36. Розкрийте комунікативні якості мовлення: правильність, виразність, багатство, ясність, точність, стислість, доцільність, художня образність.

Вираження думки у грамотній логічній словесній формі стано-вить низку комунікативних якостей мовлення, зокрема, пра-вильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність. Ці компоненти створюють гармонію думки і слова.

Правильність-це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Про значимість цього гарно сказав наш славний земляк А. Чехов: "Для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати".

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що такого роду мовлення покликане, перш за все, впливати на свідомість людини.

Виразність-це комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції та почуття аудиторії.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образ-ності (порівняння, епітети, метафори тощо); фонетичні засоби (ін-тонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також територіальні, соціальні діалекти, просторіччя, якщо, звичайно, вони вживаються суб'єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення; синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, ін-версія, градація, повтор, період).

Ясність-це комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмо-вника особливих зусиль при сприйнятті змісту форми. "Головне достоїнство мови - в ясності” (Стендоль). Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

—        порушення мовцем норм літературної мови;

—        перенасиченість мовлення термінами, іншомовними словами;

—        індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення - сам процес спілку-вання. Практика показує, що чим частіше суб'єкт вступає у процес комунікації, причому з різними типами аудиторій, тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема, над ясністю. Адже від цього багато в чому залежить досягнення постав-леної ним мети та задоволення від спілкування.

Точність-це комунікативна якість мовлення, що виявляєть-ся у використанні слів відповідно до їх значення. Це виробляє зви-чку називати речі своїми іменами. "Влучність і доцільність сказа-ного слова мають часто вирішальне значення для того поняття, яке ним виражене" (Ф. Вейсс).

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб'єктом предмета мовлення, його ідейні установки - вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність акти-вного словникового запасу мовця). Адже від точності слів багато в чому залежить точність дій людей. Поет В. В. Маяковський писав, що в пошуках потрібного, найбільш точного слова він перебирав "тоннисловесноїруди".

Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, навча-льною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

Стислість-це комунікативна якість мовлення, яка вияв-ляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, те-зи, тобто стислість формує уміння говорити суттєво. "Істинна стислість полягає у тому, щоб говорити лише те, що достойне бути сказаним...” (А. Щопенгауер).

Доцільність-це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення меті та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності мовлення - виступ 3 однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан розкутості тощо).

Запам'ятаймо! Кожна із названих комунікативних якостей мов-лення виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу, а саме: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точ-ність, стислість мовлення; побудова програми реалізації концепції -на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактич

не обґрунтування стратегії - на правильність, виразність, ясність, доцільність, точність, стислість мовлення.

Учися подобатися... вдалим вибором слів і точною зміною го-лосу. Той, хто вміє приємно говорити, прихиляє своїх слухачів і тому, коли прийде час спонукати їх до чогось доброго чи відхилять від будь-чого злого він матиме на них більший вплив (С. Пелліко).

