43. Соц.-економ. Перетворення та нац. Політика в зх.. Областях Укр. В післявоєнні роки. Політична платформа і тактика боротьби оун-упа в 1945-1953рр.

У Зх. Укр. Продовж. Політика радянізації, перервана війною.

Радянізація Зх. України:

• насадження тоталітарного режиму(недовіра місцевому населенню, усі галузі народного господарства були насичені спеціалістами зі Сх. Укр.);

• утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти українського буржуазного націоналізму, приватно-власницької психології;

• здійснення насильницької колонізації. Оскільки в Зх. Укр. Переважало селянське населення, то опір владі набув всенародного х-ру;

Позитивне значення:

• індустріалізація крою та модернізація економіки;

• введено обов’язкову початкову освіту.

Таким чином за кілька років Зх. Укр. пройшла шлях Сх., повторивши всі соціальні реформи.

Рух опору в зх. Укр.. землях

Населення Зх. Укр. в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: груко католицька церква та ОУН-УПА.

Греко-католицька церква була ліквідована більшовиками в 1946р. Брортьба ОУН-УПА виявилась надзвичайно кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр..

Свої головні цілі вбачала в боротьбі проти сталінського деспотичного режиму та ств. незалежності укр.. державності. УПА користувалася широкою підтримкою місцевого населення. Лише в період 1946-1948рр. за «зв'язок з УПА» було вислано до Сибіру понад 500тс. зх.укр./ переважно селян. Діяльність УПА стала занепадати після загибелі у 1950р. її головно командувача Р.Шухевича. Але і після цього опір тоталітарного режиму не припинявся.

44. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя в Укр. У іі пол.. 50-х – і пол. 60-х рр.. Шістдесятники.

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Та в суспільно-політичному житті назрівали кардинальні зміни. На цьому шляху визначною подією став XX з'їзд К-ПРС, який відбувся 14—25 лютого 1956 р. Значення З'їзду багато в чому пояснювалося особистістю М. С. Хрущова. Він щиро, хоча і не завжди вміло, прагнув внести зміни в застарілий політичний і економічний механізм, поліпшити життя людей і гарантувати їм мир. Хрущов брав участь у беззаконнях сталінщини, зокрема і в Україні. На час же XX з'їзду КПРС, розуміючи, що більшість делегатів з'їзду буде проти розвінчання діянь Сталіна, Хрущов усе-таки виявив мужність і певною мірою викрив злодіяння Сталіна, що поклало початок оновленню радянського суспільства. Ліквідовувалися концтабори, розформовувалася значна частина внутрішніх військ. Завдяки Хрущову почалася реабілітація безвинно засуджених, о концтаборів було звільнено тисячі й тисячі репресованих з України, хто вижив за тих страхітливих умов.

Згодом відбулося певне коригування політичного курсу, почався відхід од демократизації.

Зміни в суспільно-політичному житті країни відбувалися складно й суперечливо. Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець усі прогресивні починання. Неабияку роль у цій боротьбі за владу відігравали деякі представники як попереднього, так і тогочасного партійного керівництва України. Одним Із учасників зміщення М. С. Хрущова був М. В. Підгорний, висунутий перед цим на відповідальну посаду в Москву, який лестив М. С. Хрущову з кожного приводу. На бурхливому засіданні Президії ЦК партії, що передувало пленумові ЦК, одним із перших емоційно "викривав" главу партії і уряду П. Ю. Шелест, якого за підтримкою М. С. Хрущова у 1962 р. було обрано секретарем, в 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України, а згодом — кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. Після жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС в республіці більш як на два десятиріччя здійнялася інспірована партапаратом хвиля методичної цілеспрямованої критики хрущовського волюнтаризму й суб'єктивізму.

Кампанія по зміні влади, що виявилася по суті у формі звичайної двірцевої змови, була відчутним ударом по новому курсу. Одначе його дух уже встиг зробити величезну справу: знайшло вихід почуття гідності і свободи, з'явилося покоління нових, соціально активних людей, які на повний голос заявили про себе в наступні десятиріччя.

ШЕСТИДЕСЯТНИКИ. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ Діючи терористичними засобами, сталінський режим на чверть століття «заморозив» українське суспільно-політичне життя. Віддані Й. Сталіну чекісти винищили фізично або зламали морально ту частину українського суспільства, яка символізувала собою національне відродження 20-х років. Здавалося, що переполовинена війнами і терором українська нація сумирно животітиме на рівні біологічного життя, поступово вростаючи в ту цілком однорідну масу, яку створювали з багатонаціонального населення радянської наддержави кремлівські «інтернаціоналісти». Проте коли крига скресла, виявилося, що радянське суспільство не було однорідною сірою масою. У ньому почали активно діяти люди — переважно дуже молоді, які були не згодні з дійсністю. Короткотривалої «відлиги» було достатньо, щоб на світ з'явилося ціле покоління шестидесятників. Поява його стала свідченням духовного відродження нації. Шестидесятники не боролися з радянським ладом, а прагнули оновити його через впровадження реформ. Серед них була популярна теза «соціалізм з людським обличчям». Більш визначеною була їхня позиція в тому, що стосувалося політичного і духовного життя. Вони відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи вищих посадових осіб, перед законом, пріоритет прав людини, усунення регламентації творчого процесу, подолання відірваності від західної культури. Для українських шестидесятників на першому плані стояли болючі національні проблеми.

