1) Вибрати тему з Святого Письма;

2) Обміркувати її виклад.

Крім того, Іоан Златоуст підкреслює переваги християнства над античною

філософією, які полягали насамперед у тому, що християнство - це релігія для всіх, її може

зрозуміти кожний:

148

"У коротких та ясних словах Христос навчив нас, у чому полягає і справедливе, і

чесне, і корисне, і будь-яка доброчесність. Все це є зрозумілим та легкоосяжним і для

земле-робця, і для раба, і для вдовиці, і навіть для підлітка та вкрай малодумаючого".

На протилежність цьому античні філософи намагалися пояснити досить складні

питання у довгих та незрозумілих промовах.

Згодом візантійська ораторське мистецтво починає тяжіти до все більш точної,

навіть дріб'язкової класифікації типів риторичного слова. Порівняймо: в античні часи

Деметрій Фалернський (IV-ІІІ ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а

пізньовізантійські ораторського мистецтва - вже 113 типів послань.

Особливістю ранньовізантійської ораторського мистецтва було те, що її

підтримувала імператорська влада. Укази Юстиніана прямо приписували містам мати й

утримувати своїх риторів. Однак згодом значення політичного красномовства все більше

знижується. Практично вона зводиться до придворної ораторського мистецтва.

Загалом, починаючи із ст., можна говорити про занепад не лише політичної, але й

християнської ораторського мистецтва. В цей період християнська проза поступово

витісняється поезією.

Пізньовізантійська ораторське мистецтво високо тримала рівень риторичної

майстерності. Хоча, наприклад, Михаїл Псьолл (XI ст.), сам блискучий представник

світської словесності, дещо іронічно хвалив ораторів, мова яких "немов насильно підкорює

міркування, але не ллє солодощів у душу".

У візантійському вжитку встановлюється три типи риторичних творів за правилами

гомілетики Василя Великого:

1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту

Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Настановча проповідь, призначена для простого люду.

3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єретичних

відхилень.

Деякі люди мають природний хист до ораторства. Цим не були обділені вже й

античні софісти. Тому виникало питання: як об'єднати людське вміння з благодаттю?

Давня церква до риторів ставилася дуже обережно: достатньо сказати, що до

хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії.

З середини ІІІ ст. Церква припинила практику, коли проповідь довзолялася не лише

священникам, але й іншим особам, зокрема вченим мирянам.

На Заході від VII до ХІІ ст. спостерігається занепад гомілетики як теорії. Звичайно,

були проповідники, однак латинська проповідь розвивалась хаотично.

У ХІІ-ХІІІ ст. було перекладено латиною "Риторику" Аріс-тотеля, в якій, зокрема,

уважно аналізувалося сприйняття слухачами. Це зміцнювало християнське положення про

те, що важливим є не стільки мистецтво ритора, скільки результат промови.

ХІІІ ст. - розквіт схоластики. Римською Церквою визнане вчення Фоми Аквіната як

офіційна філософія. Він оголосив можливість "подвійної" - релігійної та наукової - істини.

Європа вкривається університетами.