2. Родова підсудність.

Призначення родової підсудності зводиться до того, щоб розділити всю сукупність цивільних справ, що становлять юрисдикцію загального суду, між окремими ланками судової системи. Це означає, що родова підсудність служить розмежувальним критерієм судової компетенції по вертикалі. Визначити родову підсудність конкретної справи - це значить встановити, суд якої з ланок судової системи повинен вирішувати як суд першої інстанції дану цивільну справу.

Існування родової підсудності часто заперечувалось яку цивільній процесуальній літературі, так і в судовій практиці. Основним аргументом при цьому є твердження, що підсудність справи тій або іншій ланці судової системи не залежить від роду (категорії) справи.

Так, по цивільному процесуальному законодавству, що раніше діяло, обласним судам, як судам першої інстанції, були підсудні справи про розірвання шлюбу, спори по залізничних і повітряних перевезеннях на суму понад 10000 руб. (у старому масштабі) тощо. Зараз ці правила скасовані. У зв'язку зі змінами в процесуальному законодавстві статусу та найменування обласних і прирівняних до них судів з'явилося і друге заперечення проти категорії «родова підсудність». Ці погляди були необгрунтованими, тому що ст. 26 і 33 Закону «Про судоустрій України» передбачають право апеляційних судів і Верховного Суду України розглядати справи по першій інстанції. Таким чином, поняття "родова підсудність" виправдано відповідно до ЦПК 1963 року, оскільки необхідно було розмежовувати компетенцію різних ланок судової системи, суди яких виступали як суди першої інстанції.

Критеріями такого розмежування були: рід (категорія) справи, особливість суб'єктного складу сторін у спорі, наявність процесуальної ініціативи вищестоящого суду і вказівка вищестоящого суду.

Основне правило про родову підсудність районного суду містилося в ст. 123 ЦПК 1963 року: всі справи, які підлягали вирішенню в порядку цивільного судочинства, крім віднесених до компетенції інших судів, розглядались районними (міськими), тобто місцевими судами.

Відповідно до третього критерію - наявністю процесуальної ініціативи вищестоящого суду - обласний (і інший апеляційні) суд вправі були витребувати будь-яку цивільну справу, що перебуває у провадженні того або іншого суду області, і прийняти її до провадження обласного суду.

Відповідно до четвертого критерію - вказівкою вищестоящого суду - обласний суд міг виступати як суд першої інстанції в тому випадку, коли Верховний Суд України скасовував у касаційному порядку рішення та вказував на необхідність нового вирішення цієї справи по суті обласним судом.

Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р., Верховний Суд України не повинен розглядати справи по першій інстанції. Однак цивільно-процесуальне законодавство передбачало, що Верховний Суд України розглядав по першій інстанції наступні цивільні справи: по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в президенти України (ст. 243⁶ ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії або її членів (ст. 243¹²ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 243¹⁶ ЦПК); по скаргах на рішення державного органа України по справах релігій, прийняті відносно релігійних організацій (ст. 248¹² ЦПК); по поданнях Міністерства юстиції України про анулювання реєстраційного посвідчення політичної партії у випадках, зазначених у ст.ст.И, 24 Закону України № 2365-ІП від 5 квітня 2001 р. "Про політичні партії в Україні", про заборону діяльності профспілок і їх об'єднань зі статусом всеукраїнських та республіканських (ст. 12 Закону № 2886-ІИ від 13.12.2001).

Верховним Судом України визначалася також підсудність справ по першій інстанції, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, на особливо режимних об'єктах, розташованих на території України.

Новий ЦПК України в ст. 107 по іншому розв'язав питання про родову підсудність: всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними в містах, міськими та міськрайонними судами. Це означає, що даним судам підсудні: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів, що виникають із цивільних, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а також з інших правовідносин, за винятком випадків, коли вирішення спорів проводиться за правилами іншого (наприклад, господарського) судочинства (ст.15 ЦПК); справи наказного провадження, справи окремого провадження та справи про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів.

Таким чином, правило про родову підсудність, викладене в ст. 107 ЦПК, необхідно розуміти та застосовувати буквально: за загальним правилом цивільні справи розглядаються та вирішуються місцевими судами, як судами першої інстанції. Тому законодавчі акти, які по-іншому визначають суди першої інстанції щодо певних категорій цивільних справ (наприклад, ст. 25 Закону України від 03.03. 1998 р. «Про порядок вирішення колективних спорів (конфліктів)», ст. 85 Закону України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження»), відповідно до частини третьої ст.2 ЦПК не можуть бути застосовані (п. З Постанови №2 Пленуму ВСУ від 12.06.09 року).

Згідно ст. 108 ЦПК підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя того суду, визначається ухвалою суду вищої (треба, очевидно, розуміти вищестоящої) інстанції без виклику сторін. А якщо однієї зі сторін у справі є Верховний Суд України або суддя цього суду, підсудність такої справи визначається за загальними правилами, тобто судом, що повинен розглядати та вирішувати дану справу буде той місцевий суд, під юрисдикцію якого підпадає дана справа.