8) Твір і текст. Мовна діяльність автора

Твір – це продукт мовної діяльності людини. Є предметом, знаряддям діяльності жкрналіста. Вивчається твір, як продукт мовної діяльності автара; як предмет читацького сприйняття; Як носій інформації так і носій впливу на маси. Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений в тексті. Текст – це лише графічно-знакова фіксація твору. Твір – це мовне вираження творця. Текст – це графічне закріплення задуму творця. Твір створюється за законами мовної діяльності, текст за правилами користування знакової системи. Виникнення тексту сприяло збільшенню розміру твору, розвитку монологічного мовлення. Текст і твір взаємозалежні категірії. Текст – бар’єр між автором і читачем. Текст – це своєрідна форма відчкження автора від твору, пов’язане з винекненням пистма а потім друку. Але це відчуження без якого людство себе не усвідомлює. Ознаки твору: закінченя думка, континиум, когезія.

Мовна діяльність. Діяльність ми називаємо складну сукупність процесів, які об’єднані загальною спрямованістью на досягнення певного результату. Суттєвою ознакою діяльн вваж: 1. ціліспрямованість. 2. структурованість. Мовна діяльність складається з усіх проявів мовної поведінки носія мови. Отже, мовна діяльність – це один із наймолодших видів діяльності людини і як будь-який вид діяльності вона може бути, як професійною, так і непрофесійною. Для звичайного мовця характерна неусвідомлена мовна діяльність.професійне мовлення відрізняється від непрофесійного мовлення більшою і спеціальною усвідомленністю процесу породження висловлювання та його сприймання (перцепції). Найважливіша риса проф мовлення – це цілеспрямованість.цілеспрямоване мовлення відрізняється більшою чіткістю та точністю висловлювання. Журналіст та редактор – професійні мовці, які суттєво впливають своїм мовленням на суспільство і виражають потреби суспільства. Редактор та журналіст стоять перед необхідністю усвідомлення власного мовлення, та його вдосконалення. Кожний автор повине усвідомлювати себе автором. Усвідомлення мовцем себе автором є одним з найбільших досягнень цивілізації.  Несвідоме авторство – це таке авторство при якому внесок окремої людини у створення тексту є неусвідомленим і тому не підлягає визначенню. Свідоме авторство – це коли мовлення усвідомлене мовцем і відповідно контролюється ним і регулюється. Преоставляється більша свобода творчості, більша незалежність від традицій, більші творчі можливості. Розвитку сприяло перше й друге відчуження автора. Свідоме авторство завжди являє собою совокупність певних складових: комунікативний задум – це предметний зміст комунікативної мети. Комунікативна мета, мотив і комунікативний смисл.

9.Психологія образного відображення дійсності.Художній образ як поняття.Основні властивості художнього образу.Класифікація художніх образів.

Наукові дослідження у галузі психології творчості найзагальнішою ознакою творчого мислення називають його образність (Ананьєв, Виготський, Мелик-Пашаєв, Рубінштейн та інші). Визначальною є здібність до створення художнього образу — спочатку у мисленні, у свідомості автора, а потім — вираження його у матеріалі. Саме художні образи, які є досить складними структурними утвореннями, уособлюють своєрідність художнього мислення і визначають рівень його розвитку та сформованості. Художній образ є водночас категорією психології, як елемент функціонування психіки людини, та категорією естетики і мистецтвознавства, як художня одиниця. Психологія визначає образ як узагальнену картину світу (предмету, явища), що складається за результатом переробки інформації, яка поступає через органи почуттів.

Гносеологічний аспект художньої культури виділяє категорію образу як особливу форму відображення дійсності. А.С.Мігунов наголошує на єдності раціонального і почуттєвого в художній творчості. «Включення змістовизначальних компонентів, яскрава емоційна забарвленість, ціннісна приналежність визначають особливості художнього пізнання та його особливу ефективність. Образ у мистецтві не мислиться без емоцій, однак переживання образу завжди вимагає його опанування, художній образ існує лише в єдності переживання та осмислення. Ігнорування будь-якої із даних ознак веде до порушення образу.» Образ є суттєвим фактором пізнання.

