2.2.Історико-соціологічні теорії початку XX ст.

Критика філософсько-пізнавальних основ позитивізму покликала до життя спроби вчених різних країн модернізувати теоретичні засади Історичних досліджень. Соціологічний підхід залишався більш привабливим для багатьох істориків. Вони намагалися розглядати історичний розвиток у річищі соціальних процесів — еволюції соціальних чи етнічних спільнот. Цьому сприяло зростання національних і антиколоніальних рухів у світі в цілому й Центральній та Східній Європі зокрема. Увага до генези націй й національних рухів, соціальної боротьби спричинила появу декількох оригінальних методологічних концепцій.

Німецька класична філософія вчинила помітний вплив на творчість відомого чеського філософа, історика і політика Томаша Масарика (1850-1937). Цей знаний вчений і активний політик чималою мірою спричинив ознайомлення світової громадськості з визвольними прагненнями поневолених слов'янських народів на початку XX ст. У численних філософських та історичних творах, публіцистиці він розвивав ідею втілення у життя абстрактного ідеалу гуманності. Свої історико-філософські погляди вчений виклав у працях "Чеське питання" (1895), "Ян Гус" (1896), "Ідеали гуманності" (1899) та ін.

Масарик дотримувався думки, що історичний процес є поступовою і неухильною реалізацією ідеї гуманності — утвердження у суспільстві принципів вільного духовного розвитку особи. Ідея гуманності втілюється через націю, яка є спільнотою, що відрізняється від інших спільнот мовними, культурними, господарськими, правовими та іншими соціальними рисами. Кожна нація розвивається, проходить певні стадії, що характеризуються наближенням національної свідомості до ідеалу гуманності. Оптимальним варіантом розвитку нації є держава, хоча вона виступає не як ціль, а лише як засіб досягнення гуманності. Культурно-духовне життя нації у концепції Масарика представляється більш важливим, ніж інші сфери діяльності, оскільки духовність визначає усі інші прояви людської активності.

Усі суспільно-політичні доктрини, починаючи від нового часу, - твердив Масарик,- відбивають прагнення людства до "людяності". Рушійною силою культурно-духовного розвитку вчений вважав суперечність між індивідуалізмом і колективізмом, між особою і соціумом. Подолання ідеї суперечності можливе тільки з допомогою встановлення гармонії почуттів і розуму кожної людини; воно може відбутися, якщо запанує новочасна "релігія гуманності", заснована на любові до ближнього, буденній творчій праці і всебічній освіті.

Під впливом позитивізму, німецької історіософії Л.Ранке і неокантіанства побудував власну теорію румунський історик Александру Ксенопол (1847-1920). Його методологічні пращ, опубліковані на різних мовах. здобули визнання серед наукової громадськості ("Основні принципи історії", 1899, "Теорія історії", 1908). Методологія Ксенопола поєднувала ідеї позитивізму з неокантіанською гносеологією. Явища соціального життя він розглядав як продукт ідей: завдання історика бачив у тому, щоб виявити провідні ідеї., які є панівними у кожну конкретну епоху. Не визнаючи законів історії, румунський вчений постулював "тенденції" розвитку, котрі піддаються визначенню. Історію творять народні маси, але ними керують освічені привілейовані верстви, спроможні "усвідомити'¹ головні ідейні віяння своєї епохи. Натомість, пізнання минулого він мислив як процес конструювання "історичних серій" фактів, які у підсумку дають узагальнений образ явища.

Цікаві спостереження методологічного плану залишив знаний польський історик, дослідник європейського середньовіччя й українсько-польських взаємин, довголітній глава польських істориків Марцелій Гандельсман (1882-1945). На початку 20-х років XX ст. вийшов друком його методологічний посібник "Історика" (1921), який понад гав віку слугував добрим порадником у підготовці кадрів істориків. Автор зробив спробу синтезувати провідні теоретичні ідеї історії, зберігши науковий характер самої науки. У історіософії він дотримувався модних на той час поглядів про двоїстість природи людини, яка представляється єдністю фізичного і психічного. При цьому природно-географічний і соціальний чинять вплив на психічний стан людини і суспільства.

Вчений ставив різку і нездоланну межу між зовнішнім світом і проявами людської активності в ньому, з одного боку, і внутрішнім духовним світом особистості, з другого. Це розмежування визначило зміст його методу пізнання, який сам автор називав "соціо-психологічним". Згідно нього, дослідник спроможний вивчити тільки "зовнішній" бік людської діяльності — об'єктивні наслідки, в той час як "внутрішній" світ людини не підвладний науковому пізнанню, а виключно "індивідуалізованому" розумінню. У підсумку Гандельсман намагався поєднати соціологом і неокантіанство, пропонуючи для історії дуалістичний метод наукового дослідження і психологічного розуміння.

