§ 5. Соціологія суїциду.

Побудована на «солідаристських» засадах соціальна теорія Дюркгейма моделювала насамперед ті аспекти соці­альної реальності, які свідчили про функціональну узго­дженість, злагодженість дії суспільних механізмів. Причо­му, згідно з теорією поділу суспільної праці, міра цієї зла­годженості мусила зростати. Водночас соціолог, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей: «Історія не знала кризи біль­шої, ніж та, яку переживають сучасні європейські суспіль­ства. Соціальна дисципліна у її традиційній формі повні­стю втратила свій авторитет; у суспільстві наростають тенденції розкладу морального духу і тотальної тривоги». Торкаючись соціального питання, одного з найтривожніших чинників нестабільності, Дюркгейм зауважує, що будь-які спроби його вирішення будуть невдалими без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація, доводить со­ціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація-економічна.

Одним з промовистих свідчень моральної дезорганіза­ції суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто, відходу від нормального стану соціальності) висту­пає ріст кількості самогубств у провідних західноєвропей­ських країнах. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об'єктивно існую­чий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддаєть­ся статистичному аналізу. Тому дослідження самогубств, з його погляду, виступає практичним втіленням вимог со­ціологічного методу: «Замість того, аби займатися метафі­зичними роздумами з приводу соціальних явищ, соціолог мусить взяти за об'єкт своїх пошуків чітко окреслені групи фактів, на які можна було б, як кажуть, показати пальцем, точно відзначивши їх початок і кінець — і хай він стає на цей шлях якнайрішучіше».

Дюркгейм підкреслює, що обрав самогубство за об'єкт вивчення тому, що воно належить до явищ, які найлегше визначаються і слугують зразком застосування соціологіч­ного методу. Самогубство — це соціальний факт, тобто фор­ма прояву влади вищої колективної реальності над індиві­дом. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загаль­ної смертності), постійність сезонних ритмів коливання кількості самогубств, наявність певних закономірностей зв'язку між самогубством і шлюбами, розлученнями, релі­гійністю, перебуванням у армії та ін. Соціолог надає вели­кої ваги дефініції самогубства як соціального явища, від­носячи до цієї категорії «всякий випадок смерті, котрий виступає безпосереднім або опосередкованим результатом позитивної або негативної дії, вчиненої самою жертвою». Дюркгейм указує на багатоманітність, а в ряді випадків — на суперечливість мотивації цієї дії.

' Однак різноманітність цілей не виключає однорідності дій. «Солдат, що йде назустріч вірній смерті, щоби вряту­вати свій полк, не бажає помирати,— однак чи є він при цьому винуватцем власної смерті у такому ж значенні цьо­го слова, в якому його можна застосувати до дії промис­ловця чи комерсанта, який вбиває себе, щоб запобігти со­рому і ганьби банкрутства. Те .ж саме стосується страж­дальця, що помирає за віру, матері, яка приносить себе в жертву заради життя дитини і т. ін. Чи мається при цьому смерть за сумну, хоч і неодмінну умову тієї мети, до якої прагне суб'єкт, чи ж він прагне її задля неї самої,— в обох випадках він відмовлюється від існування, і різні способи розрахунку з життям можна розглядати як різновиди того самого класу явищ».

Підкреслюючи, що в кожному конкретному випадку са­могубства мають місце мотиви суто індивідуального харак­теру, Дюркгейм доводить водночас, що загальна кількість самогубств у даному регіоні за певний проміжок часу не є простою механічною сумою цих окремих випадків, навпаки, «ця цифра є новим фактом зиі Јепегіз, фактом, якому при­таманна своя внутрішня єдність і своя індивідуальність — отже, і своя особлива природа, яка тим більш для нас важлива, що за своєю суттю є глибоко соціальною». Кіль­кості самогубств притаманна водночас і перманентність, і варіативність, вона стабільніша у часі, аніж смертність з інших причин у межах певного регіону, однак різко варіює у різних країнах. Отож, робить висновок соціолог, число самогубств специфічне для кожної соціальної групи і тісно пов'язане з глибинними рисами національного темперамен­ту. Існує певна специфічна міра колективної схильності до самогубств, типова для кожного з окремих суспільств. Да­ти раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об'єктом якої виступають саме соціальні фактори суїцидної поведінки.