1.Розкрийте основні категорії політичної риторики і ораторського мистецтва. Найпростіше визначення класичної риторики — мистецтво переконувати — реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назви в античній науці: логос, етос, пафос, топос. Логос. У давньогрецькій мові слово logosозначало такі дві групи понять: а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше — єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, логічне мовлення, логічний наголос, логічний суб 'єкт, логічне судження, логотип, логограма, логічний предикат тощо. Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був воєдино представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. Засновник риторичної науки Арістотель бачив Логос, тобто риторику як науку, що має два основні засоби переконувати: І) силогізм (висновок від загального до часткового) і 2) ентимему (скорочений силогізм, в якому процедура міркування і висновку не повністю показана, а маємо ніби вже готовий висновок) — троп. Ентимема — це троп, а троп з погляду логіки — це скорочений силогізм. Перший спосіб реалізується у розділі "Диспозиція", де зосереджено всі правила розташування матеріалу і логічних процедур з ним, всі види силогізмів, типи аргументацій. Другий спосіб (коротке, ніби стиснуте міркування) розвинувся у розділі "Елокуція" в підрозділ елоквенції як система засобів фігурального мовлення (фігури слова і фігури думки). У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови, у доцільності співвідношень, якщо реальність диктує суперечливі положення. У розділі "Елокуція" описуються мовні засоби, якими досягається логічність комунікації (система службових слів, які виражають логічні відношення; порядок слів і синтаксичних структур; лексеми з семантикою відношень; граматичні парадигми відмінкових, особових, видо-часових форм). Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як моральний принцип її. Етос є основою формування риторичного ідеалу. Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й особисту морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму. Арістотель писав, що "істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності", тому їх треба дотримуватися неухильно. Слухачі завжди і всюди складають уявлення про етос оратора, в цьому допомагає їм його промова. Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність). Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості. Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора. Пафос (гр. pathos — пристрасть, почуття) — це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця (автора), яке виявляється і в процесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті. Пафос є категорією естетики. У "Лекціях з естетики" Г. Гегель так визначив поняття пафосу, посилаючись на античне розуміння його: "Ми можемо за прикладом античних авторів позначити словом Pavos ті всезагальні сили, які виступають не тільки самі собою, у своїй самостійності, а й живуть у людських грудях і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах... ...Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мистецтва; його втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Кожний знає цінне й розумне начало, яке міститься в змісті справжнього пафосу, і тому він визнає його. Пафос хвилює, тому що в собі і для себе він є могутньою силою людського існування". Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості чи суспільної або виробничої діяльності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від волі автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо. Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. У промовця пафос може виникати під враженням його ж тексту і власного проголошення, промовець сам входить у пафос від своєї риторики — "як добре я говорю". Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, — для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора. Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос). В античній риториці категорія етосу розумілася досить широко. Вона охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність, краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Утверджувалися всі позитивні якості, осуджувалися негативні. Проте кожний вид промов (а Арістотель вважав, що є й три види риторик) — судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних)—мав свій етос. В основі етосу судових промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а одержати може й несправедливість, дорадник радить або вдає, що радить, на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить, керується прекрасним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на похвалу. Про характер етосу церковної риторики — гомілетики — можна судити з уривка проповіді одного з перших християнських ораторів — проповідника Василя Великого: ".. .будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй...". У давньоукраїнській риториці невідомого автора "Сказання про сім вільних мудрощів" риторика подається через персоніфікований образ мудрості і чесності: "...я — мудрість солодкомовного говоріння, я — солодощі чудового й стрункого сказання, я — доброта не зменшуваного багатства, я—скарб неокраденої корисності, я — велемовність, яка не обтяжує слух, я — від людей ворогування темне віджену і замість нього світлу любов у них вселю. Я гнів відганяю і сварку відкидаю, благостиню уводжу й посаду складаю, я нещирі слова відсікаю й неправду викриваю, лестощі відкидаю, а чесноту стверджую. Я — світла слава й розумна сила". Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім 'я; У магазині; У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій. Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебуває поза топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба пам'ятати, що існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові, і наявність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів. У повсякденному житті ми спілкуємося у межах топосів різних моделей: театр, гості, хвороба, робота, навчання дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? що відповісти? Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо). У риториці використовуються вирази детальний топос (широкий набір правил і формул мовної поведінки), техніка топосу (вміння швидко пристосуватися до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти). Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або некоректні запитання.

