XVIII ст., коли вийшла «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську

літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і

фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови.

Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури,

заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної

української літературної мови.

У 20-х - на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено чимало

заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української

мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову

була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 Жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу

державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції

України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХI століття”), Національна

доктрина розвитку освіти передбачають формування мовної особистості, що володіє даром

слова - усного й писемного, умінням вільно, комунікативно виправдано користуватися

мовними засобами під час сприймання, створення висловлювань у різних сферах, формах,

стилях і жанрах мовлення.

З 1 січня 1990 року набув чинності “Закон про мови” - один із найважливіших

напрямів на шляху до збагачення і відродження вищої школи України, історичної та

культурної спадщини й традицій українського народу. Відповідно до статті 28 Конституції

України (“Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний

розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій

території України”) в усіх вищих навчальних закладах забезпечується вивчення української

мови.

Важливим кроком у втіленні в життя цих важливих документів є перехід діловодства

на державну мову. У зв’язку з цим виникла необхідність розкривати українською мовою

особливості ділового спілкування і документування управлінської діяльності різноманітних

установ та організацій і тим самим підвищувати рівень культури мовлення майбутніх

фахівців. Адже мова сьогоднішніх студентів є чинником піднесення загальної культури

народу, нації.

19

Національна українська мова охоплює численні говірки й діалекти українського

народу. Її вищою формою є сучасна літературна мова.

Літературна мова характеризується своєї унормованістю, тобто наявністю певних

норм, що існують у лексиці, граматиці й фонетичному ладі української мови. Ці норми

обов'язкові для всіх мовців, вони зафіксовані в підручниках, словниках і довідкових

посібниках.

Літературна мова відрізняється від різновидів національної мови, а саме: від

діалектів - народних говірок, з їхньою особливою лексикою, фонетикою й граматикою; від

просторіччя, що складається із широко розповсюджених слів розмовно-побутового

мовлення, але відступаючих у силу своєї грубуватості від зразкових літературних норм

вимови й уживання; від жаргонного мовлення, тобто мовлення певних груп людей,

зв'язаних своїм родом діяльності, специфікою професії й т.п. і що вживають у зв'язку із цим

невластиві літературній мові слова й словосполучення.

Сучасна літературна українська мова - це мова газет і журналів, художньої літератури й

науки, державних установ і навчальних закладів, радіо, кіно й телебачення.

Літературній мові властива певна стабільність, у зв'язку із чим зміни, що відбуваються в

мові, не відбиваються істотно протягом тривалого часу як на всій системі літературної мови в

цілому, так і на окремих ланках цієї системи.

Літературна норма - категорія історична. Вона змінюється залежно від розвитку мови,

підкоряючись її внутрішнім законам.

Літературна «обробленість» полягає у відборі із загальнонародної мови всього найкращого,

що в ній є, - кращих мовних виражальних засобів, - і у вмілому перенесенні їх у мову літературних

творів, у подальшому вдосконалюванні й розвитку виражальних засобів, запозичених із

загальнонародної мови й залучених у літературну мову.

До сказаного раніше варто додати також і те, що обробка загальнонародної мови

виробляється не тільки поетами й письменниками. У цьому процесі беруть участь десятки

тисяч людей: суспільні діячі, літературні критики, редактори сотень газет, журналів й

інших видань масової інформації, радіо- і телекоментатори, викладачі вищих і середніх

навчальних закладів, співробітники науково-дослідних установ і багато інших представників

всіляких спеціальностей і професій.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що

1) мова – це не звичайна знакова система, а особлива багатомірна знакова система

(своєрідність мови як особливої знакової системи визначається різноманітністю форм і функцій її

складових частин);

2) мова є первинною знаковою системою людини, а інші знакові системи є похідними від

мови і багато в чому спираються на неї. Будь-яка інша знакова система, якою користуються люди

для передачі інформації, обмежена у своєму застосуванні або ж передає інформацію, що вже

сформувалася і зберігається за допомогою мови;

3) елементи мови як знакової системи здатні сполучатися між собою і створювати нові

значення, доти невідомі мові (напр.: буфер – утворилось слово рос. буферить за зразком: перчить,

магнитить);

4) у мовному знакові обидві його сторони – ідеальна і матеріальна – здатні змінюватися

(давньорус. столъ мало 2 склади, означало «вид меблів для сидіння», в укр. мові стіл – 1 склад, має

інше основне значення «вид меблів, на яких розміщують різні предмети», а також інші значення:

«їжа, страва, харчі», «установа або відділ установи»);

5) особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів (у мові слова можуть

мати по декілька значень, а червоне світло світлофора – має лише одне значення). Отже, мовна

знакова система – особлива знакова система, багато в чому відмінна від інших штучних знакових

систем.

