Рекреалогії

1. Територіальна рекреаційна система.

2. Фактори, які визначають розвиток ТРС.

1. ТЕРИТОРІАЛЬНА РЕКРЕАЦІЙНА СИСТЕМА

Концентрація рекреаційної діяльності обумовлює формування рекреаційних територій. Рекреаційна територія являє собою частину земельного фонду, задіяну для організації туризму, лікування та відпочинку. Загальна площа рекреаційних територій усіх функціональних типів становить в Україні близько 3% її території. Питома вага потенційно рекреаційних територій у структурі земель в цілому по Україні складає 20%: максимальна – в Закарпатській і Рівненській областях (понад 50% території), мінімальна – в південних і східних областях, крім Херсонської (менше 20%).

Виходячи із світового досвіду, можна відзначити дві тенденції у формуванні рекреаційних територій:

а) розвиток урбанізованих рекреаційних територій на базі курортних населених пунктів або цілих курортних агломерацій (курорти і курортні місцевості, приморські рекреаційні райони тощо);

б) розвиток рекреації на між поселенських територіях шляхом створення рекреаційних парків. В Україні базою для їх створення можуть бути природні національні та ландшафтні парки.

Існують різні підходи до класифікації рекреаційних територій. Найбільш поширеним є такий їх поділ: урбанізовані, між поселенські, проміжні (в сільській місцевості); для короткочасної і тривалої рекреації; постійні, сезонні, тимчасові; природно-рекреаційні, аграрно-рекреаційні, індустріально-рекреаційні, змішані тощо.

Однак не кожна рекреаційна територія є рекреаційною системою. Даного статусу вона набуває лише тоді, коли починає задовольняти всі вимоги до базової моделі рекреаційної системи. Як об’єкт вивчення рекреалогії вона має соціальний характер і є складною керованою (частково – самокерованою) системою. В більшості теоретичних досліджень рекреаційних систем за основу взята базова модель рекреаційної системи В. Преображенського.

За концепцією В. Преображенського, рекреаційна система включає такі підсистеми:

• природні та культурні комплекси, включає рекреаційні ресурси і умови і виступає як субстрат розвитку системи;

• технічні системи для забезпечення нормальної життєдіяльності відпочиваючих та обслуговуючого персоналу. Характер і рівень розвитку інфраструктури рекреаційних територій має велику амплітуду: від міст-курортів і курортополісів до місць відпочинку з мало зміненою природою;

• обслуговуючий персонал, завданням якого є професійне і якісне обслуговування рекреантів;

• орган управління, який здійснює контроль за оптимальним співвідношенням усіх підсистем;

• рекреанти (група відпочиваючих) – основний елемент системи, який визначає вимоги до всіх інших, виходячи з соціальної, вікової, національної, професійної, релігійної належності певних груп людей, а також умов і ресурсів рекреації. Рекреанти є не лише суб’єктом, а й об’єктом рекреаційної діяльності, що вимагає індивідуального підходу в наданні послуг (бажання відпочивати з друзями, сім’єю, одинаком). Група відпочиваючих характеризується особливостями поведінки, що вступають в цикли рекреаційної діяльності.

Кожна підсистема може розглядатись як самостійна система, що включає кілька елементів, а окремі з них – навіть здатні до саморегуляції.

Отже, рекреаційна система має складну внутрішню структуру і широкі зовнішні зв’язки. Внутрішня структура обумовлюється рівнем розвитку матеріально-технічної бази галузей рекреаційної спеціалізації, виробничої і соціальної інфраструктури, станом навколишнього середовища, наявністю трудових ресурсів, характером розселення населення в рекреаційних районах.

Зовнішні зв’язки визначаються соціально-економічними умовами комплексоутворення (транспортно-географічне положення, зв’язок із базами матеріально-технічного та продовольчого забезпечення, розташування відносно зон залучення рекреантів і додаткової робочої сили тощо).

Найбільш загальні властивості даної блок-схеми:

1. Вона ілюструє властивість інтеграції (утворення структури) різнорідних елементів, що втягуються в рекреаційний комплекс.

2. Це антропоцентрична модель, розвиток якої розглядається через призму рекреаційних потреб та реальну діяльність людини у вільний час.

3. Модель включає два блоки: керований і керуючий. Значна частина ТРС відноситься до класу так званих цілеспрямованих (керованих) систем. Є також системи, що само розвиваються (пов’язані з районами неорганізованого відпочинку).

4. Модель має вхід – рекреаційні потреби – і вихід – ефективність лікування та відпочинку.

Прихильники функціонального підходу О. Топчієв і Ван Ціншен вважають, що дана схема, з огляду на прогрес науки і практичний досвід, має бути доповнена принаймні такими елементами:

1. рекреаційні послуги як основна продукція ТРС;

2. рекреаційний менеджмент і маркетинг.