27. Розкрийте особливості та наведіть приклад використання принципів посилення виразності та образотворчості. Найпродуктивнішим для наукотворення розділом класичної риторики стала елокуція, в якій зародилося поняття стилю – складу, ладу. Невід’ємною частиною культури мовлення є виразність, яка означає викорастання невичерпних ресурсів виражальних засобів мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Значною мірою, зауважує З. Мацюк, Н. Станкевич, – «це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення – логічний наголос, видозміну голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття». Технічні чинники виразності, зазначають ці автори, – це дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення – це, підкреслють вищеназвані автори, «душа мовлення», засіб самовираження. Використання експресивно-стилістичних засобів роблять мовлення багатим і виразним, придає естетичність культурі мовлення. Оволодіння виражальними засобами звукового і художнього мовлення, зазначає Н. Д. Бабич, забезпечить його виразність, адже «говорити виразно – значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують «бачити» почуте і давати йому оцінку». Виразність мовлення, зауважує Н. Д. Бабич, залежить від багатства його словника, поліфонії, різноманітності синтаксичної організації фраз, емоційної насиченості, інтонаційної гнучкості і т. д. Отже, зазначає цей автор, дбаючи про виразність – дбаймо про багатство й різноманітність мовлення. Найкраще мовить той, підкреслює Н. Д. Бабич, хто своїм словом і навчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. «Навчати –обов’язок оратора, давати насолоду – честь, що виявляється слухачеві, а справляти вильне враження необхідно» (Цицерон*. Основою мовлення є і думка, і почуття. Виразне мовлення, риторика може навчити добре говорити, а «уміння говорити – це уміння порядно мислити». Усне мовлення, слушно зауважує Н. Д. Бабич, не може бути застарілим чи новим (воно «не знає стилю «ретро»*. Його виразність, продовжує автор, зумовлюється рівнем знань сучасних ресурсів мови, хоч сформувалися ці ресурси попередніми епохами, закріплені писаними пам’ятками, читати які потрібно за нормами відповідного часу. Античне суспільство, як відомо, заклало основу для особливого розгортання творчого духу і було представлено незалежними містами-державами, які в соціально-політичному розумінні представляли собою громаду вільних громадян. Давні греки представляли будь-які міркування в образній формі або підкріпляли художнім порівнянням. Це була особливість давнього мислення – образного, яскравого, неподільного, яке сприяло розвитку фантазії, творчому духу. Так, наприклад, зазначає Н. С. Назарова, образне порівняння держави і суспільства з кораблем йде ще від давніх греких. Образ цей, до якого ми зараз охоче звертаємося, давній як світ. Отже, зазначає Б.Н. Головін, виразність мовлення можна досягти тоді, коли: 1* людина мислить самостійно, не за шаблоном, змушує власну свідомість постійно працювати; 2* мовець має щирий інтерес до того, про кого чи про що говорить; коли він поважає і тему, і тих, до кого звертається; 3* коли автор мовлення добре знає мову, якою говорить, усі її рівні, стилістичні ресурси і якщо в цій мові є достатній запас (вибір* потрібних засобів; 4* коли мовець (автор* цілеспрямовно, свідомо добирає найбільш виразні саме в даній ситуації чи конкретному стилі мовні засоби.

24. Розкрийте сутність та особливості застосування системи доказів у композиції промови Іноді автори риторик дають загальні рекомендації, придатні на всі випадки життя: сильні докази мають бути на початку, всередині слабкі, а найсильніші в кінці. Однак насправді розташування доказів залежить від характеру співвідношення комунікативних установок оратора та аудиторії. Все розмаїття випадків може бути зведеним до трьох типових схем композиції. Вибір кожної зі схем залежить від того, чи відчуває аудиторія довіру до цього оратора і чи поділяє вона його позицію. Три схеми відповідають трьом випадкам, коли оратор зіштовхується з певними труднощами: або аудиторія не схильна довіряти оратору, або не поділяє його позиції, або і те і інше разом. Якщо оратор і його позиція сприймаються аудиторією, перед ним відкривається настільки велика ступінь свободи, що цей випадок не представляє для нас інтересу. Отже, перший випадок. Аудиторія вцілому поділяє погляди оратора, але він не користується особливою довірою (вони не схильні йому вірити або, швидше за все, оратор їм просто не знайомий*. У цьому випадку оратору варто скористатися ампліфікуючою композиційною схемою (від лат. amplification – розширення*. Це стратегія повільного нарощування аргументації. Оратор не боїться повторів, він повертається до одних і тих самих положень і кожен раз відкриває у них нові нюанси.В решті решт всі окремі сумніви аудиторії зникають, а сам оратор поступово починає сприйматися як людина солідна, фахівець своєї справи. Другий випадок протилежний першому. Аудиторія нічого не має проти оратора, вона знає його як людину чесну та переконану у своїй правоті, але його переконань аудиторія не поділяє. Вона знає про що він буде говорити, до чого схиляти і тому налаштована скептично. Оптимальна композиційна схема у цьому випадку може бути названа шоковою. Оратор починає з найсильнішого і обов’язково невідомого аргументу, щоб зненацька зацікавити аудиторію. Після «шоку» зазвичай йде ряд енергійних аргументів, часто у формі риторичних запитань, від яких публіка не встигає перевести дихання. За такої стратегії промова, як правило, не повинна бути надто довгою. Третій випадок – аудиторія не сприймає ані оратора, ані його поглядів. Швидше за все оратора вона просто не знає, а поглядів його не поділяє та налаштована скептично. Композиційна схема, що рекомендується у цьому випадку, може бути названа маневром. Оратор починає з того, що погоджується з установками аудиторії, підтакує їй, розвиває її передбачення та завойовує її довіру. Він показує, що розуміє все те, що розуміє сама аудиторія. Але в якийсь момент промови оратор висловлює сумнів у власних розмірковуваннях, виявляє у них хибу. З цього моменту починається зворотня аргументація.

