Література:

1. Тимченко Г.П. Проблеми форм захисту цивільних прав та інтересів, що охороняються законом // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 1. – С. 211-214.

2. Косюта М.В. Питання правового регулювання представницької функції прокуратури // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. – Зб. наук. праць. – Х. : 1998. – С. 189-194.

3. Мичко М.І. Щодо взаємодії прокуратури з судовою владою // Право України. – 1999. – № 12. – С. 53-55.

4. Хавін О. Концептуальне бачення форм реалізації представницької функції прокуратури в суді // Вісник прокуратури. – 2001. – № 3. – С. 60-62.

5. Иск прокурора в гражданском судопроизводстве. Мет. пособие. – М. : 1989.

6. Попова Ю.А. Совершенствование правового регулирования участия прокурора в гражданском процессе / Научная инф. По вопросам борьбы с преступностью. – М. : 1990. – № 135. – С. 90-94.

7. Штефан М.Й. Проблеми теорії і практики правового регулювання цивільних правовідносин // Проблеми методології сучасного правознавства. – К., 1996. – С. 113.

8. Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. Серія „Судова практика”. – Харків: Харків юридичний. - 2005. – С. 268-281.

9. Дзера О., Отраднова О. Недійсність правочину (угоди) за новим Цивільним кодексом України // Юридична Україна. – 2003. – № 10. – С. 5-18.

10. Аргунов В.Н. Участие прокурора в гражданском процессе. – М., 1991. – С. 91.

Самостійна робота:

1. Самостійно опрацювати питання щодо участі органів державної влади, органів місцевого самоврядування в цивільному процесі.

2. Опрацювати ст.ст. 45, 46 ЦПК України

3. Змоделювати ситуацію та виступити захисником прав інших осіб в ролі:

1. прокурора;

2. представника профспілок;

3. представника органів державної влади;

4. представника органів місцевого самоврядування;

5. особи, якій законом надано право захищати права і свободи громадян.

4. Підготувати питання: процесуальні права прокурора, органів державної влади, місцевого самоврядування та осіб, яким законом надано право захищати права і свободи інших осіб.

Лекція № 2.5. Інші учасники цивільного процесу.

План

1. Особи, які є іншими учасниками цивільного процесу.

2. Повноваження та обов’язки секретаря судового засідання та судового розпорядника.

3. Права та обов’язки свідка.

4. Права та обов’язки експерта, спеціаліста, перекладача

Самостійна робота:

1. Опрацювати ст.ст. 47 - 56 ЦПК

Дати відповіді на питання:

• які особи не підлягають допиту як свідки?

• які особи мають право відмовитися від давання показань?

Література:[1; 2; 4; 7; 8; 19; 20; 51–54; 93; 111; 113].

Лекція № 3.1. Докази і доказування в цивільному процесі.

План

1. Поняття та види доказів.

2. Доказування.

2.1. Розподіл обов’язків з доказування.

2.2. Стадії доказування.

2.3. Засоби доказування.

3. Інститут забезпечення доказів в цивільному процесі.

Як вам вже відомо, що за допомогою доказів у цивільних справах суд встановлює всі обставини і на їх підставі виносить відповідні рішення. У зв’язку з цим, в цій лекції я вважаю за необхідне вивчити різні погляди вчених на те, що являють собою докази, що до них відноситься, їх належність, допустимість, способи доказування, обов’язки сторін доказування і подання доказів, підстави і способи забезпечення доказів, а також оцінка доказів.

Відповідно до цього ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з цього пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів):

1. доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи;

2. встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні;

3. пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності;

4. обґрунтованість судового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання —судовий розгляд. А процес пізнання (пізнавальна процесуальна діяльність) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, вони можуть як взаємно виключати, так і доповнювати один одного, але важливо зазначити й те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві утворюють невід'ємну частину і процесуальний засіб пізнання у справі, її правильного вирішення.

1. Поняття та види доказів. У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття «доказування» і «докази». У зв’язку із цим, перш за все необхідно зосередити увагу на визначенні основних понять процесу доказування, засоби доказування та докази.

Як зазначає чимало вчених, поняття доказування є й до цього часу дискусійним, оскільки є доволі багато підходів до визначення цього поняття і не існує єдиної концепції.

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським, доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. У цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як предмет, зміст та суб’єкти. Крім того, це визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М.С. Шакарян: "Доказування – це діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів". Однак термін «судові докази» не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших пропонується зв’язати процес доказування і поняття "докази" як його необхідний складовий елемент. Тобто сам корінь слова "доказування" свідчить про нерозривний зв’язок доказу з процесом доказування.

Отже, в залежності від стадії цивільного процесу виникають характерні особливості процесу доказування, які зумовлюють необхідність розглядати судочинство в судах і діяльність судів і суддів першої та апеляційної інстанцій як елементи, що створюють і повинні забезпечувати збереження доказів, що надалі аналізуватимуться судом вищої ланки.

Будь-який термін цивільного процесу має бути розкритим не тільки на теоретичному рівні, а й для однозначного його тлумачення та застосування – на практиці, а для цього має існувати чітка норма ЦПК. Отже, основні поняття – "доказування", "доведення", "обґрунтування" – повинні знайти відображення в новому ЦПК.

Згідно ст. 57 ЦПК, за якою доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

З наведеного визначення випливає, що доказами є фактичні дані, які отримані в установленій законом процесуальній формі. Фактичні дані, тобто докази, суд одержує з певних джерел, які закон називає засобами доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування. Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

В теорії цивільного процессу є погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми – засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Змістом доказів визначають сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами виступають юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів — засоби доказування, які виступають джерелами інформації про фактичні дані. Відповідно до статті 57 ЦПК(ч. 2) встановлено п’ять процесуальних форм одержання фактичних даних:

1) пояснення сторін і третіх осіб;

2) показання свідків;

3) письмові докази;

4) речові докази;

5)висновки експертів.

Але, сторонами в процесуально-правовому становищі виступають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст.60 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду, в яких подається інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому варто зазначити, що засобом доказування є пояснення таких осіб.

В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. При необхідності суди мають право приймати письмові докази – документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А за згодою осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку(ст.57-66, 127-156 ЦПК), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі (або побічні) . Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді.

Значення цієї класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак це не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами - на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Суть такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослідженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

В юридичній літературі обґрунтовується також і третя підстава для класифікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові і за цими ж підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів.

Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити. Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.