Художнього світу юрія клена

Поезія Юрія Клена відзначається ідейним багатством і глибиною філософської думки. Продовжуючи літературні традиції київських неокласиків, митець зумів сказати нове слово, самобутнє і неповторне. Прикметною рисою творчості поета є прагнення до гармонії – між особистістю і навколишнім світом, почуттями й розумом, а класицизм, як художня школа тому й став таким близьким поетові, що естетично заснований на цьому прагненні. Однак Юрій Клен не керувався ідеєю „чистого мистецтва“ як ідейно-художнім орієнтиром. Попри певне замилування античними алегоріями, попри пластичність і довершеність поезії, попри перевагу раціоналістичного типу мислення, у художній творчості Юрія Клена простежується нахил до імпресіоністичного письма, емоційної насиченості та інтенсивності ліричних переживань, символічної образності, філософського вирішення тем, глибокої асоціативності тощо.

Шлях українського поета Юрій Клен розпочав сонетом „Сковорода“, надрукованим 1929 року в антології „Сяйво“, яку зредагував М. Зеров. Загалом митець написав понад тридцять сонетів і майже всі вони увійшли до збірки „Каравели“, яка була видана в Празі у 1943 році. Опановуючи класичний жанр, Юрій Клен сміливо йде на розширення його ідейно-тематичних та формотворчих властивостей. Без сумніву, особистість поета обов’язково впливає на своєрідність сонетної строфи, так само, як історичні обставини зумовлюють зміст і форму сонета. У межах традиції Юрій Клен шукає і знаходить нові можливості класичного вірша, доводячи його життєвість і перспективність. Митець використовує всі можливі варіанти відступу від канонічного сонетного римування, тільки б вони не виводили поезію за межі поняття сонета. Із погляду віршованої форми Юрій Клен видається традиційним поетом. Як прихильник класичної строфи, він, однак, не відмовляється і від новаторських елементів у версифікації. Майже всі його сонети написані п’ятистопним ямбом. У катренах панівним є охопне римування, а у терцетах він дуже часто припускається таких варіацій: АВА, АВВ і ААВ, ВВГ. Саме така форма сонета (кільцеве римування) в українській поезії звучить значно динамічніше, не так однотонно, як зразок канонізований. На невичерпні можливості одухотвореної версифікації, навіть у межах канонічних форм, вказує рима Юрія Клена, яка є свідченням шляхетного смаку та винахідливості поета. Його „візитною карточкою“ є багата рима (крає-грає, лілій-Вергілій, хоралі-коралі, зорі-прозорі, облетіло-тіло), яка надає сонетам особливої гармонійності та музичності. Цьому сприяє також вдале римування іменників у різних відмінках (океану-осанна, двобої-алое), іменника і дієслова (вії-зріє, Палладі-зрадив), а також несподівана асоціативність римування (поет-ракет, другий-наруга). Все це веде до загостреного образного втілення поетичної ідеї, дає можливість автору повніше „розкрити“ себе в межах строгої форми.

У сонетах Ю. Клен часто вдається і до звукових алітерацій. Для прикладу візьмемо такі рядки із циклу „Прованс“: „Слова сичали сотнями гадюк і розтинали блискавками хмари“ і „У рокоті тремкому труб і струн Тобі на берег кидає коралі Моїх пісень розбурений бурун“. Так, обігрування звука „с“ у першому випадку створює видимий ефект сичання змії, а звука „р“ у наступному – образну тональність „бурі почуттів“: шаленого потягу, нестримного захоплення.

У класицистичному сонеті не допускалось повторення однакових слів, а ось як починається один із кращих сонетів Юрія Клена – „Сковорода“ [2, 54]:

Піти, піти, без цілі і мети...

Вбирати в себе вітер і простори,

І ліс, і лан, і небо неозоре

Душі лише співать: „Цвіти, цвіти!“

Повторення у Клена зумовлене емоційними і смисловими чинниками. Стан духовного піднесення, коли душа хоче співати: „Цвіти, цвіти“ – породжується якраз словами: „Піти, піти“, оскільки подорожуючи, людина ніби зливається з природою, вбирає в себе її барви, запахи, оцінює себе в ній, а сама природа мислиться нею як відкрита розумом сутність речей, через яку досягаються краса та істина. Як бачимо Юрій Клен використовує різні можливості, щоб збагатити, „оновити“ строгу класичну строфу, водночас дбаючи про її філігранність і збереження найкращих традицій.

