(Поема «попіл імперій»)

Поема-епопея Ю. Клена – „Попіл імперій“ – центральний твір в його поетичній спадщині, грандіозний літопис трагічної історії України та людства у XX столітті, яка ніби підключена до інтертексту світової культури – від міфології до сучасності, зображена через призму „Божественної комедії“ Данте, „Фауста“ Гете, „Енеїди“ Котляревського, осмислена через образи фольклорні, античні, біблійні, образи української, російської та інших європейських літератур. Складна, символічно – багатозначна структура поеми дозволяє автору художньо дослідити долю сучасної людини в світі, її духовності, долю цивілізації і культури, долю української нації і держави, перспективи майбутнього українського народу в світлі історії Європи у XX столітті, яку поет, за словами М. Ореста, розумів, „як втілення ідейно-психологічних величин переважно негативного порядку. Негативні елементи, містячись в ідеях, з яких поставали імперії та царства, були гріхом проти абсолютної істини. Вони ж, ці елементи зла, зумовлюють також загибель імперій та царств. Але, перше, ніж розпастися на попіл, злочинність їх може набувати нечуваних, потрясаючих розмірів“ [4, 602].

А сучасний дослідник О. Астафьєв, аналізуючи позицію Ю. Клена в цій поемі, підкреслює: „Імперії падають, бо вже у своїх ідеологічних підвалинах містять гріх та ембріон занепаду, прийдешність України та її держави мають покоїтися на духовних підвалинах, які є полярними до тих сил, що несуть війни, конфлікти та руїни. Цими духовними підвалинами є ідеалістичний світогляд, глибока віра в Бога, прагнення до гармонії з собою, вроджений естетизм, волелюбність і прив’язаність до рідної землі“ [7, 5].

Ця історіософська та морально-естетична концепція Ю. Клена знайшла своє втілення у сповненому контрастів, антиномічному поетичному світі твору, в якому поєднується реальність і фантастика, трагедія і фарс, романтика і буденність, високе і низьке, прекрасне і потворне. Образну тканину поеми автор порівнює з „узорним килимом“, „чудними арабесками“, в яких переплелись „безбарвні будні спалених років“ та „золотисто-сині фрески“. Звертаючись до читача, поет говорить: „Тож знай, доба, що кров’ю ізійшла, (роздерта, як твій рідний Київ,) в отих шматках порізнених знайшла (собі еквівалентний вияв... В житті, як і в поемі наших днів,) мінялись розміри і ритми. В неполотому полі бур’янів / зривали то будяк, то квіт ми“ [4, 190].

Ю. Клен постає перед нами як співець краси і гармонії, поет лицарського духу, який протистоїть непримиренній духовній опозиції до постреволюційної дійсності і прагне віднайти свій ідеал у світі природи, культури, у самозаглибленні в „таємничий Тібет душі“, в минулому або у сповненій трагічного оптимізму незгасній вірі у щасливе майбутнє України. Як зазначає В. Державін, „проблема гармонії світу є трагічна проблема..., оскільки реалізація її неможлива за даних соціальних обставин“ [1, 525], і поет болісно сприймає неможливість втілення цього ідеалу в жорстокому, сповненому страждань, насильства та упокорення сучасному світі. Поетові притаманне гостре відчуття екзистенційного дуалізму світів – істинного духовного і неістинного примарного зовнішнього буття. На думку О. Астаф’єва, „поема стверджує характерну для нього двоїстість світу: предметне середовище розкриває себе через ідеальну площину, поле чистих родових понять: Бог, душа, Нація, Народ...“ [1, 2]. Сучасний світ перетворився на арену боротьби Бога і Диявола, Світла і темряви, Добра і Зла: „Горе! Горе! Ти рознуздав ураган / і Ормузда зборе, зборе Аріман“ [4, 253]. Ормузд в іранській міфології – бог світла, першоджерело добра, а Аріман – божество, яке символізує Зло, що запанувало на Землі. Ця боротьба точиться не тільки в реальній дійсності, на землі, що перетворилась у „скорботи тужне житло“, а й переноситься на Всесвіт, Універсум, досягаючи своєї кульмінаціі у „Вальпургієвій ночі“, створеній за мотивами „Фауста“ Ґете. Тут зображено грандіозний двобій – суперечку між Богом та Люцифером і його свитою за душу людини.

