21. Інститут безвісної відсутності (оголошення померлим) громадянина в праві зарубіжних країн

разі тривалої відсутності певного громадянина та неможливості встановити його місце перебування доля його майна чи пев­ного зобов’язання, учасником якого він є, вирішується в різних правових системах по-різному. Континентальному праву відомий інститут безвісної відсутності чи оголошення громадянина помер­лим. Особу, що є безвісно відсутньою, може бути оголошено померлою через 10 років із моменту такої відсутності, але не раніше, аніж їй виповниться 25 років, або через 5 років із моменту безвісної відсутності, якщо до винесення судового рішення про оголошення померлою їй виповнилося б 80 р. Військовослужбовців та осіб, що перебували у військах під час війни чи інших бойових діях і пропали без вісті, може бути оголошено померлими через один рік після підписання мирного договору чи фактично припинення воєнних дій; або менше ніж через 1 рік, якщо є додат­кові обставини, за яких імовірно могла настати смерть. У разі зникнення осіб унаслідок нещасних випадків встановлено коротші строки: на випадок загибелі морського судна — 6 місяців, в авіакатастрофах — 3 місяці; для інших нещасних випад- ків — 1 рік.

За правом Франції не передбачено можливості оголошення померлим. З часів уведення в дію Кодексу Наполеона безвісна відсутність, як би довго не тривала, не змінювала шлюбно-сімей­ного статусу особи. Зміни в цьому питанні відбулися внаслідок реформи законодавства в 70-х роках XX сторіччя. Нині у Франції діє інститут встановлення безвісної відсутності, який передбачає дві стадії. На першій стадії суд у справах опіки за позовом будь-якої зацікавленої особи чи державної установи може винести рішення про судове засвідчення презумпції безвісної відсутності. Терміни фактичної відсутності особи не визначаються, достатньо встановлення факту відсутності даних про її місцезнаходження й неможливості його з’ясування. На підставі судового рішення один чи кілька родичів (чи інших осіб) призначаються для управління її майном і для представництва особи з метою здійснення всіх її прав, у реалізації яких вона могла б бути зацікавлена. Особа, щодо якої встановлено презумпцію безвісної відсутності, може бути закликана до спадкування через призначених представників. Якщо в подальшому така особа з’являється, то судове рішення про презумпцію безвісної відсутності скасовується і особі повертається все майно, яке знаходилося в управлінні та було придбане в її інтересах.

Другою стадією є встановлення факту безвісної відсутності. Через 10 років з моменту винесення рішення про презумпцію безвісної відсутності за позовом зацікавленої особи чи прокурора цивільний трибунал першої інстанції може винести рішення про оголошення безвісної відсутності. Якщо зацікавлені особи не зверталися до суду для засвідчення презумпції безвісної відсутності (ігнорували першу стадію), то рішення про оголошення безвісної відсутності може бути винесене не раніше, аніж через 20 років з дня надходження останніх відомостей від особи чи будь-яких повідомлень про неї.

Рішення суду про оголошення безвісної відсутності обов’яз­ково оприлюднюється в пресі, інакше воно втрачає юридичну силу, а також фіксується в реєстрі смертей. Юридичні наслідки майже такі ж, як і в результаті фізичної смерті особи: за загальним правилом припиняється управління майном і припиняється шлюб.

Якщо особа, щодо якої винесене таке судове рішення, повертається або з’являються докази її життя, то їй повертається все майно в тому стані, в якому воно знаходиться на момент повернення, усе що вона повинна була отримати, а також вартість відчуженого майна; шлюб у такому разі автоматично не поновлюється.

У праві Англії та США вирішення питання про безвісну відсут­ність та смерть безвісно відсутньої особи віднесено до сфери процесуального права. Якщо в процесі розгляду певної справи виникає питання про право на майно чи долю зобов’язання, то суд при вирішенні даної конкретної справи виходить з припущення, якщо від відсутньої особи не було відомостей протягом 7 років, то вона померла. Якщо за обставинами справи від неї і не повинно надходити повідомлень, то ця презумпція не застосовується.

22.Юридич­ною особою визнається організація, що має відокремлене майно, самостійно виступає в цивільному обороті, від свого імені набуває прав та обов’язків, здатна нести самостійну майнову відповідальність та бути позивачем і відповідачем у суді. Вона має певні додаткові ознаки, індивідуалізована в цивільному обороті та має правоздатність, яка в багатьох правових системах розглядається як спеціальна. Юридичні особи, поряд з фізичними, виступають основними суб’єктами цивільного права в усіх зарубіжних країнах. Вони покликані виконувати певні функції в цивільному (господарському) обороті

Юридичні особи в праві зарубіжних країн — це передусім різноманітні підприємницькі об’єднання. Вони відіграють вирішальну роль в економіці будь-якої держави, відповідно інститут юридичних осіб є одним із центральних інститутів цивільного права в зарубіжних країнах.

Юридична особа (в праві зарубіжних країн) — це суб’єкт цивільного права, що має притаманні лише йому майнові та інші права й обов’язки, виступає від свого імені та існує незалежно від осіб, що входять до його складу.

Доктрина визначає такі ознаки юридичних осіб.

Майнова відокремленість — майно юридичної особи, відокремлене (відділене) від майна інших учасників цивільного обороту, а також від майна членів цієї юридичної особи і не залежить від їх долі.

Самостійна майнова відповідальність за угодами, які укладає юридична особа. Юридична особа відповідає перед третіми особами належним їй майном. Реалізація цього забезпечується майновою відокремленістю юридичної особи.

Організаційна єдність — юридична особа має свою ієрархічну структуру, що містить певні елементи, кожен з яких діє задля реалізації її цілей. Проте ця ознака не є обов’язковою. На сьогод­ні в багатьох країнах (у тому числі Франції та ФРН) за законом право створювати юридичну особу має одна особа.

Наявність цивільної й цивільної процесуальної правоздатності. Цивільною правоздатністю є здатність виступати в цивільному обороті від свого імені, самостійно набувати цивільних прав та обов’язків. Цивільною процесуальною правоздатністю є здатність виступати позивачем чи відповідачем у суді.

Незалежність існування юридичної особи від її членів (учасників). Ця ознака виділяється англо-американською правовою доктриною. Вона використовується для обґрунтування правомірності існування юридичної особи, що складається з однієї фізичної особи

Найменування юридичної особи, яке має відрізнятися від най­менувань інших суб’єктів права і є необхідним для ідентифікації її в цивільному обороті.

Юридична особа має бути легалізована через реєстрацію в процесі її утворення. В усіх країнах порядок утворення юридичних осіб залежить від виду юридичних осіб. Юридичні особи пуб­лічного права створюються на підставі публічно-правового акту.

В усіх країнах у законодавстві та правовій доктрині, перш за все, розрізняють юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права.

Юридичні особи публічного права:

виникають на підставі публічно-правового акту (закону, адміністративного акту);

реалізують цілі публічного характеру, зазвичай, державні (владні) або суспільно корисні;

як правило, наділені владними повноваженнями;

передбачають особливий характер членства в них.

