Форми поселень в контексті історії україни, волині та маневиччини

З давніх часів людина прагнула до громадського співжиття. Пройдений шлях був надзвичайно довгим і нелегким. Це переконливо аргументує історична наука.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України належать до раннього палеоліту (стоянки Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов’ї, тощо). І першою формою суспільної організації найдавніших людей було первісне стадо.

Археологічні матеріали дають можливість зробити висновок про давнє заселення Волині. Розпочалося воно ще в ашельський час (300-200 тис. років тому). Дослідниками зафіксовано покищо єдине місцезнаходження перебування людей ашельської пори біля села Ростань Шацького району. [1] У пізньому палеоліті (35-11 тис. років тому) заселяється вся територія України.

Історики визначили реальну назву прадавнім тогочасним поселенням. Так, Наталія Полонська-Василенко підкреслює, що «... пам’ятки палеолітичної доби знаходять здебільшого у так званих «стоянках-стійбищах», де людина перебувала більш-менш довгий час». [2]

В межах теперішньої Волинської області відомими археологами Григорієм Охріменком та Михайлом Кучінком складена карта із зазначенням майже ста пам’яток доби пізнього та середнього кам’яного віку.[3]

В епоху неоліту, у мідний та бронзовий віки наші предки переходять від збиральництва, мисливства і рибальства до продуктивніших форм господарства — землеробства і скотарства. Із зміною виробничих та побутових умов «... з’являються наземні будівлі – халупи. Здебільшого вони не стояли окремо, а з них складалися села. Про великі села свідчать рештки будівель та цвинтарі.» [4]

За висновками істориків найбільший внесок у формування прототипу сучасного українського села зробила трипільська культура (IV-I тис. до н. е.). Тоді вже «... людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми.»[5]

З цього часу розбудова поселень набуває більш прогресивного розвитку.

В V-III тис. до н. е. в межах Волині та Рівненщини поширюється Волинська неолітична культура. На теренах теперішнього Маневицького району її зразки виявлені в Карасині, Розничах, Новосілках, Малій Осниці. Загалом відомо 38 осередків культури.

На думку вчених вже тоді існували господарсько-побутові комплекси, а наземні будівлі зводилися з дерева, очерету і глини. [6]

Нових ознак надає поселенням вік міді, бронзи, заліза.

Археологи М. Кучінко та Г. Охріменко на території Волині відносять до цього періоду біля 100 давніх поселень. [7]

Наступні століття формують нові етнічні та культурні спільності.

Географічне середовище і природні умови накладають свій відбиток на характер будівель і господарську діяльність. Це дає підстави М. С. Грушевському поділити східних слов’ян на дві великі групи: північних, які заселяли лісову зону, та південних, котрі жили в лісостеповій зоні. [8]

В останній зоні поселення розташовуються гніздами по три-чотири. Віддаль між гніздами у середньому сягає 30-40 км, але іноді доходить до 100 км. В селищах нараховується по 60-70 будинків.

Починаючи з V ст. н. е. характер поселень змінюється. У лісовій зоні вони, як правило, оточуються маленькими городищами (валами). Давньоукраїнські поселення лісостепу тягнуться уздовж річок на віддаль 1-1,5 км і нічим не огороджуються.

Від кінця IV до початку VII ст. на території сучасної України утворилося велике об’єднання племен під назвою антів. «... Жили анти невеликими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. ... Мали укріплення не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень.»[9] Після розпаду Антської держави основна маса населення відійшла в північні райони, але не переходила річку Прип’ять.

Щодо Волинського Полісся. Коли перші його мешканці зберігали кочовий чи напівкочовий спосіб життя, поселення змінювалися від природніх умов. Із збільшенням кількості жителів і переходом до осілості, поселення набирають більш визначених форм.