Концептуальним у творі є мотив примарності, безумства сучасного світу, що перебуває ніби під владою чаклуна, в полоні темних чар, під владою Диявола, бісів. Життя нагадує поету кошмарний сон. Рефреном звучать в поемі рядки з пушкінських „Бесов“, підхоплені Ю. Кленом: „О. Пушкін з бронзи в вир туманів / зорить, в руці затисши капелюх: „Мчатся тучи, вьются тучи“, / щезли доли, щезли кручі, / б’є в обличчя сніг колючий. / Біс кружляє в чистім полі, водить нас у клятім колі“ [4, 152]. Домінуючим стає для Ю. Клена мотив бісовщини революції; більшовицька вакханалія зображена тут як кривавий банкет сатани, що „всіх частує самогоном“, „чорні меси править, люд, як жаби давить“, як безумний танок, „плясовиця інфернальна“, торжество смерті: „Дзержинський поминки справляє цілий рік, / бо цідить кроввино і губить жертвам лік / Палахкотять, мов жар, полотнища червоні, / республіка в крові все топиться й не тоне“ [4, 152].

У поемі актуалізується фаустіанський мотив душі, проданої дияволу. Таким „сучасним Мефістофелем“ зображений, напр., Ленін: „страшні, нечувані ще гасла шпурляє він, мов кості псам, / і за майбутній сир у маслі купує душ дешевий крам“ [4, 149]. Більшовицькі вожді вирощують у „мертвих дуплах душ“ лише „бур’ян барвистих ідеалів“, вони зображені, як апокаліптичний звір-Диявол: „І хтось гряде ...не люд, а звір в багрянім сяйві революцій“. Далі метафора звіра розгортається: „мов шерсть нечісана руда, ген над церковними хрестами широка Маркса борода /лопоче прапором над нами“ [4, 142]. Вони „потвори, нелюди і звіри“, що перетворили на пекло життя людей. Цікаво, що про Леніна і Гітлера Клен говорить майже ті самі слова, передає через образ тіні свою оцінку цих історичних постатей: „Лягає велетенська тінь / низької постаті у кепі / на простір царських володінь“ [4, 149]; або про Гітлера: „то падає на тло історії твоя страшна і велетенська тінь“ [4, 249]. Правління Гітлера, його „діяння“ також супроводжуються в поемі мотивом бісовщини, виттям „демонів стовухих“ та „вітру-завірюхи“, які віщують загибель усього живого.

Гротескний образ чудовиська, потвори є наскрізним в цьому творі і досягає своєї кульмінації наприкінці другої частини, в якій поет разом з Данте – провідником мандрує у „новітнє пекло“ сталінського ГУЛАГу. Ця подорож завершується у Кремлі, „аулі сатани“, де розміщені володіння Сталіна – страшної почвари, яка пожирає своїх жертв і хоче розчавити ліричного героя, але його врятував Персей, підніс до зірок, „геть від землі, яка яриться і гниє в корості“ [4, 231]. „І, як вигнанець Данте, я покинув ... в ту ніч мою Флоренцію – Вкраїну“,– таким фінальним автобіографічним акордом завершується друга частина.

В образній структурі поеми концептуального значення набуває міфопоетичний мотив боротьби лицаря з чудовиськом, що реалізується у образах героїв легенд, міфів, казок, героїчного епосу, які „збороли дракона“. Іван – дурник, що впіймав перо жар-птиці, св. Георгій – змієборець, Зігфрід, Роланд, лицар Парсіфаль – шукач чаші Грааля – все це різні іпостасі омріяного автором героя – „лицаря срібнолукого“, що має визволити царівну – Україну з-під влади чудовиська. Інша іпостась цього образу – це Жінка, втілення вічної жіночності, яка має врятувати світ: „Де вона, жінка, що, маючи світ рятувати, стала б на чаті, срібну лілею тримаючи, в ясностях шати,– там, на високій горі...“ [4, 349]. Як пише М. Орест, „добро повинно накласти панцир і вступити з інфернальними силами в безоглядний бій... Примат абсолютного добра та абсолютної істини вилонює з себе комплекс св. Юрія, що хоче перемогти і переможе дракона. Лицарі св. Грааля, господня рать покидають нагірний замок радісної контемпляції і духових прозрінь та екстаз і йдуть в долини людські, щоб оборонити там потоптану правду і зневажену чесноту... Так, свідомість правоти свого діла перед лицем вічності і її непідкупним судом породжує могутній психологічний комплекс непідхильності, окриленої скерованості, відваги і витривалості“ [4, 603]. Втіленням ідеального воїна виступають в поемі античні герої: Гектор, Ахілл, Тезей, який здолав Мінотавра, рятівник Андромеди Персей. Справжніми лицарями змальовані і поети-неокласики – Микола Зеров, Павло Филипович, „як небо, гордий, сильний, як земля, і скарано його, як Прометея“, М. Драй-Хмара, а також Лесь Курбас „лицар без вад“, поет Олег Ольжич ( „він воїн був, був лицар, був поет“).