У художньому відображенні дійсності українські поети-неокласики відрізнялися від європейських передусім чітко окресленою національною своєрідністю. Прикметною рисою універсальних сюжетів Юрія Клена, за словами М. Неврлі, є їх часті й досить виразні покликання до історії й долі України [4, 154]. „Київські“ поезії у творчості митця створюють неповторний і самобутній колорит узагальненого образу України, її історії. Прикметно, що для Юрія Клена неокласицизм означав духовний зв’язок як з Україною, так і західною Європою, мабуть, тому „романський чи готичний стилі, далекий світ труверів і трубадурів такі ж йому близькі, як обшири української духовності, втіленої у Софії Київській“ [3, 17]. Поет прихильно говорить про варязький первень в українській людині, а часи Мазепи порівнює із поразкою „останнього вікінга“. Так, у поемі „Україна“ Юрій Клен описує різні етапи історії України, її перемоги і поразки, зокрема, про княжу добу говорить: „В варязькім панцирі, в добу жорстоку / Ти дихала спокійно і глибоко...“.

Образи минулого поет трансформує на сучасне життя України. Приміром, третій сонет із циклу „Володимир“ Юрія Клена сповнений пафосу трагічного оптимізму. „Лихий пожар червоних прапорів“, що його бачить князь, не може спалити України:

Вдивляючись весною в дальній обрій,

Щороку бачить князь: скресає лід.

І згадує, як по добі недобрій

Загинули, не полишивши слід,

І дикий печеніг, і люті обри.

І грає усміхом суворий вид.

Поділяємо думку Н. Геркен-Русової про те, що Київ у неокласиків – не вияв урбанізму, громадського стилю, а „стихія київської духовости і мудрості“ [1, 40]. У 1935 році, після того, як зруйновано багато святинь у Києві, між ними і золотоверхий Михайлівський собор, Юрій Клен присвятив поезію Софії. Вона в очах автора є „вічним символом краси українського духу, який ніколи не спопеліє, ніколи не зчорніє“, „тим золотим плетивом, що в’яже минуле із сучасним, а сучасне з майбутнім“ [6, 84]. Юрія Клена болить, що „знов дише в легендах Москва“, що „понад Софійським майданом Так само на північ віддано Простерта в руці булава“. Але це „глузливий салют“, бо поет переконаний: „рідний акрополь повстане Не в дебрях чухонських, а тут“ („Київ“). Цю думку розвиває Юрій Клен і в поезії „Ми“, в якій віщує українському народові славне майбутнє: „У такт рокам гуде наш крок. / Ми йдем... ми ростемо... ми будем“.

У національній культурній традиції закорінений і філософізм поета – як виклик дійсності, що заперечувала людську особистість, її унікальність, невпинне прагнення до волі. Маємо всі підстави говорити про зв’язок лірики Юрія Клена з філософською системою Г. Сковороди, бо її зміст позначений засвоєнням духовної спадщини світової культури і відповідної світової традиції. Філософізм Юрія Клена не надземний, далекий від душевних переживань, що притаманний класицистам, а земний, бо йде від чисто людських почувань митця.

„Кожен народжений у цьому світі,– писав український філософ,– є мандрівник, сліпий або просвіщенний“ [5, 466]. Юрій Клен також прагне особливого життя, що веде до висоти мудрості, гармонії в природі, світі та людині:

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

І мудрості вином розвести тугу.

Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оці мандрівки дальні і безкраї,

І, може, іншого шляху немає,

Щоб з хаосу душі створити світ

Заглиблюючись у природу, митець шукає філософічних висновків, тоді з’являються вірші, в яких прикмети природи зливаються з його переживаннями, виступають як естетичний синтез духу і матерії. Приміром, у поезії „Енгармонійне“ Юрій Клен формує системою художніх образів діалектичну взаємодію митця і навколишнього світу. Саме освоєння і авторське витлумачення явищ об’єктивної дійсності неодмінно супроводжується появою оригінальних художніх прийомів, що в кінцевому підсумку зумовлюють неповторність індивідуального стилю поета:

А ти, поете, всю красу з’єднавши,

Різьби карбовані рядки,

Рокам і пристрастям віддавши

Словами списані листки.

Митець інтуїтивно дуже сильно відчуває таємничий шлях космічного колообігу, закономірну циклічність нашого життя. У циклі сонетів „Коло миттьове“ прагне час конкретний особисто співмірити з вічністю, розгорнути у ретроспективі й перспективі. Ось немовля, вступаючи в життя, відчуває незбагненний страх, але вже прагне пізнання: „Що речі всі, такі мені чудні / Враз поділив на смачні й несмачні...“.