Важлива характеристика образу — узагальнення. Образ існує як певний змістовий комплекс, що узагальнює виділені суб’єктом диференційні ознаки конкретних об’єктів та виявляє серед них дещо загальне. Разом з тим, художній образ є чуттєво-конкретним виразом індивідуальності автора, відтворенням внутрішніх психологічних характеристик. Злиття, поєднання загального і неповторно індивідуального у мистецтві носить назву типізації. Типізація є обов’язковою умовою створення образу. Вона передбачає «визначення головного, відмову від другорядного, несуттєвого та, водночас, суто індивідуальне, чуттєво-конкретне вираження цього загального. Художнє абстрагування є визначальною особливістю діяльності художника. Операція абстрагування є основою досягнення образної виразності. Типізація є інструментом абстра­гування, а його прийоми — стилізація, гротеск, гіпербола тощо.

Вищерозглянуті особливості художнього образу — узагальнення, типізація, абстрагування прямо відповідають механізмам творчого мислення. Це його логічно-операційні складові — аналіз та синтез. Тобто, створення художнього образу відбувається у свідомості автора саме за закономірностями функціонування мислення, що дає змогу зробити висновок про зв’язок між рівнем сформованості творчого мислення та здібностями до створення повноцінних художніх образів.

Специфіка просторово-образного мислення визначає наступні операціональні характеристики художнього образу. Це метафора і порівняння, як альтернативні, дещо алогічні способи його утворення (Бондаренко, Ротенберг). Загальною ознакою образу автори визначають його багатозначність, а характеристикою сприйняття — системність та багатомірність. Хоча зазначені характеристики подані відповідно до образу сприйняття, але вони цілком притаманні і загальному поняттю художнього образу. Метафоричність є спільною характеристикою мислення художника та образу у мистецтві.

Створені образи завжди мають емоційне забарвлення і поєднуються з елементами оцінки. Емоція виступає як специфічне узагальнення нелогічного характеру і забезпечує практичну ефективність образу. Витоком емоційності у мистецтві є особистісний характер його образів. Більшість дослідників визначають емоційність провідною ознакою художнього образу. Здібність до формування образів у свідомості є специфічною ознакою творчої уяви художника (Мелик-Пашаєв). Саме вона визначає вищий рівень ієрархії художньо-творчих здібностей — художню обдарованість. Художній образ — це чуттєвий образ, що виражає собою переживання, емоції, оцінки, художні ідеї. Образ повинен адекватно виражати внутрішній, духовний зміст твору.

Художній образ має категоріальну функцію, тобто виступає «засобом розчленування реальності на елементи різного рівня». За змістом вид відображення об’єкту в образі визначається як інтуїтивний — інтуїтивні образи є одиницями свідомості. Це означає, що образ об’єкту може складатися в результаті інтуїтивно-емоційного «домислювання» художньо-виразних деталей.

Розглянуті ознаки художнього образу (метафоричність, емоційність, інтуїтивність) характеризують також і категорію «образне мислення», або, іншими словами, є засобами образного відображення дійсності. Художній образ можна визначити як «інструмент інтуїтивно-емоційного опанування дійсності». Не менш важливою є і така ознака образу, як інформативність, тобто насиченість певним змістом. Вона пов’язується із інтелектуальними характеристиками і виявляє понятійний аспект образотворчої діяльності.

Процес утворення художнього образу, практична художня діяльність пов’язані з активною роботою мислення. На стадії задуму образ формується спершу у свідомості художника як абстракція. Однак, механізм побудови образу має спільні закономірності, безвідносно того, чи він складається у внутрішньому плані, чи набуває наявне художньо-пластичне вираження. Ці закономірності обумовлені загальними принципами творчого мислення.

Існують різні точки зору на пояснення феномену виникнення образу. Так, наприклад, позиція гештальтпсихології — це створення єдиного чуттєвого образу на основі виникнення первинного уявлення, миттєвого сприйняття об’єкту, співпадіння оптичних та феноменальних сенсів (Вертгеймер, Дункер, Майєр). Інша позиція виявляє складність та ієрархічність художнього бачення. Б.В.Раушенбах, пов’язуючи закономірності сприйняття та закони побудови зображення, говорить про «перцептивну перспективу», як поняття, що характеризує художнє відчуття простору. Представлені підходи уточнюють особливі деталі процесу художнього пізнання та формування художнього образу.