«Для цього використовувалися сухі місцевості біля річок, озер, але близько до лісових масивів. Зрідка села розміщувалися на давніх городищах, які з’явилися тут ще в VI ст. н. е. Вони були оточені валом і укріплені дерев’яними тинами. Це були родові і племенні оборонні центри...»[10]

Як правило, більшість з них ще не мали остаточно закріплених власних назв. Однак на цьому часовому відрізку починає розповсюджуватися практика їх отримання конкретними населеними пунктами. Адже нелегко зорієнтуватися у географічному просторі торгівельникові, воїнові, іногороднім мандрівникам.

Тим більше, відокремлення ремесла від землеробства, певна концентрація ремісників, подальший розвиток торгівлі сприяють виникненню міст.

У VI-IX ст. утворюються «гради» (городища) — невеликі укріплені валами, ровами, дерев’яними чи кам’яними стінами поселення. Частина з них перетворилася пізніше на міста — ремісничо-торговельні осередки чи адміністративно-політичні центри. В ІХ-Х ст. на Русі, згідно із записами «Повісті минулих літ», нараховувалося 20 міст таких, як Київ, Чернігів, Вишгород. «У Х ст. літописи згадують 32 міста, в ХІ ст. — близько 60, а в ХІІІ — уже майже 300.» [11]

Слово «місто» для позначення великого поселення з’явилося в нас дещо пізніше з польської мови. До речі, теперішнє місто — одиниця адміністративно-територіального поділу і великий населений пункт, в якому не менше 10 тисяч жителів.

На період Х-ХІ ст. припадає формування та інтенсивний розвиток приватної земельної власності. Власниками вотчин стають князі, бояри, церква, монастирі, кожен з яких мав і свої відокремлені поселення. В княжу добу (ІХ- перша половина ХIV ст.) із значним підвищенням ролі князівської влади розвиваються економічні відносини. Київський князь, роздаючи землі удільним князям, дбає про становлення нових міст і поселень, назви яких, як правило, походять від певних імен або ж природного фактору. За час із середини ХІІ до середини ХІІІ ст. літописи згадують понад 60 боярських імен.

За селянськими і феодальними населеними пунктами закріплюється загальна назва «село». Праслов’янське слово «село» означало «поле» і дуже збігалося за звучанням з іншим словом — «се/д/ло» — що означало «поселення».

Відтоді зазначена назва на Україні міцно утверджується за будь-яким великим хліборобським поселенням. В межах району до цього періоду можна віднести утворення сіл Чорторийськ, Четвертня, Городок.

Однак нищівних наслідків подальшій розбудові міст і поселень завдає монголо-татарська навала. Великий дослідник минувшини Микола Теодорович навіть визначає конкретні дати татарських нападів на історичну Волинь. За його підрахунками волинська земля піддавалася руйнації чужоземцями більше сорока разів. [12] У значній мірі це також сприяє появі невідомих для нас слів, які з часом закріплюються в назвах урочищ, а то і цілих населених пунктів.

До вагомих змін у територіальному поділі призводить загарбання українських земель іноземними державами. Виникає і поступово зростає земельна власність литовських і польських феодалів. Найбільшими власниками в XIV-XV ст. були Великий Литовський князь і представники знаменитих родин, до складу яких входило

близько 20 князівських і 50 боярських родів. Вони дістали назву магнатів. Земські бояри, військові слуги магнатів, заможні міщани і селяни, які служили у війську князя, складали військово-службовий стан — шляхту. Так у цей період формується магнатське і шляхетське землеволодіння, що певним чином впливає на розбудову іменних поселень. Зокрема, на історичній Волині князям Острозьким належала третина всіх земель: 100 міст і 1300 сіл. Багатими землевласниками були Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Корецькі. Наприкінці XV століття 430 магнатських і шляхетських родин Волині володіли більшістю земель. [13]

Феодальне землеволодіння на території тогочасної України складається у формі вотчини. Господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був феодальний замок, який мав назву «двір». З XIV ст. поширюється термін «фільварок», запозичений з Польщі. Економічною основою селянського господарства стає двір — дим. 10-15 димів, переважно родичів, об’єднуються в дворища. Землі дворища складаються з ділянок, що розкидані в різних місцях і періодично перерозподіляються. Дворища входили до складу громади (сільської общини). Саме на цей період припадає перша писемна згадка про більшість населених пунктів Маневицького району.

Починаючи з XVI століття, у зв’язку з розвитком козацького землеволодіння поширюється така форма розселення як хутори. Слово «хутір» має древнє коріння. У слов’янську мову воно потрапило з древньої німецької мови, що означало «частину округи чи певної території».

Поява хутірського типу поселень на Поліссі пов’язується з проведенням лісорозробок і виплавкою заліза. Втікаючи від поміщиків, знедолені люди ховалися в нетрях непрохідних боліт чи серед глухих лісів, де і займалися добуванням поташу або залізної руди. Їх відтак і називали будниками чи, відповідно, рудниками.

Виникненню нових хутірських поселень спричиняли напади іноземних загарбників, зокрема, військові дії французької армії (1812 р.), коли багато жителів рятувалося в дрімучих лісах. Глухі поліські терени іноді служили місцем заслання. Значного розширення хутірська система набуває під час столипінських реформ, а на західноукраїнських землях — у 1920-1939 роках, коли вони перебувають під Польщею. Хутори можна поправу вважати основною формою поселення Маневиччини до середини ХХ століття, оскільки їх кількість тут становила до 300 одиниць.

В період середньовіччя з’являються нові назви невеликих поселень, зокрема, виселки, новосілки, слободи, слобідки. На Волині їх аналогами є «волі» . Маневиччина має тільки одне таке поселення — Красноволя.

В кінці XVI- першій половині XVII століття особливо пожвавлюється процес виникнення міст та містечок. Він зумовлюється потребами оборони земель, а також антифеодальною боротьбою народних мас. Посилення феодального гніту у селах спричиняє масову втечу селян-кріпаків у міста та містечка, де вони ставали вільними міщанами.

Містечка були типовою формою територіальної організації міського розселення для всієї України і протягом XVII-XIX століть становили головні центри ремесел та торгівлі. На маневицьких землях функціонувало кілька відомих містечок, зокрема — Чорторийськ, Четвертня, Городок, Колки, Троянівка, Лишнівка. Цей статус вибірково присвоювався ще окремим селам, а саме, Боровичам, Карасину, Куклам.

На подальше формування і розбудову міських та сільських поселень відчутний вплив справила Жовтнева революція 1917 року. За часів радянської влади, з грудня 1924 по жовтень 1925 року ВУЦВК та Раднарком УРСР прийняли по кожній губернії постанови « Про загальну назву селищ міського типу», згідно яких назва «містечко» замінена на «селище міського типу».

Теперішнє селище міського типу — одиниця адміністративно-територіального поділу, що має містити не менше 2 тисяч жителів. З січня 1940 року, в зв’язку з формуванням нового адміністративно-територіального поділу, утворенням Колківського та Маневицького районів, такий статус надано Колкам і Маневичам.

Соціально-економічні фактори спричинили появу на карті України сотень нових селищ, сіл і міст, пов’язаних з будівництвом заводів, фабрик, електростанцій. Немало й таких поселень, що в міру окремих причин призупиняли свій розвиток, а то і зовсім зникали.

Певного поширення набули і не типові форми розселення, як от залізничні станції, роз’їзди, ліспромгоспи, санаторії, турбази, тощо. Час вносив свої корективи. Станом на 2008 рік в районі є дві залізничні станції — Новий Чорторийськ і Троянівка, що не включені до офіційного переліку як окремі населені пункти. Села Старі Підцаревичі та Нові Підцаревичі з’єдналися в одне — Підцаревичі. На жаль, село Соб’ятин в 1952 році з певних причин зовсім зникло з карти району. Тепер вцілому у переліку нараховується 71 населений пункт.

Двадцять перше століття для Української держави має стати золотим віком у розбудові всіх форм територіальної організації розселення.

Микола Борбич