Питання організації, сфери діяльності, представництва таких юридичних осіб регулюються нормами публічного права. До них належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, державні установи, торгові й промислові палати, а в деяких країнах окремі державні підприємства.

Юридичні особи приватного права

виникають на основі приватно-правового акту (установчого договору);

створюються відповідно до цивільного законодавства певної країни на розсуд приватних осіб;

реалізують цілі, які визначаються приватними особами, як правило, приватного характеру.

Матеріальну основу діяльності таких юридичних осіб також створюють приватні особи. Приватними юридичними особами можуть бути як різноманітні торгові товариства, так і установи чи інші утворення.

Варто зазначити, що юридичні особи публічного права як учасники цивільного (господарського) обороту дедалі більше підпорядковуються правовому режиму юридичної особи приватного права й наділяються такими ж правами і обов’язками, як і приватні.

за формою власності: державні та недержавні;

за цілями діяльності: комерційні та некомерційні;

за складом засновників: такі, що створюються тільки юридичними особами, тільки державою, будь-якими учасниками цивільного обороту;

за характером правомочностей учасників стосовно самої юридичної особи: такі, в яких засновникам належить право влас­ності чи інші речові права; в яких засновники мають зобов’язальні права (торгові товариства, кооперативи); в яких зас­новники не мають зобов’язальних прав (наприклад, громадські об’єднання, фонди та ін.);

за способом утворення: такі, що утворюються дозвільним, явочним, нормативно-явочним способами;

за формою участі членів: об’єднання осіб (персональні — обов’язковою є участь засновників у діяльності товариства) та об’єднання капіталів (майнові — особиста участь засновників у діяльності товариства є можливою, але не обов’язковою);

за видами засновницьких документів: договірні, договірно-статутні, статутні;

за числом засновників: колективні та одноособові.

Важливе значення має поділ юридичних осіб на комерційні (торгові) та некомерційні (цивільні), а також на спілки (об’єд­нання) та установи.

Некомерційними (цивільними) є юридичні особи, діяльність яких регулюється цивільним законодавством і які за загальним правилом не мають на меті одержання прибутку. Комерційні (тор­гові, господарські) юридичні особи діють за нормами торгового права (у країнах із дуалістичною системою приватного права) і мають на меті одержання прибутку.

Спілками є юридичні особи, що об’єднують на правах членства кількох фізичних чи юридичних осіб, які й вирішують питання виникнення, визначення цілей юридичної особи та засобів їх реалізації. Спілки можуть бути як комерційними, так і некомерційними.

Установами є юридичні особи, які мають некомерційні цілі (благодійні, культурні, освітні, наукові та ін.), виникнення, мета і зміст діяльності яких визначаються волею одного засновника, який виділяє для цього відповідні кошти. Особи, які користуються результатами діяльності установи (дестинатори), не перебувають з нею в яких-небудь правовідносинах. Установи можуть мати як публічний, так і приватний характер.

23.Юридичні особи приватного права, які виникають за ініціативою приватних осіб, створюються одним з таких способів:

А) Дозвільний. Для створення юридичних осіб необхідно дозвіл компетентного органу державної влади, який вирішує питання про доцільність утворення нового суб’єкта права.

Б) Явочно-нормативний. Порядок виникнення та діяльність певного виду юридичних осіб регулює, загальний нормативний акт. Право на визнання за об’єднанням прав і статусу юридичної особи набувається за умови виконання передбачених цим загальним нормативним актом вимог. Таке визнання (право) засвідчується реєстрацією даного об’єднання як юридичної особи. Цей спосіб є найпоширенішим у всіх країнах, що вивчаються.

В) Явочний. Для утворення юридичних осіб необхідним є позитивне вираження, як правило, наміру діяти в ролі особливого (певного) суб’єкта права. Цей спосіб дозволяє максимально розширити свободу утворення юридичних осіб. За явочним способом виникають, зокрема, у США — корпорації de facto; у Франції — асоціації.

24. Торговим товариством є об’єднання осіб, яке здійснює торговий промисел (підприємницьку діяльність) з метою розподілення між учасниками одержаного прибутку.

Діяльність торгових товариств регулюється цивільними та тор­говими кодексами, спеціальними законами та судовою практикою, а в країнах англо-американського права — і судовим прецедентом. У Франції діють: окремий Закон про торгові товариства (1966 р.), Декрет про торгові товариства (1967 р. — розвиває положення закону), Декрет про реєстр торгівлі та товариств (1984 р.); у ФРН — норми НТК і Акціонерний закон (1965 р.); в Англії — Закон про товариства (1890 р.), Закон про товариства з обмеженою відповідальністю (1907 р.), Закон про компанії (1989 р.), Закон про цінні папери (1937 р.); у США — Уніфіковані (Єдині) закони: про товариства, про командитні товариства, про підприємницькі корпорації, які прийнято більшістю штатів.

В усіх цих країнах існують певні різновиди торгових товариств, які підприємці можуть використати як організаційні форми своєї діяльності. В окремих країнах допускається можливість поєднання двох або більше видів торгових товариств у одному (акціонерного та командитного).

Право зарубіжних країн розрізняє такі види торгових товариств:

повні товариства (Франція, США); вони ж — відкриті товариства (ФРН), товариства з необмеженою відповідальністю (Англія);

товариства з обмеженою відповідальністю (Франція, ФРН); вони ж — командитні товариства з обмеженою відповідальністю (США);

командитні товариства (Франція, ФРН), професійні командитні (США);

акціонерні товариства (корпорації — в США); вони ж — компанії з обмеженою відповідальністю (Англія);

командитні, засновані на акціях (акціонерна командита — ФРН, Франція);

негласні товариства (включають, окрім засновника, вкладника, який вносить певні кошти, у межах яких може зазнати збит­ків, має право на прибуток, не бере участі в управлінні та юридично не існує для третіх осіб).

25. Держава діє як суб´єкт цивільного права тоді, коли стороною у цивільних правовідносинах виступає не той чи інший відо­кремлений державний орган, а саме держава.

Держава - це особливий суб´єкт цивільного права, це не юри­дична особа. До держави як суб´єкту цивільних правовідносин не можливо застосувати загальні положення, що є характерни­ми для юридичних осіб. Держава сама є джерелом права, вона створює правові норми щодо виникнення та припинення діяль­ності юридичних осіб. Юридичні особи підлягають державній реєстрації. До держави не можливо застосувати положення про спеціальну правоздатність юридичних осіб публічного пра­ва. Держава як суб´єкт цивільного права не може припинитись шляхом ліквідації чи реорганізації.

Держава може виступати суб´єктом цивільного права у ви­падках, передбачених законом. Наприклад, ст. 1170 ЦК України покладає на державу відшкодування шкоди, завданої влас­никові прийняттям закону, що припиняє право власності на певне майно. Держава може бути суб´єктом цивільного права у відносинах спадкування, якщо є спадкоємцем за заповітом (ч. 1 ст. 1235 ЦК України). Також держава стає суб´єктом цивіль­них правовідносин, які виникають при зверненні на користь де­ржави скарбу, що є пам´яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК України). Створюючи юридичні особи приватного права, де­ржава також вступає в цивільні правовідносини. Законодавство України передбачає й інші випадки, коли держава є стороною в приватних (цивільних) правовідносинах.

