3. Привід свідка

Відповідно до ст. 94 ЦПК України:

1. Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

2. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім’я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу.

3. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.

4. Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до статті 51 цього Кодексу, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.

5. Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.

6. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання.

Свідок зобов‘язаний з’явитися до суду на його вимогу. Цей обов‘язок забезпечується можливістю застосування приводу. Стаття містить положення про механізм приводу в суд належно викликаного свідка, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки.

Свідок вважається належно викликаним, якщо у справі є розписка про одержання судової повістки.

Підставою для приводу свідка є неявка в судове засідання без поважних причин. Тому якщо свідок повідомив про причину неявки, його викликають повторно, але привід не застосовують.

Законодавець визначив вичерпний перелік осіб, які не підлягають приводу в суд. Одні з них – це особи, які не підлягають допиту як свідки, інші – це особи, яких не можна примусити з’явитися до суду в силу прямої вказівки закону: малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди І і ІІ груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

Інші особи, крім свідка, примусовому приводу не підлягають. Разом з тим, у ст.146 ЦПК України передбачено також можливість примусового приводу відповідача для проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства. Привід відповідача відбувається за аналогією.

Процесуальним документом, на підставі якого здійснюється примусовий привід свідка, є ухвала, в якій зазначаються необхідні для її виконання реквізити, передбачені цією статтею. Ухвала оформляється окремим документом, апеляційному оскарженню не підлягає і виконується негайно.

Питання про привід свідка суд вправі вирішити як з власної ініціативи, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Така ухвала може постановлятися і не в судовому засіданні.

Відповідно до Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 грудня 1995 року (№864), привід виконується органом внутрішніх справ і, як правило, за місцем фактичного проживання особи, яка ухиляється від явки за викликом. Якщо особа, яка підлягає приводу, проживає чи фактично знаходиться за межами України (країн СНД), привід її здійснюється відповідно до міждержавних угод. Запити чи доручення, що надсилають в інші держави, а також документи, які до них додаються, виконуються мовою, передбаченою цими угодами, і належним чином засвідчуються.

Постанова (ухвала) про привід розглядається начальником органу внутрішніх справ, який повинен невідкладно забезпечити її точне виконання. За відсутності начальника органу внутрішніх справ постанова (ухвала) про привід розглядається його заступником.

Працівник міліції, який призначений для виконання приводу, на підставі наявних у постанові (ухвалі) даних (прізвище, ім'я, по батькові, рік народження і місце проживання) зобов'язаний достовірно встановити особу, по відношенню до якої вона винесена. Якщо в постанові (ухвалі) відсутні окремі дані, що не дозволяють установити цю особу або місце її перебування, і вияснити їх неможливо, орган внутрішніх справ негайно сповіщає про це прокурора, слідчого, орган дізнання або суд, що винесли постанову (ухвалу) про привід.

Після встановлення особи, яка підлягає приводу, працівник міліції оголошує їй постанову (ухвалу) про привід під розписку. Відмова від підпису із зазначенням мотивів відзначається в постанові (ухвалі) і затверджується виконавцем приводу. При посиланні особи, яка підлягає приводу, на хворобу, що позбавляє її можливості слідувати до місця виклику, захворювання повинно бути підтверджене в установленому порядку лікарем. Про хворобу, а також інші обставини, що фактично перешкоджають виконанню приводу (стихійне лихо, довгочасна непередбачена перерва в русі транспорту, хвороба члена родини або наявність малолітніх дітей при неможливості доручити кому-небудь нагляд за ними тощо), негайно оповіщаються прокурор, слідчий, орган дізнання чи суд, що винесли рішення про привід. До повідомлення додаються: рапорт виконавця, копії листків непрацездатності та інші документи, що підтверджують зазначені обставини.

Якщо в особи, яка підлягає приводу, відсутні поважні причини неявки, їй оголошуються строки прибуття чи виїзду (згідно з розкладом руху транспорту) до місця виклику, роз'яснюються порядок і правила оплати витрат, наслідки ухилення від явки.

Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слідувати до місця виклику, від неї береться письмове зобов'язання про явку в зазначений строк, яке начальником органу внутрішніх справ негайно надсилається прокурору, слідчому, в орган дізнання чи суд, що винесли постанову (ухвалу) про привід.