Проведений аналіз підтверджує, що художній образ має не тільки графічний вираз, а є складним психологічним утворенням. Образ, як продукт художньої діяльності, являє собою єдність раціонального та почуттєвого, інтелекту та емоцій. Головною особливістю художнього образу є своєрідне синтезування загального і одиничного, типового та індивідуального, об’єктивного і суб’єктивного.

У самому загальному сенсі образ - це чуттєве уявлення певної ідеї. Образами іменуються емпіричні сприймаються і справді чуттєві в літературному творі об'єкти. Це образи зорові (картини природи) і слухові (шум вітру, шелест очеретів). Нюхові (запахи парфумів, аромати трав) і смакові (смак молока, печива). Образи дотикові (дотику) та кінетичні (що мають відношення до руху). За допомогою образів письменники позначають у творах картину світу і людини; виявляють рух, динаміку дії. Образом також є якесь цілісне освіту; втілена в предметі, явищі чи людині думку.

Художнім стає не всякий образ. Художність образу полягає в його особливому - естетичному - призначення. Він знімає красу природи, тваринного світу, людини, міжособистісних відносин; відкриває таємне досконалість буття. Художній образ призивається свідчити про прекрасне, яке служить загальному благу та затверджує світову гармонію.

В аспекті структури літературного творіння художній образ - це найважливіший складовий елемент його форми. Образом іменується візерунок на «тілі» естетичного об'єкта; головна «передає» шестерня художнього механізму, без якої неможливий розвиток дії, розуміння сенсу. Якщо художній твір - основна одиниця літератури, то художній образ - основна одиниця літературного творіння. За допомогою художніх образів моделюється об'єкт відображення. Образом виражаються предмети пейзажу і інтер'єру, події і вчинки героїв. В образах проступає задум автора; втілюється головна, узагальнююча ідея.

Так, у феєрії О. Гріна «Червоні вітрила» головна у творі тема любові відображається в центральному художньому образі - червоні вітрила, що означають піднесене романтичне почуття. Художнім чином є море, в яке вдивляється Ассоль, очікуючи білий корабель; запущений, незатишний трактир Меннерса; зелений жучок, що повзе по рядку зі словом «дивись». В якості художнього образу (образу заручення) виступає перша зустріч Греєм Ассоль, коли молодий капітан надягає на палець кільце своєї нареченої; оснащення корабля Грея червоними вітрилами; розпивання вина, якого ніхто не повинен був пити і ін

Виділені нами художні образи: море, корабель, яскраво-червоні вітрила, трактир, жучок, вино - це найважливіші деталі форми феєрії. Завдяки цим деталям твір О. Гріна починає «жити». Воно отримує головних дійових осіб (Ассоль і Грея), місце їх зустрічі (море), а також її умова (корабель з червоними вітрилами), засіб (погляд з допомогою жучка), результат (заручення, весілля).

За допомогою образів письменник стверджує одну нехитру істину. Вона в тому, «щоб робити так звані чудеса своїми руками».

В аспекті літератури, як виду мистецтва, художній образ - це центральна категорія (а також символ) літературної творчості. Він виступає універсальною формою освоєння життя і одночасно методом її осягнення. У художніх образах осмислюється громадська діяльність, конкретно-історичні катаклізми, людські почуття і характери, духовні устремління. У цьому аспекті художній образ не просто замінює позначуване ним явище або узагальнює його характерні риси. Він оповідає про реальні факти буття; пізнає їх у всьому різноманітті; проявляє їх сутність.

Властивості художнього образу

Художній образ має в своєму розпорядженні особливими характерними ознаками (властивостями), притаманними тільки йому одному. Це:

1) типовість,

2) органічність (жвавість),

3) ціннісна орієнтація,

4) недомовленість.