Держава може виступати у якості суб´єкта цивільних пра­вовідносин і тоді, коли це прямо законом і не передбачено. В та­кому разі повинні бути дотримані вимоги про юридичну рівність суб´єктів цивільного права. Крім того, необхідно враховувати той фактор, що, вступаючи у цивільні правовідносини, держава не може діяти у власних інтересах. Метою вступу держави сто­роною у цивільні правовідносини є ефективне здійснення нею своїх публічних функцій.

В юридичній літературі немає єдності щодо визначення харак­теру правоздатності держави. Деякі автори вважають, що держа­ва має спеціальну правоздатність, і, відповідно, може мати лише ті права та нести лише ті обов´язки, що визначені законом.

Крім держави, у цивільних правовідносинах можуть брати участь територіальні громади і Автономна Республіка Крим.

Названі утворення діють у цивільних правовідносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. їх участь у цивіль­них правовідносинах, як і участь у названих відносинах держа­ви, повинна бути спрямована як на інтереси окремих громадян, що приживають на певних територіях, так і народу в цілому.

Відповідно до ст. 140 Конституції України територіальними громадами є жителі міста, селища, села чи добровільно об´єднані у сільську громаду жителі кількох сіл. Такі громади вправі само­стійно вирішувати питання місцевого значення в межах Консти­туції і законів України.

Автономна Республіка Крим (далі - АРК) є невід´ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визна­чених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. До нормативних актів, що визначають повноважен­ня республіки, є Конституція Автономної Республіки Крим. АРК має особливий статус, оскільки вона не визнається тери­торіальною громадою. Крім того, вона не відноситься і до де­ржавних утворень. Виходячи з цього, в юридичній літературі АРК визначають як автономне утворення, що є специфічним суб´єктом цивільних правовідносин. Законодавство України передбачає багато спільних рис між правовою природою тери­торіальних громад і АРК. При цьому, основна відмінність АРК від територіальних громад полягає у тому, що вона має більшу автономію, як суб´єкт публічних (зокрема конституційних) правовідносин, а в сфері цивільного права - розширений обсяг правоздатності.

Автономна Республіка Крим і територіальні громади є суб´єктами коштів відповідних бюджетів, суб´єктами права власності права власності на майно, яке належить відповід­но Автономній Республіці Крим чи територіальним громадам, суб´єктами відповідних корпоративних та інших прав. Відпові­дальність за неправомірні дії органів та посадових осіб АРК чи територіальних громад покладається відповідно на Автономну Республіку Крим чи територіальні громади.

Держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади здійснюють цивільну дієздатність через свої органи та представників

Найчастіше зазначені соціально-публічні утворення реалізують свою цивільну дієздатність через органи, які діють у межах компетенції, визначеної законом.

Так, згідно зі ст.170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.

Наприклад, управління державним майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання щодо створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації І ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання І схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст.33 Закону "Про власність"). Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони найчастіше виступають як органи, уповноважені для участі в цивільних правовідносинах, зокрема, при випуску державних позик, наданні кредитів тощо

27

28,29

30. Об’єктами речових прав є майно. До майна, насамперед, належать річ, сукупність речей, а також електроенергія та газ, інші види енергії й сировини, що виходять за межі традиційного розуміння речей. Коло об’єктів речових прав розширюється за рахунок розробленої в зарубіжній доктрині концепції «безтілес­ного майна», під яким розуміють так званий ідеальний майновий об’єкт, що має вартість і грошову оцінку, але не є матеріальним. За сучасною концепцією власності до «безтілесного майна» належать технічні й нетехнічні об’єкти промислової власності (винаходи, «ноу-хау», промислові зразки й товарні знаки, фірмові найменування та ін.), а також об’єкти фінансової та комерційної власностіщо виступають у вигляді права вимоги по грошових і товаророзпорядчих документах (облігації, векселі, чеки, паї, коносаменти й ін.).

країнах англо-американської системи права коло об’єктів права власності більш широке, аніж у континентальному праві: поряд з матеріальними об’єктами права власності є так звані «речі у вимозі»: грошові зобов’язання, оборотні документи, акції, паї, облігації; авторські права, патентні права, товарні знаки, фір­мові найменування, пенсії, ануітети (вид державної позики, з якої кредитор одержує ренту). У цій правовій системі відстоюється концепція виключних прав на такі цінності, тоді як у романо-германській поширена суто власницька концепція. Однак практика всіх країн зазвичай переносить на право промислової, фінансової й комерційної власності режим, встановлений для матеріальних об’єктів.

Класифікація об’єктів речового права існує в усіх цивільно-правових системах. Вона здійснюється відповідно до природних властивостей об’єктів, тому основним є розподіл речей на рухомі й нерухомі. Нерухомість визначають за фізичними ознаками (нерозривний зв’язок із землею) та юридичними (ускладнена процедура відчуження). Нерухомі речі мають індивідуальні ознаки та є незамінними, а рухомі можуть переміщуватися в просторі та в більшості випадків можуть бути замінені іншими однорідними речами, хоча можуть бути і незамінними. До нерухомості належать земля й безпосередньо пов’язані з нею або невіддільні від неї ре- чі — будівлі, споруди, рослини на корені та ін. Деякі з них можуть набувати статусу рухомих речей. Усі інші речі розглядаються як рухомі (рухомість).

Разом з тим, існують певні особливості у різних національних системах. Здебільшого це стосується визнання нерухомими деяких речей, які за своїми природними властивостями є рухомими. У Франції до нерухомих речей, окрім названих (земля та ін.), закон і практика відносять автомобілі, інші транспортні засоби, інструменти й сировину, що використовуються на підприємстві, сільськогосподарські знаряддя та худоба в маєтку і т.п. Якщо ці об’єкти будуть виділені зі складу маєтку, то вони розглядатимуться як рухомі. Поняття «нерухомість» охоплює й встановлені на землю речові права — сервітути, узуфрукт, іпотека.

У цивільному праві ФРН нерухомістю вважаються виключно матеріальні об’єкти: земля, складові частини земельної ділянки, під якими маються на увазі речі, міцно пов’язані із землею, — будинки, рослини на корені, висаджене в ґрунт насіння, а також права, що пов’язані з правом власності на дану земельну ділянку. Рухомістю є все, що не є земельною ділянкою чи його складовою частиною.

Особливості в поділі речей на рухомі й нерухомі існують в праві Англії та більшості штатів США<!--[if !supportFootnotes]-->[2]<!--[endif]-->. У праві США нерухомістю вважається земна кора й все, що нерозривно з нею пов’язане, а рухомістю — речі, які можуть слідувати за власником у разі переміщенні його в просторі. Самі терміни «рухоме» і «нерухоме» майно застосовуються, переважно, у відносинах з іноземним елементом, які регулюються міжнародним приватним правом; у внутрішніх відносинах застосовується дещо інший підхід.