Особливість мовної знакової системи полягає в тому, що мова є найпотужнішим засобом

формування думки.

Використана література:

1. Гриценко Т. Б. Українська мова за професійним спрямуванням. Навч. пос. – К.: Центр

учбової літератури, 2010. – С. 21-31, 38-42.

20

ЛЕКЦІЯ 3. КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

План

3.1. Основні комунікативні ознаки мовлення.

3.2. Правильність мовлення

3.3. Мовні норми

3.1. Основні комунікативні ознаки мовлення.

Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Це виявляється в мовленні,

коли виникають певні обставини спілкування. Щоб мовці розуміли один одного, їхнє

мовлення повинно бути якісним. Наша культура мовлення залежить від змісту й

послідовності, точності й доречності висловлювання, багатства словника, досконалого

володіння умінням поєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структури, активно

застосовувати норми літературної мови. Тому найголовнішими ознаками культури

мовлення є змістовність, послідовність, правильність, точність, багатство, доречність,

виразність. Їх називають комунікативними якостями мовлення, оскільки вони виявляються

під час побудови висловлювань з метою спілкування.

1. Змістовність. Продумати текст й основну думку висловлювання; розкрити їх повно;

матеріал підпорядкувати темі й основній думці; говорити й писати лише те, що добре

відомо; не говорити й не писати зайвого, добирати матеріал, якого не вистачає.

2. Правильність і чистота. Дотримуватися норм літературної мови: в усному

висловлюванні – орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних,

стилістичних. У писемному – лексичних, фразеологічних, словотворчих,

3. Точність. Добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст

висловлювання; прагнути, щоб зміст сказаного або написаного був переданий точно,

зрозуміло

4. Логічність і послідовність. Говорити й писати послідовно, виділяючи мікротеми і

встановлюючи зв’язок між ними; забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями

в тексті; скласти план (простий чи складний) висловлювання, систематизувати зібраний

матеріал, виділити «дане» і «нове» у висловлюванні, уникати логічних помилок

5. Багатство (різноманітність). Використовувати різноманітні мовні засоби (слова,

словосполучення, речення), уникати невиправданого повторення слів, однотипних

конструкцій речень

6. Доречність (доцільність). Ураховувати, сферу призначення висловлювання, його

мету, обставини спілкування

7. Виразність і образність. Добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще,

найточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і впливати на

співрозмовника (адресата мовлення)

Творячи висловлювання, люди враховують також логічність, ясність, емоційність

мовлення. Усі ці ознаки підпорядковуються найголовнішій – правильності. Це основна

комунікативна якість мовлення.

21

3.2. Правильність мовлення

Правильність мовлення – дуже об’ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб

забезпечити правильність мовлення, треба досконало володіти нормами літературної мови.

Відомо, що норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово,

будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення.

Правильне мовлення передбачає користування всіма мовними правилами, уміння

будувати висловлювання, що відповідає його типу і стилю. Отже, щоб говорити правильно,

треба добре знати усі розділи української мови, її чинні норми, володіти якостями

мовлення.

Висока культура усного мовлення вимагає орфоепічної правильності. Тому треба

пам’ятати, що в кінці складу та слова дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко: сад, казка,

ніж, захід, гриб (але грип). У запозичених словах перед голосним є приголосні

вимовляються твердо: лекція, література, технік. В українській мові є злиті звуки дз, дж

(дзеркало, джерело), крім ц, ч, що є і в російській мові.

Ці та інші правила вимови (орфоепії) становлять основу усного спілкування, і знання

їх обов’язкове для всіх, хто користується українською мовою.