45. Перебудовчі процеси в СРСР

Після смерті Л.Брежнєва почався період перебудови• 1985-1988 рр. — період розроблення концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.

• 1988-1991 рр. — період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму.Проведення економічних реформ .Етапи:4 Квітня 1985 р. — програма прискорення соціально-економіч­ного розвитку країни, яка передбачала насамперед вирішити традиційні соціальні проблеми — продовольчу, жит­лову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.У результаті програма виявилася утопічною,тому що необхідно було здійснити докорінну перебудову всього господарського механізму. Червень 1987 р. — реформа М.Рижкова — Л.Абалкіна.Сутність реформи виражена в трьох "С" — самостійність, само­купність самофінансування.Було прийнято "Закон про державне підприємство (об'єднан­ня)", "Закон про кооперацію" тощо, які передбачали:переведення підприємств на госпрозрахунок;кооперативногосектора;прямий зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень науково-технічного про­гресу та ін.

Реформа виявилася непослідовною і зазнала провалу. Непродумана фінансова політика призвела до вибуху інфляції у країні. Реформа політичної системи:партійна конференція(червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність. Це сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій.Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобиль­ській АЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986р. Бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесу Неформальні організації, що почали виникати в Україні (Това­риство Лева, Український культурологічний клуб), вимага­ли оновлення соціалізму, гарантування прав людини, суверенітету України на основі нового союзного договору. Радикалізація політичних сил.У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-по­літична організація "Народний рух України за перебудову"(Рух) на чолі з І.Драчем. Із назви Руху було ви­лучено слова "за перебудову", а головною метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності, усу­нення комуністичної партії від влади. національно-визвольного руху, визначенню його цілей, консолідації демо­кратичних, національно свідомих сил.Протистояння між реформаторськими і консервативними силами в КПРС Комуністична партія виявилася неспроможною ефективно діяти в нових умовах і швидко втрачала контроль над процесами перебу­дови. Партійне керівництво ігнорувало вимоги опозиційних сил, процеси демократизації.Критично мислячі комуністи у березні 1990 р. з метою демократизації партії утворили Демокра­тичну платформу в КПУ. їхньою вимогою був вихід КПУ зі складу КПРС, проведення політики в інтересах українського народу. Од­нак керівництво КПУ не пішло шляхом демократизації і продовжу­вало орієнтуватися на Москву.Виникнення багатопартійностіУ 1990 р. після ліквідації ст.6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою України Постанови "Про порядок реєстрації гро­мадських об'єднань" починається формування багатопартійної сис­теми. Першою була створена Українська республіканська партія — УРП. Усього ж у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій. Серед них - Демо­кратична партія України, "Партія Зелених" України, партія Демо­кратичного Відродження та інші. Більшість партій виступала за суверенітет і незалежність України.

46.Акт проголошення УНР

Значний вплив на досягнення Україною суверенітету справили і події у країнах Східної Європи, падіння в них тоталітарних режи­мів, розпуск Організації Варшавського договору, послаблення між­народного впливу СРСР.Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію — Народну Раду (125 осіб) на чолі з І.Юхновським. На­родній Раді протистояла прокомуністична більшість (300 депутатів), яку очолив О.Мороз.

Проголошення державного суверенітету

Та саме при такій розстановці політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід'ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона покла­ла початок мирному процесу відродження незалежності України. Проголошення незалежності України.Демократизація суспільного життя, наміри реформувати Радянсь­кий Союз (йшла робота над розробкою нового союзного договору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серп­ня 1991 р. здійснили спробу державного перевороту. Було утворено Державний комітет з надзвичайного стану на чолі з віце-президен­том Г.Янаєвим. Своєю головною метою заколотники проголосили "врятування єдиної держави".

Утворення незалежної української держави

У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ — "Акт проголошення незалежності Украї­ни". Таким чином припинилося існування УРСР і з'явилася неза­лежна держава — Україна. 30 серпня Постановою Президії Верхов­ної Ради КПУ була заборонена.Верховна Рада вітає Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.1 грудня 1991 р. Відбувся референдум і вибори президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, підтвердили Акт прого­лошення незалежності України.

47.Україна на міжнародній арені

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила „Основні напрямки зовнішньої політики України”. В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов’язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головними напрямками зовнішньої політики України є:

– розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;

– розбудова відносин у рамках СНД;

– участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов’язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької „Хартії для нової Європи”, був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна”, загострилося „кримське питання”.