В англійському праві існує поділ майна на реальне (real property) і персональне (personal property) залежно від різних форм його позовного захисту. До реального відносять майно, щодо якого може бути пред’явлено реальний позов — позов про відновлення володіння. Реальне майно охоплює землю й об’єкти, що мають з нею істотний зв’язок: будівлі, врожай на корені, худоба на фермі та ін. Усі інші види майна відносять до персонального — майна, яке захищається персональним позовом, тобто спрямованим на одержання грошової компенсації.

У відносинах з іноземним елементом персональне майно, що відоме як рухомість (chattels), поділяється на два класи: рухомість реальна (chattels real) і рухомість персональна (shattels personal). Рухомості персональні поділяють, у свою чергу, на речі у володінні (choses in possession) і речі у вимозі (choses in action). Речі у володінні — це рухомі речі, а речі у вимозі — це так звана «невловима власність» (intangible property): грошові вимоги й деякі інші «нематеріальні» об’єкти (об’єкти права промислової влас­ності та ін.).

Для угод з рухомими речами, як правило, не встановлюються особливі вимоги до формальностей, однак практично в усіх правових системах існують особливі правила укладання угод з нерухомими речами. Насамперед вони підкоряються так званій вимозі гласності: угода повинна бути укладена обов’язково в письмовій формі, як правило, нотаріально посвідчена та зареєстрована в спеціальному державному реєстрі — поземельній книзі, реєстрі земельних ділянок, будинків тощо.

За законодавством ФРН встановлено правило, згідно з яким будь-яке речове право на нерухоме майно (як виникнення, так і припинення) має бути занесено в поземельну книгу (державний реєстр). У випадку колізії прав перевага буде визнана за правом, яке зафіксоване в поземельній книзі раніше.

За правом Франції всі угоди про встановлення чи відчуження речових прав на нерухоме майно повинні також реєструватися в офіційному реєстрі. Це не є умовою дійсності, оскільки угоди про встановлення права на нерухомість дійсні з моменту їх укладення. Однак права осіб за такою угодою, якщо вона не зареєстрована в реєстрі, не можуть протиставлятися правам третіх осіб на це майно через відсутність публічності (гласності) угоди.

В Англії сам по собі договір про відчуження землі або іншого реального майна ще не породжує переходу права власності. Необхідний спеціальний акт, під час здійснення якого компетентний орган (спеціальні контори) перевіряє законність угоди, а до його вчинення виникають відносини довірчої власності.

У США угоди про передачу речових прав на нерухомість складаються в письмовій формі; оформляються так званим документом «за печаткою», що підтверджується нотаріусом чи іншою компетентною особою. За законами ряду штатів такі документи мають бути зареєстровані відповідними компетентними органами.

Більш докладна класифікація речей існує не в усіх правових системах. Доктрина романо-германського права, а також законодавчі акти деяких країн (НЦК) поділяють рухомі речі на: замінні (які в обороті визначаються кількістю, об’ємом, вагою) та незамінні (єдині в своєму роді чи виділені з числа подібних речей); споживні (знищуються чи змінюються внаслідок разового використання) та неспоживні (розраховані на більш тривале використання); подільні (не втрачають свого призначення під час поділу) та неподільні (поділ яких неможливий без втрати господарського призначення); а також виділяють речі — істотні складові частини (невіддільні від речі), зокрема істотні складові частини земельної ділянки чи будівлі, а також речі-приналежності та речі користування (плоди, продукція, права чи вигоди, які виникають внаслідок користування

61. Договір як зобов’язальне правовідношення виникає внаслідок погоджених дій кількох сторін, що зумовлює певну процедуру його вчинення, яка в усіх правових системах охоплює кілька стадій. Початком договірного процесу є ініціатива однієї зі сторін у вигляді пропозиції іншій стороні (сторонам) укласти відповідну угоду. Якщо така пропозиція адресована конкретним особам і містить усю необхідну для укладання конкретного договору інформацію (істотні умови) та справжній намір сторони укласти договір, то вона вважається офертою і є першою стадією в процедурі укладання договору.Сторона, від якої виходить оферта (оферент), з моменту її подання стає зобов’язаною виконати все, що було в ній обіцяне, і до закінчення певного строку не може відмовитися від зробленої пропозиції. За законодавством Німеччини оферент може відкликати свою пропозицію тільки до того моменту, поки адресат не одержав оферту, або ж якщо відкликання надійде одночасно з офертою. В усіх зарубіжних країнах існує поняття строку дії оферти, тобто строку протягом якого оферент зобов’язаний зробленою в ній пропозицією. Оферта закінчується у строки, зазначені в ній самій, або в розумні терміни. У французькому праві оферент вважається пов’язаним лише в тому разі, коли в пропозиції зазначений строк для акцепту. Наявність такого строку, а отже, й безвідкличність оферти, припускається в усіх торгових (комерційних) угодах.

60. В усіх правових системах договір є формою зобов’язальних відносин і, відповідно, як правовідношення, має структуру, яка включає суб’єктів, об’єкт (предмет) і зміст. Суб’єктами договору є його учасники, що виступають у ролі кредитора і боржника. Це можуть бути як юридичні особи чи інші утворення, так і фізичні особи, які наділені відповідним обсягом дієздатності. Предмет договору — речі чи послуги, які передаються чи виконуються. Щодо змісту договору, то він розглядається в зарубіжному праві, на відміну від вітчизняного, як сукупність дій, які боржник зобов’язаний виконати на користь кредитора, іншими словами це сукупність обов’язків сторін договору. За зарубіжним законодавством, практикою та доктриною на учасника зобов’язання може покладатися і обов’язок утриматися від певних дій, у такому разі змістом договору буде утримання від певних дій[154]. Зміст договору відображається в його умовах, які погоджені сторонами.У країнах континентального права умови договорів регулюються нормами кодексів (ФЦК, НЦК), спеціальних законів (зокрема, Закон ФРН «Про регулювання права загальних умов угод»), звичаями та волею сторін договору. Усі умови договорів поділяються на істотні, звичайні й випадкові за аналогією до вітчизняного права.Істотними умовами є такі, без яких неможливе існування договору. Наприклад, у договорі майнового найму обов’язково повинна бути вказана річ, яка передається в користування. У більшості договорів це умови про предмет і ціну. Істотними умовами договору визнаються його умови, які визначені у законі, що регулює даний вид договору, або на основі домовленості між сторонами, або є такими внаслідок правил торгівельного (ділового) обороту.Звичайними умовами є такі, котрі не можуть бути кваліфіковані як істотні, однак зміст яких відповідає диспозитивній нормі закону. За відсутності відповідної умови в договорі спірні відносини між сторонами регулюються відповідно до диспозитивних норм. Це умови, які передбачені нормами закону й унаслідок цього застосовуються сторонами, якщо не замінені випадковими умовами.Випадкові — такі умови, які погоджені сторонами і при цьому або зовсім не передбачені законом (звичаєм), або врегульовані диспозитивною нормою закону інакше, аніж положеннями договору. зміст договору повинен відповідати нормам права, не може суперечити об’єктивному праву, нормам закону (за винятком диспозитивних норм), судової практики, прецедентного права та публічному порядку. Остання вимога закріплена в статтях ФЦК та НЦК і означає, що договір за своїм змістом повинен узгоджуватися з нормами права й суспільної моралі, культурою відносин та іншими загальноприйнятими в даному суспільстві правилами поведінки. У праві Англії та США як аналогічний критерій застосовується законність предмета договору. В англо-американському праві існують також вже згадані вище договори «за печаткою» і договори «за рішенням суду», що укладаються в особливій формі, яка є єдиною умовою їх дійсності. учасники договору повинні бути наділені певним обсягом дієздатності чи бути здатними до вчинення правових актів (активно-правоздатними) та знаходитися в здоровому глузді (англо-американське право). Юридичні особи можуть укладати угоди в межах своєї правоздатності, яка формально в більшості країн є спеціальною, однак її порушення, як вже зазначалося[156], не завжди призводить до недійсності угоди.