Висока культура усного мовлення не можлива без досконалого звукового його

оформлення. Зі звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні

(вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються в додержанні правильного вживання звуків

мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах,

подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь –

каменя (ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не

знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в

пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити

– їжджу; возити – вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

В основі орфоепічних, або вимовних, норм літературної мови лежать відповідні

фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:

1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як

[ие]: [веисна], [стеиповий], [жиеве], [виешневиĭ].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова],

[додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у

вимові до [у]: [зоузул’а], [лоупух], [коужух].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка],

[казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті],

орф. вогко, легко, кігті.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [зв’ір],

[комар], [л’ікар], [Харк’іў], [пов’ірте]. На початку слова або складу [р] буває м’яким:

[р’асний], [р’адно], [бур’ак], [чотир’ох], [говор’у].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н’іч], [н’іж], [товариш], [д’іўчата],

[ручка], [біжат’], [кричат’], лише перед і, я, ю пом’якшуються [ч’ітко], [облич’: а], [п’ід:

аш’: а] [з’б’іж’: у] (графічно збіжжю).

6. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопець’], [с’т’ілец’],

[с’в’ітлиц’а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких

вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джерело], [ходжу], [дзв’ін], [дзеркало],

[кукурудза].

8. Проривний звук [ґ], що вимовляється подібно до російського [ґ], вживається в

українських і запозичених словах (на письмі він позначається п’ятою буквою українського

алфавіту): [ґанок], [ґн’іт], [ґуцзик], [ґедз’], [дзиґа], [ґеоґраф’ія], [ґетеи] (графічно Ґете).

9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту [де]нти, лі

[те]ратура, ін [женер], [те]ма.

22

10. Приголосний [в] не оглушується й не переходить у [ф].

Після голосних у кінці складів і перед приголосними та в кінці слова вимовляється,

як [ў]: [буў], [даўно], [шоўк], [в’іўторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у

закономірному розвитку й удосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення

груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: вісник,

тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів

окремих слів, які виникають у результаті чергування звуків [у] [в], [і] [й]: упевнитись –

впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь (і весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в

поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із

школи); у, у в, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); піду підіу

підо (під землею, піді (підо) мною).

Граматична правильність забезпечується знаннями граматики (морфології і

синтаксису). У мовній практиці часто трапляються порушення граматичних норм. Так,

наприклад, у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають паралельні

закінчення: чоловіку – чоловікові. Ковалю – Ковалеві, ректору – ректорові, секретарю –

секретареві. Нормою є чергування цих форм, щоб забезпечити милозвучність мовлення

(Бойку Іванові Петровичу – Бойкові Івану Петровичу). Цього необхідно дотримуватися при

оформленні документів, написанні листів тощо. Трапляються помилки у вживанні

числівників з іменниками (два дня, а треба два дні; дві цілих і сім десятих гектарів, а треба

дві цілих і сім десятих гектара) та ін.

Морфологічна правильність

1. У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми

роду – чоловічого і жіночого: зала – зал; клавіш – клавіша; санаторій – санаторія; птах –

птаха; сусід – сусіда. Форми чоловічого роду е літературними, форми жіночого –

розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники.

Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла (В. Сосюра). Не одна кричала птаха: «Пожалій

гніздо моє!» (Д. Білоус).

2. Кожній змінюваній частині мови – іменникові, прикметникові, числівникові_______,

займенникові, дієслову – властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід

дотримуватися.

3. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення ові, –

еві (єві) та у, – ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є

назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові,

товаришеві, Андрієві. Закінчення у, – ю вживаються переважно для урізноманітнення форм,

коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу,

студентові-математику.

4. Сучасній українській мові не властива складена форма найвищого ступеня

порівняння зі словом самий ( сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше.

Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є

вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро,

ніж Дніпро). Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Почати

хоча б з того, як читається таблиця множення: дважди два, трижди три, п’ятю сім, шістю

вісім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п’ять на п’ять…

Ще більше помилок у складених числівниках: Урожай зібрали на двісті п’ятдесят шести

гектарах, а правильно: на двохстах п’ятдесяти (п’ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах. У

складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася у

тисяча дев’ятсот двадцятому році (не у тисячу).

5. При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві

цілих і п’ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

23

6. Користуючись займенниками, слід ураховувати те, щоб кожен із них точно

вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту

висловлювання.

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що

виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв’язки між словоформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень

української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в

чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку (а не

прийшло в голову), збити з пантелику (а не збити з толку).

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв’язку

керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (

займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю), ми не повинні

проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків), для творів О. Гончара властива ( чи

притаманна) різноманітна тематика (а не для творів О. Гончара характерна різноманітна

тематика).

