50) Форми розподілу необхідного продукту. Заробітна плата: суть, основні види, форми та системи

Зарплата — це винагорода, розрахована, як правило, у грошовому еквіваленті, яку за трудовим договором  власник (або уповноважений ним орган чи фізособа) виплачує працівнику за виконану ним роботу Індивідуальні умови оплати праці передбачено в трудовому договорі (трудовому контракті), укладеному між робітником та роботодавцем.

Форми і системи оплати праці – це перелік певних понять і правил, за допомогою яких установлюється залежність оплати праці від  фактичних результатів (витрат) праці. Вимірники витрат праці – кількість виготовленої продукції  або кількість відпрацьованого часу, термін виконання робіт.

Форми оплати праці:

-    погодинна – це оплата праці  за відпрацьований час (тобто кількість праці  визначається відпрацьованим часом) 

-   відрядна – це оплата праці за кількість виготовленої продукції, виконаних робіт чи наданих послуг (тобто кількість праці обчислюють кількістю та якістю виготовленої продукції чи виконаної роботи).

   Проста погодинна ОП  — оплата праці залежить від кількості відпрацьованого часу й кваліфікації працівника

        Погодинно-преміальна ОП  застосовується, аби підвищити матеріальну зацікавленість працівників у результатах  їхньої праці. Відрядно-преміальна ОП — робітнику-відряднику, окрім заробітку за відрядними розцінками, виплачують премії за перевиконання кількісних та якісних показників.

Види зарплати:

Основна з/п — це винагорода за виконану роботу відповідно до норм праці.

Додаткова з/п — це винагорода за працю понад норми, за успіхи в роботі, винахідництво та особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань та функцій.

  Інші компенсаційні та заохочувальні виплати — це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами та положеннями, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, не передбачені актами діючого законодавства, або які проводяться понад встановлені такими актами норми — це винагороди за вислугу років, додаткова оплата у вихідні,  оплата щорічних  і додаткових відпусток тощо.

  Фактори, що впливають на рівень індивідуальної заробітної плати

1) рівень кваліфікації працівника. Складніша праця повинна вище оплачуватися, бо вона за одиницю часу створює більшу вартість і більші затрати працівника на одержання кваліфікації;

2) умови праці. У різних галузях виробництва і на різних ділянках роботи можуть бути різні умови праці, які по-різному впливають на здоров'я людини, наприклад, загазованість, запиленість, протяги, пов'язана з ризиком робота під землею тощо.

3) дискримінація в оплаті праці. Вона проявляється в тому, що рівень оплати за одну й ту ж роботу може залежати від громадянства, кольору шкіри, віку, статі, походження працівника;

4) національні відмінності в економіці. До них відносять попит і пропозицію робочої сили, кліматичні умови, ступінь механізації праці, автоматизації, фондоозброєності

51) Суспільні фонди споживання, їх структура та основні фонди розподілу

Суспільні фонди споживання ( СФС ) – це фонди, за допомогою яких забезпечується  ( повністю або частково ) задоволення потреб в освіті, культурі, охороні здоров’я, житлі, утримання непрацездатних членів суспільства. За функціональним призначенням їх можна поділити на: а) фонди спільного задоволення потреб; б) фонди непрацездатних. До складу перших належать: безкоштовні послуги освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства та культурно-освітніх закладів. Призначення цих фондів полягає у створенні приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значних соціальних потреб. Фонди непрацездатних здійснюють пенсійне забезпечення, виплати у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, виплати на дітей. СФС розподіляється по-різному: а) залежно від праці (оплата відпусток, пенсій, виплати у зв’язку з хворобою); б) без зв’язку з працею ( виплати багатодітним сім’ям та одиноким матерям, дотація на утримання дітей у яслах, садках, інтернатах, виплата стипендій); в) у вигляді так званих “незримих доходів” ( через систему освіти, медицини, фізичної культури та ін.). Розрізняють такі  види доходів – грошові, натуральні, сукупні: 1) грошові доходи – це доходи, які населення отримує у формі грошей  ( ЗП, підприємницькі доходи, грошові виплати з СФС, гонорари, дивіденди, проценти по депозитах); 2) натуральні доходи – це доходи від особистих господарств; 3) сукупні доходи – всі доходи, які населення отримує в грошовій і натуральній формах, а також у вигляді пільг з СФС (безплатна освіт та охорона здоров’я, путівки до санаторіїв, будинків відпочинку). Доходи поділяються також на номінальні й реальні. Номінальні – це доходи у грошовій формі одержані з різних джерел, а реальні – це кількість матеріальних і духовних благ, послуг, які реально можна придбати за отримані грошові доходи. Розміри реальних доходів населення залежать від: а) оплати праці; б) цін на товари; в) попиту та пропозиції товарів; г) розмірів податків і обов’язкових платежів. Податки – це обов’язкові стягнення державою частини доходу з фізичних та юридичних осіб для виконання своїх функцій, іншими словами – це форма перерозподілу національного доходу через державний бюджет. Основними показниками, які характеризують рівень життя населення є: 1) загальний обсяг споживання матеріальних благ та послуг; 2) обсяг і структура споживання окремих товарів; 3) обсяг суспільних фондів споживання; 4) рівень оплати праці та податків; 5) розвиток охорони здоров’я, культури, відпочинку; 6) житлові умови; 7) рівень і співвідношення роздрібних цін; 8) тривалість робочого часу; 9) соціальні та виробничі умови праці; 10) структура позаробочого й вільного часу. Бюджет прожиткового мінімуму  відображає мінімально допустиму межу споживання. Він включає набір матеріальних благ та послуг, які дозволяють задовольняти лише наймінімальніші потреби сім’ї. Це та межа, нижче якої доходи населення не можуть спускатися, інакше настає деградація суспільства. Водночас це є межа для встановлення мінімальної заробітної плати. Отже, малозабезпечені верстви населення – це та категорія людей, які отримують доходи, менші прожиткового мінімуму, що є критерієм для віднесення таких сімей за межу бідності й визнання необхідності надання їм соціальної допомоги. 