55. Засобом забезпечення здійснення фізичними та юридичними особами їх суб'єктивного права є можливість його захисту в позовному порядку при зверненні до суду. Але реалізація суб'єктивного цивільного права в примусовому порядку, гарантованому державою, обмежується певним терміном, що встановлюється законом. Період часу, із закінченням якого припиняється можливість примусового здійснення цивільного права за допомогою подання позову до суду, називається позовною давністю. Інститут позовної давності відповідає інтересам будь-якої держави, що зацікавлена в своєчасному здійсненні всіма суб'єктами господарської та інших видів діяльності своїх зобов'язань. Тому в юридичній науці наголошується, що зазначений інститут відповідає публічним інтересам. А це визначає особливості правового регулювання інституту позовної давності, зокрема імперативний характер його норм. Норми про позовну давність мають імперативний характер, і сторони не можуть у договірному порядку виключити дію давності або подовжити її термін, чи іншими способами ускладнити її умови для боржника. У разі внесення до договору подібних умов вони вважаються недійсними. Разом з тим у цивільному праві Франції, ФРН, Великобританії і США передбачається можливість встановлення сторонами в договорі скорочених термінів давності.По-різному ставляться до позовної давності в країнах правової сім'ї континентальної Європи і англо-американської системи. Якщо романо-германська система розглядає позовну давність як інститут матеріального права, то система загального права — як інститут процесуального права. Таке неоднакове розуміння цього інституту породжує досить важливі юридичні наслідки. Це означає, що за правом країн континентальної Європи арбітраж або суд зобов'язані застосовувати норми про позовну давність того права, яке підлягає застосуванню при врегулюванні відносин між сторонами за умовами договору або за колізійною нормою. Це може бути як право країни суду, де розглядається справа, так і право країни, яке передбачено в договорі.

57. Зазвичай перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Ці обставини є підставами для зупинення (призупинення), переривання або відновлення перебігу позовної давності. Зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовної давності. Тобто враховується лише час, що минув до і після зупинення перебігу позовної давності. Згідно зі ст.263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне лихо (наприклад, землетрус) або соціальні явища (наприклад, страйки); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений стосовно якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому. На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини. В цьому разі позовна давність зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого нормативного акта на якийсь, як правило, визначений час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формуваннях, переведених на воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН). Проте проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебігу строку позовної давності. Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов'язує переривання, не зараховується в позовну давність, і її перебіг після переривання починається спочатку. Обставини, що переривають перебіг позовної давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу. Згідно зі ст.264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається: 1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку повернення боргу тощо); 2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників; 3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

35. У цивілістиці прийнято розрізняти право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності.Право власності в об'єктивному значенні є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.Право власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі. Зміст права власності у суб'єктивному значенні, як відзначалося вище, складається з трьох правомочностей власника:1) права володіння;2) права користування;3) права розпорядження річчю. Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі.Підставами виникнення права власності є різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Це можуть бути події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), стани (перебування в шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) і т.д. Ці підстави нерідко іменують «способами набуття права власності» і підрозділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва [4, с. 58].Прихильники першої позиції до первинних відносять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильники «критерію правонаступництва», до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — способи, що ґрунтуються на правонаступництві.

58. В цивільному праві : зобов'язання — це цивільне правовідношення, учасники якого мають права та/або обов'язки, спрямовані на опосередкування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо. Варто звернути увагу на те, що ЦК не лише дає загальне визначення зобов'язання, але й визначає його засади. Зокрема, у ч. З ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання має Грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Поняття зобов'язання є для юриспруденції фундаментальним. Проте в різних зарубіжних країнах по-різному ставляться до питання про визначення зобов'язання в законі, тобто про легальне визначенні. Деякі з них дають таке визначення, інші, слідуючи старому раді omnis definitio periculosa est, утримуються від цього. Німецькому цивільному укладенню властива висока ступінь узагальнення правових явищ взагалі та у сфері регулювання зобов'язальних правовідносин зокрема. Визначення зобов'язання грунтується на римському понятті. Закон виходить із загального визначення зобов'язання, даного в параграфі 241 ГГУ, згідно з яким «в силу зобов'язання кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов'язання. Виконання зобов'язання може складатися також в утриманні від дії ». Дане визначення по суті містить вказівку як на активну, так і на пасивну сторони зобов'язання. Французький цивільний кодекс в титулі 3 книги третьої, названому «Про договори або про договірні зобов'язання взагалі», не містить ніякого визначення поняття зобов'язання і не встановлює загальних принципів, які застосовуються до всіх зобов'язаннях взагалі, незалежно від їх різновидів. Французьке цивільне право знає докрінальное поняття, що визначає зобов'язання як правовий зв'язок, за допомогою якого одна особа має по відношенню до іншої особи - кредитора до надання, дії або утримання від дії. Поняття зобов'язання лише побічно було виведено ізст.1101 ФГК, що стосується визначення предмета договору: «Договір є угода, за допомогою якого одна чи кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома особами дати чого-небудь, зробити що-небудь або не робити чого-небудь ». Разом з тим дано зазначити, що термін «Зобов'язання» має у Франції спеціальне, більш вузьке значення: у торговому праві Франції слово obligatio позначає цінні папери, що засвідчують позику, - облігації, а в нотаріальній практиці цим терміном позначається нотаріальний акт, який засвідчує позику. Швейцарський зобов'язальний закон не дає визначення зобов'язання, хоча всі юридичні конструкції закону побудовані виходячи з розуміння зобов'язання, виробленого законодавством і докріной Німеччини. Англійське право в меншій мірі зазнала впливу римського права. У праві Англії як і в праві США до теперішнього часу ні в законодавстві, ні в практиці немає узагальненого поняття зобов'язання, яке носило б нормативний характер. Це все ж не означаєвільного законодавства та підстав виникнення зобов'язань, про що йдеться далі.

