3.4.Теологічна філософія історії XX століття

Криза глобальної історичної перспективи, сенсу та ідеалів суспільного розвитку початку XX ст. зумовили звернення деяких західних теоретиків до релігійних доктрин, в яких намагалися знайти підстави для цілісного бачення світової еволюції. Елементи теологізму спостерігалися у філософській історії Р.Д.Коллінгвуда, А.Д.Тойнбі та багатьох інших. Але офіційна філософська доктрина католицької церкви — неотомізм — сформувала особливий погляд на Історію. Цей погляд спирався на філософію Фоми Аквінського, у якого, однак, не було завершених суджень щодо історії. Теологічні філософи XX ст. розвинули і збагатили його погляди, спираючись на наукові здобутки нового часу.

Серед релігійних, доктрин особливої уваги заслуговує грандіозна релігійно-філософсько-наукова система видатного французького вченого-палеонтолога П.Тейяра де Шардена (1881-1955). У своїх творах ("Феномен людини", "Божественне середовище") він малює широку картину всесвітньої еволюції (природи і людини), в якій людина посідає центральне місце і є зосередженням універсального прагнення до життя. Еволюція Всесвіту відбувається відповідно до трансцендентного спрямування, її особливістю виступає створення спочатку біосфери навколо живої речовини, яка (біосфера) акумулює її організаційні Імпульси, а потім ноосфери навколо людського суспільства, яка "вбирає" у себе колективний досвід. Інтелектуально-культурне збагачення людського досвіду провадить до збільшення ноосфери, котра позитивно впливає на піднесення людськості до повної духовної і соціальної інтеграції — "кінця світу". Мислення французького вченого синтезує християнське вчення і науково-філософські гіпотези (зокрема й В.І.Вернадського) з метою визначення ідейних орієнтирів для сучасників.

Надто "натуралістичний" характер доктрини Тейяра де Шардена не був схвалений церквою. Більшу підтримку церкви отримали доктрини інших французьких філософів Жака Марітена і Анрі-Ірене Марру, які віддавали перевагу екзистенціалістським пов'язанням своїх поглядів. Жак Марітен (1892-1973) був учнем інтуїтивіста А.Бергсона і автором книги про цього філософа, в якій піддав критиці його погляди. Для Марітена історія — це не процес саморозвитку духу, ідеї, а частина морального вчення, завданням якого є містичне споглядання божественного розуму. Ще 1922 р. він виступив з роботою "Антимодернізм", в якій піддав критиці провідні філософські течії сучасності за "спотворення" головних моральних цінностей християнського світогляду.

Марітен пропонує розглядати історію у трьох площинах — божественній, земній і проміжній. У останній проявляється взаємодія Бога і Людини, у стосунки яких втручається й диявол. Люди, усвідомивши ідею Бога, здатні усунути впливи диявола на земну історію людства, пізнати волю провидіння і гуманізувати свої відносини. За таких обставин, історія представляє собою процес саморозвитку і самовдосконалення людини, наслідком якого є зближення і, в юнці кінців, "злиття" сакральної І людської історії у "історії порятунку". Таким чином, зберігається традиційна оптимістична лінія прогресивного розвитку теологічної історії.

Історія для Марітена є таємницею, яку не можна пізнавати розумом, а лише з допомогою споглядання та інтуїції. Завдання історика у тому, щоб на підставі спостереження реального життя в часі І просторі, співставлення його з ідеальними метафізичними об'єктами спробувати вгадати волю провидіння. Відповідно до цього, вчений-теолог розрізняв три види пізнання: емпіричне або наукове — найнижче, мудрість, що стоїть вище наукового знання, божественне одкровення — найвища істина.

Особливо активно розробляє теоретичні засади теологічної філософії історії Анрі Ірене Марру, — професор Сорбонни, який тривалий час очолював французький часопис "Історичний огляд". Його перу належать численні праці в цій галузі — "Про пізнання в історії" (1954), "Історія та її методи" (1961), "Сенс історії" (1966), "Теологія історії" (1968) та Інші. Філософія Історії Марру більшою мірою спрямована на людську особистість в дусі екзистенціалістських ідей. Згідно Марру, кожна людина бере участь у загальному русі до вічного спасіння, яке поєднує діалектичну єдність кінця і "вічного початку" життя. Це поєднання містить "таємницю історії", яка лише частково доступна звичайному розумові. Кожна особистість у власному досвіді осягає цю таємницю у відповідності з усвідомленням трансцендентального змісту понять добра і зла, смерті і народження.

Доктрині Марру властиве традиційне есхатологічне бачення сенсу історії. Новим елементом його філософії історії є посилення пізнавальної частини. Наслідуючи неокантіанські зразки, вчений переносить усі пізнавальні зусилля на конкретну особистість, підкреслює суто індивідуальний і суб'єктивний характер дослідження минулого. У концепції Марру історик сам творить факти з допомогою "акта віри", який дозволяє Інтуїтивно сепарувати важливі від другорядних. Звідси й відкидання вченим поняття наукової істини та заміна його індивідуальною істиною, критерієм якої є віра.

У другій половині XX ст. посилилися тенденції до ще більшої модернізації' неотомістичних інтерпретацій історії. Німецькі філософи та історики прагнуть посилити індивідуалістичний зміст історичного тзнання, поєднавши його з загальним згасанням оптимізму щодо оцінки змісту історії. Так, К.Ранер і К.-Х.Вегер у книзі "Наша християнська віра: відповіді для майбутнього" (1981) відзначають загальну екзистенціальну пригніченість сучасної людської свідомості, яка втрачає віру у сенс життя й традиційні моральні цінності. У зв'язку з цим, автори апелюють до втраченої віри у сакральну історію, яка є дороговказом для людства. Повернення до неї дозволить знайти моральні орієнтири та опору у житті. Пропонуються різні варіанта тлумачення поєднання священної та мирської історії, способи їх осягнення окремими особистостями й людством в цілому. При побудові таких тлумачень неотомісти найчастіше звертаються до праць феноменологістів і екзистенціалістів — послідовників неокантіанського звороту у світобаченні.