52) Монополізм і його види в ринковій економіці. Антимонопольна політика держави і її основні напрямки.

Монополізм — це стан економіки, за якого окремі суб’єкти господарювання можуть нав’язувати власні інтереси іншім суб’єктам господарювання та суспільству, ігноруючи при цьому їх потреби. Відносини, що виникають між монополістами та іншими учасниками ринку свідчать про нерівноправність цих суб’єктів у здійснюваній ними виробничій, комерційній та іншій діяльності, про зловживання своїм монопольним становищем з боку суб’єктів, що є економічно сильнішими, та складність здійснення діяльності на ринку на конкурентних засадах.

Світовій економічній теорії і практиці відомі принаймні шість основних типів монополізму:

1. Монополізм, який виростає з конкуренції і базується на концентрації і централізації виробництва і капіталу (виробнича, сировинна і фінансова монополія).

2. Монополізм, представлений технологічної олігополією (металургія, електроенергетика, ж / д транспорт і т.д.). Мається на увазі кілька великих корпорацій, контролюючих виробництво і збут певного роду продукції.

3. Монополізм, зумовлений диференціацією продукту. Диференціація продукту є одним з основних ознак монополістичної конкуренції. Вона може приймати ряд різних форм:

Якість продукції: відмінності за функціональним особливостям, матеріалами, дизайну, якості роботи і т.д.

Послуги: послужливість працівників магазину, репутація фірми по продажу та обміну її товарів і т.д.

Розміщення: власники маленьких магазинів розташовують їх поблизу від покупців, на найбільше пожвавлених вулицях і продаж в них проводиться цілодобово.

Стимулювання збуту та упаковка: уявні відмінності можуть створюватися за рахунок реклами, незвичайної упаковки, використання торгових марок і знаків. У розвинених країнах цей тип монополізму отримав найширше розповсюдження.

4. Монополізм, який втілюють підприємства, що лідирують на тих чи інших напрямах сучасної НТР. Він зникає в міру розповсюдження і комерційного освоєння результатів наукових досліджень і технологічних розробок іншими суб'єктами.

5. Державний монополізм, пов'язаний із споживанням в масштабі країни таких суспільних благ, як національна оборона, держуправління, єдина енергетична система, фундаментальні науки і т.д.

6. Монопсонія. Це коли на ринку виступає лише один покупець якогось товару, послуг або ресурсу. Як правило, монополістом є держава, виступаючи в якості єдиного покупця. Наприклад, радянська держава раніше через Держплан і систему держзамовлень купувало всю продукцію підприємств і не тільки стратегічного призначення. Негативними наслідками монополізму державної власності (державного монополізму) є;

1) на рівні суспільства - відсутність економічної свободи, виродження економічної системи;

2) на рівні галузі - виникнення вузьковідомчих інтересів;

3) на рівні підприємства - негнучкість, неефективність виробництва;

4) на рівні окремого працівника - відчуження від власності, управління та від результатів власної праці. Антимонопольна політика – комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності, а також створення відповідного законодавства  Мета антимонопольного регулювання з боку держави – захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання  Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади. Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. До них належать: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств (об`єднань) та покупці.Антимонопольне законодавство поширюється на всі види товарного виробництва і товарооборот, платні послуги, проектування продукції та технології, а також наукові розробки, що призначені для використання їхніх результатів у виробництві та товарообороті, у платних послугах.