59. У романо-германській правовій системі зобов’язальне право є одним із фундаментальних інститутів, тоді як в англо-американському праві не існує аналогів навіть самого терміна «зобов’язання» і, звісно, не можна говорити про існування чітко окресленого інституту зобов’язального права. У країнах кодифікованого цивільного права зобов’язання регулюються спеціальними статтями (параграфами) цивільних кодексів, об’єднаними в певних структурних підрозділах. Так, у НЦК право зобов’язальних відносин регламентується книгою 2 «Зобов’язальне право», яка охоплює приписи загального характеру, зокрема норми про зміст зобов’язань, загальні положення про договори, припинення зобов’язань, уступку вимоги та переведення боргу, множинність боржників і кредиторів, а також положення щодо окремих видів договірних і недоговірних зобов’язань. Діють також спеціальні закони щодо окремих видів зобов’язань. Слід мати на увазі, що приписи зобов’язального права, які розміщені в НЦК, розраховані насамперед на звичайних громадян, хоча можуть субсидіарно застосовуватися і щодо підприємницьких відносин, які більшою мірою регулюються НТК та іншими законами. Французький ЦК не встановлює загальних принципів чи норм, які б застосовувалися до всіх зобов’язань, незалежно від їх виду. У праві Англії та США проблеми зобов’язальних правовідносин врегульовуються судовим прецедентом і судовою практикою та завжди розглядаються у зв’язку з договором чи деліктом. Однак ні в доктрині, ні в судовій практиці такі правовідносини не порівнюються для виявлення загальних властивостей чи принципів. У континентальній правовій системі зобов’язання розглядається як обов’язок особи (боржника) надати дещо іншій особі (кредитору), вчинити або утриматися від вчинення певних дій в інтересах останнього . Згідно з положеннями НЦК зобов’язання — це правовідношення, в якому кредитор має право вимагати від боржника виконання дій, які реалізують обов’язок, або утримання від виконання певної дії. У німецькій юридичній літературі зобов’язання розглядається також і в широкому розумінні, як переважно двосторонні відносні правовідносини, які зазвичай мають тривалий характер і полягають в обов’язку виконання (боржником) та можливості застосування примусу до виконання (кредитором) певних дій . У будь-якому разі за німецькою доктриною, основу зобов’язальних правовідносин становлять «заборговані» (взяті на себе боржником) послуги, тобто те, що він зобов’язаний виконати, а тому мусить перетерплювати підвищену увагу до нього з боку кредитора; до них безпосередньо прилягає обов’язок відшкодування шкоди. У Франції Цивільний кодекс не дає легального тлумачення поняття «зобов’язання», а доктрина, виходячи з поняття договору, визначає його як правовий зв’язок, у якому одна особа зобов’язується стосовно іншої до певного надання, вчинення дії чи утримання від певних дій. У доктрині англо-американського права є спроби сформулювати поняття зобов’язального права, однак, як вже зазначалося, виключно стосовно або договорів, або деліктів. Учасниками зобов’язань є дві сторони: кредитор (має право вимагати виконання або утримання від вчинення певної дії) і боржник (зобов’язаний виконати або не вчиняти певні дії). Кожна сторона в зобов’язанні може бути представлена як однією, так і кількома особами, права та обов’язки між якими можуть розподілятися по-різному залежно від змісту зобов’язання. Учасником таких правовідносин можуть бути треті особи, які одержують за зобов’язанням право вимагати від боржника виконання передбаченої зобов’язанням дії нарівні з кредитором.У континентальному праві основним завданням зобов’язального права вважається регулювання відносин цивільно-правового обігу: надання речей (купівля-продаж, обмін, дарування), «тривале» надання речей (найм, оренда), надання послуг у широкому розумінні (трудовий договір, підряд, туризм, страхування та ін.). Зобов’язальні приписи містяться й в корпоративному праві; воно виконує функції захисту прав особистості та майнових благ, встанов­лює передумови відповідальності, порядок компенсації у випадку безпідставного збагачення та ін. Вважається, що найбільш наочно значення зобов’язального права розкривається в орієнтовному переліку видів зобов’язань, під час сприйняття якого слід враховувати особливості цивільно-правової доктрини та судової практики .

53. Інститут представництва існує і достатньо розвинений в усіх цивільно-правових системах. У країнах романо-германської системи це інститут матеріального права. Норми про представництво розміщені у відповідних главах цивільних кодексів — ФЦК та НЦК. Представництво тлумачиться як правовідносини, за яких одна особа (представник) вчиняє юридичні дії від імені іншої особи (яку представляють) та в її інтересах. У країнах континентальної системи права інститут представництва має багато спільних рис з аналогічним інститутом у вітчизняному праві. Доктрина відрізняє представництво договірне (засноване на договорі доручення або якщо з обставин справи очевидно, що особа проявляє волю від імені особи, яку представляють(ФРН), і законне (представництво у зв’язку з батьківськими чи опікунськими правами, представництво органів юридичних осіб, виконавців заповіту тощо). Хоча такий розподіл не завжди чітко виділений у законодавстві. Представництво може ґрунтуватися на законі, адміністративному акті, рішенні суду, договорі, звичаї. Представник зобов’язаний діяти особисто, виключно в межах наданих йому повноважень, звітувати перед особою, яку представляє, передати все отримане за угодами довірителю; угоди, які він укладає від імені особи, яку представляє, визначають права й обов’язки для останньої. Угоди, що виходять за межі повноважень представника, є обов’язковими лише за умови їх подальшого схвалення особою, яку представляють. Це схвалення може бути висловлене прямо або за замовчуванням (ФРН). Якщо такі угоди не схвалено, а представник не попередив третіх осіб про перевищення повноважень, то він особисто є зобов’язаним перед ними. В юридичній літературі повноваження представника класифікують на універсальні, які дозволяють здійснювати будь-які права особи, яку представляють; генеральні, що дають право вчиняти всі можливі юридичні дії у певній сфері чи для ведення певного підприємства; спеціальні — для укладення однорідних угод; та разові — на укладення однієї угоди . Водночас, у окремих країнах існують свої особливості. Зокрема, у Франції відносини представництва регулюються ФЦК, переважно, нормами, що стосуються договору доручення. На практиці ж повноваження представника розглядаються як одностороння заява особи, яку представляють, і не пов’язуються обов’язково з договором доручення.

41. Правами на чужі речі або, як їх ще називають, обмеженими речовими правами є різні за своїм змістом абсолютні права на речі, які належать на праві власності іншим особам. Ці права закріплюють за їхніми носіями окремі правомочності, які є правомочностями власника, однак не позбавляють останнього права власності на дану річ. Такими правами, зокрема, є право володіння, право користування, узуфрукт, сервітут, суперфіцій, емфітевзис, застава та інші. узуфрукт — довічне чи строкове право користування чужою річчю з вилученням доходів та обов’язком зберігати її; це найбільш повне право на чужу річ, яке залишає власнику лише формальне, так зване «голе» право власності; власник має тільки юридичну можливість контролювати користувача (узуфруктарія). Емфіте́взиc — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення. Суперфіція (від лат. Superficies solo cedit) — у Римському праві — спадкове і відчужуване право на користування будівлею, що зведена на чужій землі. Іпоте́ка (грец. ὑποθήκη — застава) — застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою і в установлених межах.

