міський сад“ – бездуховність пролетарського, чужинецького Києва; „Софійський майдан“ – роковий вибір Богдана Хмельницького; „Майже елегія“ – весняні спогади про Україну; „Січень“ – голод 1932–1933 рр.; „Жорстокі дні“ – більшовицька революція; „В дорозі“ – страсна путь емігрантів з України в 30-х рр. ХХ століття; „Україна“ – буття України впродовж тисячоліття; „Ми“ – Україна як мур на грані двох світів; „Символ“ – вічне буття України.

Доля України у віках – тема всіх віршів Юрія Клена, об’єднаних в окремому циклі. Назва циклу – теж метафора, позначення Господнього благословення Києва, України. Зміст кожного твору розгортається в метафорах-тропах, що послідовно сполучаються одна з одною, створюючи ефект розростання головного образу, позначеного назвою твору, іноді до нереального, фантастичного („Софія“, „Мандрівка до сонця“, „Рокованість“, „Божа Матір“, „Володимир“, „Січень“). Більшість метафор-тропів Клена з цього циклу вражають новизною, „поєднуваністю непоєднуваного“ у свідомості митця.

Наведемо приклади найбільш впливових образних висловів. „Колись усім об’явиться, як чудо, / істота кожної з земних речей. / Настане день: світ спалахне, й полуда / тобі спаде з засліплених очей. / В священнім жасі, дивно скам’янілий, / – немов хто в вічність відчинив вікно,– / побачиш ти у млі нестерпно білій / все, все таким, як справді є воно: / хрестом прорізавши завісу дима, / в красі, яку ніщо не сокрушить, / Свята Софія, ясна й незрушима, / росте легендою в блакить“ [2, 120].

Авторська інтенція – глибока віра в те, що навіть якщо храм Святої Софії знесуть (вірш писався 1935 року, про план знести храм Св. Софію поет дізнався з газет), вона існуватиме в „правдивому світі“, що його гойдають „на терезах своїх долонь“ „грізні серафими“ – хоронителі істинних цінностей. „Вважай на магію страшну чисел: / ось пекло, це землі частина шоста, / а край зелених верб і пишних зел, / що скрізь його покрила вже короста – / останній в пеклі круг, дев’ятий круг. / О, фабрики й кремлі з людської кости!“ [2, 121]. „Не спокій лагідний,– безладний рух, / де хаос в димі чорному регоче / і вбила хемія безсмертний дух“ [2, 121]. „Скляні, напівзакрижанілі очі / тих матерів, що власних немовлят / жеруть із голоду! О бенкет ночі, / що над землею стеле чумний чад! / О, мертвих тіл багряні гекатомби! / Що звалося „душа“, „зоря“ і „сад“ – / все втиснуто в трикутники і ромби. / До пісні кожної, до всіх думок / рука диявола чіпляє пломби“ [2, 121].

Ілокуція цих рядків така, що у вразливого читача не тільки волосся на голові стане дибки, а й розум може потьмаритися.

„Де-не-де, там, де буяє будяк, / між бур’янами лисніє / кінський кістяк. /

Сонце, всміхаючись п’яно, / наче на клявішах фортеп’яна, / на білизні його ребер / виграває marche funйbre“ [2, 123–124]. „З рогу рясного прокляття / сипле розбещений голод. / В діри подертого шмаття / голубом лащиться холод“ [2, 124].

Подібних метафор у циклі „У Первозваного на горах“ багато. Можна цілими сторінками тексту ілюструвати їх потік, переходи від одного вражаючого образу до іншого і з’ясовувати, як вони впливають на читача. Всі вони – свідчення страшного душевного болю або навіть стану поза межами болю, що переживав Юрій Клен як правдивий (згадайте серафимів з терезами) українець, будучи свідком трагедії народу, зумовленої пануванням антигуманної ідеології, яка виявила і до абсурду розвинула звірине в людині.

Думаю, що цитування і коментарі, хоч і не такі численні, як хотілося б, переконують, що твори з останнього комунікативного дискурсу сюрреалістичні. Якщо зважати на те, що збірка „Каравели“ становить цілісну систему текстів, об’єднаних думкою пошуку істинних людських вартостей, що вже в „Каравелах“ і в „Серед озер ясних“ вірші-алегорії містять багато метафор, серед яких є ключові для розуміння авторської концепції світу, то можна стверджувати, що вже під час створення двох проаналізованих перед цим циклів поезій йшло формування Клена-сюрреаліста.

Отже, з погляду лінгвістичного, художній метод – це представлена в системі образів-понять авторська інтенція щодо розуміння результатів поетичного пізнання певного фрагмента світу, зафіксованих в одному творі чи певній цілісній їх сукупності (комунікативному дискурсі).

Великі цикли поезій „Серед озер ясних“, „Каравели“ та „У Первозваного на горах“ Ю. Клена – окремі комунікативні дискурси, системи образів у яких зумовлені авторською інтенцією.

Кожне ім’я образу – назва концептуального об’єкта думки. Особливо значимими для автора в окремій художній системі є образи об’єктів пізнання, для найменування яких використовуються назви інших об’єктів, певним чином пов’язаних з об’єктами думки.

Найбільшою ілокуцією в образній системі володіють метафори-тропи, саме вони спрямовують сприйняття читача в бік усвідомлення авторської настанови щодо розуміння всієї системи образів.

У мові ліричних поезій Юрія Клена найменування образів і метафори-тропи є основою трьох образних систем.

Художня система циклу „Серед озер ясних“ представляє неокласичний стиль модернізму.

У побудові системи образів збірки „Каравели“ в авторській настанові однаково значимими є начала неоромантизму та неокласицизму.

Цикл „У Первозваного на горах“ є прикладом реалізації сюрреалістичних підходів до формування образної системи.

1. Ишмуратов А. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса // Рациональность и семиотика дискурса / Сб. науч. тр.– К.: Наук. думка, 1994.– С. 171–182.

2. Клен Ю. Твори.– Нью-Йорк, 1992.– Т. 1.– 382 с.

3. Кудряшова Н. Поетичний словник українських неокласиків/ Автореф. дис. ... канд. філол. наук.– Х., 2000.– 18 c.

4. Моклиця М. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика.– Луцьк: РВВ „Вежа“ ВДУ ім. Лесі Українки, 2002.– 390 с.

Роман Мних¹⁵

(Дрогобич)

Новела ЮрІЯ Клена