5) Актуальність проблематики і тематики твору. Ідейність і тенденційність твору. Твір і епоха.

Актуальність художнього твору (лат. actualis — дійовий, справжній, нинішній) — суголосність художнього твору (передусім; — його тематики, проблематики) з сучасністю, його відповідність потребам і смакам читачів того часу, коли твір написаний, опублікований або перебуває у процесі читання (рецепції). А.х.т. — один із критеріїв його оцінки в соціологічній критиці. Проте актуальність у мистецтві не конче пов'язана безпосередньо з життєвим матеріалом, проблемами, які потребують негайного розв'язання в суспільстві (політичними, економічними, моральними, релігійними). За умов жорстокої цензури, духовного гніту А.х.т. виражається завуальовано з допомогою езопової мови, параболічності, алюзій тощо. Твори на історично віддалені від часу написання теми стають гостро актуальними ("Неофіти" Т.Шевченка, драматургія Лесі Українки, "Четвертий вимір" Р.Іваничука). Довершені художні твори, виповнені загальнолюдським змістом, зберігають актуальність для читачів різних епох здатністю збуджувати естетичну насолоду. 

У структурі поняття "теми" виділяють зовнішню і внутрішню теми. Зовнішня тема — це те, що змальоване в цілому, вказівка на вибраний письменником об'єкт, наприклад, тема визвольної боротьби. Внутрішня тема є сумісністю акцентів, сторін зображуваної дійсності.

Аналізуючи художній твір, виділяємо головну тему і допоміжні. Іноді зміст теми розкривають назви творів ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, "Злочин і кара" Ф. Достоєвського).

Тема — це матеріал, відібраний, осмислений і відтворений письменником.

Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке problema — це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема — "це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які він зобразив у творі". Вважаємо, що проблеми — це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: "Хто винен?" — О. Герцена, "Батьки і діти" — І. Тургенєва, "Що робити?" — М. Чернишевського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" — Панаса Мирного та Івана Білика.

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні. Проблемою називаємо питання, які ставляться або вирішуються в твори Причому письменник не зобов'язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання — відповідь на нього дасть хтось інший.

Сукупність питань, які вимагають дослідження і розв'язання, називається проблематикою. Ю. Ковалів вважає, що "поняття "літературна проблематика" стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості; тому не завжди зведене до соціальних, національних, моральних, психологічних, економічних, онтологічних, екзистенціальних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних критеріїв. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на світоглядні засади автора".

Тема (грец. tеmа)— це те, що покладене в основу, предмет пізнання, те, про що йдеться у творі. Застарілим і неточним є визначення теми: "те, про що розповідається у творі". Воно не підходить до ліричних творів.

Тему не можна ототожнювати з життєвим матеріалом, використаним у творі. Подіям Другої світової війни присвячені оповідання М. Шолохова "Доля людини" і роман О. Гончара "Прапороносці". Ці твори мають різний тематичний обсяг. Об'ємнішим за тематикою є роман.

Починаючи з 20-х рр. XX ст. тему твору зводять до зображення соціальної характерності. Таке визначення теми знаходимо у монографії Г. Поспелова "Эстетическое и художественное" та "Введение в литературоведение" за ред. Г. Поспелова. Але є твори без соціальних характерів. Д. Чижевський називає темою "думку, що єднає окремі частини твору, аж до окремих слів".

Іноді тему ототожнюють з подіями, змальованими у творі, тобто фабулою. Тема пов'язана з фабулою, фабула є засобом розкриття теми. Ознайомившись із фабулою, можемо сформулювати тему твору.

Ідея художнього твору — емоцiйно-iнтелектуальна, пафосна спрямованiсть художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провiдна думка, ядро задуму автора. Тенденція і тенденційність (від лат. tendo — направляю, прагну) — можливість тих чи інших подій розвиватися в даному напрямку.

• визначення в мистецтві: ідейно-емоційне ставлення автора до відображеної дійсності, осмислення і оцінка (приховані або безпосередні) проблематики та характерів, виражені через систему образів. У такому розумінні Тенденція — органічна частина художньої ідеї, її ціннісний аспект і властива всякому художньому творові. В якості синоніма Тенденція нерідко вживають поняття пафосу.

У більш вживаною і вузькому значенні тенденцією називають соціальну, політичну, морально-ідеологічну пристрасть, намір художника, вільно чи мимовільно, але відкрито самовиразитися.

Поняття тенденції та тенденційності стають тотожними в середині 19 століття .. тобто в період зрілості реалізму і одночасно — перших ознак натуралізму, що поставив під сумнів ідейність мистецтва і орієнтувався на «безпристрасність» природничих наук.

У колі зацікавлень письменників і літературознавців завжди були взаємозв’язок епохи й людини, вплив епохи на розвиток літератури (ідей, тематики і проблематики, жанрів і стилів, мотивів художніх творів), а також вплив літератури на формування світоглядного, художньо-естетичного обличчя епохи, її культурно-історичного виміру.

Кінець ХІХ – початок і середина ХХ ст. ознаменували собою кризу епохи раціоналізму, яка призвела до технократизації способу життя, його дегуманізації, що спричинило переоцінку попередніх ідейно-світоглядних орієнтирів. Реальність новітньої епохи викликала і нову специфіку художніх творів, що балансували на межі філософії, історіософії, теології і перебували в постійній рефлексії над проблемами особистості. У цих умовах формується літературно-філософська екзистенціальна парадигма з акцентами на особистості у змісті художнього філософування, створенні нових художньо-естетичних моделей.

Аналізуючи літературний твір, завжди зважають на історичний контекст — тобто епоху, коли його було написано, адже в такому разі читач сприймає твір із часових позицій: умови написання, історична епоха, національні пріоритети тощо.