23. Розкрийте основні схеми висунення у політичній риториці. Позиції у промові, тексті можуть також створюватися, завдяки спеціальному структуруванню тексту. Це досягається завдяки так званим схемам висунення. Зазвичай серед них називають конвергенцію, зчеплення, градацію та оманливе очікування. Конвергенція – це концентрація зображувально-виражаючих засобів у будь-якому фрагменті тексту. Тим самим цей фрагмент ніби особливим чином розбарвлюється, і це виділяє його, привертає до нього увагу, ставить висловлене у ньому в особливу позицію. Конвергенцією називають і зворотне явище: свідоме обмежене використання зображувально-виражаючих засобів у будь-якому фрагменті, що також виділяє його. Конвергенцію зазвичай використовує художня література, а для риторичних текстів ця схема висунення є менш типовою. Прояв конвергенції в риториці – це «картинки», які прикрашають текст, але не прості приклади, на яких розосереджується та відпочиває увага слухача, а яскраві, що виділяють головну думку автора. «Картинка» не єдиний спосіб створення конвергенції у риторичних текстах. Фрагмент тексту може бути виділений емоційно за допомогою експресивної лексики чи експресивного синтаксису – фігур. Відповідно, і знебарвленим текст може стати внаслідок скупощі фарб та почуттів. Зчепленням називається повтор подібних елементів у подібних позиціях. Елементарним випадком зчеплення є рима у звичайному римованому вірші. У кінці віршованих рядків повторюються подібні звуки. Це виділяє римовані слова, робить їх ключовими. Дуже часто за послідовністю римованих слів можна відновити зміст всього вірша. Як і у випадку рими, при зчепленні утворюються ланцюжки ключових слів або ключових висловлювань. Зчеплення у цьому сенсі, те саме що і врізка, але воно досягається не графічним, а лексичним способом. Наприклад, оратор кожну частину своєї промови завершує анекдотом. Тоді ці анекдоти утворюють ланцюг всередині промови. Якщо їхній зміст вдало інтерпретує кожний фрагмент виступу, тоді схема зчеплення є вдало побудованою. Градація – це розташування тексту залежно від зростання чи спадання певної ознаки. Вона функціонує глобально, організовуючи весь текст. Градація подібна до зчеплення, але, окрім, повтору передбачає посилення певної ознаки у кожному з елементів зчеплення. Через текст з градацією ніби пропущені сходинки, які поступово підвищують емоційний тон або змістове наповнення тексту. Наприклад, кожна частина промови може закінчуватися закликом, і кожний наступний заклик буде емоційно чи змістовно сильніший за попередній. Оманливе очікування – це зчеплення або градація з порушенням у кінці. Наприклад, останній рядок вірша, всупереч очікуванням, ні з чим не римується – порушене зчеплення. В останньому елементі градації замість посилення несподівано виникає послаблення – порушена градація (приклад, порушення градації – казка «Про рибака і рибку», порушення зчеплення – «Курочка Ряба»*.