До позасоціальних причин суїциду Е. Дюркгейм відно­сить психоорганічну схильність і навколишнє середовище. Детально проаналізувавши випадки самогубств серед пси-хічнохворих, соціолог доходить висновку, що в усіх випад­ках це — дії або немотивовані, або зумовлені вигаданими мотивами. Серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, га­люцинаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депре­сія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержи­мості нав'язливими ідеями і так зване імпульсивне само­губство. Дюркгейм категорично заперечує проти того, щоб вважати кожного самогубця божевільним; водночас він ви­знає, що деякі із зазначених категорій, як, наприклад «меланхолійне самогубство», досить важко на практиці відрізнити від суїцидної дії здорової людини. В цілому, ро­бить висновок соціолог, самогубства психічнохворих відріз­няються від інших так само, як нав'язливі психічні стани відрізняються від нормальних почуттів, або як імпульсивні реакції — від цілком усвідомленої дії. Саме це останнє — усвідомленість наслідків — і виступає критерієм кваліфікації вчинку як суїцидного, тоді як мотиви вчинку, його мета завжди проблематичні і не можуть бути підставою для визначення. Таким чином, з типологічної точки зору вчинки героїв Курція чи Арістодема нічим не відрізняють­ся від вчинку страждальця Вертера, оскільки це — добро­вільна смер'ть, завдана собі в стані повного усвідомлення такого результату.

Окремо розглядає Е. Дюркгейм випадки самогубств на грунті неврастенії. Тут він також доходить висновку про відсутність прямого зв'язку між цим станом і суїцидною поведінкою. «Якщо в часи всезагального занепаду спостері­гається збільшення числа неврастеніків, то не слід забу­вати, що їх же руками творяться нові держави, саме із се­редовища неврастеніків виходять усі великі реформатори». Так само не можна, робить висновок соціолог, пов'язувати суїцид з алкоголізмом. Отже, «не існує жодного психопа­тичного стану, який мав би постійний і безсумнівний зв'я­зок із самогубством. У певному суспільстві число само­губств не залежить від чисельності неврастеніків і алкого­ліків. І хоча дегенерація у різних своїх формах створює цілком придатний психологічний грунт для розвитку тих причин, які можуть спонукати людину до самогубства, сама вона не виступає його причиною». Звичайно, за інших одна­кових умов людина з девіантними нахилами позбавляє себе життя частіше, аніж людина здорова, але вона робить це не в силу свого соматичного стану. Потенціальна схиль­ність до суїциду може розвинутись у неї внаслідок впливу інших факторів.

Значну увагу приділяє Дюркгейм аналізові расових та спадкових факторів самогубства. Розглядаючи деякі «вра­жаючі» факти, які, здавалося б, свідчать на користь спад­кового походження цього явища, він зауважує, що такого роду факти мусять відповідати потрійній умові: їх має бути достатня кількість, і вони не повинні бути наслідком випадкового збігу обставин; цим фактам не можна дати ніяких інших пояснень; не повинно бути інших, суперечливих їм фактів. Обгрунтування тези про спадкову та расову при­роду суїцидної поведінки спростовується такого роду «ін^ дуктивними фільтрами» і є, таким чином, ненадійним. Зо­крема, зауважує Дюркгейм, спадкова детермінація само­губств мусила б за статистикою однаковим чином впливати на обидві статі; насправді ж кількість самогубств серед жінок значно нижча, ніж серед чоловіків. Проти «спад­кової теорії» свідчить також вікова дисперсія випадків суїциду— безперервне зростання їх числа із збільшенням віку.

