22.2. Ораторське мистецтво в епоху Нового часу

Один із засновників філософії Нового часу - англійський філософ Френсіс Бекон

(1561-1626) - писав, що ораторське мистецтво, як і логіка, - це наука наук. Отже, її слід

вивчати на високому рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія

Нового часу - це людський розум. А ораторське мистецтво, на думку Ф. Бекона, якраз і

вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому

використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в тому, щоб

настанови розуму передавати волі, аби збудити її для виконання потрібних дій. Відповідно,

аргументи і засоби переконання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися

залежно від характеру аудиторії. Бекон, зокрема, пише:

"І ця пристосованість і варіація стилю мовлення (якщо мати на увазі тут бажання

досягнути найвищої досконалості) повинні бути розвинені до такого рівня, щоб при

необхідності говорити про одне й те саме з різними людьми, для кожного вміти знаходити

свої особливі слова. А втім, як відомо, великі оратори в більшості випадків не цікавляться

цією стороною красномовства (тобто політичною і діловою стороною красномовства в

окремому мовленні) і, прагнучи лише до прикрашання промови і витончених формулювань,

не піклуються про гнучкість і пристосованість стилю, про ті особливості мовлення, які

допомогли б спілкуванню з кожним окремо".

Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступається мудрості. Тим не

менш, воно виявляється особливо корисним у практичній діяльності та повсякденному

житті.

У цілому для представників філософії Нового часу характерним було встановлення й

обґрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних

науках. Показовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Паскаля (1623-

1662) "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати". Він розрізняє два шляхи, за

допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі:

"Шлях розуму найприродніший, адже не можна не погоджуватися ні з чим, окрім

істин доведених. Але найбільш звичайний, хоча і противний природі, є шлях волі. Всі ми

скоріше 2захоплюємося не силою доведень, а тим, що подобається".

Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на

його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво

переконання він розглядає як сукупність методично вивірених процедур, що складаються із

дефініцій термінів, аксіом, доведення. Французький філософ пропонує правила щодо

кожного компоненту (всього 8 правил, але серед них виділяється 5 необхідних). У такий

спосіб доведення постає як ґрунтовне й безсумнівне, найбільш наближене до геометрії.

Новий час - це період, коли бурхливо розвивається парламентське красномовство.

Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах,

стали виступи президентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).

Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий

доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Він займався

зокрема мистецтвом суперечки (еристикою). Досить цікавою є його робота "Еристика, або

мистецтво сперечатися". Як зазначає І. В. Хоменко:

"Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої

завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а

саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не підтримує точку зору Арістотеля.

Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У

спорі сперечальник передусім буде шукати помилку не в своїх міркуваннях, а в

міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції".

Головна мета еристичної діалектики полягає у вдосоконаленні техніки суперечки. А.

Шопенгауер пропонує певну сукупність прийомів, застосування яких сприятиме

досягненню перемоги в суперечках. Деякі з них було розглянуто при висвітленні питання

155

про види аргументів. Наприклад, щодо аргументу до особи, німецький філософ визначає

певні моменти, які досить часто використовуються і в сучасних суперечках. А саме:

"Якщо він [супротивник_______], наприклад, захищає самогубство, ви кричіть одразу ж: "А

чому ви самі не повіситесь?" Або він стверджує, наприклад, що в Берліні жити неприємно,

а ви кричіть одразу ж: "Чому ж ви не поїдите з нього першим же поштовим діліжансом?" -

Яку-небудь причіпку можливо придумати завжди і в будь-якому випадку" .

Якщо в цілому оцінювати розвиток ораторського мистецтва в добу Нового часу, то

слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все більше зближується з мовознавством,

особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою

сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.

Таким чином, саме в цей період ораторське мистецтво остаточно перетворюється в

дисципліну, яка займається красою, витонченістю мовлення. Вона все більше

відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус

самостійної науки. Поступово складається негативне уявлення про риторичність як

беззмістовність, пишномовне базікання тощо.

ХІХ ст. - це занепад ораторського мистецтва й як навчальної дисципліни. 1836 р.

один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не

продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.