23. Ж. Блондель - прагнуть вони змінити або зберегти існуюче становище і які масштаби проблем, які розв’язують. За типом впливу на суспільство.

Перший вимір	Другий вимір - Сфери діяльності
	широка	помірна	вузька (на рівні міністерств або галузе­вих лідерів)
Збереження існуючого становища	"рятівники" (Черчіль, де Голль)	"заспокоюючі" (Ейзенхауер)	менеджери
Помірні зміни	патерналісти, попу­лісти (Бісмарк, Сталін)	"переглядачі" (Рей­ган, Тетчер)	"поліпшу­вачі"
Широкомасштабні зміни	ідеологи (Мао, Гітлер)	"реформісти" (Рузвельт)	"новатори"

19. Ва­ріанти адаптивної спрямованості поведінки та діяльності лідерів, що забезпечує потрібні результати:

— непримиренно-войовничий тип (характерне втілення — внутрішні та міжпарт. свари, наприклад між Леніним і Мартовим, Сталіним — Троцьким);

— брутальний тип (наприклад папа Олександр VI, який спирався у політиці на підкуп, шантаж, обман тощо);

— стабілізуючий тип, який відіграє роль буфера, гаранта (наприклад, Хусейн перешкоджає розпаду Іраку на курдську, сунітську, шиїтську частини,

примушуючи інші країни визнавати свою країну, що дає можливість їй здійснювати вплив на Аравійському півострові);

— компрадорський тип, тобто той, хто бажає нещастя власному народу (наприклад, Смердяков жалкував, що Напо­леон не завоював Росію,

буцімто розумна нація не підкорила дурну).

— тип «майстра, який доводить ситуацію до вибуху» (на­приклад Пурішкевич, який 19 лист. 1916 р. своєю про­мовою у IV Держ.думі підірвав віру в уряд);

— тип «майстра влучати в ціль», проведення такої тактики, коли у кон'юнктурній політиці виокремлю­ють слабкі місця, тиск на які робить політ. техніку

особ­ливо результативною (наприклад, Гітлер завжди орієн­тувався на експлуатацію попул. у народі уявлень, пов'я­зуючи це з поточним моментом);

20. Авторитет багатьох політиків засновується на особи­стій репутації економістів чи юристів, а також на технократ. репутації команди помічників, на яку він опирається. Профес. компетентність лідера полягає у його здат­ності згуртувати навколо себе команду, здатну роз­робити ефективні ек. та політ. програми:

• "ключник" є "обличчям" групи, яку він виражає у зовн. середовищі і від імені якої діє;

• третейський суддя і миротворець. Орі­єнтується на вирішення соц. конфліктів, на роль судді, гаранта сусп. безпеки. Відображає, з од­ного боку, прагнення

різних сегментів еліти мати арбітра, який гасив би її корпоративні конфлікти, а з іншого - прагнення на­селення мати захисника від свавілля бюрократії і

можливих ризиків, викликаних конфліктними сусп. відносинами або ек. труднощами;

• "символ". Багато рухів ідентифікуються з іменами своїх засновників або лідерів. Сам лідер часто виступає еталоном політ. поведінки членів групи. Може

виступати в різ­них іпостасях: втілює релігійність (Р.Хомейні), сусп.-політ. (Й.Сталін, А.Сахаров) або нац. орієнта­цію (О.Бісмарк як втілення "німецькості”

• "батько". Концентрує увесь набір ролей, очікуваних від нього його послідовни­ками, ідентифікується з ідеалами групи чи усього на­селення і вбирає в себе

позит. емоції і відчуває відданість. Можливі ситуації, коли складається культ особи (крайня, максимально зави­щена оцінка функцій і ролі політ. лідерів,

включно до їхнього обожнення. Найчастіше зустрічається у суспіль­ствах з патріархальним і підданицьким типами політ. культури, при тоталітаризмі.

