Розничі

(переказ)

Багато зла на нашу землю принесли татари. Вони не тільки фізично знущалися над місцевими мешканцями, але й робили все, щоб посварити їх один з одним. Для цього використовували різні методи. В більшості просто знищували чоловіків, жінок забирали в полон. Решту населення обкладали непомірною платою данини. Це породжувало злобу і ненависть не тільки до гнобителів, але й один до одного.

Безумовно, з роками відбувалося нашарування незадоволення. Різниця у відношеннях між людьми зростала. Та чи не найбільш помітною вона була в цьому селі. Його мешканці ще з перших початків вороже налаштовувалися сусід до сусіда, частенько лаялися між собою, своїми діями породжували нетерпимі ситуації, бійки. В окрузі їх так і нарекли разнюками, тобто різними, а село – Розничами.

РУДКА

(дивитися до села Нова Руда)

Рудники

(дивитися до села Нова Руда)

Северинівка

(історичний факт)

Старожили села з вуст в уста передавали прадавні перекази далеких пращурів про заснування невеликого безіменного хутірця ще в козацькі часи. Чисто правдиву картину тих незапам’ятних днів сьогодні відновити непросто. Однак, дещо підтверджується відомим історичним фактом.

Восени 1595 року з міста Луцька на білоруське Полісся через теперішні маневицькі землі пролягав шлях повстанського козацького війська Северина Наливайка. Рухалися повільно, з великими труднощами долаючи бездоріжжя, нестачу продовольства й фуражу. Частина козаків відразу ж змудрувала, вдало використавши для транспортування човни-чайки по древньому торговому водному плесу річки Стир. Кінно-піший загін потягнувся довгою вервечкою через дрімучі ліси та болота не дуже помітною, але натоптаною дорогою.

Безіменний хутірець та його околиці якраз і стали місцем першої ночівлі на важкому шляху до Білорусі. Смачна вечеря з рибо-грибної юшки, свіжоспечена картопля та задимлене м’ясо дичини припали до смаку кожному козакові. Своє визначальне слово про чудову поліську місцевість не міг не сказати і козацький отаман Северин…

Відтак і хутірець залишився в пам’ять про перебування Северина Наливайка з назвою Северинівка.

СЕМКИ

* * *

Село Семки раніше носило назву Селище. На честь народження в однієї селянки семи синів-близнюків село перейменовано на Семки.

(Фонд «Луцьке повітове староство)

Ф-36. Із характеристики та історії

назв сіл Луцького повіту»)

* * *

(легенда)

Було у матері семеро синів. Усіх вона любила і казала: «Це моя дорога семочка». Сини виросли, поженилися, побудували сім будинків і жили своїми сім’ями. Та ось почули люди про нашестя татар. Незабаром чорною хмарою обволокли вони село. Героїчно билися сини з ворогами на Болітці, де жили. Скоро прийшли й односельці на поміч. Та сили були нерівні, всі загинули. З диким криком бродили по знищеному селу татари.

А в кожній хаті села були підпіччя, де батьки малим дітям поробили непомітні схрони. Зайдуть татари в хату, п’ють, їдять, веселяться. Полягають спати, а коли вранці прокинуться, дивляться і не впізнають один одного. Розмальовані вугіллям ще й шабель немає. Дивуються татари:

«Що ж воно може бути? Адже в селі пусто, люди всі загинули».

А коли виходили з однієї хати, невідомо звідки щось прокричало услід:

- Турок, турок, з’їв сім курок!

- Ненависний татарин, ми кип’ятком тебе ошпарим! – прокричало щось і знову стихло.

Постояли татари, подумали, подумали і знову вернулися в хату. Взяли жменю попелу і всю долівку в хаті ним посипали. А самі пішли. Довго їх не було. А коли прийшли, бачать: на попелі дитячі слідочки, що ведуть під піч. Татари туди – і давай шукати. Знайшли схрон. Витягли двох хлопчиків: один років семи, другий років п’яти. Там і шаблі свої познаходили.

Хотіли татариська зарубати дітей, але тут наскочив їх отаман і сказав:

• Я ціную сміливість і відвагу їхніх батьків. Та й вони хлопці з розумом, нехай живуть. Тепер вони нам не страшні, а село спалити до єдиної хати, попіл розвіяти, щоб і сліду не лишилося.

Пішли хлопчики в ліс, викопали землянку і зажили собі серед лісу. Від тих хлопчиків так і ведеться родовід села Семки.

- Семочка, - кажуть ще й тепер люди про своє село. Гордяться давніми предками.

(Віктор Давидюк. Золота скриня. Луцьк. «Вежа». 1996. с.25)

СЕРХІВ

(переказ)

Тепер важко визначити, чому саме тут поселилися перші жителі в далеку давнину. Більше всього – вони були мисливцями, займалися полюванням, рибальством. Навкруги ж ліси, і переважно соснові.

Наших предків приваблювала така розкіш, багатство різної дичини. Напевне, довго обирали місце поселення поки зупинилися тут – на піщаних горбах, поблизу болота, невеличкої річечки, лісу.

Навколишнім сусідам вони говорили про розташування поселення «серед хів», тобто, серед хвойного лісу. Так поступово ця назва і перейшла у Серхів.

(Записано від Мусія Вавелюка, 1901 р.н.

в 1975 році)

* * *

Назва села має давньоруське походження і означає серхъ – серховье, тобто нерівна місцевість, крутосхил.

(Віктор Давидюк … І народилася назва села.

Районна газета. 12 липня 1987 року. №84)