Оригінальні ідеї у розвиток теоретичної історії внесла "російська історична школа", пов'язана з іменами добре знаних у Європі дослідників М.М.Ковалевського, І.В.Лучицького, П.Г.Виноградова, В.І.Гер'є, М.І.Кареєва та інших. Розвиваючи позитивістську систему поглядів, російські історики під впливом марксизму робили наголос на "соціологічному мисленні", широкому залученні соціології до історичної науки. Соціологія повинна давати закони, а історія — матеріал для їхнього формулювання. Таким чином, історія і соціологія нерозривно пов'язані між собою.

З-поміж представників школи системністю методологічних поглядів вирізнявся професор Варшавського і Петербурзького університетів, пізніше академік АН СРСР Микола Іванович Кареєв (1850-1931). Ще 1883 р. він оприлюднив 2-томну працю "Основні питання філософії історії", пізніше неодноразово повертався до методологічних студій ("Сутність історичного процесу і роль особи в історії", 1890, "Історіологія. Теорія історичного процесу", 1915).

Кареєв був прихильником "філософії історії", якій надавав ширшого значення, ніж було прийнято на той час — і як змісту історичного процесу, і як теорії та методів пізнання (власне методології). У центрі історіософії російського вченого лежала ідея загальнолюдського прогресу, яка реалізується через окремі народи. Організовані у соціуми, народи представляють собою спільноту особистостей,»кожна з яких підпорядковується законам психології. Останні виявляють залежність свідомості від матеріальних умов життя людини. Тому у суспільстві діють психологічні й соціологічні закономірності, котрі, однак, не дають підстав визнавати дію якихось "загальних законів історії" — історія представляє собою постійно змінювану дійсність, і кожний попередній момент не дає надійних підстав судити про наступний, так само, як неможливо цілком точно передбачити майбутнє. "Законообразність", як постійні й необхідні відношення, на думку вченого, можлива лише між окремими явищами.

Ідею прогресу, як рушійну силу історії, яка прокладає шлях, незважаючи на постійну боротьбу суспільних сил. Кареев розробляв особливо докладно. Він виокремлював п'ять видів прогресу — розумовий, моральний, політичний, юридичний, економічний. Відповідно до них вчений визначав стадії розвитку суспільства: первісну (стадію панування грубої сили), суспільство з послабленням грубої сили, суспільство поєднання свободи й порядку, Ідеальне суспільство — царство істинної справедливості. У такій класифікації історичних стадій відповідно до втілення ідеї прогресу простежується вплив Гегеля й Маркса.

Провідну роль в історії Кареєв віддавав народним масам, які беруть все активнішу участь у будівництві суспільства (спирався на власні дослідження з історії селянства, робітництва та інших верств у європейських країнах). Багато місця відводив рот особи в історії, але обмежував її колективною психологією, яка створює загальну культурну атмосферу, яка лімітує людську творчість.

Кареєв не приймав крайнощів марксизму і неокантіанства. які представляв як протиставлення "матеріалізму" та "ідеалізму". У одній з праць він писав: "Я думаю навіть, що розбіжності між одними й другими не повинні були би зовсім існувати: обидва табори істориків працюють над двома сторонами одного й того ж процесу, і якщо одні схильні займатись культурою, а інші — економікою, то це здійснюється лише з вигодою поділу наукової пращ".

Російський вчений був прихильником існування окремої історичної науки, яка відрізняється від соціології і філософії. Тому вона повинна мати свою теорію, яку він називає "історіологією". Ця теоретична історія включає власне історіологію (теорію історичного процесу і його пізнання), соціологію (теорію взаємин у суспільстві) і філософію історії (загальна теорія прогресу).

Погляди Кареєва, близького до нього П.Н.Милюкова і представників "російської історичної школи", отримали поширення у російській історіографії ліберального ґатунку, спричинили розвиток творчості талановитих істориків радянського часу — Є.В.Тарле, М.М.Косминського та ін.

Українська історична думка на рубежі двох століть була представлена фундаментальними дослідженнями національної історії, автором яких - був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Наукова творчість Грушевського є дуже обширною І різноманітною. Великих методологічних творів він не писав, але свої теоретичні погляди виклав у багатьох статтях, нарисах, есе, а також концептуальних творах, як от "Історія України-Руси" (10 томів, 1898-1936), "Всесвітня Історія" (6 частіш, 1917-1920), "Історія української літератури" (5 томів, 1923-1927), "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921). Методологія українського» історика вирізнялася оригінальністю, органічним поєднанням усталених і новітніх теоретичних доктрин. На складання історичних поглядів Грушевського вплинули ідеї Просвітництва, романтизму, позитивізму, "психології народів", класичної соціології і неокантіанства. Органічно їх поєднавши І застосувавши до створення концепції історії України, Грушевський розробив власну методологічну доктрину, котру можна назвати "етно-соціальною історією".