4. У мові студентів звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте

користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність,

смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд із простими й

короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.

5. Зворотний порядок пов’язується з семантико-стилістичними особливостями

мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий

порядок слів широко використовується в художньому стилі, в усній народній творчості, у

розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу,

вигострю зброю іскристу (Леся _______Українка).

6. Дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої

дієсловом-присудком, і стосується одного і того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це

слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому

уявленні постає людина з ніжним поглядом). Повернувшись у село, він турбувався, як ідуть

справи у школі (а не Коли він повернувся у село, його хвилює,..).

7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних.

Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-

інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Ротою тепер командував

гвардії старший лейтенант, надісланий з резерву (О. Гончар) і Ротою тепер командував

гвардії старший лейтенант, якого надіслали з резерву.

8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами.

Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді

логічно далекі або несумісні поняття. Наприклад: Вступ і тема твору Панаса Мирного «Хіба

ревуть воли, як ясла повні?»; Були побудовані нові школи, лікарні і приміщення для

худоби.

9. Характерними для української мови є односкладні безособові речення з головним

членом, вираженим дієслівною формою на но, то. Безособові речення з таким головним

членом можуть бути синонімічними до двоскладних, у яких присудок виражений

дієприкметником. Порівняйте: У Києві організовано школу мистецтв і У Києві організована

школа мистецтв.

10. Користуючись складними реченнями, необхідно дотримуватися чіткості і

правильності в їх побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних

частин в одному реченні. У мовленні варто вживати й безсполучникові складні речення, що

допомагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення,

посилити його виразність і емоційність. Наприклад: Дав слово – зроби. Зобов’язалися –

виконаємо. (Нар. творчість).

24

3.3 Мовні норми

Мовні норми – це прийняті в сучасній суспільно-мовленнєвій практиці освічених

людей правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання і т.д., орфографічні

правила для писемного мовлення. Норми тісно пов’язані з системою конкретної мови,

історично й соціально зумовлені. Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж

динамічні і можуть зазнавати змін. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на

зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковується ще й

змістові, залежить в кожному конкретному випадку від контексту. Стилістичні норми

регулюють вживання мовних засобів відповідно до змісту й мети висловлювання у

конкретній ситуації мовлення.

Правила – це положення про конкретні способи використання мовних одиниць у

писемному й усному мовленні. Зміна в словнику чи в граматиці, системі мови призводить

до зміни правил, бо вони повинні теж відтворювати розвиток мови. Правила є граматичні –

регулюють застосування способів словотворення, форм слів залежно від словозміни,

синтаксичних конструкцій; орфографічні – стосуються (визначають) написання слів та їх

форм; пунктуаційні – коригують постановку розділових знаків у відповідності до змісту й

форм реалізованої засобами мови думки з урахуванням мети висловлювання.

Норма – це не сукупність правил. Правила, або регламентації, кодифікації,

відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть і не відбивати

літературних норм, або навіть суперечити їм (напр., орфоепічні норми). Правила не можуть

охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники,

правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми – закономірне прагнення зробити

правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність.

Норми, властиві літературній мові, обслуговують певне людське суспільство з усіма

сферами його діяльності: виробничої, законодавчої, освітньої, духовної і т. ін. У межах

норм літературної мови (літературна мова – це сукупність норм) можуть виділятися:

хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної

мови).

Норма – одне з основних понять культури мовлення і стилістики. Головними

ознаками її є: відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість (норми вимови,

лексичні, словотвору, відмінювання, дієвідмінювання, синтаксичні норми). Звичайно,

літературна норма – це певна штучність (на відміну від норм розмовно-просторічних,

діалектних, що відзначаються невимушеністю входження в мовну свідомість людини).

Норма – це зразок, яким необхідно користуватися. Щодо мовної системи, то мовна

норма характеризується сталістю, певною “консервативністю”, а щодо стилістики вона є й

категорією змінною – рухливість зумовлюється, у першу чергу, варіантністю.

Таким чином, нормативним є мовлення, яке: відповідає системі мови, не суперечить

її законам; у якому не допущено стилістичного (і стильового) дисонансу; у якому не

допущено змішування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики.