Працівник міліції, призначений для виконання приводу, в такому випадку зобов'язаний:

а) про отримане зобов'язання зробити відмітку в постанові (ухвалі) про привід;

б) проконтролювати прибуття (якщо привід виконується в межах одного населеного пункту) чи від'їзд такої особи до місця виклику, в якщо необхідно, надати допомогу в придбанні квитка на транспорт;

в) доповісти про виконання приводу рапортом начальнику органу внутрішніх справ.

У разі відмови від добровільної явки особа, яка підлягає приводу, доставляється до місця виклику примусово у супроводі працівника міліції. Застосування зброї, наручників, зв'язування або інших спеціальних засобів при цьому забороняється.

У разі злісної непокори або опору законній вимозі працівника міліції слідувати до місця виклику складається протокол (акт), в якому вказуються місце, час і характер порушення, а також свідки. Протокол (акт) доповідається начальнику органу внутрішніх справ для вжиття до порушника встановлених законом заходів. Про це одночасно повідомляється прокурор, слідчий, орган дізнання чи суд, що винесли постанову (ухвалу) про привід.

Привід, крім виняткових випадків, не може проводитися в нічний час (з 22 до 6 години за місцевим часом).

Привід неповнолітнього свідка, що не досяг шістнадцяти років, проводиться з оповіщенням його батьків або інших законних представників (усиновителів, опікунів, піклувальників, представників установ і організацій), під опікою яких знаходиться неповнолітній. Інший порядок приводу неповнолітніх, вказаний у частині першій цього пункту, допускається лише у випадках, якщо такий порядок обумовлений у постанові (ухвалі) про привід.

Орган внутрішніх справ, на який покладається привід особи, вживає заходів до його обов'язкового виконання. З метою забезпечення виконання приводу чи усунення причин, які перешкоджають явці за викликом, орган внутрішніх справ, якщо це необхідно, звертається за сприянням до адміністрації підприємств, організацій, установ за місцем роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу, або використовує допомогу громадськості.

Особа, доставлена приводом, передається прокурору, слідчому, головуючому в судовому засіданні чи особі, яка проводить дізнання і постанова (ухвала) якої виконується. Працівник міліції, який здійснив привід особи, забезпечує її присутність там до часу, коли мине потреба.

Висновки. Слід зазначити, що наявність інституту цивільної процесуальної відповідальності неоднозначно розцінювалось науковцями і до прийняття нового ЦПК України 2004 р. Одні автори вважали, що процесуальної відповідальності в її чистому вигляді існувати не може, а є звичайна матеріальна або адміністративна відповідальність, яка виникає у зв’язку з порушенням процесу­ального законодавства.

Інші вважали, що інститут цивільної процесуальної відповідальності має повне право на своє існування, оскільки струк­тура цивільних процесуальних відносин буде неповною, якщо виключати такий її компонент як юридична відповідальність.

С.В. Васильєв вважає, що галузева самостійність цивільного процесуального права є важливим доказом існування про­цесуальної відповідальності. Свою позицію він обґрунтовує посиланнями на О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородського, які свого часу зазначали, що наявність само­стійного різновиду юридичної відпові­дальності, як правило, свідчить про галу­зеву самостійність поєднаних між собою правових норм. Зокрема, вони писали, що юридична відповідальність може бути результатом порушення будь-якої норми, незалежно від того, до якої галузі права остання належить.

Отже, всі учасники цивільного судо­чинства мають добросовісно виконувати процесуальні обов’язки і своїми діями або бездіяльністю не порушувати процесуаль­них прав інших осіб. В разі порушення встановлених в суді правил або проти­правне перешкоджання здійснення судо­чинства тягне застосування заходів про­цесуального примусу, якими є: поперед­ження; видалення із залу судового засі­дання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід свідка (ч. 1 ст. 91 ЦПК України).

Застосуванням санкцій захисту і відповідальності забезпечується реалізація їх функцій: поновлення порушеного цивільного процесуального правопорядку шляхом припинення неправомірних дій (бездіяльності) суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин і спонукання їх до виконання своїх обов'язків, а також забезпечення реалізації кореспондуючих їм прав суду; захист прав громадян і організацій як конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, порушених неправомірними діями; зміцнення законності у цивільному судочинстві і запобігання цивільним процесуальним правопорушенням.