4.2.Філософія історії людини (екзистенціалізм)

Філософське вчення екзистенціалізму ("філософія існування") склалося і розвинулося у впливовий світоглядний напрям у 20-50-х роках XX ст. До цього причинилися відомі німецькі та французькі вчені І письменники М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель, М.Мерло-Понп та інші.

Центральною темою напрямку стала драма людського Існування. Продовжуючи лінію розгляду світу через призму окремої людини та її свідомості, екзистенціалісти надали історії особливо великого значення. У ній воші побачили процес зростання відчуження людини від зовнішнього середовища, придушення умовами буття. Відчуження стало невід'ємним атрибутом Існування людини і людства. Воно відокремило людину від суспільства і природи, зосередило погляд на процесі постійного самоусвідомлення і самотворення у пошуках досягнення свободи.

Творчий доробок німецького філософа Мартіна Хайдеггера (1889-1976) перевищує 100 томів праць. Світову славу принесла йому робота "Буття і час", яка з'явилася друком 1927 р. У ній окреслено онтологічну проблематику у опорі на феноменологічний метод і герменевтику, розроблено концепцію мови і мовлення, а також специфічну філософську термінологію. Світ людської свідомості філософ розглядав, як особливе неречове буття — "буття-свідомість", яке піддається осмисленню тільки з допомогою специфічних понять — "екзистенціалів". Серед них першопланову роль відіграє поняття "існування", яке заміняє поняття "Людина" і яке має фундаментальне значення у побудові всієї філософської системи.

Становлення "буття-свідомості", завдяки якій стає можливим існування усього, що складає зміст всесвітньої історії, відбувається історично. Але воно органічно пов'язане з індивідуальною свідомістю. Екзистенціальний світ Хайдеггера є антиподом об'єктивного, це світ свідомості індивіда, пригніченого відчуженням і пошуками "інтимного" контакту з буттям. Усі "зовнішні" зв'язки людини виводяться ним зі свідомості. Тому й справжньою Історією Хайдеггер вважає "історію людини", а не Історію суспільства. Індивідуальна свідомість виступає "первісно-історичним феноменом", сферою "переживань" щодо самого Існування. Життя у суспільстві є "вторинно-історичним феноменом", який складає світову історію. І в якому людина діє на підставі екзистенціалу "турбота". Але це життя поступається індивідуальному, людина, в сутності, є асоціальною.

Тому історик, як людина, може побачити минуле з огляду виключно власного Існування та свідомості. Іншу людину (й історика) можна зрозуміти тільки з допомогою "вживання" в його "буття-свідомість". Але це розуміння обмежене "герменевтичним колом" унікального світу кожної людини.

Хід Історії людства визначений передусім еволюцією філософського погляду на світ, який дозволяє віднайти усі інші складові духовної культури. Разом з тим, філософія підміняє тотальність буття предметним світом і, тим самим, відокремлює людину від "буття-свідомості", народжує ілюзію про творення історії людиною. Насправді ж людина є відчуженою від предметного світу, обмеженою у часі короткотривалістю життя, неспроможною опанувати предметний світ без втрати своєї Ідентичності. Відповідальність за пригнічення людини філософ покладає на "метафізичне" ставлення до світу, яке від Нового часу вилилося у всевладдя науки І техніки, а також втрату віри. Сенс філософії Хайдеггера полягає, таким чином, у відверненні дегуманізації сучасного суспільства, втрати людських орієнтирів діяльності, попередженні небезпек, які лежать на шляху науково-технічного прогресу.