Норма – явище суспільне, тому на неї можуть впливати як зміни у суспільному

розвитку (у першу чергу на лексичні норми) і пов’язані з ними зміни в психології народу –

носія мови, так і чинники суб’єктивні: якість критеріїв норми літературної мови, тобто мова

яких письменників є авторитетним зразком, які саме їх твори беруться за визнаний зразок,

що із мовної традиції визначається як норма, переконливість (безпомилковість,

об’єктивність) статистичного критерію, відсутність суб’єктивного у виборі критеріїв тощо.

Норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово.

Уміння вибрати з можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично

доречний, найбільш _______виразний, естетичний варіант для даної ситуації мовлення і становить

мовну майстерність.

25

Норми української літературної мови:

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень і наголосу

в словах.

Лексичні норми регулюють уживання слів у властивому їм значенні та правильне

поєднання слів за змістом у реченні й словосполученні.

Граматичні норми регулюють правильне творення й уживання слів та їх форм,

правильна побудова словосполучень і речень.

Стилістичні норми регулюють уживання мовних засобів відповідно до їх

стилістичного забарвлення й стилю мовлення.

Орфографічні норми регулюють правильний запис слів.

Пунктуаційні норми регулюють правильну розстановку розділових знаків.

Для культури мовлення центральною проблемою є мовна норма, що є як мовним, так

і суспільним явищем.

Структурно-мовні типи норм (за Б.М.Головіним):

1) норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які

чергуються (напр., можна [лекц'ца] – не можна [л'екц'уа], можна [час] – не можна [ч'ас]);

2) норми наголошування – регулюють вибір варіантів розташування і переміщення

наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна адже і адже, завжди і завжди, не

можна довільно атлас або атлас, бо перше означає зібрання карт, а друге – назва тканини);

3) норми словотворення - регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у

складі нового слова (напр., можна материн, материнський, але не можна матеряний, можна

спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач; можна прозовий – не можна (заст.)

прозаїчний);

4) норми морфологічні – коригують вибір варіантів морфологічної форми слова і

варіантів її поєднання з іншими словами (напр., можна матерів, не можна доповідів (треба

доповідей), можна по-українськи, не можна по-нашинськи (по-нашому);

5) синтаксичні норми – регулюють вибір варіантів побудови речень (простих і

складних) (напр., можна: “Коли читаєш Шевченка, серце сповнюється болем за долю

кріпака” – не можна: “Читаючи Шевченка, серце…”, не можна: “Іхтіандр врятував дівчину

від акули, з якою потім познайомився” , треба: “Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою

потім познайомився”);

6) норми лексичні – регулюють вибір слова відповідно до змісту й мети висловлення

(напр.: можна декораційний і не можна декоративний, якщо йдеться про лаштунки на сцені;

можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про вид діяльності; можна мета і

ціль, якщо слово в контексті вживається в однині, але тільки ціль, якщо контекст вимагає

форми множини (цілі);

7) норми стилістичні – коригують вибір слова або синтаксичної конструкції

відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр.: розрізняти, а не диференціювати –

в розмовному стилі; море дуже глибоке, а не глибоченне море – в науковому стилі; у

зв‘язку з тим, що…, а не бо… - в офіційно-діловому стилі).

Зауважимо, що норми лексичні й стилістичні діють не так автоматично, а значить, і

не так категорично – їх варіанти значною мірою залежать від волі мовця й

підпорядковуються поставленій ним меті (тому оцінюються як доречні або недоречні).

Кожен із названих структурно-мовних типів норм більшою або меншою мірою знайшов своє

відображення у правилах слововживання, орфоепії (вимови), наголошування (зафіксовані у

словниках), орфографії та пунктуації (зафіксовані в правописних кодексах літературної мови,

орфографічних словниках).

Використана література:

1. Пентилюк М. І., Марунич І. І., Гайдаєнко І. В. Ділове спілкування та культура мовлення:

навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – С. 31-56.

2. Шевчук С.В. , Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручнк. – 2-

ге вид., виправ. і доповнен. – К.: Алерта, 2011.- С. 68-70.

26

ЛЕКЦІЯ 4. КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

(продовження)

План

4.1. Точність мовлення

4.2. Логічність мовлення. Помилки у логіці викладу.

