2.Ідеї критичної історіографії XVII ст.

Раціональний світогляд складався на тлі бурхливих і драматичних політичних подій в Західній Європі кінця XVI — першої половини XVII ст., про які йшлося вище. Оптимізм натурфілософів супроводжувався песимізмом і скептицизмом мислителів періоду Бароко, які не поділяли віри у всесилля розуму, можливість зрозуміти порядок речей, насамперед "людських". Умонастрої нової епохи найповніше відбив французькій філософ Мішель де Монтень (1533-1592). У книзі "Досліди" він піддав критиці теологічну схоластику, а також гостро виступив проти ідеалізації людини та її розумових здібностей, пославшись на приклади сучасних йому релігійних війн, коли в ім'я одного бога християни знищували своїх же одновірців. Людина нездатна нічого пізнати, заключав філософ. Скепсис мислителя торкався як християнської теології, так і моральної філософії гуманістів. Антропоцентризм є ілюзією, вважав вчений, так само як казка про існування потойбічного світу. Під впливом відкриття нових земель і описів укладу життя неєвропейських народів Монтень закликав повернутись до "дитинства" людства, якому незнайомі недоліки цивілізації.

Французький мислитель чутливо віддзеркалив умонастрої, що поширились у XVII ст., у час, що отримав назву Бароко. Змінність і непевність людської долі, сумніви у можливостях людського розуму, зникнення твердої "опори" у житті — все це формувало менталітет епохи, в якому були присутні і крайні розчарування, і надії на нові можливості раціонального пізнання.

За таких обставин філософські міркування Декарта стосовно ненауковості історії мали під собою солідний ґрунт у вигляді тогочасної історіографічної практики. Вчений вірно зауважував, що історичні твори засновувались не стільки на науковому дослідженні, скільки на грі індивідуальної уяви автора. Історії бракувало такої документальної підстави, котра б у поєднанні з критичним методом перетворила її у рід дослідного знання. Вказаний скептицизм, однак, стимулював пошуки підсилення "науковості" і достовірності історіографії. Наразі це проявилось у потужній хвилі критики історичної думки і спробах вивести її на якісно новий рівень на ґрунті джерелознавства.

Спроби надати історіографії Бароко новий імпульс у річищі ідей Контрреформації були здійснені двома школами, що були сформовані орденами єзуїтів і бенедиктинців і отримали спільну назву "ерудитів". Обидві школи створили підстави тої науки історії, котра мала конкретний об'єкт і предмет вивчення — історичні документи. Методика їх опрацювання і верифікації у підсумку штовхала до формулювання певних гіпотез стосовно самих документів і можливостей "витягнення" з них наукових знань.

"Ерудиційні" дослідження народились у Франції у першій половині XVII ст. Представники "ерудитів" звернули увагу на історичний контекст, в якому відбувалось конкретне явище, вимагали не просто ствердження його правдивості чи фальшивості, а й розгляду обставин, що його спричинили. Ще одна вимога торкалась належної підготовки історика до праці в архівах і бібліотеках. Недивно, що більшість французьких ерудитів були бібліотекарями або ж виконували інші світські обов'язки. Так, Андре Дюшене (1580-1640) склав і опублікував 1618 р. "Бібліотеку авторів, що описували історію і топографію Франції", яка містила спробу критичної оцінки попередніх істориків, Депюї Етьен Балюз (1630-1718), будучи бібліотекарем книгозбірні французького канцлера Кольбера, опублікував працю "Розділи французьких правлінь", в якій критично оцінив відомі історичні праці і документи, присвячені минулому Франції. Над вивченням історичних документів працювали Шарль дю Канж, Леон Теодор Годефруа та інші. Усі вони запровадили до історіографії два типи критики — політичний і ерудиційний, змістом яких була вимога відповідної підготовки людини, котра збирається писати історію (стосовно вміння сформулювати гіпотезу і опрацювання документів).

Фундаментальну роль в оновленні історії відіграли вчені-ченці конгрегацій єзуїтів і бенедиктинців. Насамперед слід зупинитись на єзуїтах, котрі утворили об'єднання "болландистів" від імені свого визнаного глави Жана Болланда (1596-1665). Болланд і його прихильники звернули увагу на потребу колективних праць, підтримували зв'язки з єзуїтами усієї Європи, заохочуючи до пошуку документальних матеріалів, котрі б проливали світло на життя і діяльність святих. У роботі болландистів існував поділ праці, Болланд займався біографіями святих у Іспанії, Англії та Німеччині, Геншен — Франції, Італії і т.д.