Інший німецький філософ екзистенціалістського плану Карл Ясперс (1883-1969) значно докладніше розробив вчення про витоки і сенс історії. Для цього він запропонував власне тлумачення людського існування, відмінне від хайдеггерівського. Людина у нього повстає як Істота, яка творить і пізнає Історію завдяки своєму зв'язку з божественним абсолютом. Вона відрізняється тим, що постійно знаходиться у неповторній життєвій ситуації, що полягає у її "відкритості", "незавершеності" на шляху до свободи. Ця відкритість до світу є джерелом поєднання у людині раціонального та Ірраціонального начал, які формуються як "розум" і "екзистенція". Останню вчений розуміє, як постійну відкритість людини стосовно тотальності божественного буття, що проявляється у Ірраціональному прагненні до свободи. Поняттю свободи німецький філософ приділяє особливо багато місця. Його визначення свободи має філософський характер: свобода — це подолання того зовнішнього, котре підпорядковує мене собі, тобто діяння на основі розуміння, а не свавілля, це рух людини до трансцендентного абсолюту.

Сенс і мета історії полягають у гуманізації людини, прагненні до свободи і "відкритті буття у людині". У цьому заключена єдність історії людства, яке прагне до неї так само, як окрема людина до свободи. Межею історії у її розвитку є єдність і короткотривалість життя окремої людини, котра може досягти свободи тільки подолавши раціональний світ і... історію. Історія існує лише тому, - підкреслює Ясперс, - що "людина скінченна, незавершена і не може бути завершеною, вона повинна у своєму перетворенні в часі пізнати вічне. І вона може пізнати його тільки на цьому шляху [до свободи]. Незавершеність людини та її історичність одне й те ж".

Людина, як історична істота, завжди знаходиться у взаємозв'язку, "комунікації" з Іншими людьми, котрі так само прагнуть істини і свободи. Чим швидше "комунікація" зближує людей у пошуках шляху до свободи, тим краще вони усвідомлюють спрямованість своєї екзистенції до абсолюту. І це дозволяє їм звільнитися від раціонального "монокаузального мислення" в історії, звернути його в бік ірраціонального, тобто свободи. "...Бути людиною, значить бути вільним, стати справжньою людиною — це зміст історії".

Розвиток історії Ясперс бачив у вигляді потоку культурно-історичних традицій, скріпленого філософською вірою у її сенс. Усю історію вчений поділив на чотири великих періоди: "передісторії", епохи великих культур давнини, "вісьового часу" і ери науково-технічного розвитку. "Передісторія" охоплювала час до народження великих культур давнини і характеризувалася оформленням біологічних констант людського існування та відсутністю Історичної традиції. Історія почалася десь від IV тис. до н.е., коли склалися великі культури в Месопотамії, Єгипті, Китаї та Індії, і була пов'язана з появою історичної свідомості, яка виникла внаслідок комунікації поколінь. Наступний період — найважливіший у схемі Ясперса — це "вісьовий час" (800-200 рр. до н.е.), коли стався майже одночасний духовний переворот у всіх розвинених культурах. Людина усвідомила своє буття в цілому, саму себе та свої межі і зрозуміла свою безпорадність перед світом. З цього народилася "філософська віра", яка принесла поняття абсолюту і всі інші ключові категорії сучасності. Подальша історія виводилась Ясперсом з "філософської віри", яка означала нерозривній і діалектичний зв'язок віри та науки, спрямований до одної мети — пізнання і усвідомлення свободи.

Хоча схема Ясперса явно мала слабкі місця, але вона привертала увагу дослідників до проблематики становлення світоглядно-культурних орієнтирів передусім європейської цивілізації й тому зустріла підтримку фахових істориків і філософів. Ясперсу вдалося більшою мірою відбити єдність історії людства при збереженні унікальності кожної особистості. Не дивлячись на те, що він вважав реалізацію свободи недосяжною у дійсному світі, але у майбутньому бачив єдність гуманізму, науки і віри, які назавжди усунуть з людських відносин конфлікти і війни.

Екзистенціалістська нитка від Хайдеггера і Ясперса тягнеться до французького філософа й письменника Жана-Поля Сартра (1905-1980), який у дусі французької традиції свої філософсько-історичні роздуми викладає у формі безпосередньої бесіди та образних роздумів про життя людини та історію суспільства. Його погляди на історію склалися під впливом Гуссерля і Хайдеггера; найповніше він виклав їх у праці "Буття і Ніщо" (1943), яка стала біблією екзистенціалізму.