Ідея шляхетної, досконалої надлюдини, здатної пожертвувати собою в ім’я прийдешніх поколінь, близька Ю. Клену, він і себе вважає поетом-воїном, готовим стати золотим мостом у майбутнє: „Що ти єси? Ти у майбутнє міст над прірвою знедоленого віку“ [4, 132]. Це ніцшеанська ідея, як і образ – концепт мосту, наскрізний в поемі, можливо, запозичений з книги Ніцше „Так казав Заратустра“, де він трактується як шлях до надлюдини. В іранській міфології міст – чинват – розділяв царства мертвих і живих. у релігії зороастризму розпорядником на цьому мості був Заратуштра, який проводжав по ньому душі праведних. У Ніцше сказано: „Людина – це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою... Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві“ [3, 13].

Ю. Клен об’єднує ніцшеанську трактовку зі слов’янськими міфо-поетичними уявленнями, згідно з якими „наведення мосту відкривало шлях зі старого простору в новий, з одного циклу в інший, з одного життя в інше, нове“ [6, 176].

Потворою здаються автору і натовп – „гад столикий і сторукий, що не мав лиця“, і влада Рад: „Над країною пан многоликий Ніхто без обличчя – „Советы солдат и крестьян“ [4, 150], але особливо – вихована тоталітарною державою людина, що перетворилась на робота, автомат, бездушний механізм, вона знівельована з юрбою, душа її мертва. В кінці поеми автор гірко констатує: „Нащадок наш цінує тільки м’язи, / в книжках згоріли мудрості скарби. / Не знає вже ні козака, ні князя / син здичавілий темної юрби“ [4, 356].

Автор із сарказмом „вітає“ „добу, що ліквідує інтелект“, викреслює із словника слова „душа“ і „Дух“. Мета тоталітарної держави: „Хай кожний стане розумом кастрат, хай прийме геніїв Камчатка“ [4, 179].

Мотив безликості, безголовості, мертвої душі домінує в поемі, тут неодноразово повторюється також гротескний образ відділеної від тіла людської голови, мотив гри у футбол людськими головами і тілами як символ тортур, страждання, маніпулювання свідомістю. Це страшний образ мертвої голови дитини, яку матір варить у казані під час голодомору, це голова ліричного героя, якою грають у футбол на черговому довготривалому засіданні: „А я...я голову шпурляю: ось нате, грайте у м’яча! Ану ж, відважні футболісти, / вдаряйте сміло чобітьми / і мозок мій місіть, як тісто“ [4, 184]. Злочини чекістів та фашистів у концтаборах передаються як дуже схожі між собою. Так, чекісти грають у м’яча, „та тим м’ячем було якесь дівча“, ситуація повторюється у німецькому концтаборі, але тут м’ячем було „жидівське немовлятко“ [4, 272]. Поет наголошує, що методи катування „ті самі тут і там“ [4, 277], тільки більшовики „ліквідували нас, як класу,– тут ліквідують нас, як расу“ [4, 269]. Парубок Еней, що супроводжував поета фашистськими таборами, називає це грою чорта: „Впровадив чорт гру там в ім’я соціалізму, а тут вона – веселий спорт“ [4, 277]. Мотив гри, наскрізний в поемі, полісемантичний, тут демонізується, людина стає іграшкою сатанинських сил. Людина, яка втратила розум, душу, перетворюється на легку здобич диявола. Ця думка прозвучала ще у „Фаусті“ Гете, в монолозі Мефістофеля з „Прологу на небесах“, вона є провідною і в творі Ю. Клена. Але поет вірить у воскресіння душі, в її безсмертя. У двох „Розмовах з душею“ автор вступає у діалог з персоніфікованим образом Душі, яку „лиха доба приспала“, вона „забута“, „в стальні обручі закута“, але жива і буде „зріти, як зерно“ [4, 188], щоб вдруге народитись „із мук, розпуки і відчаю“ [4, 306]. „Храм Грааля,– пише М. Орест,– що зноситься в нетлінному царстві духа – це більша реальність, аніж матеріальний довкільний світ з його мінливим обличчям“ [5, 600]. Ця думка належить Ю. Клену, є для нього принципово важливою, містить філософське кредо поета.