Типовість виникає на грунті тісного зв'язку художнього образу з життям і припускає адекватність відображення буття. Художній образ стає типом у тому випадку, якщо узагальнює характерні, а не випадкові риси; якщо моделює справжній, а не надуманий відбиток реальної дійсності. Так, наприклад, відбувається з художнім образом старця Зосими з роману Ф.М. Достоєвського «Брати Карамазови». Названий герой - найяскравіший типовий (збірний) образ. Письменник кристалізує цей образ після ретельного вивчення чернецтва як способу життя. При цьому орієнтується не на один прототип. Фігуру, вік і душу Зосими автор запозичує у старця Амвросія (Гренкова), з яким особисто зустрічався і розмовляв у Оптиної. Зовнішність Зосими Достоєвський бере з портрета старця Макарія (Іванова), який був наставником самого Амвросія. Розум і дух «дістаються» Зосимі від святителя Тихона Задонського.

Завдяки типовості літературних образів художники роблять не тільки глибокі узагальнення, а й далекосяжні висновки; тверезо оцінюють історичну ситуацію; навіть заглядають у майбутнє. Так, наприклад, поступає М.Ю. Лермонтов у вірші «Пророцтво», де явно передбачає падіння дому Романових: Настане рік, Росії чорний рік, Коли царів корона впаде; Забуде чернь до них колишню любов, І їжа багатьох буде смерть і кров ... Органічність образу визначається природністю його втілення, простотою виразу і необхідністю включення в загальну образну систему. Образ тоді стає органічним, коли він стоїть на своєму місці і використовується за призначенням; коли мерехтить заданими йому смислами; коли з його допомогою починає функціонувати складний організм літературного творіння. Органіка образу полягає в його жвавості, емоційності, прочувствования, інтимності; в тому, що робить поезію поезією. Візьмемо, приміром, два образи осені у таких маловідомих християнських поетів, як Преподобний Варсонофій (Пліханков) і Л.В. Сидоров. Обидва художники мають один предмет оповіді (осінь), але проживають і розфарбовують його по-різному.

Преподобний Варсонофій асоціює осінь з сумом, розчаруванням у житті. Ліричний герой не бачить в цьому пори року для себе нічого хорошого. Лише негода, та прилогу «колишнього»: Вітер, дощ і холод, І заколот душі і голод, І колишнього думи і мрії, Як з дерев спадшего листи ... Сумна ця земне життя! Але за нею є інша - Область вічного блаженства, раю, Царство невечірній краси. Образ осені тут цілком правдоподібний. Йому відповідає і холод, і роздуми про минуле. Проте образ осені представляється штучним, раціоналістичною. Занадто жорстко «зриває» він ліричного героя з дерева. Без усякого зв'язку закликає до раю.

А ось у Л.В. Сидорова осінь представляється зовсім по-іншому. Поет, зображуючи красу в'янення природи, немов співає пісню:

Ліс одягається яскравими фарбами Пташка в ньому більше тепер не співає, Сонце нас дарує останніми ласками: Тиха осінь йде. Радості минулі, радості далекі, Радість тепер не живе. Всі тісніше збираються думи сумні: Тиха осінь йде. Жовті, червоні листочки різні Тихо за вітром летять, В ночі ж темні зірки алмазні Найяскравіше, ніж раніше горять ...

Картина природи в цих рядках представляється такий живий і яскравою, що повністю забувається деяку недосконалість форми. Поет не просто розповідає про осінній вмирання лісу, тепла, радості. Він таємниче інтригує, зачаровує, присипляє читача. Присипляє спокійній мелодикою мови; тихими перебивками ритму («тиха осінь йде»), глибоко відчутими образами.

Цілком очевидно, що справді органічними (живими), природними і поетичними є художні образи у вірші Л.В. Сидорова. Його ліс, в якому вже не співає «пташка», його глибоке небо з «алмазними» зірками з граничною повнотою виявляє феномен осені, чітко передає її дух. Ціннісну орієнтацію нав'язує художньому образу світогляд автора і аксіологічна функція твору. Оскільки художник доводить свою правоту, як правило, образами, жоден з них не залишається не заангажованою. Практично кожен щось стверджує або заперечує, і виявляється не даними, а заданим або ціннісно орієнтованим.