36. Підставами виникнення права власності є різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Це можуть бути події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), стани (перебування в шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) і т.д. Ці підстави нерідко іменують «способами набуття права власності» і підрозділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва.Прихильники першої позиції до первинних відносять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника.Прихильники «критерію правонаступництва», до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — способи, що ґрунтуються на правонаступництві.Проте більш вдалим здається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування «обґрунтованості (базису) прав».Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувателя речі.Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави ) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники — «ніхто не може передати прав більше, ніж має сам».Це означає, що оскільки при похідних засобах набування права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних засобах виникнення права власності оспорювання цього права можливе тільки щодо самого власника.

37. Підстави припинення :

відчуження власником свого майна;

відмови власника від права власності;

припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

знищення майна;

викупу пам'яток історії та культури;

викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю,

викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене,

звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника,

реквізиції;

конфіскації.

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

припинення права власності з волі власника;

припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція). Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст.41).

51. Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки.Представництво характеризується такими ознаками:- цивільні права та обов´язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюються);- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;- представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладена представником угода спричинила для контрагента збитки, то зобов´язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цієї угоди. Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від чималої низки подібних відносин.Від представництва в цивільному праві потрібно відрізняти посередництво. Метою посередництва є укладання угоди між зацікавленими сторонами. Маклер - це особа, яка професійно займається посередництвом при укладанні різних правочинів (купівлі-продажу товарів, цінних паперів, страхування тощо). Маклер, як правило, виступає відносно сторін як незалежний посередник, хоча й діє за рахунок коштів клієнтів і за дорученням. Оскільки він як посередник представляє інтереси обох сторін, то й відповідає за свої дії перед кожною стороною.Посередник сам не укладає правочинів для сторони, він тільки фактично бере участь в її укладанні: готує проект договору, надсилає його зацікавленим сторонам або допомагає їм зустрітися, бере участь у попередніх розмовах, що не мають юридичного змісту. Інколи функції торгових маклерів виконують брокери. Та ні маклери, ні брокери не можуть розгляда­тись як представники, звичайно, окрім тих випадків, коли з маклерськими чи брокерськими конторами укладено договір доручення.

52. Особливості має також так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здійснюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а за відсутності вказівок на такі повноваження - також довіреності (ст. 243 ЦК).Особливістю комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи - суб´єкти підприємницької діяльності.За загальним правилом, представник не може укладати правочин між особами, представником яких він є, комерційне ж представництво дозволяє укладати такі правочини, але тільки в разі згоди на це обох сторін. Комерційний представник також не може укладати правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.Повноваження комерційного представника повинні бути прямо визначені у відповідному договорі між ним та особою, яку він представляє, або у виданій йому довіреності.Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов´язки. В даний час поняття торгового представництва має різні значення в залежності від того, хто вживає цей термін: комерсант-практик і економіст або ж юрист. "Для першої категорії воно найчастіше значно ширше, що досягається шляхом включення в це поняття діяльності, строго юридично по праву переважної більшості країн представництвом що не є ". З економічної точки зору не має значення, чи представник наділений повноваженнями укладати угоди чи ні, він діє від імені акредитуючої або від свого імені. Юрист ж, навпаки, розглядає в якості представника тільки особа, уповноважена вчиненням юридичних дій створювати права і обов'язки для акредитуючої. Юридично представництво ми можемо визначити як відношення, в силу якого одна особа (представник) здійснює юридичні дії від імені іншої особи (яку представляють), причому правові наслідки цих дій, якщо вони вчинені в межах наданих представнику повноважень, виникають безпосередньо для акредитуючої і, якщо мова йде про договір, до акредитуючій прямо переходять права та обов'язки, що випливають з договору. Представництво, іменоване комерційним або торговим, не є тотожним громадянському представництву, не дивлячись на походження від нього. Французький дослідник питань представництва M. Bouteloup справедливо зазначає: "Поняття комерційного представництва, безумовно, що походить від класичної концепції громадянського представництва, але насправді запозичене з розмовної мови, має свої особливості, які роблять його автономним поняттям ". Можна виділити три фундаментальні відмінності комерційного представництва від цивільного представництва, представництва sensu stricto. Предметом цивільного представництва є одне або декілька юридичних дій, вчинених представником. Торговий ж представник здійснює або юридичні та фізичні дії, або тільки фізичні. Навіть якщо воно і включає здійснення фізичних дій представництво sensu stricto на увазі здійснення тільки юридичних дій, мета яких - створення, зміна або припинення правовідносин. Відповідно до статті 3 Римського проекту УНІДРУА, "представник - це особа, яка вчиняє юридичні дії на користь і від імені іншого; вчиняти дії означає: укладати договір, визнавати заяву, здатне спричинити виникнення правовідносини, приймати оплату або поставку товару, тобто брати участь у юридичному правовідносинах ".

54. Підстави виникнення та види представництва

Підста-вами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно із ст. 62 ЦК України повно-важення представника можуть ґрунтуватися на довіреності, адміністративному акті та законі. Обсяг та характер повнова-жень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво.

Розрізняють такі види представництва:

1) представництво, яке ґрунтується на договорі;

2) представництво, яке ґрунтується на законі;

3) представництво, яке ґрунтується на адміністративному акті.

Договірне, або добровільне представництво виникає за во-лею особи, яку представляють і яка визначає особу представ-ника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повно-важення представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір до-ручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 386 ЦК України).

56. Позовна давність поширюється на всі цивільні правовідносини, за винятком випадків, прямо передбачених у законі. До них відносяться, зокрема, деякі позовні вимоги держави. У Франції строки позовної давності не застосовуються до окремих позовами держави, в США - до позовами федерального уряду і т. д.У країнах англійської та американської систем права положення про позовної давності не застосовуються щодо вимог про виконання в натурі, розірванні договору з-за повідомлення неправдивих фактів і деяких інших заснованих на праві справедливості вимог, для яких законом не встановлені строки позовної давності (окремі відносини з договору купівлі-продажу, фрахтування та ін.). Пред'явлення позовів за таких правовідносин у принципі не обмежується терміном. Проте суди Англії і США керуються так званої доктриною «лэчис» (laches - недбальство, нерозпорядливість), за якою суд, виходячи з оцінки конкретних обставин, може відмовити в позові за мотивами необґрунтованої затримки в наданні позовних вимог, розглядаючи її як відмова від вимог або дія, що завдає істотної шкоди боржнику.Норми про давності мають імперативний характер, і сторони не можуть в договірному порядку виключити дію давності, подовжити термін її або іншими способами отягчить її умови для боржника (ст. 2220 ФГК; § 225 ДМУ; ст. 141 ШОЗ). У разі включення в договір такого роду умов вони вважаються недійсними. Разом з тим в цивільному праві Франції, ФРН, Англії та США допускається встановлення в договорі скорочених строків давності.Норми про позовної давності розглядаються як відносяться переважно не до регулювання виконання самого громадянського зобов'язання, а до захисту права шляхом пред'явлення позову за невиконання зобов'язання іншою стороною. З цієї концепції випливають два важливих юридичних наслідки.Норми про давності підлягають застосуванню тільки за ініціативою боржника, який може відмовитися від цього засобу захисту. Суд не має право порушити питання про закінчення давності і застосувати норми про давності за своєю власною ініціативою (тобто ех officia). У такий пасивності суду виявляється принцип диспози-тивності та змагальності цивільного процесу, згідно з яким користування матеріальними процесуальними правами і засобами їх захисту є виключно справою самих тяжущіхся сторін.

47. Авторське право - інститут цивільного права, норми якого регулюють суспільні відносини, що пов'язані зі здійсненням та охороною прав інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір. Джерелами авторського права окрім ЦК є Закон Укр. "Про авторське право і суміжні права" та низка міжнародних договорів, зокрема, Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів (1886), Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952), Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм, а також виробників організацій мовлення (1961) та ін.. Авторське право в Сполучених Штатах Америки базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий у 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продовжений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування. Ці особливості зберігалися в праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя автора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті, тим самим привівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське право. Однак Закон 1976 року (до приєднання США до Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування, джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року. У Франції перехід від системи привілеїв до системи авторського права був частиною загальних змін у житті країни, зумовлених революцією, що скасували привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторського права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на публічні виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступалося це право.

32. Особисті немайнові блага — це блага, що позбавлені майнового змісту, нерозривно пов'язані із суб'єктом цивільного права, визнані суспільством, а тому охороняються цивільним законодавством. Більшість немайнових благ є природною властивістю фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в правових нормах, вони набувають також правового значення об'єкту цивільних прав, виступаючи таким чином у подвійному значенні: як елемент правового статусу приватної фізичної особи і як об'єкт цивільних драв. У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст. 201. За цією нормою до немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, належать: здоров'я, життя, честь, гідність, ділова репутація, ім'я (найменування), авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Більшість з них є такими, що можуть належати тільки фізичній особі (здоров'я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об'єктом цивільних прав юридичної особи (найменування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов'язаний з положеннями ст.ст. 26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — тільки ті особисті немайнові права, "які можуть їй належати", тобто є такими, шо не суперечать суті юридичної особи. Перелік особистих немайнових благ, наведений у ст, 201 ЦК, не є вичерпним. Особисті немайнові блага поділяються на три групи:

— особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

31. Гроші виступають як особливого об'єкта цивільного права, вони можуть бути предметом деяких цивільно-правових угод: договорів позики, дарування, кредитних договорів. Головна особливість грошей як об'єкта цивільних прав в тому, що вони будучи загальним еквівалентом, можуть замінити собою в принципі майже будь-який інший об'єкт майнових відносин, що носить відплатних характер. Іншими словами, грошима можна погасити практично будь-який майновий борг, якщо тільки на це немає заборони в законі або якщо проти цього не заперечує кредитор. За своєю природою гроші відносяться до родових, замінимим і діленим речей. Але на відміну від звичайних речей такого роду, зазначені властивості грошей визначаються не природними властивостями та кількістю окремих купюр, а вираженої в них грошовою сумою. Основна частина цивільних правовідносин носить майновий характер, маючи об'єктом те чи інше майно. У строгому сенсі слова майно являє собою сукупність належать суб'єкту цивільного права речей, майнових прав та обов'язків. Належать особі речі і майнові права (наприклад, право одержання оголошеного дивіденду по приналежних йому акцій або право вимагати повернення даних в борг іншій особі грошей) складають актив його майна (іноді званий також готівковим майном), а обов'язки (борги) складають пасив цього майна. Склад і вартість (об'єм) належить суб'єкту цивільного права майна важливі перш за все тому, що його активом (готівковим майном) прямо чи опосередковано визначаються межі можливої ​​відповідальності цього суб'єкта за боргами перед іншими учасниками цивільних правовідносин, а тим самим і реальні можливості його участі в цивільному (майновий) обороті, бо тут мало хто захоче мати справу з майново неспроможним суб'єктом. Тому в кожного учасника цивільного обороту неодмінно є якесь майно, причому одне (єдине). Інша річ, що наявне майно конкретної особи може бути як дуже значним, так і мізерно малим або обтяженим великою кількістю боргів, тому його контрагенти в обороті або засвідчуються в наявності певного майна, або несуть ризик неможливості задоволення своїх потенційних вимог.

Россія . Майно, віднесене до валютних цінностей, визначається відповідно до ст. 141 ЦК Законом про валютне регулюванні. До складу зазначеного майна входять іноземна валюта, виражені в іноземній валюті цінні папери (векселі, чеки, акредитиви і т. п.), фондові цінності (акції, облігації та інші боргові зобов'язання), дорогоцінні метали (золото, срібло, платина і метали платинової групи) в будь-якому вигляді та стані, крім ювелірних та інших побутових виробів, а також брухту таких виробів, природні дорогоцінні метали - алмази, рубіни, смарагди, сапфіри і олександрити в сирому і обробленому вигляді, а також перли за винятком ювелірних та побутових виробів з цих каменів і брухту таких виробів. Уряд РФ встановлює порядок, умови віднесення до валютних цінностей виробів з дорогоцінних металів і природних дорогоцінних каменів і ювелірних та інших побутових виробів з цих каменів і брухту таких виробів. Уряд РФ затвердив 30 червня 1994 року Положення про здійснення операцій з дорогоцінними металами на території Російської Федерації.

62..Реальний, оплатний, односторонній. Договір довічного утримання – це угода сторін, в силу якої одна сторона (відчужуватель) передає у власність іншій стороні (набувачу) житловий будинок чи інше житлове приміщення, що належить відчужувателю на праві приватної власності, а інша сторона – набувач, зобов'язується надати довічне матеріальне забезпечення в натурі у виді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Відмінності: предмет – завжди житлове приміщення; сторонами виступають громадяни; житлове приміщення за цим договором передається тільки у власність; передача майна на умові довічного утримання; еквівалентом виступає – забезпечення в натуральному виді (моральний і матеріальний характер); правова мета: перехід майна, забезпечення непрацездатного.

Відчужуватель: завжди непрацездатна особа (у силу віку і здоров'я), потребує постійної допомоги з боку іншої особи. Набувач: дієздатна особа; працездатна особа з постійним джерелом доходу (з підтвердженням). Двосторонній договір - укладений з моменту реєстрації його в належному порядку і з моменту передачі (фактичної) житлового приміщення набувачу. Реальний . Істотні умови: кількість житлової площі, стан, приблизна оцінка житлового приміщення; чітко зазначена й обговорена матеріальна допомога, яку буде робити набувач відчужувателю в майбутньому. Розірвання: відчужуватель - набувач не виконував чи неналежним чином виконав свої зобов'язання за договором (тільки в судовому порядку); набувач - відпала необхідність в одержанні житлового приміщення; якщо він не може надавати постійну допомогу відчужувателю.

Правові наслідки розірвання: житлове приміщення повертається назад, витрати не повертаються. Припинення договору у випадку смерті відчужувателя.