4.1 Точність мовлення

Точність – одна з головних ознак культури мовлення. Оскільки свідомість людини

не лише відтворює об’єктивний світ, а й творить його, то можливість появи неточностей у

мовленні зберігається на всіх етапах розвитку мови. Розвиваючись, мова за своєю

суспільно-функціональною суттю постійно прагне до цілковитої відповідності слова

певному поняттю. Предмет і назва предмета в різних мовах можуть мати різну

співвіднесеність (залежно від того, яка диференційна ознака покладена в основу назви), але

в межах однієї мови для кожного її носія вони повинні зберігати точну співвіднесеність.

Точним можна назвати таке мовлення, у якому вжиті слова повністю відповідають їх

мовним значенням.

Точність потрібна не тільки для іменування реалій, а й для відтворення настроїв,

переживань, тобто необхідна в реальному світі як предметів, так і почуттів.

Точність мовлення залежить ще від такого позамовного фактора: чим гармонічніші

інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і реакції на

сприйняте) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим простіші засоби мови

потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві – щоб сприйняти точну інформацію (і

не суттєво, про конкретні чи абстрактні значення слів йдеться). Потрібно пам’ятати, що

точність досягається в контексті. Не кількістю слів і не розлогістю контексту визначається

точність, а вичерпністю й недвозначністю закладеного в словах змісту.

Але це не означає, що точність досягається лише на лексико-семантичному рівні –

вона тісно пов’язана з рівнем граматичним (синтаксичним) і стилістичним. І справді,

точність у науковому й офіційно-діловому стилях ні за своїм змістом, ні за реалізацією не

адекватна точності художнього чи розмовного стилів.

Точність у науці виражається, в першу чергу, через термін (а звідси вимога

однозначності термінів, міжнародності їх змісту) і за допомогою формул. Побутує думка,

що за допомогою формул можна закріпити набуті знання, досягнуті результати, але

розвинути їх далі можна тільки за допомогою мови. Точність у науці легко може бути

перевірена або практикою (адже практика – усе ж критерій істини), або логічною

несуперечністю якогось твердження. Точність у науці і в документах – буквальна, пряма,

емоційно-нейтральна, не допускає метафоричності, образності, експресивності.

В усному розмовному мовленні неточність слововживання (чи фразотворення) може

бути компенсована ситуацією спілкування, мімікою або жестом, але це не виправить

неприємного враження від такого мовлення: незнання предмета мовлення або незнання

мовних засобів для називання його і його взаємозв’язків свідчить про низьку культуру і

мислення, і мовлення. Вимога точності зростає, якщо зі співрозмовником немає

безпосереднього контакту (напр., у писемному мовленні), або якщо співрозмовник –

широка аудиторія, яку (її загальноосвітній та фаховий рівень) ми знаємо погано.

Отже, точність мовлення (і предметна, і понятійна) визначається як рівнем знань

навколишнього світу і мови як засобу спілкування людей у ньому, так і етикою мовця, яка

не дозволить висловлюватися неточно. Точність – це чемність, ввічливість і в побуті, і в

науці, і в художньому слові. Вважаємо, що точність мовлення, у свою чергу, сприяє

пізнанню дійсності – прагнення до точності спонукає мовця всебічно вивчати як об’єктивну

дійсність, так і суб’єктивні враження від неї. Той, хто поважає свого співрозмовника і не

27

хоче постати перед ним некомпетентним, не дозволить собі знати предмет мовлення

поверхово.

Звичайно ж, точність реалізується найперше лексичними ресурсами мови, тобто

виявляється на рівні слововживання, але без контексту про неї говорити годі. Найбільше

можливостей для точного співвіднесення предмета і його назви мають: синоніми, омоніми,

пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі викликають слова іншомовні, професійні,

архаїчні та фразеологізми. Синоніми виникають у мові як одиниці, що підкреслюють

(називають) новий відтінок у значенні слова, тобто як точніша для нової ситуації

спілкування назва відомого предмета (за винятком т.зв. абсолютних синонімів, які різняться

між собою тільки звуковим комплексом і джерелом походження: кавалерія – кіннота, норд-

ост - північний схід, полісемія - багатозначність_______, білінгвізм – двомовність). Відмінність

синонімів може бути власне семантична (земля – грунт; дорога – шлях – гостинець; збірка –

зібрання – збірник) або стилістична, семантико-стилістична (нейтр. людина - розм. чоловік,

нейтр. відомий – уроч. славетний; розм. лице – нейтр. обличчя; розм. пес – нейтр. собака).