22.Охарактеризуйте сутність принципу висунення. Принцип висунення базується на сучасному уявлені про інформаційну структуру тексту. І в усному виступі і в тексті інформація розподіляється нерівномірно: є інформаційно насичені блоки, а є порожні місця, «вода» (приклад – фраза «Колумб відкрив вікно», дві вершини кривої розподілу інформації будуть на словах Колумб та вікно, ці два слова є інформаційними центрами речення*. Суть інформаційних центрів зводить до того, що є інформаційні піки та спади, і це абсолютно співпадає з принципом зосередження уваги людини, яка не може весь час перебувати на одній монотонній хвилі. На піках увага максимально зосереджується, на спадах – людина відпочиває. Якщо ми компенсуємо інформацію, наприклад, скорочуємо слова, упускаємо ті частини, які легко відновити, сприймати промову буде важче, ніж зазвичай, через неможливість відпочити на другорядній інформації. Цією властивістю розподілу інформації можна свідомо користуватися при побудові тексту. У кожному тексті є найголовніше, суть його змісту, та менш важливе. Правильно організований текст – це текст, у якому інформаційні піки припадають на найголовніше, а побічне виявляється передбачуваним, або легко розшифровується. Таким чином найголовніше виходить на перше місце, і текст в цілому стає більш зрозумілим. Прикладом реалізації принципу розподілу інформації може бути відомий графічний прийом – курсив. Текст, що виділяється курсивом, є більш неочікуваним, менш передбачуваним, ніж текст звичайний. Якщо в тексті основні положення, визначення, терміни подаються курсивом, загальний зміст тексту значно легше сприймається. Але якщо скористатися курсивом хаотично, виділяючи випадкові слова, в такому випадку зрозуміти загальний зміст буде значно важче. Теорія висунення вчить нас при виборі композиції особливим чином виділяти головні тези. Для цього є дві можливості. По-перше, це відмічені позиції, ті місця, які апріорно є позначеними розташуванням у тексті, як наприклад, назва. По-друге, це позиції, створені спеціальними схемами висунення, коли додаткова увага до певних фрагментів тексту звертається особливим розташуванням його елементів. В усній мові природно сильною позицією є початок та закінчення виступу. Ці елементи позначені тим, що з одного промова починається, а другим завершується. У письмових текстах існують й інші позиції, насамперед це заголовок, підзаголовок, лід, врізка, а також ті самі початок та закінчення. Заголовок є своєрідним символом тексту: з одного боку, він його невід’ємна частина, з другого – представляє весь текст в цілому. Заголовок – потужний ключ до швидкої розгадки змісту всього тексту. Одна з головних функцій газетного заголовку – інтригуюча функція. Заголовок повинен привернути увагу слухача, заінтригувати його, змусити прочитати весь матеріал. В усній мові аналогічну функцію може виконувати початок, коли оратор привертає увагу аудиторії несподіваним повідомленням або питанням. Інтригуюча функція заголовку конфліктує з його інформативною функцією, але в принципі не суперечить задачам висунення, особливо, якщо заголовок умовний. До того ж журналісти, як правило, супроводжують надто яскравий заголовок підзаголовком або лідом (графічно виділений та розташований перед текстом короткий зміст статті або інші відомості*. Врізка – це графічно виділені цитати з тексту, розташовані всередині самого тексту. Іноді вони дублюють зміст відповідних абзаців, іноді просто виділяють їх. В якості засобів висунення можуть також використовуватися зображення, підписи під фотографіями або малюнками.

17 охарактеризуйте систему доказів у риториці Система доказів у риториці Риторика давно винайшла систему доказів, якими може користуватися оратор. Виступаючий може використовувати або емпіричні дані, або логіку, або психологію. На емпіричних даних засновані природні докази, на логіці – логічні докази, на психології – докази «до людини» (argumentum ad hominem*. Посилюючи докази, оратор може посилатися на авторитети інших людей, а послаблюючи докази опонента, може піддавати сумніву чиї-небудь авторитети. Це ще одне допоміжне джерело доказів, яке також називається доказами до довіри або недовіри. В цілому система аргументації виглядає наступним чином. Розрізняють докази «до речей» (argumetum ad rem*, до яких належать природні та логічні докази, та докази «до людини» (argumentum ad hominem*. Останні поділяються на докази до пафосу (тобто до почуття, до емоційної пам’яті* та докази до етосу (до звичаїв, моралі, до колективної пам’яті*. Крім того, всі ці докази можуть бути підсилені посиланням на авторитет, тобто на свідчення людей. У природніх доказах посилання на авторитет – це просто свідчення свідків, які зазвичай і розглядаються як власне самі природні докази. Тоді доказ/аргумент до довіри – це обґрунтування вагомості свідчення свідка або експертного висновку а аргумент до недовіри – навпаки, обґрунтування їхньої ненадійності за тими чи іншими причинами. Логічні докази можуть підкріплюватися думкою вченого або мислителя. Ще частіше посиланням на авторитет підкріплюються докази пафосу та етосу. Такою є найбільш загальна класифікація риторичних доказів. У політичній риториці, як і у кожній спеціалізованій риториці, вона має свою специфіку.

3. охарактерезийте особливості риторичного мислення При доборі доказів установка на зрозумілість спричинила особливий риторичний спосіб мислення, який найбільш яскраво проявився у класичній риториці, але не втратив зв’язку з риторикою і сьогодні. Якими ж якостями володіє риторичне мислення, яке допомагає підібрати необхідні докази? Перш за все це мислення раціональне. Власне докази давно строго систематизовані, описані та утворюють замкнуту систему. Систематизація, класифікація можливих казусів, узагальнення, схематизація – все це ознаки риторичного мислення. Але, ймовірно, головною його ознакою є бажання використати всі можливі розумові комбінації навколо даного предмету. Йдеться не про те, щоб говорити узагальнено, сухо. Це риториці, швидше за все, протипоказано. Мова про те, що добираючи аргументи, справжній оратор прагне розгорнути всі можливі розумові ходи, якомога чіткіше прояснити картину для себе. Це допомагає випередити аргументи опонента, а також сприяє переконанню. Риторичне мислення не лише дедуктивне, схематичне та теоретичне, воно ще й прагне до повноти (перерахування всіх можливостей*. Зв’язок риторики з категорією можливого достатньо органічний. Необхідність у ораторі з’являється там і лише там, де суспільство перебуває перед вибором. Сам оратор повинен знати чим загрожує обговорювана ситуація і вміти словами домалювати її можливі реалізації.

73.охарактеризуйте основні стилі президент. промови : дебати, інугураційна промова, звернення до парламенту

Дебати – це рольові інтелектуальні змагання, в яких одна команда аргументовано доводить певну тезу, а інша – опонує їй. Дискусія вимагає змістовної підготовки та відбувається за формалізованими правилами. Дебати: стимулюють розвиток критичного мислення – вміння аналізувати, виявляти сильні та слабкі сторони тих чи інших тез, виробляти оптимальне рішення з урахуванням наявних ресурсів; розвиток структурного мислення – виховують вміння структурно викладати свої думки, будувати логічні схеми та виявляти в них суперечності; розвиток риторичних навичок – сприяють оволодінню усним мовленням та мистецтвом переконання, розвивають вміння тримати себе перед аудиторією;  дозволяють поглиблювати і систематизувати нові знання з права, культури, релігії, філософії, політики та інших сфер суспільного життя;  опрацювати нові технології пошуку інформації та сприяють виробленню системного та об'ємного бачення тієї чи іншої проблеми;  виховують вміння працювати в колективі, толерантно ставитись до протилежних думок,  виховують повагу до людей та їх поглядів і переконань.  Дебати не передбачають вироблення єдиної пропозиції, а дозволяють кожному розглянути проблему з різних сторін та зробити свої власні висновки.

.Перша інавгураційна промова  Середа, 21 січня 1993 р….Білл Клінтон : Мої дорогі співвітчизники,Сьогодні ми святкуємо містичне американське відродження. Ця церемонія проводиться посеред зими. Але словами, які ми промовляємо, та обличчями, якими звертаємося до світу, ми несемо весну. Весняне преображення найстарішої в світі демократії дає нам бачення і відвагу, щоб заново створити Америку.