Дюркгейм зіставляє також коливання числа самогубств із сезонними змінами клімату («космічними факторами»). Статистика, пише він, спростовує думку Монтеск'є про те, ніби це явище більш поширене у країнах з холодним і во­логим кліматом. «Не взимку, не восени кількість само­губств сягає свого максимуму, а влітку, коли природа най-веселіша, а температура найм'якша. Людина воліє розлу­читися з життям тоді, коли воно для неї найлегше... Немає жодної країни, яка була б винятком із цього правила». Соціолог вступає в полеміку з тими поясненнями, які дали цьому факту представники італійської «кримінологічної школи»,— збудженість нервової системи під впливом сон­ця, спеки і т. ін. Насправді ж, доводить соціолог, детермі­нуючим фактором тут скоріш виступає тривалість дня. «Вдень має місце більша кількість самогубств тому, що день — це час найбільшого пожвавлення людської діяльно­сті, коли перехрещуються людські відносини, коли соціаль­не життя проявляє себе найбільш інтенсивно». Про факт кореляції кількості самогубств з інтенсивністю суспільних контактів свідчить і інша статистика — у селі ці явища рівномірно наростають з наближенням теплої пори року і йдуть на спад із завершенням аграрного циклу і початком зими.

Не заперечуючи усієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі детермінують факт суїциду, Дюрк­гейм водночас вказує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор, відсоток самогубств різко змінюється усякий раз, коли різко змінюються умови соці­ального.середовища. «...Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства». Принцип взаємозв'язку і взаємопроникнення індивідуального та со­ціального покладений в основу дюркгеймової класифікації самогубств на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталіс­тичні.

Егоїстичний тип самогубства спричинюється насамперед соціальною ізоляцією індивіда, відсутністю колективної підтримки у життєво важливих для людини ситуаціях. Аль­труїстичне самогубство виступає проявом ситуації, коли групові цінності повністю поглинають індивіда, і він добро­вільно віддає за них життя. Суспільна аномія (безладдя, хаос), що пов'язана з кризою в суспільному розвитку, стає причиною життєвих зламів у третьому випадку, посилена регламентація і примус — у четвертому. В усіх випадках самогубство виступає наслідком того, що індивіда захоп-лює та чи інша соціальна течія дезінтегруючого характеру. При цьому, як підкреслює соціолог, йдеться насамперед про відхилення від певної норми інтеграції — небезпечним що­до суїцидності може виступати як дезінтеграція у прямому смислі слова, так і занадто високий ступінь інтегрованості індивідуальної свідомості в колективну. Аномія, альтруїзм, егоїзм як певні соціальні течії наявні постійно, і їх вплив на особистість у кінцевому результаті урівноважується. Порушення ж рівноваги у той чи інший бік спричинює фак­ти суїциду (в цьому полягає типологічна схожість між ци­ми.фактами і проявами «девіантної» поведінки).

Порушення міри між індивідуальним і соціальним спри­чиняється, як вважав Дюркгейм, надто швидкими, ката­строфічними темпами соціальних змін, до яких не може адаптуватись індивідуальна свідомість. Вважаючи внутрі-групову згуртованість найдієвішим засобом запобігання появам суїцидних нахилів, соціолог рекомендував ширше практикувати різноманітні форми спілкування людей — у межах існуючої професійної структури, відновлювати ті ри­си згуртованості і солідарності, які були притаманні кор­пораціям дрібних виробників ранньокапіталістичної доби.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні зна­ходиться в центрі гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель, окрім безпосередньої теоретичної роботи в різноманітних напрямках суб'єктив­но дуже чуйно відносився до статусу соціології й активно обстоював її методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р. Нісбет, Дюркгейм більш аніж хто інший в історії соціології зумів втілити у собі те, що було найтиповішого у цій дисципліні і найпродуктивнішого для гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому значенні цього слова.

.