Добираючи одне слово із синонімічного ряду з метою досягти точності

висловлювання, потрібно враховувати:

1) стильову приналежність слова (нейтральне чи стилістично марковане:

розмовне, офіційне, наукове і т.ін.);

2) його емоційно-експресивне значення (піднесене – знижене, інтимне, ласкаве –

офіційне, “сухе”, урочисте – жартівливе);

3) приналежність слова до певної групи лексики поза літературною мовою

(діалектне, просторічне, жаргонне);

4) місце слова в словниковому запасі мови (активний – пасивний словниковий

склад).

Це важливо пам’ятати, оскільки до синонімічного ряду можуть входити слова,

запозичені з інших мов, дібрані з діалектів – територіальних і професійних, з

фразеологічних ресурсів мови, з пасивного словника (архаїзми).

У розмовному мовленні синоніми різняться не лише ступенем метафоричності, а й

різноманітнішою експресивністю, порівн.: йти - сунути – дибати – лізти – ледве ногами

перебирати – нога за ногою; сорочка – льоля; мовчки – без словечка – ані мур-мур, тихо –

ша. Нерідко синоніми виникають як евфемізми: померти – упокоїтись – навіки заснути –

спочити – відійти – піти на той світ – життя скінчити; дурень – нерозумний – “не того ” – не

всі дома – без клепки – без царка в голові – мішком прибитий.

Неточність виникає в тих випадках, коли слово вжите в приблизному значенні

(порівн.: “Я болію за команду “Динамо” – зам. вболіваю; “багатотомний збірник поетичних

творів” – зам. зібрання; “футбольна команда не боялась цього противника” – зам. суперника

та ін.).

Прагнення до точності й новизни в синонімії зумовлює появу перифраз (бавовна –

біле золото, радіація – невидима смерть, ліси-легені планети).

Як бачимо, точність може бути й предметно-понятійною, й емоційно-експресивною.

Емоційно-експресивна точність не стосується офіційного і наукового стилів, для інших

стилів потрібні обидві форми точності. Щоб їх досягти, необхідно знати світ речей і світ

людей, що без мови пізнаваними і засвоєними бути не можуть.

Омоніми (слова однакового звукового складу, але різного значення) становлять

неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше, тому, що точність їх застосування

залежить від знання мовцем лексичного складу мови і від того, наскільки цим знанням

відповідають знання слухача. Часто трапляється, що нам відоме одне слово відповідного

звукокомплексу, а почувши цей звукокомплекс в іншому значенні, ми його просто не

сприймаємо. Тому основною вимогою до тексту з омонімом є його чіткість, виразність,

повнота інформації (достатність тексту не вимагає його багатослівності, навпаки, лаконізм

– найвища оцінка виразності тексту). Це важливо ще й тому, що багато омонімів виникло

внаслідок розщеплення полісемії – віддалення значення слова від його вихідної форми,

28

втрати зв’язку з нею. Порівн. клич – наказ, форма від кликати; клич – гасло, заклик; сіла

людина і сіла батарейка; сів на землю хлопець – сів ґрунт і т.д.

Омоніми можуть застосовуватися як у діловому і науковому, так і в розмовному,

художньому, публіцистичному стилях. Але в перших двох стилях вони не мають

стилістичних функцій, а в інших можуть використовуватися зі стилістичною метою. Але в

обох випадках точність контексту є вимогою обов’язковою. Наприклад: Не гай часу! За

селом темніє гай. “Гай-гай, дитино, аби ти не пошкодувала“. Пара закінчується о першій

п'ятнадцять. Пара має температуру 98°С. Пара ссавців була переселена в нові кліматичні

умови (порівн. Добра пара – Гриць і Варвара).

Особливо уважним треба бути тоді, коли українська мова запозичила з іншої мови

слово такого звучання, яке має питоме українське слово: щоб уникнути неточності (а часом

і ляпсусу), необхідно підготувати слухача до сприйняття цього слова. Напр. лава - вид

меблів, лава – ряд, шеренга людей, лава – великий забій у шахті, лава – (лат.) магма,

продукт виверження вулкана; мул – відкладання на дні водоймища, мул (лат.) – домашня

тварина; клуб – летюча маса диму, пари, клуб – частина тіла людини або тварини, клуб

(англ.) – культурно-освітня організація; лінь – лінощі, лінь (голланд. морський термін) –

міцний тонкий мотузок; як – прислівник, як (тибет.) – велика рогата тварина.