Аналіз внутрішніх зв’язків рекреаційної системи здійснюється на прикладі моделей, похідних від базової. За М. Долішнім, рекреаційна система – це сукупність субгалузей рекреаційного господарства. Такий погляд на рекреаційну систему має місце у вертикальному (галузевому) підході.

Територіальний характер рекреаційних систем визначається просторовою нерівномірністю розміщення рекреаційних ресурсів, різною ємністю територій, їх придатністю для різних видів рекреаційних занять тощо. Уявлення про територіальну рекреаційну систему почало формуватися у сфері географічних наук, де ТРС визнано предметом дослідження рекреаційної географії. ТРС можна розглядати також як об’єкт вивчення економічної географії, медичної географії, рекреалогії. Специфіка останньої дає змогу досліджувати ТРС у соціально-психологічному, фізіологічному, етичному аспектах, що не властиво географічним наукам.

Територіальна рекреаційна система характеризується єдиною територією, що має значний рекреаційний потенціал, сукупністю рекреаційних установ, які функціонують на основі тісних виробничих контактів, єдністю організаційних форм управління, які забезпечують ефективне використання природних рекреаційних ресурсів і соціально-економічних умов, що склалися на даній території.

Отже, ТРС – це соціальна керована (частково самокерована) геосистема, гетерогенна за складом, що характеризується функціональною і територіальною цілісністю. ТРС сформувалися внаслідок рекреаційного природокористування, в якому провідною системо утворюючою галуззю виступає невиробнича сфера. Головне завдання ТРС – відновлення психофізіологічних сил населення і духовне збагачення людини на базі місцевих рекреаційних умов і ресурсів.

Зміст поняття “ТРС” є ширшим порівняно з рекреаційною системою, оскільки містить територіальну прив’язку. Хоча частина рекреаційних систем не входить до ТРС, що звужує обсяг останньої.

ТРС є не дуже поширеною формою організації рекреаційної діяльності, але незаперечна її роль в інтенсивному освоєнні певної території. Хоча освоєння території з рекреаційною метою, як правило, не досягає налагодженого рівня. На території України виділено 9 ТРС:

1. Київсько-Дніпровська;

2. Волинська;

3. Сіверсько-Донецька;

4. Придніпровська;

5. Приазовська;

6. Одесько-Чорноморська;

7. Дністровсько-Бузька;

8. Карпатська;

9. Кримська.

Основними функціями ТРС є економічна, бюджетна, соціальна. Функціонування ТРС, як зазначає Н. Фоменко, може йти в ногу з іншими системами, а може – і врозріз. Так, в Україні можна назвати чимало місць відпочинку (зокрема, у східних і центральних регіонах), де відносини ТРС із промисловими, поселенськими, транспортними системами склалися несприятливо і потребують втручання органів місцевого управління. Саме, відсутність чи слабкість управлінської ланки ТРС дає привід для ігнорування самого факту їх існування як таких а отже, і як предмета дослідження. Ця проблема може бути розв’язана шляхом створення спе­ціальних вільних туристських зон, офшорних та еколого-економічних зон, курортополісів тощо.

Рекреаційна система може розглядатися і в горизонтальній (міжгалузевій) площині.

Останнім часом у науковий обіг включено ряд нових понять: “курортно-рекреаційна система”, “територіально-рекреаційний комплекс” (ТРК), “туристсько-рекреаційний комплекс”.

Територіально-рекреаційний комплекс є особливою формою територіальної організації господарства, яка формується в процесі взаємопов’язаного розвитку рекреаційної та інших видів господарської діяльності на компактній території, що має специфічні соціально-економічні та природні характеристики. Головним завданням ТРК є отримання максимального рекреаційного ефекту. Серед найважливіших підкомплексів ТРК Л. Корецький та І. Смаль називають туристський, санаторно-курортний, оздоровчо-рекреаційний, культурно-рекреаційний. Кожний із них забезпечує можливість здійснення певних видів рекреаційної діяльності, різноманітність яких залежить від поєднання природних та культурно-історичних ресурсів. Формування ТРК відбувається на базі економічного потенціалу території.