Для Сартра історія — це сфера прояву беззахисної людської сутності, яка виявляється у неперервному хаосі подій І напруженій боротьбі пристрастей. Людина, будучи від початків вільною, обмежена у своїх діях матеріальними і соціальними світами, котрі збіднюють і пригнічують її. Суб'єкт у Сартра так само, як і кожне явище має свій "стрижень", на який "нанизуються" шар за шаром психічні стани. У результаті цього свідомість перетворюється у світ переживань, в якому людина живе і який вона екстраполює на оточення. "Буття свідомості є свідомістю буття", - підсумовує філософ. Свідомість виступає ніби екраном-проявником картини світу, зберігаючи і посилюючи свою автономність.

Після ІІ світової війни Сартр намагався зблизити екзистенціалізм і марксизм, роблячи реверанси в бік останнього й віддаючи йому першість у встановленні відчуження людини у суспільстві. 1960 р. у праці "Критика діалектичного розуму" Сартр розвинув свої погляди на історію, об'єднавши діалектику І феноменологію, як методи пізнання минулого. На його думку, світова історія представляє собою єдиний процес "тоталізації" свідомості, в основі якого лежить антагонізм між потребами людини і способами її задоволення. "Матеріальність" складає загрозу справжньому існуванню людини, вона виникає внаслідок відчуження людини, перетворюється у грубу недуховну силу, від якої людина намагається втекти. Порятунок заключений в "історичному" — антиподі "матеріального". Ця втеча від "матеріального" і є творенням історії.

Сартр відмовляється від "Історичної людини" і повертається до людини "взагалі". Це дозволяє будувати історичні конструкції, котрі набувають метафізичного характеру. Схема суспільного руху у Сартра виглядає так: спочатку купка людей, які відчувають загрозу незадоволення своїх потреб, висловлюють невдоволення; дат вони створюють "серію" незадоволених, котрі незабаром утворюють організовану групу; груш починає діяти, не зупиняючись перед насильством, терор згуртовує її і вона перетворюється у рух, а згодом у "соціальний інститут"; держава бере на себе роль керівника різними "соціальними інститутами" і далі все повторюється по колу. Усі соціальні рухи є "вічним подвійним рухом перегрупування і скам'яніння", виникнення нових груп, які спочатку діють, а потім "кам'яніють", досягнувши усунення небезпеки незадоволення своїх потреб. Таким чином, соціальне життя - це груба "матеріальність" і відпадіння суб'єкта від справжнього життя — духовності і культури.

Сартр пропонує особливий спосіб пізнання — спробу реконструкції вихідного "екзистенціального проекту", який слід шукати у меті життєвої діяльності особи або групи. Він подав зразок такого дослідження у чотиритомнику про французького письменника Г.Флобера. Пізнати минуле можна через "комунікацію" (спілкування) і "розуміння", які складають обов'язкові елементи життя кожної людини.

Історіософія екзистенціалізму знайшла відбиття у працях інших французьких мислителів, зокрема Альбера Камю (1913-1960), автора "філософії абсурду", яка виокремлювала людину, змушену жити у "несумісному" з нею оточуючому світі ("не-Я"). Тому й уся історія людства представляється "абсурдом", протистоянням особистостей, держав, народів. Прагнення до єдності відбиває "ностальгію" за абсолютом. У людини є один шанс вистояти — знайти духовну єдність через людський дух.

Оригінальне втілення отримали екзистенціалістського положення у працях ще одного французького філософа Моріса Мерло-Понті (1908-1961). Вчений використав феноменологічний метод для вивчення сутностей сприйняття. Він пропонує подолати матеріалізм й ідеалізм з допомогою "описової психології" й створити нову універсальну філософію, засновану на ірраціональному сприйнятті. На місце раціональної історії він пропонує "історію-поезію", з якої буде повністю усунено "догматичний раціоналізм".