Добрі знання лексичної і граматичної систем сприятимуть точності вживання

омонімів: замок – замок, лупа – лупа, колос – колос, вигода - вигода, радій – радій, мала-

мала, насип – насип, дорога – дорога, стріла - стріла, гори – гори, мука – мука, обід - обід,

поле (ім.) – поле (З ос.одн. д-ва), клич (ім.) – клич (нак. д-ва), шию (Зн. відмінок ім.) – шию

(1 ос. одн. д-ва), ніс, віз (ім.) – ніс, віз (3 ос.одн. д-ва в мин. часі) і т.ін.

Уміле користування паронімами теж сприяє точності мовлення. Нерозрізнення

значень близькозвучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і

співрозмовником, а може служити й засобом творення колориту гумору, іронії, сатири.

Порівн.: На які інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці? (інстанція-

установа, дистанція - відстань). Він зло не вживає своїм становищем (не зловживає). Я

мимохідь тебе образив (мимохіть – нехотячи, мимохідь – проходячи повз, мимо). Отже, в

науковому та офіційному стилях пароніми теж стилістично-нейтральні, а в інших стилях

вони можуть набувати нових (контекстуальних) емоційно-експресивних відтінків. І чим

повнішим буде знання мовцем можливих значень слова, тим точнішим буде його мовлення

– за умови такого ж рівня знань у співрозмовника.

Багатозначні слова вимагають точного контексту, який не допускав би двозначного

чи спотвореного сприйняття змісту (навіть у тих випадках, коли незвичне вживання

багатозначного слова передбачає комічний ефект, напр.: “У тебе не всі дома?” (Ти

нерозумний?) – “Усі, нас усього троє”. Оскільки багатозначними можуть бути не лише т.зв.

повнозначні слова, а й службові (вони можуть, стосуючись неоднакових граматичних або

семантичних класів слів, вимагати різних граматичних форм слова чи речення), то для

точного використання таких слів недостатньо знати лише лексику – і граматика ставить

вимоги до точності побудови словосполучень, речень та ін. Порівн.: це зроблено задля мене

- це зроблено через мене; чого ти так нервуєш (кого?) – чого ти так нервуєшся (сам!)

Щодо слів вузької сфери вживання – термінів, професіоналізмів, іншомовних слів,

то вони можуть мати як номінативну (у науковому та офіційному стилях) функцію, так і

поєднану з нею художньо-експресивну роль. Тому вживати такі слова треба за

необхідністю, а не з метою похизуватися “рівнем” свого мовлення. Для чого казати круїз,

коли можна сказати подорож; менеджер замість керівник; прийняти рішення (оф.) замість

вирішити (нейтр_______.); ампутувати гілку замість відрізати її? Слова ж діалектні, просторічні,

вульгаризми, вжиті зі стилістичною метою (для створення зниженого або жартівливого

колориту, як засіб індивідуалізації мови персонажа тощо), ефективні лише у випадках, коли

вони не руйнують загальної етики тексту, коли справді привносять у нього нові, точніші

семантичні чи експресивні відтінки: добре лише те слово, без якого ні мовець, ні його

слухач у даній ситуації спілкування обійтися не можуть.

29

Неабияка роль у досягненні точності мовлення належить порядкові слів. Адже він

регулює функції слів, розставляє логічні акценти у фразі. Порядок слів допомагає

відрізнити суб’єкт від об’єкта, якщо називний і знахідний відмінки слів – їх назв

виражаються однаково (Добро рухає суспільство), суб’єкт від предиката, якщо обидва вони

виражені іменниками або інфінітивами (Жити – Вітчизні служити). Порядком слів

досягається смислова та інтонаційна відокремленість (а отже, актуалізація) членів речення

(Він, зачарований, не міг відвести погляду від озера). Від порядку розташування у реченні

(фразі) залежать смислові зв’язки вставних слів і т.д. (порівн.: він, напевно, знає; він знає

напевно). Мають своє місце в реченнях дієприкметникові звороти – стоять перед або після

означуваного слова, або означуване слово вводиться в середину зворота (порівн.: Факти,

наведені в акті, підтвердились. Факти підтвердились, наведені в акті. Наведені в акті факти

підтвердились).

Отже, точність однозначна, одноваріантна, у ній співвідноситься мова з реальною (і

художньою) дійсністю, на відміну від правильності, яка визначається нормою або її

варіантом, правилом чи одним із його винятків.