Близьким до цього є розуміння рекреаційної системи як територіально-виробничого комплексу, що склалося в рамках рекреаекономіки. Так, зокрема, П. Ґудзь характеризує курортно-рекреаційну систему як територіальне зосередження діяльності підприємств-рекреаторів, організацій та установ різних форм власності і господарювання, що використовують лікувально-оздоровчі, пізнавальні та інші ресурси з метою надання рекреаційних послуг і отримання прибутку. Головним завданням курортно-рекреаційної системи є реалізація конкурентних переваг шляхом побудови кластерної моделі, яка представляє собою сконцентровану за географічною ознакою групу взаємопов’язаних компаній-продуцентів рекреаційних послуг, спеціалізованих фірм у суміжних галузях господарства і пов’язаних з їх діяльністю неприбуткових організацій, що провадять спільну діяльність. Курортно-рекреаційна система включає:

1. конкретне місце розташування рекреації, тобто територіального та рекреаційного простору, представлених об’єктами природно-ресурсного потенціалу;

2. матеріальні та нематеріальні фактори виробництва;

3. підприємства-продуценти рекреаційних послуг;

4. ринкових посередників, що забезпечують комплексність послуг та ефективність функціонування системи;

5. споживачів курортно-рекреаційних послуг;

6. фактори і сили зовнішнього середовища, що впливають на систему.

Бачиться доцільним розгляд рекреаційних систем і у функціонально-територіальному, і в компонентно-структурному аспектах: такий підхід дасть змогу чіткіше сформулювати категоріальний апарат рекреалогії.

2. ФАКТОРИ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ РОЗВИТОК ТРС

Для забезпечення керованості процесу формування ТРС необхідна наукова оцінка об’єктивних і суб’єктивних умов і факторів, що визначають розвиток і територіальне розміщення рекреаційної галузі.

Найбільш суттєві обставини територіальної організації рекреаційного господарства слід вважати факторами, інші – умовами. При цьому провідним фактором виступають рекреаційні потреби в контексті соціально-економічного розвитку країни.

Конструктивні схеми систематизації найдієвіших факторів територіальної організації рекреаційної діяльності запропоновані чеським географом Р. Маріотом (виділяє селективні, локалізуючі та реалізуючі фактори) і російським І. Зоріним. Останній, зокрема, виділяє:

• фактори, що генерують потребу у створенні рекреаційної системи. Вони пов’язані з суспільними процесами і визначають необхідність і спрямованість формування ТРС;

• фактори, що забезпечують реалізацію рекреаційних потреб. Вони пов’язані як із природними та культурно-історичними ресурсами, так і з комплексом соціально-економічних можливостей.

Обидві групи можуть сприяти територіальній локалізації рекреаційної діяльності, або, навпаки, перешкоджати їй. Кожна із них може впливати на стан рекреаційної системи або на окремі її підсистеми. Крім того, зміна в одній із підсистем може призвести до часткової або тотальної зміни властивостей інших підсистем і навіть системи в цілому.

Серед найвагоміших факторів, що генерують і локалізують потреби:

1. територіальна нерівномірність рекреаційного попиту, його величина, яка чітко корелюється з системою розселення (особливо з міськими поселеннями). Нерівномірність розподілу ареалів попиту значною мірою визначає територіальну нерівномірність ме­режі рекреаційних підприємств. Виявлення ареалів рекреаційного попиту здійснюються на основі моделі потенціалу

2. тип міста (чисельність населення, економічний потенціал, наявність шкідливих виробництв). Даний фактор має особливе значення для організації приміського відпочинку. Так, у пік літнього сезону частка тих, хто виїздить за межі міста становить: 11-50 тис. жителів – 15-17%; 100-150 тис. жителів – 18-22%; 200-250 тис. жителів – 23-25%; 250-300 тис. жителів – 28-30%; більше 300 тис. жителів – 35-40%.

3. територіальна локалізація рекреантів;

4. територіальні відмінності в ціннісних критеріях рекреантів;

5. територіальний поділ праці;

6. регіональна диференціація ефективності організації ТРС;

7. інноваційні проекти.

Фактори, що сприяють реалізації та локалізації потреб:

1. територіальна різноманітність природних та культурно-іс­торичних ресурсів;

2. територіальні відмінності в рівні розвитку інфраструктури; У територіальні відмінності в мірі комфортності природних комплексів;

3. ємність природних, культурних та інфраструктурних комплексів;

4. зв’язок рекреаційної галузі з одноранговими галузевими системами, зокрема, з інфраструктурою, аграрно-промисловим комплексом, сферою послуг тощо;

5. номенклатура і якість послуг;

6. конкурентоздатність регіонального ринку;

7. територіально-професійна структура трудових ресурсів.

Головні фактори, що лімітують розвиток рекреації:

1. транспортна доступність. У контексті ущільнення геопростору, зберігається важлива економічна і психологічна роль транспорту;

2. низька якість і ємність ресурсів;

3. нерозвиненість сфери обслуговування;

4. екологічна ситуація в регіоні;

5. соціально-психологічний клімат;

6. геополітична ситуація.

Отже, якщо рекреаційні потреби великою мірою визначають необхідність розвитку рекреаційного господарства, то матеріальною базою для ефективного функціонування рекреаційних систем виступають передусім рекреаційні ресурси.