Це прагнення росте разом із немовлям: уже він хлопчик, для якого „кожен день – п’ятнадцяте століття, В якому він – Колумб“, а там – і підліток, який не вміє ще „красу знайти В стрункому вигині хвилястих ліній“, та інколи „вже погляд у задумі Сковзне по смаглості дівочих лиць Чи ловить потай відблиски зірниць“. І так кожен день – крок за кроком – нові відкриття в собі і довкіллі. „Мов сохле листя“ облітає з юнака „одіння мрій дитячих і вражінь“. І „замісто буйного, стрімкого зльоту Шляхи в віках намічених орбіт: Повільно свердлити твердий граніт І в купах брил шукати зерна злота“. Він вже муж, що в „творчім чині“ мусить зріти і, „досягши в гоні першої мети, Вже знати, що за нею кличе друга“. Бо кожен день – то новий рубіж в осмисленні життя як безперервного процесу осягнення істини й подолання перешкод на шляху до неї: „А то зорить сузірних знаків струмінь, / Що в них, зачерпши мудрості в роках, / Колись читатиме, як у книжках“.

Останньому сонету циклу Юрій Клен дав назву „Напередодні“, цим самим наголошуючи на тому, що старість – не кінець життя людини, бо вона знову стоїть напередодні нового пізнання, тої таїни, що несе віру і надію у невмирущість її духу, у те, що „все в житті – повторний біг, І прагнений кінець лиш є початком“. Вечір земного життя людини у Юрія Клена традиційно асоціюється із пізньою осінню: вже зібрано останній урожай, і якщо він багатий, себто життя прожито гідно, тоді „солодко принести в дар снігам Вечірній сон і літа споловілі“, бо душа постає перед невидимими вищими силами в чистоті і готовності до Вічного Життя. Людина, яка усвідомила цю мудрість,– безсмертна. Вона знає, що приходить на світ, аби через достойно прожите смертне життя осягнути безсмертя, і дає їй таку силу любов. Такий незаперечний висновок звучить в останніх рядках циклу:

І ти прийдеш у світ чужим нащадком,

Щоб знов кохати весни, зорі й сніг,

І ту, що буде в снах твоїх горіти,

Коли запахнуть ранком перші квіти.

Прикметно й те, що художній світ Юрія Клена – це багаті родовища особливо виразних художніх засобів, через призму яких просвічується внутрішнє світосприймання автора, його настрої, бажання. Так, він поетизує море в різноманітних кольорах, ритмах, звуковій поліфонії. Образ моря – значущий, сплав активного ставлення до світу. Н. Геркен, звертає увагу на те, що лірика поета „любить „вітри солоні“, що гудуть у снастях моря, „брості островів“, шторми, бурі; милується „у радощах просторів на синіх шляхах...“ [1, 37]. Домінанта море настільки близька Юрію Клену, що знаходить свій вияв у гранично пластичних художніх образах, які асоціюються з нею чи її спорідненими лексемами, якот: „Позаду хай шумить вогняне море“, „І хвиля весен чорний намул змиє“ („Лот“), „Мов дві лагуни сині, сниться досі Мені очей твоїх прозорий спів“ („Осінні рядки“), „Під ним хвилюються моря каштанів“ („Володимир“).

Поезії Юрія Клена полонять особливим ліризмом, яскраво вираженою гармонією барв, що створює ефект „присутності“. Читаємо: „Лукаве золото твого волосся, в якому я три місяці горів“ – і хочеться легенько торкнутись рукою шовковистого волосся; „На злотих келихах, ще недопитих, немов роса, рожевіло вино“ – відчути приємний холод келиха. Автор освітлює зображені картини промінням власного світовідчування, власного настрою, який може і не бути тотожним із нашим, але не може не захоплювати.

Юрій Клен продумано і свідомо створював свій індивідуальний стиль, прагнучи довершеності, домагався краси форми, вишуканої образності та відточеності вірша. Конкретні й зримі образи захоплюють своєю шляхетною простотою і мистецькою досконалістю, а експресивність поетичного вислову йде з глибини почуттів. Все це надає його поезії неабиякої інтелектуальної насиченості та емоційно-смислової концентрованості. На шляху синтезу нового і традиційного митець досягнув тієї єдності матеріалу, що народжує поезію високого звучання.

1. Геркен-Русова Н. Патриціанська поезія або дві стихії в творчості Юрія Клена // „Літаври“.– 1947.– № 1.– С.32–44.

2. Клен Ю. Вибране.– К.: Дніпро, 1991.– 461с.

3. Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена // Клен Ю. Вибране.– К.: Дніпро, 1991.– С.3–23.

4. Неврлий М. Школа київських неокласиків // Українська радянська поезія 20-х років: Мікропортрети в художніх стилях і напрямах.– К.: Вища школа, 1991.– С. 120–157.

5. Шум-Стебельська А. Поет високого духу і величної краси (Юрій Клен) // Визвольний шлях.– 1994.– № 7.– С. 75–86.

6. Сковорода Г. Пізнай в собі людину.– Львів: Світ, 1995.– С. 466.