Найважливішим наслідком культу може стати велика концентрація політ., духовної, ек. та інших типів влади в руках однієї людини;

• "офірний цап". Наскільки лідер може бути об'єктом позит. відчуттів у разі досягнення мети, на­стільки ж він може служити мішенню для звинувачувань

у ви­падку невдачі. На нього переноситься відповідальність за невдалий ек. і політ.курс, за нестабі­льність, за падіння престижу країни на міжнар. арені.

24. Досить цікавими є політ.-психолог. роздуми рос. політолога В. В. Ільїна щодо формування «політ. типів» у ході політ. участі.

— сангвінік — сильний, активний, «невгамовний» (політ. тип Петра І, В. Леніна, Л. Троцького);

— флегматик — сильний, врівноважений, інертний (політ. тип імператорів Миколи І, Олександра III, геть­мана І. Мазепи);

— холерик — сильний, неврівноважений, рухливий (політ. тип Олександра II, гетьмана Б. Хмельницького, екс-президента України Л. Кравчука);

— меланхолік — слабкий, неврівноважений (політ. тип Петра II, Петра III, деякою мірою Миколи II).

25. Психічне у політ. В. В. Ільїн розуміє здебільшого як стійкі схильності, мотивації, автономні передумови змісту безпосередньої політ. самоактуалізації. Використовую­чи суч. психіко-політ. поняття, він виокремлює такі політ. типи:

— циклоїдний: імпульсивна діяльність, що інколи регу­люється немотивованою, спонтанною зміною настроїв (М. Хрущов);

— гіпертимний: дещо невпорядкована діяльність на рівні біостимульованої активності (А. Гітлер, Б. Єльцин);

— лабільний: ситуаційна мінливість темпераменту, політ. діяльність на ентузіазмі захоплення новим (М. Горба­чов, Б. Клінтон);

— астенічний: схильний до іпохондрії, пасивності, зани­женої самооцінки (Іван V Олексійович, Людовик XIII);

— сенситивний: постійно відчуває деструктивний комп­лекс неповноцінності, боязливий (Вільгельм І, при якому Нім. фактично правив О. Бісмарк);

— психастенічний: відрізняється нерішучістю, помисли­вістю, недовірливістю (Єлизавета, боячись перевороту, по­стійно змінювала місце ночівлі);

— шизоїдний: товстошкірий самодур із атрофією співчуття та дефіцитом інтуїції в комунікації (Фрідріх Вільгельм І — так званий «фельдфебель на троні»);

— епілептоїдний: з елементами роздратованості, агресив­ності, конфліктності (Павло І);

— параноїдальний: має тяжіння до домінування, підо­зрілості, образливості, стійких негативних афектів (І. Сталін, Іван IV Грозний);

— істероїдний: пихатий, удаваний, постійно приваблюючий до себе увагу, схильний до містицизму (Олександра Федорівна, дружина Миколи II, Г.Гебельс);

— дистимний: депресивний, у похмурих настроях (Ри-чард III);

— нестійкий: підвладний сильному впливу оточуючих, по­датливий (цар Федір Іоанович);

— конформний: не досить критичний, не самодостатній (Едуард V, Карл V, Генріх III, JI. Брежнєв);

— патологічний: фізично неповноцінний, із психічними розладами (Фрідріх Вільгельм IV, Георг III).

27. Вебер (за легітимностю влади): ця типологія проста і оперативна: в основу 1-го типу покладено звичай і звич­ку, 2-го - розум, а 3-го - віру та емоції.

1. традиційне (влада отримана на основі традиції, авторитет ґрунтується на традиці­ях і віруваннях (вожді племен, старійшини кланів, монархи, членство у верхній палаті парламенту Великобр. довічних і спадкових лордів (членство останніх нещодавно було припинено в законод. порядку)

2. раціонально-легальні (рутинні, по суті бюрократичні) (обрані демократично на основі закону, в сучасності основний шлях – вибори). Урядовець отримує авторитет як виконавець певної держ. функції, раціональної з погляду цілісної системи. Властиве індустр. суспільству.

У стабільні періоди є більш ефективним, консервує іст. традиції і проводить не­обхідні реформи.

3. харизматичне (засновано на вірі народу в надприродні здібності правителя, пророка, князя, воєначальника, видатного оратора, вождя революції.