Так, образ гранатового браслета з уже згадуваної повісті А. І. Купріна орієнтує на вітальні цінності. Це земне щастя, життя з коханою. Образ Зірки, виведений І.Ф. Анненським, піднімає до цінностей онтологічним. Це істина, світло, краса. Образ замку (позначає рай) в однойменному романі Ф. Кафки обертає до філософії відчаю і антропоцентризму. Головний герой роману, землемір, ніяк не може потрапити в замок, тобто демонструє повне безвір'я. А ось образ будинку контрабандистів в Лермонтовської «Тамані» повертає в християнську систему координат, до цінностей релігійним. Оскільки, заглянувши в будинок контрабандистів, і побачивши, що там немає ікон, нібито зневірений Печорин абсолютно правильно вважає, що це поганий знак.

Художній образ може мати різну філософську чи релігійну «підкладку». І майже завжди вона сприяє побудові ціннісних структур твору; служить передачі сенсу. Завдяки ціннісної орієнтації художній образ набуває особливої ​​гостроти, динамічність, дидактизм. Недомовленість - це згущений ліризм або лаконізм художнього образу. Недомовленість виникає в атмосфері психологічного (або соціального, духовного тощо) напруги і виявляється несподіваним самоусуненням автора, висновком його вуст. 3.Н. Гіппіус в «Зошити любові» наголошує: «Хай вічно закритою лежить зошит, / / ​​Нехай буде Любов моя недоговорено» .42 Недомовленість надає художньому образу таємничість, наділяє його смислової глибиною. Письменники розраховують вже не на художнє слово, але на читача, який запрошується до діалогу, налаштовується на співтворчість.

Так, наприклад, у вже згадуваній нами «тихої» «Осені» Л.В. Сидорова нічого не говориться ні про незвичайну чистоті і прозорості осіннього повітря, ні про його легкості й невагомості. Подібне замовчування і є прояв творчої недомовленості. Поет пропонує вихідний імпульс для роздумів: «ночі темні» і «зірки алмазні», певний настрій («радощі минулі») і програму переробки отриманої інформації: «яскравіше, ніж раніше горять». За читачем зберігається і свобода волі, і простір для творчої фантазії. Він самостійно визначає, чому зірки в цей час горять яскравіше, ніж раніше, і самостійно ж згущує смислові відтінки навколо даного йому художнього образу.

Як класифікують художні образи

З погляду літературного напряму образи можуть бути класицистичними (Тартюф, Гарпагон Мольера), романтичними (Мцирі Лермонтова, Тарас Бульба Гоголя). Є образи символічні (каменярі, вічний революціонер І. Франка). У байках, притчах, прислів'ях, приказках, загадках стрічаються алегоричні образи. Вовк втілює зажерливість і тупість, лисиця — хитрість, осел — упертість.

За своїм характером образи можуть бути трагічними (Гамлет, Ромео і Джульетта, Король Лір Шекспіра), комічними (Коробочка, Собакевич М. Гоголя).

За місцем у творі образи можуть бути головними, другорядними, епізодичними. Онєгін і Тетяна в романі О. Пушкіна "Євгеній Онєгін" — головні, Ленський і Ольга — другорядні.

За ставленням автора образи можуть бути позитивними і негативними. У комедії Івана Карпенка-Карого "Хазяїн" Золотницький, Соня, Калинович — позитивні образи, а Феноген, Ліхтаренко — негативні.

За способом творення (типом асоціювання) образи ділять на зорові, слухові, дотикові, смакові, запахові. Ми сприймаємо світ органами чуття, через них письменник доносить до нас свій художній світ.

За рівнем художнього узагальнення розділяють мікрообрази (тропи, фігури, фоніка), макрообрази (характери, символи, картини), мегаобрази (Всесвіт, природа, буття, Людина).

За предметом змалювання образи поділяються на: образи-персонажі (Іван Палійчук, Марія Гутснюк з повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків");

образи-пейзажі (картина літнього поля у новелі М. Коцюбинського "Intermezzo");

образи-речі (кухоль, віник, мотовило у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я");

образи-емоції (радість, любов, ненависть, гнів);

образи-поняття (честь, слава, обов'язок, доля).

За типом співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю образи ділять на автологічні і металогічні. Грецьке autos — сам, logos — слово.

Автологія — вживання слів у прямому значенні. Автологічний образ називають "самозначущим", "самодостатнім", частіше — образом-типом.

Різновидом автологічного образу є образ-гротеск. Гротеск — один із найстаріших типів образності. Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера. Особливості гротеску: