Куликовичі

...В нашій місцевості люди живуть давно. А чом би й ні? Адже в навколишніх лісах багато всякої звірини, ростуть гриби, ягоди, в дуплах дерев водяться бджоли. Поруч — Стир, що давав не тільки рибу, а й був зручним водним шляхом, з’єднував з іншими поселеннями.

Перші мешканці займалися бджільництвом, рибальством, полюванням, згодом — скотарством та землеробством. Невипадково, що й прізвища у нашому селі найбільш поширені: Бортник (пасічник), Шикалюк (раніше — Щукалюк, тобто рибалка), Ярмолюк (їздовий на волах), Свиридюк (розводив свиней) і т.і.

Щодо назви села є кілька версій. За однією з них, отримало від знаного на всю округу чоловіка на ім’я Кулико.

За іншою — нібито князь Боброк Волинський привіз сюди полонених татар з Куликовської битви, які поріднилися з місцевими мешканцями й назвали поселення іменем прославленої події.

А ще є припущення, що в пониззях Стиру водилося безліч куликів. Можливо, цей птах і дав назву селу...

(Софрон Шовкович.

«Нова доба». 27 березня 2004 р.)

Лишнівка

(легенда)

З діда-прадіда переказують, що засновником села була жінка. Як вона сюди потрапила, цього ніхто не знає.

Одні говорили, ніби від татар втікала, інші стверджували — зобиджена панською ласкою.

З чиєюсь допомогою, а чи й сама, звела житло серед дикого лісу. З тих пір і закріпилося за нею прізвисько Ліснівка, тобто та, що проживає в лісі.

Одиноко мешкала, допоки не зустріла такого ж втікача. Життя повеселішало, правда, і клопотів побільшало.

З роками хутір розширявся. Дещо змінилася назва: Ліснівка стала Лишнівкою.

* * *

У письмових джерелах Лишнівка як містечко згадується 1629 року, коли у Речі Посполитій складався подимний реєстр — список всіх податкоплатників держави, своєрідний перепис населення. Власниками містечка виступали володимирський староста Габріель Стемповський та шляхтич Ян Непокойчинський.

З XVII століття до 1840 року Лишнівка згадується у джерелах як містечко, що входило до складу Луцького повіту і називалося Лишня.

( Минуле і сучасне Волині та Полісся: Маневиччина

Збірник наукових праць. Луцьк. 2004, с.146)

ЛІСОВЕ

(легенда)

Кажуть, що давним-давно у цьому мальовничому куточку поселилося кілька дружніх родин. Бо земля тут була родюча. Неподалік протікала невелика темна річечка, яку так і прозвали — Чернявка. Вода в ній була холодна, прозора. Трохи далі від поселення розкинуло свої плеса голубе озеро. Шлях до нього заступили два високі пагорби, які всі називали горами. Над ними шумлять своїми густими кронами велетні-сосни. І якщо минеш ці гори, то в низовині перед очима ще здаля виблискує озерна вода.

Як вартові, обступили озеро високі дерева. Серед цієї зелені воно здається великим клаптем неба, що відірвався і впав сюди.

По обидва боки села росли невеликі лісочки. Подекуди біля хаток зеленіли садочки. Щасливо жили тут люди. Багато працювали: сіяли, саджали, потім збирали урожай. Взимку пряли, ткали, шили одяг, вишивали. А головне, були добрі, чесні, веселої вдачі. У часи відпочинку співали, танцювали, жартували, діти гралися.

Поступово селяни стали помічати, що зменшується урожайність. Вітер заносить піском посіви, річку, ламає насадження, ліс. А бувало не раз, що зривався сильний вітрище, намітав горби піску, зовсім знищуючи рослинність. Сутужно доводилось тоді людям.

Та знайшли все ж таки вихід із цієї біди. А допомогли їм пережити ці труднощі працелюбність, життєрадісність. Стали односельчани насаджувати дерева навкруг свого села. А коли деревця підросли, то здавалося, що село розмістилось у зеленому віночку. Він захищав домівки і поля від сильного вітру.

Село розширювалося. Тут звела свій дім ще не одна родина. З часом цей лісовий віночок ставав дедалі більшим, густішим. З насіння проростали молоді деревця. Та й люди не забували про своїх зелених помічників і продовжували насаджувати ліси, особливо вічнозелені — ялинові, соснові. Так утворилося багато зелен-віночків, ширших і вужчих, які, піднявшись угору, стоять, мов зелена фортеця, довкола села, його полів, річки й озера. І кличуть відчути серцем ту поліську красу, якою зачаровувались ще наші предки.

З кожним роком розширює свої простори Лісове село, прикрашається новобудовами, садами, квітами. Милують око ці неповторні витвори природи і людини.

( Світлана Бугайчук. Село у віночку «Поклик рідної землі».

Луцьк. Надстир’я. 2004., с.48-50)

МАЙДАН

Слово тюркського походження, що означає «вільне, незайняте місце».

Сьогоднішній майдан — це площа в місті чи селі. Однак майдани, які є в назвах сіл, вказують на звільнену від лісу площу, де в минулому розташовувалися поташні, гути, дігтярні, смолокурні. По-іншому такі приміщення звалися будами (так ще називали житла для робітників).