69. Чуттєве і раціональне пізнання. Сенсуалізм. Раціоналізм. Агностицизм.Іірраціоналізм.

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях - чуттєвому ("empeiria" - досвід) й раціональному ("theoria" - розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що останні розглядаються не просто як різні здібності суб'єкта, а як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок із поняттями "явище" та "сутність", "зовнішнє" і "внутрішнє", "одиничне" й "загальне" і таке інше. Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта з зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. У цьому певне значення мають і предмети чуттєвого сприйняття, які в тій чи іншій мірі вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання, тому й воно має конкретно-образну чуттєву форму виразу і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання - це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, що розташовані за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Раціоналізм поділяється на онтологічний, гносеологічний та етичний і теоретично протистоїть ірраціоналізму та сенсуалізму. Його ідеї зародились у старогрецькій філософії. Виник він у Новий час у суперечностях схоластичної теорії пізнання й логіки, був пов'язаний з успіхами в математиці та природознавстві. До цього застосовувався лише в теології. І все ж теоретичне пізнання може розвиватися лише в єдності з чуттєвим. Це дві сторони єдиного процесу. Тому якісна відмінність безпосереднього, чуттєвого й опосередкованого, логічного пізнання загалом відповідає об'єктивній відмінності явищ і сутності, зовнішнього і внутрішнього, одиничного й загального як моментів, сторін самої об'єктивної дійсності. Це якісно різні форми пізнання.

За ступенями відображення дійсності, пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається спостереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому - створюються теорії', в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони розвитку досліджуваних об'єктів в їх системності.

Мислення людини розвивалось по мірі того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява.

Раціоналі́зм  (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.

Агностицизм (грец. α-γνωστικισμός — від гностицизм (див. гнозис)) — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливометафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.

Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) — філософські течії, що проголошують верховенство почуттєвого начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін «ірраціоналізм», відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го — початку 20 століть.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя — Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до — або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі «Занепад Європи»). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найреакційніші форми в області політичних теорій унаціонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.