Болландисти розпочали видання фундаментального багатотомного опрацювання "Документи святих", яке містило критично оброблені матеріали стосовно життя і діяльності освячених церквою осіб. Кожний том відкривався "передмовою", котра подавала методику критичного опрацювання документального матеріалу. Вступну частину до першого тому написав сам Болланд. Йому присвячувала ідея донести до нащадків "дійсну" історію життя святих, відокремити правду віл вигадок. Для нього була здійснена велика пошукова і впорядкувальна робота, яка уможливила шляхом порівняння і співставлення різних давніх творів встановити ті частини текстів, що були самостійно внесені авторами і не підтверджувалися іншими джерелами.

Болланд сформулював методологічні вимоги для написання історичних праць про святих. Кожна така праця повинна розпочинатись з опису місця і часу, в якому той жив, які посади займав і чим займався, далі — як помер і був похований, які "дива" з ним пов'язані тощо. Наголошував на тому, щоб опис містив передусім бездискусійні моменти, а потім вже "дива", але із згадкою про їх ймовірний характер. Докладно викладав вимоги щодо методики роботи з документами, хронології і атрибутики їх виникнення, місця збереження. Підкреслював, що необхідно оцінювати лише ті історичні факти, які відбиті у документах, і не можна згадувати про те, чого у документах немає.

Відповідно до загальних міркувань Болланд накреслив етапи дослідницької роботи історика, в які включив (1) пошук документів, (2) перевірку знайдених джерел відносно правдивості, (3) аналіз "правдивих" матеріалів. Останній етап передбачав співставлення вміщених в них фактів з інформаціями інших авторів. Фактично вступ Болланда був оптимістичною програмою "дослідження" минулого, забарвленого традиційною теологічною проблематикою. Болланд і болландисти вплинули не тільки на церковну, але й на світську історіографію, подавши їй приклад методичної роботи з джерелами.

Бенедиктинська конгрегація святого Мавра ставила перед собою завдання вдосконалення релігійної освіти і виховання. Генерал ордену Дон Торісс від 1630 р. ініціював праці над вивченням історичних творів, що повстали у Франції від початку XVII ст. Понад 150 бенедиктинців долучилися до появи численних публікацій документів, спеціальних праць з палеографії, дипломатики, хронології. Найбільшої слави здобув надзвичайно рухливий і комунікабельний дослідник Жан Мабільон (1632-1707) — автор численних праць з історії та християнської догматики. Серед них були й колективні видання бенедиктинських святих ("Документи святих св. Бенедикта"), а також ґрунтовна праця "Дипломатика" (1681), в якій наголошувалося на необхідності опори історичних творів на документах, було подано методику встановлення зовнішніх ознак їх автентичності — місця, часу і обставин складання. Фактично це були засади палеографічного аналізу джерел (письмовий матеріал, чорнила, способи висловлювання тощо).

Розвиток історичної думки в Україні йшов по шляху подолання провіденціалізму, відмови від пошуків повчального сенсу подій. Значно зросла жанрова різноманітність історичної літератури, яка збагатилася творами мемуарного плану, "временниками" тощо. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. стала там чинником, який рішуче прискорив формування національної свідомості українців. Політична боротьба спричинила появу численних творів, що описували події війни і нав'язували до минулого козацтва, українського народу. Теологічний аспект описів відійшов на другий план, поступившись обґрунтуванням політичних програм різних таборів. Низка т.зв. козацько-старшинських літописів XVII — початку XVIII ст. яскраво відбила нові тенденції літописання, які своїм корінням сягали „ традицій Києво-Могилянської колегії (1632), що стала помітним центром освіти і науки у Східній Європі. Прикладом такого виду історичної літератури був "Літопис Самовидця", автором якого був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський, "Літопис Григорія Грабянки", "Літопис Самоїла Величка" та інші, їх об'єднувало прагнення показати боротьбу українського народу за свої права, а також обґрунтувати претензії козацької старшини на самостійне управління Україною.

У стінах Києво-Могилянської колегії було створено короткий нарис історії України — "Синопсис" (огляд, зведення, 1674 р.), який був складений ректором колегії, архімандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем (бл.1600-1683) і тривалий час використовувався як підручник, був перекладений грецькою і латинською мовами. Політична спрямованість цього твору є цілком, очевидною. Автор змальовує історію східних слов'ян таким чином, щоб підвести до думки про спадкоємність самодержавства від часів Київської Русі до Московського царства, цементуючою підставою чого була оборона православ'я від "західних" аплітів.

Відомим істориком того часу був ігумен Київського Михайлівського монастиря й ректор колегії Феодосій Сафонович — автор "Хроніки з літописців стародавніх", яка охопила період від Київської Русі до XVII ст. Вчений поділяв думки про необхідність єдності східнослов'янських народів під владою "православного" монарха. Політичне спрямування ще не позбавило історичної літератури провіденціального змісту, але відсунуло його на другий план.