Ю. Клен вважає злом також прискорений розвиток цивілізації, що випереджає розвиток духовності та культури. Йому близька думка культуролога Макса Вебера про те, що сучасний суперорганізований економічний порядок ув’язнив людину до залізної клітки, настала доба панування цивілізації, її переважання над культурою. Образи технічні, урбаністичні мають в поемі негативну семантику. Світ техніки, військових машин, створених для того, щоб вбивати, зображений як світ потвор, казкових чудовиськ, ворожих людині. Велике місто порівнюється із Содомом і Гоморрою, мертвою пустелею, де поет губить власну душу. Зловісним символом цивілізації виступає в поемі поїзд – „скажений паротяг“, „лихий пажерливий дракон“ [4, 138]. Епізод зустрічі коня з поїздом, що нагадує сцену з поеми С. Єсеніна „Сорокоуст“, здається поету символічним, він відчуває свою спорідненість з конем, наляканим цим чудом техніки. Автор з теплотою згадує старого князя Сангушка, що „авта мати не хотів і принципово їздив тільки кіньми. Бензину князь ненавидів прокляту, він тільки гусячим пером писав. Кохавши кожне дерево, як брата, струнку сосну на зруб не продавав“ [4, 141].

Поет відчуває ворожість до Петербурга з його мертвими статуями, геометрією площ, сірим гранітом і одвічним дощем і протиставляє йому Київ, Преображенський скит з його святістю, духовністю, правічним спокоєм, близкістю до Бога, що „боронить скит від темних чвар“ [1, 144]. На противагу столиці російської імперії, де виростають чорні „квіти зла“, в Києві „весніє яблунь білий цвіт“, сад митрополита нагадує „запашний бузковий рай“ [4, 144]. Образ саду у традиційній семантиці завжди втілював певні вищі моральні і духовні цінності, цвітіння і зів’ядання саду семантично були пов’язані з плином часу, з життям людини, певними станами її душі. В Ю. Клена образ квітучого білого саду символізує не тільки весну, юність, красу, відродження рідної України, про яке мріє поет, це також символ благодаті, божого заступництва: „Хай захистить мене ваш білий цвіт / від тих часів шаленства і свавілля. / Закрийте листями від мене світ / безумства, розпачу і божевілля“ [4, 203].

Надійним оберегом, що зцілює душу поета, рятує його у найважчі миттєвості життя, є природа: дерева, квіти, ліси, луги, гори, озера. Поет відчуває свій одвічний зв’язок з природою: „До мене явори, дуби / магічні простягнули жезла. / О, дійсності маро, ти щезла“.

Природа для Ю. Клена,– це храм краси, „де мир анахорета сторожать гори і ліси“. Порівняння природи з храмом – це типово романтичний мотив, згідно з якими сакральна архітектура – храм виникла з наслідування природного храму – творіння Бога. Звідси ж і порівняння церковних споруд з квітами, дзвінниць – з орхідеями вишуканої краси, яку безжально нищили більшовицькі варвари: „мов стебла орхідей, стрункі дзвінниці на погром віддані“ [4, 178].

Світ природи є невичерпним джерелом поетичної образності для Ю. Клена, саме в ньому він шукає свій ідеал краси і гармонії, втрачений сучасній дійсності. До природних образів-лейтмотивів, які містять у собі авторський концепт, можна віднести також образи озера, степу, поля, образи квітів і плодів, зерна і паростка, білого лебедя та ін.