(Засновники світ. релігій: Будда, Христос, Магомет, вел. завойовники: Олександр Македонський, Ю. Цезар, Наполеон; Соломон, Карл Великий, Бісмарк,Ф.Рузвельт, Джавахарлал Неру, В.І.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль,Мао-Цзедун, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.).

„Харизма" ("божа благодать" або "божий дар") - це і реальні здібності лідера, і якості, приписувані йому прибічниками, причому об­раз харизми залежить від політ. фантазії мас. Наділені, на думку мас, особ­ливою благодаттю, видатними якостями, спроможністю до керів­ництва.

В Україні:

- «державник», орієнтований на нац.-держ. цінності, відстоює «кольори» республіки в міждерж. про­сторі і створює передумови для нормальної взаємодії «грома­дянське суспільство - держава»;

- «інтегратор» - антипод «державника», вбачає у створенні «слов'янської федерації» оптимум інтегрального зв'язку трьох слов'янських народів, є досить ефективним як керівник, але до­сить далекий від ідеології нац.-суверенного держ. будівництва;

- «миротворець» - лідер, який виходить у внутр. політиці з необхідності досягнення макроконсенсусу, але через обмеженість у ресурсах здатний досягти своєї мети лише в незначному соц. просторі, на рівні галузей, груп і колективів (цей тип дуже близький до типу «пожежника» за типологією М. Херманн);

- «жорсткий адміністратор» - володіє апробованою техно­логією адміністрування, його рішення не обговорюється, але він не сприймається як диктатор, оскільки діє в межах закону; в суспільстві цінується його адм. педантизм і особис­та захопленість конкретикою управління;

- «молодий радикал» виражає настрої та інтереси ,молоді і час­тини дорослого населення, настроєний на рішучі зрушення в окремих ланках політ.-ек. механізму країни, але не прагне докорінних змін усіх політ. та ек. структур;

- «обережний прагматик» - за багатьма критеріями є проти­лежністю «молодому радикалу», але більш ефективний за рядом показників, зокрема «за обсягом втручання» у сфери, що модерні­зуються: він послідовно і комплексно впроваджує зважену полі­тику, готує ґрунт для наступних реформ; це лідер «проміжний», але необхідний;

- «реформатор» - лідер, який синтезує в собі позит. якості націонал-радикала, адміністратора і прагматика; це вищий тип лідерства в «проблемній» країні; він зазнає менше нападів з боку опонентів - і «лівих», і «правих»; він є центристом і йде на ситуаційне блокування з усіма силами, які зацікавлені в стабільності суспільства; це соціал-дем. тип лідера;

- «апологет соціалізму» має у своєму розпорядженні стабільних конституентів і электорат, його сусп. ідеал є однозначним і не підлягає ніяким модифікаціям; на вербальному рівні він може жон­глювати соціал-дем. гаслами, але як лідер-служитель він жорстко «прив'язаний» до своїх виборців і своєї партії, тому його політ. діапазон обмежений, у нього вкрай вузький обрій співпраці з опонентами і нейтральними силами.

80.Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.Термін "лідер" походить від англ. leader — ведучий, керівник, провідник, глава тощо. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення поняття "політичне лідерство", зокрема:— це влада, яку здійснюють один чи кілька індивідів з метою пробудження членів суспільства, нації до дій;— це стосунки між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншими;— це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу

.При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:— лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний ізкерівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:1. Теорія рис — пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).2. Ситуативна теорія — трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.4. Психологічна концепція — в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.Залежно від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють типи:— диктаторський, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;— демократичний тип лідера, який підтримує дух співпраці, співучасті у вирішенні питань;— автократичний, який повинен мати високі професійні й особисті якості, аби перемогти опонентів;— плутократичний (часто це лідери "тіньової" економіки).Відповідно до способу набуття та реалізації, легітимації влади, М. Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:— традиційні (вожді племен, монархи тощо), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;— раціонально-легальні, які стають керівниками через загальноприйняті в суспільстві шляхи, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели здатність управляти. — харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами

81.Політична свідомість - явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості - певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом у пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Зазвичай у структурі політичної свідомості виділяють три рівні: щоденний, емпіричний і теоретичний.Щоденний рівень політичної свідомості - сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціальної верстви, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності в ньому.Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Суспільна думка - історично зумовлений стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя. Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка - конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже багато людей. Емпіричний рівень політичної свідомості - більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відміну від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси. Теоретичний рівень політичної свідомості - найбільш високий східець у пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні, істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності

82. Політична культура - частина загальної культури суспільства та складова його суб'єктів. Врахування традицій культури при аналізі політичних відносин означає визнання, по-перше, що політичні відносини визначаються не тільки активно існуючим співвідношенням сил, але й нагромадженими в ході історичного процесу уявленнями про світ, цінності, зразки поведінки, що передаються в межах культури. Політика - частина культури. В політичній діяльності виявляються певні цінності і певні стійкі зразки поведінки. По-друге, влада - це центральне явище світу політики - водночас може розглядатися як частина світу культури. Погляд на політичну діяльність і політику крізь призму культури дозволяє реальніше зрозуміти, яка влада, в якій ступені, коли і для кого є цінністю, а також які взаємовіднсини між різноманітними цінностями, наприклад, між владою і власністю, владою і престижем, владою і релігійною святістю, владою і мораллю. Всі взаємовідносини підлягають змінам, але в окремих культурах відрізняються значною стабільністю. Без їх врахування можна, саме більше, створювати схеми політичної гри, що абстрактно розуміється як гра сил, але не можна зрозуміти справжній політичний процес. По-третє, різнорідність культур - в часу і просторі - дозволяє зрозуміти: чому деякі політичні системи, відповідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії у ставленні до одного народу дадуть очікуваний ефект, а по відношенню до іншого - приводять до невдачі тощо. Відмінність культур - це відмінність засобів сприймання дійсності, засобів її оцінки і, як результат, засобів дій. Не буде великим перебільшенням розуміння, що різнорідність культур приводить до того, що люди живуть і діють у різноманітній соціальнійдійсності. Політична культура залежно від суб'єкту політики має і різновидності: політична культура суспільства, політична культура класів, націй, окремих соціальних верств і груп, політична культура особистості. Політична культура суспільства є підсистема більш загального утворення - культури суспільства, сукупність політичних цінностей, вироблених суспільством. Система цінностей політичної культури включає: політичні ідеї, теорії, вчення і програми, які визначають діяльність держави, політичних партій і рухів; погляди та уявлення народних мас і особистостей на соціальний устрій суспільства та ін.; прогресивні традиції, форми, засоби, засоби політичної організації та боротьби. Цінності політичної культури мають певну мету і виражають ті ідеали, що висувають певні класи та їх політичні партії в політичній боротьбі. Політична культура 'класів, соціальних спільностей, груп визначається тим, що політична діяльність завжди спрямована на політичну владу. Усвідомлення класових потреб, з одного боку, суттєвості та призначення влади - з-іншого, служить необхідною передумовою політичної діяльності. Тому рівень розвитку класової свідомості - найважливіша характеристика політичної культури. Засобом політичної діяльності класів виступають їх організації. Наявність, розвиненість організацій - неодмінний показник політичної культури класів, бо без відповідних організацій класи, соціальні спільності не можуть бути постійними учасниками політичного життя, послідовно, систематично вести політичну боротьбу. Політичні організації соціальних спільностей, стаючи компонентами політичної культури, разом з тим виступають засобом її закріплення та передачі. Політична культура особи. Особа сама по собі не виступає самостійним суб'єктом політичного життя. Особа виступає суб'єктом політичного життя як представник соціальної спільності, виразник її інтересів. Не існує прямого зв'язку: політична влада - особа, якщо, звичайно, мова не йде про порушення елементарних норм співжиття, закріплених у відповідних законах. Політична влада не встановлює і не може встановлювати індивідуальні умови існування особи, виражати її інтереси.