Так, біблійний символ зерна, плоду, зеленого паростка є в поемі наскрізним, пов’язаним з ідеєю відродження, воскресіння людини, віри, духовності України. Згідно з біблійною символікою, безбожники та їхнє потомство короткий час квітнуть, а потім вмирають, їх рід усихає, не дає плодів, а праведник, говориться в першому псалмі, як дерево, що вчасно приносить свій плід, і рід його не в’яне. У книзі Іова дерево порівнюється з людиною: як з пня бог виростив свіжі гілки, так і людину буде воскрешено до нового життя. Діяння людини – це плоди духа, це те, що вона залишає нащадкам. Ці образи, пов’язані з концепцією трагічного оптимізму Ю. Клена проходять через увесь твір, починають його і завершують. Антиномічні їм образи необробленого поля, будяків, бур’янів, мертвої землі, „дикого скитського степу“, що спить глибоким сном. Останній образ віддзеркалює стан українського народу, прагнення поета „компенсувати рабську психологію так званого малоросіянізму, згуртувати дезонтологізований народ бодай на прозріння“ [2, 38].

Одним із улюблених автором ключових образів є образ озера, відтворений ще в циклі поезій „Серед озер ясних“, де озеро ототожнюється з поетовою душею, в якій „сонця і зорі, і тихі води, чисті і прозорі“ [4, 54]. Озеро символізує тут, як пише В. Сарапин, „духовні первні ліричного героя: пантеїзм, здатність сприймати красу, прагнення до самозаглиблення і осягнення власної суті“ [8, 9]. У поемі „Попіл імперій“ семантика образу поглиблюється, озеро стає символом духовної чистоти, моральної досконалості, порівнюється з чашею Ґрааля: „В тім озері, як у священнім Граалі, душа на ніжні пелюстки азалій лягла рожевим камінцем“ [4, 234].

Образ віддзеркалює не тільки сутність поетової душі, а і його розуміння феномену ліричної творчості: „Таке мале, а всі простори вмістило в себе, мов вікно, розкрите в простір неозорий“ [4, 58].

Однією з центральних опозицій твору стає протиставлення світла і темряви. Якщо темрява символізує хаос, смерть, пекло, владу диявола, то світло здавна вважається символом духовності Бога, визначає суть його, суть життя. Христос воскрес у день, коли Бог створив світло. Свято Великодня в поемі – це символ воскресіння, відродження України. Так, про воз’єднання українських земель поет скаже: „На Україні, мов Великдень ясний. / Там сонце вже ніколи не загасне“ [4, 156].

У поезії „Соняшник“, включеній в поему, символом України служить ця квітка, що завжди обертається до сонця: „Нехай тебе пожарами спалили, / й драконів засів сіють на полях, / а ти тягнись до горнього світила, / зори, зори вогнистий в небі шлях“ [4, 321].

Глибинного сенсу набуває в поемі символіка кольорів. Картини війн, революцій, страждань, буденної дійсності забарвлені в сіро-чорні і червоні кольори – барви крові, смерті, безрадісного, бездуховного існування. Натомість такі кольори, як срібний, золотий, білий, блакитний, найчастіше відображують авторське бачення естетичного ідеалу, вони домінують у спогадах про „втрачений рай“ дитинства, романтику юності, в описах української природи, Києва, Китаєва тощо.

На різких контрастах будується також звукова гама твору. Гуркіт машин, танків, рев гармат, скрегіт металу, какафонія звуків великого міста протиставлені голосам природи, пташиному співу, ніжній „музиці строф“, переливам церковних дзвонів, „музиці сфер“.

Отже, образний світ Ю. Клена є складною, розгалуженою, символічно-багатозначною поетичною системою, яка створюється на базі загального культурного фонду, як європейського, так і національного, складається з традиційних структурних компонентів в індивідуально-авторському їх осмисленні і підпорядковується авторській концепції двох світів.

1. Астаф’єв О. Стилі української еміграції. Естетика тотожності // Українська мова та література.– 2000.– № 7.

2. Богач М. „Навіщо нам кохати жінку...“ // Слово і Час.– 1998.– № 3.

3. Державін В. Поезія М. Зерова і український клясицизм // Українське слово.– К., 1994.– Кн. 1.– С. 525.

4. Клен Ю. Вибране.– К.: Дніпро, 1991.– С. 602.

5. Мифы народов мира. Энциклопедия.– М., 1987.– Т. 1.

6. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади.– К., 1993.

7. Орест М. Заповіти Ю. Клена // Українське слово. Хрестоматія української літератури ХХ століття.– К., 1994.– Кн. 1.

8. Сарапин В. Осінні мотиви в поезії Ю. Клена // Дивослово.– 1998.– № 9.

Олена ЛЯшенко¹³

(Київ)

ПОЕТИЧНИЙ ЦИКЛ ЮРІЯ КЛЕНА «КОЛО ЖИТТЬОВЕ»